Великий конструктор снів
Мені сняться жахіття, а вам?
Я їх записую іноді.
На маленьку книжечку жахів, або на велику історію хвороби вже вистачить...
Ось і сьогодні...
Великий Конструктор Снів.
Будинок був дерев'яний - і підлога, й стелі. Медового відтінку, дерев'яні дошки порипували під ногами, чомусь немає жодного вікна, довгі, тьмяно освітлені коридори - порожні і таємничі. Вздовж - велика кількість дверей, за якими - кімнати, кімнати...
У кожній кімнаті - багато ліжок, щось на кшталт покинутого санаторію чи готелю.
Десь там, за стінами - холодне морозяне повітря гірської ночі, білі сніги, тиша й ніч.
Сон був, як завжди, надреальним - Великий Конструктор Снів любить балувати мене деталями.
- Чому немає вікон? - крутилося в голові. У будинку - це був, мабуть, гірський готельчик - було тепло і порожньо, золотаво горіли електричні лампочки, оманлива тиша не віщувала нічого хорошого...
І - почалося... З щілини у кімнаті полізли чорні пласкі мокриці. Одномоментно у мою свідомість було вкинуто інформацію, що комахи ці - отруйні.
Я топтала їх ногами з усією швидкістю, на яку була здатна уві сні - ноги мої були семитонними, а мокриці множилися у геометричній прогресії. Вони вогко чвакали під моїми підошвами, десятками і сотнями. І коли я почала розуміти, що сили нерівні, опинилася в сусідній кімнаті. Там усе те ж світло - лампочка у сто ватт, багато ліжок, жодного вікна і - нікогісінько. Але в руках моїх - котушка червоних ниток. Які потрібно намотати низько над землею між ліжками - це якимось чином захистить мене від мокриць.
- Дивна логіка у Конструктора - думалось мимохіть. Але нитки я жваво взялася в'язати, обплутуючи ними ніжки ліжок.
Нитки рвалися і плуталися - якщо ви помітили, усередині сна важко робити тонку роботу - ба, навіть найпростіші речі. І, звісно, мокриці полізли знову. А я опинилася у довгому коридорі, темному й довгому, промайнула його за секунду і опинилася в точнісінько такій самій кімнаті, як і попередня: дерев'яні підлога, стеля, ліжка, стоватна лампочка, жодного вікна. З однією різницею - там була Ірка. Ірка - це моя подруга дитинства, я знаю про неї все-все, вона рідна душа моя і з нею мені не так страшно.
Великий Конструкторе Снів, з яких закапелків моєї свідомості ти виколупав цю кирпату дівчину - в реальному житті у мене ніколи не було жодної подруги Ірки - зринало у тій частині мозку, яка навіть уві сні намагається думати.
Але зараз, тут, я була неймовірно рада бачити Ірку.
- Ірко! Давай шукати, звідкіля лізе це зло! - скрикнула я. Ірка весело підхопилася і ми разом легко відсунули величезну дерев'яну шафу. А потім я смикнула за надірвану шпалеру і... Виявилось, що у дірі за нею була абсолютна темрява. Вогке потойбічне зло причаїлось у прірві, яка виявилась там, де мала б бути стіна.
Зло не забарилося. З діри вистрибнули чорні щурі - велетенські, зубаті й звісно - отруйні...
- Великий Конструкторе Снів, здається, хтось надто часто дивиться другосортні фільми жахів! - подумалось.
Але перший щур вже вчепився зубами у Іркіну руку, і я відчула, наче я сама й була Іркою - як гострі, мов леза, щурячі зуби прокусили живе тіло...
Великий Конструктор Снів полінувався вигадати щось оригінальне - Ірка ось-ось мала перетворитися на зомбака. І мені було дуже боляче. Бо це була моя - хай і неіснуюча, але подруга дитинства, нехай примарна й вигадана лише для цього сну... І ось - за законами жанру - мені необхідно вбити Ірку-зомбака. Щоб вижити. І по зомбі-очах Ірки було зрозуміло, що вона це знає теж.
- Прощай - подумки сказала я і... Ми стрибнули одночасно. Іркіне пульсуюче горло опинилося під моїми руками. Я тиснула з усіх сил. Без емоцій. Аж доки щось не хруснуло під моїми пальцями і ті не провалилися в щось ще тепле, але вже м'яке й беззахисне.
Я покинула мертву Ірку на підлозі коло темного пролому. Звідтіля перли щурі і хрускотіли тим, що колись було людиною.
А я холодно й тверезо думала: допоки щурі будуть зайняті, потрібно тікати. Наплічник. Бігом порожніми коридорами. Двері. В голові крутиться якась дурнувата чудернацька пісенька: " Більше ні ногою сюди, більше ні ногою! Більше ні ногою сюди, більше ні ногоооооою!"
Вискочила на сніг. Темна-темна зимова ніч, яку обступили силуети чорних гір, абсолютно безмовна. На небі - жодної зірки, навіть натяку на місяць...
І лише тоді така безодня відчаю ковтнула мене, що я не витримала й обернулась, щоб знову побачити дерев'яний будинок - готель. Будинок розгойдувався й вібрував, наче в ньому хтось на повну потужність у сто дицебелів увімкнув рок-музику, аж деренчали шиби сліпих темних вікон, хоч всередині не було жодного... Прислухалась - а це моя пісня" Більше ні ногою сюди, більше ні ногоооооооооююююю!"
І біль якоїсь непоправної втрати примусила мене відкрити рота й закричати - просто в лунку темряву байдужих чорних гір:
- Аааааааааааааааааааа!.....
Сон почав танути, а коли силуети і абриси його стали напівпрозорі, десь у горах покотилася луна - голос Великого Конструктора Снів:
- Ну от навіщо було кричати?
Прокидаюсь. Вдома. Серце калатає скажено,божевільно, холодний піт на чолі стікає на подушку. Моя кімната. Передсвітанкове вікно ледь-ледь вихоплює контури звичних речей. Мирно спить мій пес в ногах... Все на своїх місцях.
Яке полегшення!
Скільки разів мені доводилось ось так повертатися з надреальної реальності моїх снів - кожний раз як вперше.
Неможливо звикнути.
Вибираюсь з-під теплої ковдри до ванної кімнати. Вмикаю воду.
- Досить з мене снів, Великий Конструкторе - звертаюсь невідомо до кого, вглядаючись у дзеркало над умивальником.
І раптом помічаю у відображенні як по підлозі за моєю спиною по білих кахлях ковзає велетенська чорна мокриця.
Десь іздалеку - наче із далеких-далеких гір - докочується відлуння реготу Великого Конструктора Снів.
- Доооо зуууустрічііііі...
