Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51283
Рецензій: 95886

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51038, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.200.140.218')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

Сан Санич

© Арсеній, 23-01-2023
Анотація: Перед вами - невеликий образок з життя харківських постстудентів. Головні герої, яким ледве виповнилось 20 років, опинились у межовому стані між юнацьким та дорослим життям і не знають, як їм жити далі. Їх гнітять думки про власне майбутнє, котре туманне і лякає, та замість вирішення проблеми, вони тікають у світ розваг, дешевої їжі і сміху, який, зрештою, стає сміхом крізь сльози.
Оповідання «Сан Санич» рекомендується до прочитання людям усіх вікових категорій, які не почувають себе комфортно серед «нормальних» людей чи, як і герої твору, перебувають на порозі нового життєвого етапу, а також персонам творчим та тонким, фанатам «Мівіни», торговельної марки «АТБ» і мирного та розміреного довоєнного життя.
_____________________
Лютий дві тисячі тринадцятого плавно добігав середини. У Харкові навалило гори снігу, а потім почались такі сильні морози, що руки мерзли навіть у рукавицях, скло в громадському транспорті ставало суцільноматовим, а яйця на морозі дзвеніли так, що заглушали дзвони Свято-Благовіщенського кафедрального собору (це той, який ніби вафельними трубочками оздоблений).
У той день я, блукаючи вулицями міста, зайшов в АТБ і відразу з-поміж мурашника бабусь і смердючих бомжів вихопив поглядом знайому, як завжди, зсутулену постать.
Це був Сан Санич, мій однокурсник. Ми давно не бачились, мабуть, років чотири. Чувак кинув навчання курсі так на третьому і десь пропав. Перед тим він постійно нудився на парах, малював у зошиті хрести й говорив щось про те, що йому подобається професія водія міжміського автобуса. Хоча, я клянусь усіма своїми грошима… добре, просто клянусь, що замість відвідин відділу кадрів на якій-небудь Заводській-6 мій товариш, брат і ні разу не коханець, кинувши паритись на парах, гаяв безкінечні дні у своїй квартирі, бринькаючи на гітарі та розмовляючи зі своїм шикарним білим котом, якого сам назвав, дуже оригінально, до речі, Сніжком. Ну або ж, замість вростання у крісло, Сан Санич гуляв містом. Вірніше, блукав. Як і я.
АТБ клекотіло, озиваючись огидними джинглами десь угорі. Я якийсь час стояв поодаль давнього знайомого, думаючи, як почати діалог. Сан Санич мене не помічав, усе бовванів біля полиць, щось брав, щось мацав, клав назад і далі бовванів.
Дивно… З часу навчання в Універі Сан Санич зовсім не змінився: неголений, зсутулений, похмурий, та сама чорна грізерська куртка (хоча на вулиці, мабуть, усі мінус двадцять!) і ті ж сповнені вселенського смутку очі. Виглядав старим, років на тридцять, хоча він завжди виглядав старим, навіть коли нам обом було по дев’ятнадцять, і саме тому всі на потоці, навіть деякі преподи, кликали його на ім’я та по батькові. У руках хлопак тримав дві пачки «Мівіни» з приблизним запахом курки (типи «Мівіни» я можу визначити за десяток метрів) та печиво «Марія» за три дев’яносто дев’ять, і, очевидно, мав фінанси на ще якийсь мерчендайз, ну хоча би один, звісно, щось зі «Своєї лінії».
Нарешті я ступив кілька кроків назустріч, Сан Санич мене помітив і взяв слово першим.
— Привіт, — сказав він і важко зітхнув.
— Привіт, — сказав я і шмигнув носом. — Як справи?
Сан Санич відказав, що «гаразд», але судячи з покупок, справи в нього складались доволі кепсько. Людина, у котрої все «гаразд», не купуватиме «Мівіну» і печиво «Марія» за три дев’яносто дев’ять.
— Шо ти, працюєш десь? — запитав він, чомусь витріщаючись кудись у сторону полиці з прокладками.
— Тааа… — протягнув я. — Втретє за рік вигнали.
— Так? — перепитав Сан Санич, перевів погляд на мене і в його очах смуток змінився ледь помітною радістю. — А шо ж таке?
— Українська мова і мій красивий диплом нікому не потрібні, — сказав я, саме згадавши крайнє оголошення на рекрутинговому сайті. — Усі хочуть людину з досвідом, щоб обожнювала працювати до восьмої вечора і могла писати тексти англійською, як женщіна-кошка…
Сан Санич сказав «ясно» і повернувся у свій задумливо-депресивний стан.
Ми ще якийсь час сновигали по АТБ, поки я за останні гроші також купив «Мівіну» та сирок мертвонно-блідого кольору.
Уже надворі Сан Санич, пускаючи клуби пару і ловлячи дрижаки, запросив до себе додому, щоправда, відразу попередив, що в нього брудно. Він завжди так говорить, бо дуже культурний і вихований, і в нього завжди брудно. Я задумався: погоджуватись чи ні? У принципі, погуляти я можу завтра, або післязавтра, та хоч весь тиждень можу гуляти, тому пристав на пропозицію мого однокурсника, який зі своїми похмурістю та густою бородою скидався на радикального ісламіста.
На хаті Сан Санича ми, не зриваючи фольги, великими шматками нарізали сирок, навіщось відкрили печиво, зсипали всю «Мівіну» у величезну миску (навіть не миску, а тазик), потім кинули всі спеції і залили, мабуть, галоном окропу. Далі Сан Санич, чухаючи потилицю та зітхаючи, почав діставати з холодильника всі свої стратегічні припаси: один з половиною банан, банку з кількома квашеними томатами, майонез та дещо, вкрите льодом і поліетиленом. «Це залишки курки, бабуся ще перед Новим Роком купила, — сказав Сан Санич, тримаючи ту зальодовану субстанцію на витягнутих руках, так неначе то була вибухівка. — Можемо потім розігріти і відсмажити. Тобто засмажити. На десерт. От».
Я не заперечував.
Після того, як з «Мівіною» та всім іншим було покінчено, виявилось, що ми, зокрема я, нажерлись від пуза, тому до курки справа не дійшла, чому Сан Санич був неймовірно радий. Ми пішли в спальню (ммм, багатообіцяюче): Сан Санич увімкнув комп і відразу відкрив ВК, а я розвалився на дивані й, гикаючи отруйними випарами в’єтнамської вермішелі, намагався діставати Сніжка, який відразу мене розкусив і тому тримався на безпечній відстані, глипаючи пекельним поглядом диявольських очей.
— Ну шо там, бачив когось із нашого філфаку? — запитав Сан Санич, не відриваючись від монітора.
— Та бачив… — гикаючи, відповів я. — Лавріна. Гик!
— Рілі? І шо він там?
— Та нічо.
— Ясно. А дівчат бачив?
— Ага. Горпину.
— І шо?
— Заміж вийшла.
— А Хівря?
— Розвелась.
— Мммм… Ну а Параша?
— У Параші все добре.
Раптом Сан Санич припинив клацати мишкою, підвівся, став біля вікна і, дивлячись в нього, заговорив чітко і впевнено:
— Знаєш, я оце живу собі і відчуваю себе всюди зайвим. Є якесь відчуття, що я чогось не знаю, щось пропустив, що я взагалі скрізь чужий. От ти говориш про наших. Вони молодці. Хто сім’ю завів, хто розвівся. Нормальне життя. А для мене це все таке далеке… Хоча мені скоро 25. Майже дід.
— Та да, — відповів я ліниво. — Я тобі скажу, дівчата зараз взагалі рано вискакують заміж. Ну ті, що зі здоровою психікою.
— Ех… — емоційно махнув рукою Сан Санич, не відриваючи погляду від вікна. — Я тут недавно Ярополка бачив. Пам’ятаєш, він навчався в першій групі? Ну це той, якого в бібліотеці подарунковим виданням «Слова о полку Ігоревім» пришибло і він став пришибленим?
— Стривай-стривай… — почав згадувати я. — Це той, що на парах кричав і часник зранку їв?
— Так-так, — кивнув головою Сан Санич. — Я його недавно бачив. Нормальний, у нього п’ятеро дітей, хоча він всього на рік за мене старший.
— Так, виходить, у нього був сєкас? — навіщось запитав я.
— Ну так, по-моєму, це логічно, — кинув Сан Санич. — Щоправда, він досі фанатіє від всієї цієї давньоукраїнської давнини, говорить тією мовою зі старослов’янізмами та аористами.
— З чим? — не зрозумів я.
— А путін його зна! — сказав Сан Санич. — Я теж не все зрозумів, що він мені говорив, але, по ходу, у нього буде шоста дитина.
— Капєц, — зітхнув я.
— Та да, — зітхнув і Сан Санич. — Так я до чого: в Універі людина здавалась пришибленою, а ми — нормальними, а насправді це ми — пришиблені… Я ось роботу ніяк не можу знайти. Усі хочуть людину з досвідом, щоб обожнювала працювати до восьмої вечора і могла писати тексти англійською, як женщіна-кошка…

Ми тусувались у Сан Санича годину, а може і більше, гомоніли про різну жизу. Я так і лежав на дивані, Сан Санич знову сів у крісло перед монітором і або говорив про те, що ми зайві, або сьорфив Інет і сумував.
Коли почалась обідня пора, я запропонував погуляти, однак у Сан Санича була краща ідея. Він зганяв у комірчину і дістав звідти старі, але тривкі радянські санки. Мені ця ідея сподобалась, тим більше, неподалік будинку мого ісламістськоподібного однокурсника була крутезна гірка, з підйомником і, мабуть, кілометром швидкісного спуску.
Вийшовши з під’їзду, ми попрямували до гірки, поперемінно катаючи один одного на санках. Зимові вулиці Харкова ідеально підходили для наших забав, сніг за день машини вкатали до лиску. Спочатку Сан Санич віз мене, потім я його. Санки спочатку йшли важко, але коли розганялись, то мені доводилось бігти попереду, втікаючи повз здивованих школярів та байдужих тіток з великими картатими торбами від смертоносних лиж і радісного улюлюкання Сан Санича. На самій гірці ми провели години три — катались, стрибали, спускались і піднімались, летіли на шаленій швидкості і плелись, немов черепахи, стишуючи хід санок ногами; спробували різні пози: від традиційної (сидячи) до понтовитих (на животі та без ніг), у результаті чого я добряче бемкнувся сракою, коли санки, розігнавшись, злетіли з пагорбка.
Сутеніло. Ми йшли додому стомлені і радісні, я, правда, трохи шкандибав. У майже повній темряві Сан Санич тихо сказав:
— Хезе, як далі жити. Хезе…

2017


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Горпина, Хівря, Параша і Ярополк

© koka cherkaskij, 30-01-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 24-01-2023

Підходить

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 24-01-2023
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1079969406128 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …