Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49555
Рецензій: 94098

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Тягар

© Андре Алфімов, 11-05-2022
Знову він не втримав мішок, той впав і пісок розсипався.
«Звідки ж ти взявся на мою голову?», - думав я, однією рукою допомагав йому тримати мішок, іншою тримав лопату і намагався досипати пісок.
З такими різними проблемами, але поступово наш блокпост ріс і навіть вже мав прийнятний загрозливий вигляд.
Ще вчора кран поставив бетонні блоки, а сьогодні ми робили все інше. Робота максимально проста – береш лопату і в мішки насипаєш пісок. Ти насипаєш, напарник тримає. Потім мішок зав’язуєш, і, власне, з цих мішків будуєш блокпост: спочатку обкладаєш бетонні блоки, потім захисний мур, не забуваючи про бійниці в ньому.  
Всі добровольці працювали по двоє. Мені з цим не пощастило. Поки хтось набирав три мішки, ми з напарником ледь встигали один. Я міг би працювати швидше, аби не цей маленький чоловічок, який не тільки не допомагав, але немов навмисно заважав. Худий, кволий, з задишкою, він швидко втомлювався, і вже вкотре (збився з рахунку) не міг втримати мішок.
Двічі ми мінялися, він брав лопату, але це виходило в нього ще гірше. Пісок сипався всюди, тільки не в мішок.
Після кількох годин роботи оголосили перекур, шанс для мене знайти нового напарника. Він запропонував цигарку, я чемно відмовився:
- Дякую, вже десять років не курю.
Але піти я не встиг. Він підкурив і заговорив.
- Гарний буде блокпост, все витримає, - руки у нього тремтіли, спочатку я думав від втоми.
- Так, - погодився я і оглядався, ще сподіваючись знайти новенького, хто б зголосився бути моїм новим напарником.
- Я з Бучі, позавчора приїхав. А ти звідки? – запитав він.
Я перестав оглядатися. Присів поруч з ним.
- Он мій дім.
- А сусідній, там моя сестра живе. Поки у неї зупинилися.
- Зрозуміло.
- А у вас тут тихо, спокійно, - тепер затремтів і його голос.
- Не те щоб зовсім тихо, але, слава Богу, всього один обстріл з початку війни. А вибухи чути кожен день.
Я не наважувався запитати, деякий час ми сиділи мовчки. На щастя він сам почав розповідати.
- В Бучі в мене приватний будинок. Великий дім. Сподіваюсь, його не зруйнують. Двадцять років його будував. Бо сусідський зруйнували. А сусіда розстріляли. І його дружину розстріляли. Ми все життя прожили поруч, часто бували один в одного в гостях, багато свят відзначали разом. Зараз їх дім зруйнований, а тіла так і лежали на подвір’ї, коли ми їхали.
Йому треба було виговоритися. Я не мав права заважати.
- В місті стріляли кожен день. І вибухало кожен день, не так як у вас – набагато гучніше. Тіла людей лежали на дорозі, біля дворів, на тротуарі. Військові ходили по домівках, вибирали найкращі. Виводили людей, чоловіків били, навіть старих. Декого уводили, декого розстрілювали. Тому ми вирішили їхати вночі. Тільки-но сіли в машину, почалися вибухи. Дуже гучно, зовсім поруч. Перед будинком проїхали дві бронемашини. Нас дивом не помітили, коли ми вже сім’єю сиділи в машині.
Він докурив, пішов викинув недопалок у смітник, і підкурив ще одну сигарету.
- Я зараз не в формі, мабуть, не кращий робітник, - він спробував усміхнутися. -  Ти вже вибач, але зараз трошки перепочину і добудуємо блокпост. Як думаєш, витримає?  
- Так. Витримає, - погодився я, хоча не розумів, що саме він мав на увазі.
- Не можу заснути вже другу ніч поспіль, - він дивився на мене, немов питав поради, або шукав підтримки. - Якщо заплющую очі, то бачу доньку мого сусіда. Коли ми від’їжджали, я побачив її біля мертвих батька і матері, думаю, вона ховалася у підвалі. Я хотів, але не міг взяти її з собою. Віриш мені? В машині не було місця – я, дружина, двоє дітей і моя хвора мати. В неї проблеми з ногами, вона майже не ходить сама. Розумієш, не було місця. І постійні вибухи, стрільба, тіла людей на вулиці. Ти ж розумієш мене? Нам треба було швидко забиратися звідти. Не було навіть кілька секунд.
Він виправдовувався, відвертався, але знову шукав міг погляд, і курив.
- Сподіваюсь, діти не побачили. Як я буду дивитися їм в очі… Я ж не міг повернутися і вмовляти доньку сусіда їхати з нами? Діти ходять з нею в одну школу. А дружина… вона побачила, але нічого не сказала. Вона також все розуміла, сподіваюсь. Треба ж було відвезти наших дітей в безпечне місце. Ти розумієш мене?
Я сказав, що розумію. Повторив двічі. Хоча не знав, що робив би на його місці. Не хотів я бути на його місці. Навіть думати про це не бажав.
Перекур закінчився і ми знову почали розбудовувати блокпост. А мій напарник знову не втримав мішок, який впав і пісок з нього розсипався. Він став на коліна і руками згрібав пісок назад.

7.5.22

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4930140972137 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …