Complaining tongues are stilled;
a thousand mouths are filled with rusting metal.
Peter Hammill
Ти стоїш, як і щоночі, і дивишся на нескорену столицю, що ніби дражнить тебе слабким мерехтінням вогнів на тисячолітніх стінах. Вітер куйовдить твоє сиве волосся. Ноги підгинаються під вагою імператорської броні. Імператор чого? Постарілого війська саранчі, безталанних кочівників, що вже двадцятий рік тримають в облозі останню цитадель світу, якого більше не буде. Хто тут в'язень – ви, чи вони?
Ти востаннє зневажливо глипаєш на неприступні стіни на скелі і неквапно заходиш в імператорські палати. Твоє тіло – болючий мішок з кістками, думки твої – піщана буря. Хто вони тепер, ті мешканці столиці? Невже примари? Як сміють вони так зневажливо блимати своїми смолоскипами? Як не поздихали всі з голоду? Солдати твої перевірили кожну печеру, найменший бескид, кожен самотній кущик за кілометри довкола. Два роки копали навкруг скелі глибокий-преглибокий рів. Ні, жодного тунелю тут бути не може. Це зостається єдиним, у чому ще не встиг засумніватися твій запалений розум. Ну так звідки ж отримують трикляті їжу? Що це за запаси такі, здатні прогодувати місто в облозі уже двадцятий рік поспіль? У них же там тільки каміння під ногами. Лише каміння і пекуче сонце. Пекуче сонце і час.
Ти скидаєш на холодний пісок родинну кольчугу. Батько твого батька, дідо твій, підкорював у ній перші безіменні міста заходу. Жінок тоді ще залишали, найздоровіших хлопчиків брали з собою. Половина з них давно уже загинула в боях, решту – розпорошені по численних бараках і шатрах довкола скелі, доживають жалюгідні роки старості, кліпаючи розпухлими від пустельного піску очиськами.
Колись місто за містом здавалося тобі, Третьому, відкривало ворота перед міріадами твоїх варварів. Ти грабував, ґвалтував, вбивав, зоставляв після себе вигорілу землю. Однак ти давав їм усім вибір. І військо твоє розросталося зі швидкістю нечуваною, і королі усіх земель тремтіли, лише зачувши твоє ім'я. Тебе учив битися на мечах дідусь, батько навчав стрільбі з лука. Ти не пам'ятаєш власної матері, навіть зараз, коли виснажений і замислений розтинаєш вказівним пальцем полум'я свічки на столі. Стара мапа лежить зліва від тебе – доказ твоєї могутності. Розхристана кольчуга на піску нагадує тобі про старість.
Ти власноруч стратив єдиного сина, коли вперше не піддався твоїм генералам камінний бастіон. Остання столиця останньої держави. Люди піску. Що за проклятий був тобі день! Перша невдачі: третина твого війська полягла під високими мурами, третина зосталась каліками. Звідки взялося у міщан стільки смоли? Де взяли вони невичерпні запаси стріл?
Ти ночами не спав, обдумуючи новий план атаки. Ти слав розвідників на високу скелю, пробував рити підземні ходи. Розвідники твої зникали безвісті, а лопати й кирки солдат твоїх ламалися об тверду породу. Ти будував катапульти величиною з будинки й обсипав стіни міста градом каміння. Стіни вистояли, катапульти давно уже стали столами й скринями у наметах твоїх генералів. Ти пробував обхитрити міщан, слав до воріт вигаданих послів з численними дарунками. Але хто ж відчинить свої ворота перед останнім завойовником? Хто ж повірить руйнівнику всього людства? Жорстокому, безжальному, безсердечному.
О так, ти ще ніколи не плакав. Кажуть, що навіть коли вперше побачив ти світ, то був спокійним, як крижане озеро. Мати твоя боялась тебе. Вона єдина здогадувалась, найперша зрозуміла твою диявольську сутність. Ще тоді, коли гаратав ти її ногами в утробі і коли ледве не вбив у родильних палатах. Батько твій любив тебе, але не можна сказати, що ти любив свого батька. Ваші війська були всього лиш жорстокими кочівниками за його правління, ти ж спромігся стерти з лиця землі людську цивілізацію. Ти підкорив собі усіх князів старого світу, королі й імператори цілували пальці на твоїх ногах, прохаючи помилування. А що тепер? Ти гнешся до землі під вагою двадцятирічного очікування, тебе мордують мігрені і ниють на дощ старечі кістки. Думки твої уривчасті і розмова неясна. Найкращі воїни твого війська давно уже стали дідами. Зброя їхня поржавіла, м'язи зробилися рихлими, як земля після весняної повені, пустельні миші прогризли діри в поношених сорочках.
Ти пробував атакувати місто двічі після того фатального дня, і двічі зазнавав ти поразки. Стільки ж разів трощив щити і знамена в імператорських покоях, і падав потім, стомлений і задурманений вином, на холодне ліжко.
Дружина твоя не дожила до смерті сина. Інших жінок ти просто ніколи не знав. Направду, якщо ти й цураєшся чогось, так це жіночого товариства. Мама не пестила тобі в дитинстві волосся, навіть годувати тебе в перші місяці вона давала слузі. Тобі страшно показувати себе слабкого і беззахисного комусь іще, крім отого дзеркала, покритого нальотом часу, що віддзеркалює зараз френетичне мерехтіння свічки на столі. Ти давно уже став параноїком: один невірний погляд, шепіт за твоєю спиною, найменший смішок чи незграбний жест на щорічних імператорських церемоніях і... смерть. Ти стратив більше своїх радників в останні двадцять років, ніж невблаганна спека і час.
Після третьої спроби і половини твого війська похованого у братських могилах, ти вирішив зупинитися. Заморити міщан голодом у постійній облозі. І ось уже двадцятий рік триває ота дурнувата облога, а вони все ще світять щоночі смолоскипами на високих стінах, ніби дражнячи тебе, все ще доносяться в твої палати їхні піснеспіви на осіннє і весняне рівнодення. Звідкіля ж беруть вони їжу? Невже харчуються тільки сонцем і спекою? Ти віддав би усе, щоби пройтися від масивних воріт і до королівського палацу. Аби всістися нарешті на останній загарбаний трон. Трон імператора Всесвіту. Повідтинати голови усім мешканцям міста, від немовляти і до найстаршого діда, вирізати їм нутрощі і влаштувати вічноголодним шакалам найшикарнішу трапезу.
Час. Час повис над тобою дамокловим мечем. Ти боїшся незворотнього, імператоре. Ти втомився роками чекати, і вічна втома тебе теж неабияк втомлює. Ти скликав сьогодні усіх своїх генералів. Чи не вперше за стільки років. "Пора збирати докупи мільйонне військо" сказав ти їм, треба вдарити востаннє по обороні противника. Ти ж добре знаєш: міщан не може зоставатись багато. А може то тільки одні лиш монахи вижили, загартовані аскетичним життям в келіях? Можливо це тільки вони й виспівують двічі на рік і світять щоночі смолоскипами з високого муру. Генерали твої посхиляли голови: і військо давно уже не мільйонне, і щити уже всі потрухлявіли, а більшість від старості навіть меч в руки взяти не зможе, а й до воріт дойти – і поготів. "Усіх старих і немічних вивести завтра в каньйон, нехай здихають там під палючим сонцем! Зібрати наймолодших, найспритніших, найвідданіших, начистити до блиску мечі, приготувати вцілілі катапульти!" Післязавтра, о так, ти знаєш, уже післязавтра відчиняться перед тобою ворота останнього міста світу, о імператоре Апокаліпсису, і ти сядеш на високий трон у найвищому палаці, і споглядатимеш звідтам три дні і три ночі вряд руїни світу, якого більше не буде. Але це ж не вдовольнить почвари, яку від народження носиш ти всередині, правда? Найвідданішим доручиш ти повбивати найслабших. Найсильніших обхитрих, і вони повбивають усіх найвідданіших. І так знову і знову, аж до останнього воїна, останньої жінки, останньої дитини в твоєму таборі. А потім ти власноруч розтрощиш об каміння голову останнього немовляти, і обмазавши обличчя його кров'ю, розкинувши руки, стрибнеш з високого муру, відраховуючи в нестримному падінні завершальні секунди людства. Міста стануть руїнами, руїни зробляться піском. Ти знаєш, ти проходив там, де колись вбивав і ґвалтував твій дідусь. Ти бував у тих храмах, бачив, як молоді але дужі дерева пробивають тисячолітні куполи, як фрески на рихлих стінах бліднуть і зникають під натиском часу. Більше не розпізнати лиць усіх тих святих, мучеників, праведних, юродивих, месій. Уже ніхто не згадає їх імена, на заговорить їхніми мовами, не звернеться до них з молитвами, ніхто не проклинатиме у стражданнях. Та й страждання людського теж скоро не стане. Ні страждання, ні болю, ні смутку. Ось бачиш, імператоре, ти певним чином теж месія.
Ти відводиш погляд від свічки і дивися на бичачий ріг, що висить над твоїм ліжком. Ріг, в який ти сурмитимеш уже післязавтра, лиш тільки розгледівши сонячний диск на східному обрії. Як колись давно, скликаючи до бою легіони варварів. Лиш би вистачило повітря у старечих легенях.
Уже вкотре ти поведеш своє військо в останній бій. І вперше за стільки років будеш ти попереду найпершої шеренги, незахищений муром кочівників. Бо впевненість твоя дійсно велика. Міщан не може зоставатись багато. І тятиви на їхніх луках теж, певно, давно уже порвалися. Одні лиш монахи... Так, купка дідів, може якихось двадцять, може тридцять. А що таке тридцять монахів проти цілої армії? Зволікати не можна. Ти втомився очікувати. Очікування їсть твою душу, воно гне тебе до землі, робить тебе сивим і немічним.
"Вино! Хочу вина!" Вино – єдине, що ти навчився любити. Вино скалічило твого сина. Вино перебило половину твоїх радників. Воно співає тобі колискові щоночі, допомагає забувати про час. Слуга, тремтячи, ставить на стіл золотий келих з напоєм. Незграбним, майже дитячим жестом правиці ти виганяєш старого слугу з імператорських покоїв. Сам, сам, завжди сам. Ти ненавидиш інших, цураєшся інших, не довіряєш іншим, навіть отому безіменному каліці, що вже сорок років приносить тобі щоночі снодійне. Ти боїшся їхніх поглядів за твоєю спиною, прислухаєшся до їхнього шепоту. Вбиваєш за шепіт, власноруч відтинаєш їм язики й голови.
Ти підносиш до вуст золотий келих, дарунок діда твоєму батькові, дарунок батька тобі. Вино терпке, вдосталь гіркувате, як роблять його здавна твої люди. Останні запаси. Усі для тебе, звичайно. Ти вже декілька роки, як забороняєш пити навіть своїм генералам і радникам. Ти боїшся, що вина може просто не вистачити. Не вистачити до чого, імператоре мишей і ящірок?
Думки рояться у запалених мізках, не дають спокою: хто вони тепер, ті мешканці столиці? Невже примари? Як сміють вони так зневажливо блимати смолоскипами? Як не поздихали всі з голоду? Ти не пам'ятаєш більше своєї матері. Не можеш згадати обличчя сина. Усе якесь надміру мінливе, неясне, в тумані. Цитадель вгорі вібрує, бринить мільйонами голосів. Мертві? Живі? Блимають смолоскипами... Зорі зробилися мертвими. Хтось згарячу повбивав зорі. Ти? Ні. Ти ж був тут всю ніч. Думав. А там що? За стіною стіна. Усі двері ведуть до інших дверей. І ноги наче якісь ватяні, і руки, так ніби й не руки. Ти намагаєшся згадати, відтворити в пам'яті знайомі обриси й контури. Вони переплітаються, змішуються у щось незрозуміле й нове. Щось таке, від чого тобі вперше в житті стає неабияк лячно. Ти пробуєш кричати, але крик твій зливається з нудотою, ледь чутно булькаючи в старечому горлі. Пробуєш встати, але ноги підгинаються і ти безпорадно падаєш на холодний пустельний пісок. Судома ламає кінцівки, викручує артрозні пальці. Судини в очах лопаються від тиску й очі твої стають червоними, як у степового зайця. Зайця без нори, загнаного хортом в глухий кут. Боягузливого, мізерного, немічного. Ти й не підозрював, що може так сильно боліти. Не здогадувався навіть, що у тої, за лівим плечем, немає обличчя.
А що там за останніми дверима, імператоре? Тепер ти нарешті знаєш. Вони щойно розчахнулися перед тобою, і стоїш ти зараз на порозі Космосу. Безмірної темноти. Темного безмір'я. Вічного руху від хаосу і до спокою. Розумієш, для таких, як ти, не існує Бога. Від таких, як ти, Бог ховається. Він цурається таких, як ти.
