Корабель уже котрий день носило по морю-океану. Величезні хвилі, котрих ще світ не бачив, жбурляли його вгору-вниз, мов... Мов що? Важко було підібрати пристойне порівняння для цієї ситуації, оскільки єдина людина, котра б теоретично могла це зробити, знаходилася всередині цього корабля і вже навіть не мала чим блювати.
Так тривало вже бозна скільки, та відчуття часу підводило чоловіка, єдине, що він міг сказати чи подумати, так це те, що мабуть шторм триває не більше семи днів, бо ж людина без води, згідно усіх правил, може протриматися лише тиждень. Далі - смерть від обезводнення. Кров загустіває, продукти метаболізму не виводяться з організму, настає жорстка автоінтоксикація, і таке інше. А він же ж іще живий?- Живий. Отже, семи днів ще не минуло?-Не минуло. Хоча... може існують якісь винятки, якщо знаходишся всередині корабля, де повітря таке вологе, що здається, що ти можеш ним не лише дихати, але й напитися.
Час від часу чоловік відкривав очі, споглядав стіни, стелю, підлогу із засохшим блювотинням, облизував потріскані губи і шепотів сам до себе:
- А я ж їм казав! Я ж їм казав!!! Придурки! Дебіли! Я ж вам казав, а ви не вірили! Уроди!! Скотиняки!!!
І знову провалювався у небуття.
Тому що коли ви знаходитеся під час велетенського шторму всередині корабля, то вам краще за все проводити весь свій вільний час саме в стані небуття. Бо в стані усвідомленого буття ви легко можете зійти з розуму чи навіть здійснити акт самогубства від безнадії.
Іншим разом, прокинувшись, він починав думати над тим, що може воно й на краще, що вони його не послухали, інакше - а чим би вони всі дихали? Вентиляція тут передбачена не була, це ж корабель, а не... Будь-кому відомо, що через вентиляційні отвори всередину корабля мого б проникнути не лише повітря, але й вода. Тому ось так. Він відчував, що кисню в повітрі вже зовсім мало залишилося, а усіляких випарів і смердотних запахів - щоразу більшало. А якби їх тут було п'ятеро чи шестеро? Та ще й якби взяли своїх жінок? Вже б горлянки одне одному поперегризали... Так що все, що Бог не дає, - все на краще.
Також він часто думав про Бога. Чому Бог вибрав саме його? Чи є ще може хтось інший, Богом вибраний, чи він залишився одним один? Але Бог здебільшого мовчав. Хоча інколи Бог у відповідь супив брови і коротко кидав щось на кшталт "ще не час", "потім про все дізнаєшся", "не задавай дурних запитань", тощо. Щоправда, чоловік не міг достеменно допетрати, чи то було насправді, чи тільки ввижалося уві сні, з іншого боку - про Потоп Бог йому повідомив також уві сні, так що для розуміння суті того, що відбувалося, не існувало різниці, чи то був сон, чи не сон, а чи то було десь поміж сном і несном.
Зрештою, все, що має початок, має і кінець, звісно, за винятком того, що не має ні початку, ні кінця. Тому наше оповідання не може бути таким же довгим, як отой шторм, інакше який сенс в оповіданні, котре ви будете читати пів свого життя, а коли дочитаєте - то вже й забудете, з чого все розпочиналося. Отже, в якийсь момент він відчув, що амплітуда хвиль почала зменшуватися. Яким саме чином він це відчув - сказати важко, може йому це здалося, може наснилося, а може він просто зробив наукове припущення і вирішив його перевірити на досліді. Так чи інакше, він якось відстебнув ремені, котрими він був прив'язаний до стін, стелі і підлоги - щоб його не розмазало по стінках каюти, і поповз до дверей, що вели до коридору. Він би й радий був пройти цю відстань ногами, але ноги його не слухалися від знесилення, та й хитавиця ще зоставалася досить сильною.
Отже, він зміг доповзти до дверей - і відразу повернувся тим же шляхом назад, попристібувався ремнями безпеки, задрімав.
Так, хитавиця пішла на спад, минулого разу -кілька днів назад - він не зміг проповзти й половини цього шляху, як опинився на стіні, потім відразу на стелі, після чого смачно гепнувся на підлогу і ледь не зламав собі карк.
Він вирішив практикувати таке повзання двічі на день, вірніше - двічі на те, що йому здавалося днем, бо відчуття часу у нього геть зовсім пропало. Прокинувся - значить, вже день. Захотів спати - значить, вже ніч. Все дуже просто.
Минуло ще сім відрізків часу, котрі він сам для себе називав днями. Він вже ходив, а не повзав, і навіть вирішив, що вже можна підстригти бороду й вуса.
Він набрав у миску води- вода рівнесенько стояла в посудині, майже не ворушилася, значить, хитавиця зовсім припинилася. Почав підрізати гострим ножем бороду, дивлячись на своє відображення у мисці з водою. Підрізаючи, говорив сам до себе ті ж самі слова, що й всі попередні дні. Про все інше - й думати не хотілося.
- А я ж їм казав! Я ж їм казав!!! Придурки! Дебіли! Я ж вам казав, а ви не вірили! Уроди!! Скотиняки!!!
До речі, - подумав він, - а що ж там зі скотиною? Треба буде перевірити.
Привівши себе в порядок, якщо це можна було так назвати, він спустився на нижню палубу, де були загородки для тварин. Видовище там його чекало жалюгідне і страшне. Багато звірини поздихало, особливо травоїдні. Хижаки ж вижили майже всі. Вірніше, їх було кількісно менше - мабуть поїдали найслабших, через те й вижили.Але, звісно, що не всі.
Чоловіка аж пересмикнуло: він уявив, що якби людей на початку подорожі було, наприклад, шестеро, то станом на зараз, як мінімум, їх було би вже п'ятеро. Хоча... ще ж жінки мали б бути. Цікаво, кого б першого з'їли? Чоловіки б себе не дали з'їсти, захищалися б. З іншого боку, кожен чоловік захищав би не лише себе, а й свою жінку. Ох, як же все-таки добре, що він тут сам-один, і йому не треба вирішувати таку складну задачу - кого першого з'їсти.
Він розсміявся. Звісно, ніхто б не став їсти людей, адже на нижній палубі он скільки худоби! Почали б з якоїсь кози чи вівці, все одно толку з них зараз....
Але ж він сам-один. Сам-один, як палець. Не рахуючи тої звірини, що унизу...
- А я ж вам казав! Я ж вам казав!!! Придурки! Не вірили - тепер маєте.
Корабель легенько щось струсонуло. Деякі предмети зірвалися і попадали на підлогу. І все завмерло.
- Мабуть, земля, - подумав він.
Зрештою, чи так, чи інак, треба було б вийти на верхню палубу. Рано чи пізно - а це треба зробити. Не вік же вікувати у цій плавучій труні.
Щоб вийти на саму верхню палубу, слід було відкрити дванадцять щільно задраєних люків. Після шостого на нього вже стала виливатися вода. Спочатку води було небагато, та з кожним разом все більше. І ось нарешті - останній, дванадцятий люк. Він піддавався найважче, але коли його вдалося віддраїти - води не було. Вся вода або злилася за борт, або просочилася крізь щілини на нижні палуби, або ж просто випарувалася.
Від свіжого повітря, насиченого киснем, у нього стрімко запаморочилася голова, і він, втративши свідомість, гепнувся на палубу. Пролежав так, мабуть, не дуже довго, бо коли отямився, одяг на ньому ще не встиг висохнути.
Піднявся, потягнувся, зробив комплекс фізичних загальнозміцнюючих вправ. Підійшов до перил і глянув униз: ніс корабля врізався у пісок, і корабель став, як укопаний. Лише дрібно тремтів від сильного вітру.
Вода вже давно почала спадати, так що тепер більша половина корабля знаходилася на суші, а у воді ще перебувала лише кормова частина судна. Так що, якщо не буде припливу, чи не підуть знову ці катастрофічні дощі, - то корабель так і залишиться стояти на місці, мов укопаний.
- Придурки!- вилаявся він.- Я ж вам казав! А ви... ех..
Він спустився у трюм, перевірив запаси їжі. Її було достатньо, але тепер вона могла швидко на спеці зіпсуватся, особливо квашена капуста. Їсти ще не хотілося. Бочки з прісною водою теж, на щастя, були цілими, не постраждали. Він набрав кухоль води, випив. Вода, по правді, трохи смерділа гнилим деревом, але в даній ситуації, що склалася, на це якось не зважалося.
На десятий день він уже потроху вживав у їжу солоне м'ясо з бочки, квашену капусту та пив досхочу води. Сили поверталися. Він уже третю ніч ночував на березі у спорудженому нашвидкруч курені з гілок, що морем були викинуті на берег. Майже цілодобово горіло вогнище, дров, котрі щедро дарувало море, вистачало. Правда, вода вже відступила від корабля на кількадесять метрів, тож дрова доводилося тягати увесь вільний час, бо сьогодні протупиш - завтра хтозна, де ті дрова опиняться.
Травоядну звірину, що вижила за час подорожі, він випустив на волю. Хай йдуть собі, шукають корм. Звірина цілоденно десь вешталася, як темнішало - приходила до вогнища, лягала на піску, засинала до ранку. Хижаків поки що тримав у клітях, годувалися вони падаллю, та ще кидав їм шматки солоного м'яса з бочки, вимоченого перед тим у воді.
Мавпи повтікали самі, як тільки випала нагода. Щоправда, більша половина мавп на ніч також поверталася до корабля, сиділи чи лежали тихенько біля вогнища. Деякі мавпи ходили з ним за дровами. Хоч допомоги від них було небагато, якщо якась і дотягне тонку гілочку та вкине її у вогонь - то було за щастя. Але з ними все-таки було не так печально та самотньо, як без них.
Чим більше сил поверталося до нього - тим частіше він згадував свою дружину.
-Не повірила! От дурепа! Я ж їй казав!
Тепер же десь спочиває на дні морському. А може вже давно зжерли її акули!?
Стоп! Якщо її зжерли акули, а як же може бути інакше, то це означає... То це ж означає, що він тепер вільний і може одружитися вдруге!
Легко сказати - одружитися вдруге! На кому одружуватся, як ти сам-один на всій землі, і це зовсім не епітет, і не гіпербола, і не якийсь інший художній прийом. Це реальність, жорстока реальність.
Але ж Бог, якщо він існує, а він існує, і це незаперечний факт, не міг же запросто так його врятувати одного-єдиного з поміж усіх людей, щоб він оце тут, після того, як врятувався від страшного потопу, як пережив отой катастрофічний шторм, помер отут одинаком, не залишивши після себе нащадків? Це ж якось нелогічно! Навіщо йому було з ранку до вечора тяжко-важко працювати, будувати цей небачений досі корабель, навіть у суботу він не дозволяв собі відпочивати упродовж усього дня: то там щось приколотить, то тут щось приладнає... А скільки коштів він на це діло потратив, усі свої заощадження! Ще й від дружини скільки всього лихого за зайві непотрібні зовсім витрати - на її дурну жіночу думку- наслухався! Як вона його пиляла, скільки крові випила, скільки нервів його з'їла!
Ну нічого, зате зараз її десь там доїдають акули чи всілякі краби морські!
Але ж, але ж! Як же бути з продовженням роду людського, га, Боже?
Що не день, то йому все більше і більше хотілося зайнятися саме продовженням людського роду і нічим іншим, але не було з ким це робити. А Бог мовчав.
Якось увечері, коли він уже приготувався засинати, лежачи на канапі біля вогнища, він помітив, що одна з мавп навпроти, по той бік вогнища, навіть дуже така собі нічогенька.
Ще й чимось нагадує його колишню дружину....
