Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49544
Рецензій: 94097

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Оповідання війни. Щасливець

© Владислав Івченко, 22-03-2022
− А я говорила, що треба було купувати мінібус, тоді б всі влізли!
Її нервовий голос і його безсиле зітхання.
− Ну Ань…
− Ти залишаєш моїх батьків на вірну смерть!
Навіть зараз, коли вона була на межі, а то й за межею, вона не матюкалася. Сашко відмітив це про себе. Молодець.
− Ну ти ж не розумієш, що ми не вліземо всі! Тим більше в них Ельза!
− То хай вони гинуть під бомбами чи від кадировців!
− Ань, не істери. Я спробую повернутися.
− Та ти скажеш, що обстріли і це ризиковано! Вони залишаться помирати!
− Ми не вмістимося усі і ти це знаєш!
− Якби ти купив мінібус, то вмістилися б!
− Але в нас немає мінібусу, в нас тільки ця «фабія»!
− Я ж говорила…
− Ань, заїбала!
Сашко не крикнув, а прошепотів. Сильний поштовх у плече.
− Не матюкайся при дитині!
− Вибач, Мишку.
− Та нічого, я і так все знаю.
− Не смій це знати! Не смій!
Аня озирнулася до сина, який сидів на задньому сидінні з планшетом у руках. Планшет вдалося підзарядити, хоча інтернету так і не було.
− Добре, не буду.
Мишко відчував, коли мамі не треба було суперечити. Аня подивилася на Сашка, з презирством, вона останнім часом часто дивилася на нього з презирством.
− І я знаю, чому ти не купив мінібус!
− Ну от знову!
− Бо ти дав гроші тій сучці!
− Не дав, а позичив! І це було вже після!
Сашко хотів ще додати «вона не сучка», але не став.
− Що, Санечко, не тягнеш дві родини?
В її голосі було стільки отрути, що Сашко не витримав.
− Бля, Ань!
− Не матюкайся при дитині!
Сашко різко пригальмував. Водії, не так щоб численні, наче забули про правила і їздили, як хотіли: нервово та непередбачувано. Їм вже в’їхали у задні праві двері, Сашко вискочив, другий водій попросив вибачення і сунув пару тисяч гривень. Цього було недостатньо для ремонту, але Сашко узяв, бо розумів, що краще це, аніж нічого. Вони не стали чекати поліцію чи страхову, бо не було ані тої, ані другої, було лише бажання виїхати з цього коли спокійного та хвойного передмістя, яке спочатку потрапило під обстріли, а потім і зовсім стало ареною боїв.
− Чорт!
Сашко, який вже встиг рушити, прихилився до керма, бо попереду, метрів за сто п’ятдесят, стався вибух. Вдарив по гальмах. Машина попереду зупинилася. Сашко подумав, що їхав би на кілька секунд раніше і потрапив би під вибух. Але пощастило.
− Ти залишаєш моїх батьків у пеклі!
Аня більше не кричала, приголомшена вибухом. Сказала тихо та хрипко.
− Ань, ми кинули монету.
− І ти виграв, бо тобі завжди щастить! Завжди!
− Хіба я в цьому винен?
− Ти знав, чи закінчиться кидання монети!
− Ні, не знав.
Звісно знав. Сашку завжди щастило в киданнях монети. Просто феноменально, в дев’яти з десяти випадків!
− Я спробую повернутися за ними завтра.
− Ти сам у це не віриш!
− Якби вони залишили Ельзу…
− Твоїм можна узяти котів, а моїм не можна узяти Ельзу!
− Ань, двоє котів на руках, це зовсім не те, що здоровезна вівчарка!
− То нехай гинуть? Тобі начхати на моїх батьків!
Сашко щось хотів відповісти, але не став. Глибоко дихав, щоб заспокоїтися. Він страшенно заморився за ці дні. Геть виснажився. Волів би залізти в якесь темне і тепле місце, запхати у вуха беруші і відключитися на добу. Але про це можна було тільки мріяти. З самого початку війни він ще жодного разу нормально не виспався. Спочатку на нервах, а потім почалися вибухи та бої, який вже там сон!
− Що ти там сопиш! Сказати нічого!
− Аню, ми кинули монетку…
− Ти знав, що випаде, бо тобі завжди щастить!
− Не завжди.
− Завжди! Ти ж любиш хвалитися, як тобі щастить! Завжди! Ти знав, що виграєш і залишиш моїх батьків помирати тут!
− Ань, будь ласка…
− Твої могли б самі спробувати вибратися, пішки!
− Твої теж.
− Тато накульгує! Він і кілометра не пройде!
− А в мого діабет! І підвищений тиск! Ти це добре знаєш!
− То нехай мої помирають?
Сашко вдарив по гальмах, Аня аж смикнулася на паску безпеки, а планшет Мишка полетів вперед. Сашко кинув планшет назад, різко розвернувся до Ані.
− Що ти, йоб твою мать, пропонуєш?
Сашка аж трясло від гніву. Він не помічав, що машина, яка їхала за ними, ледь не врізалася в них. Водій дивом встиг пригальмувати. В мирний час водій би вже сигналив, вискочив би розбиратися, а зараз тихенько сидів і втирав піт з чола.
− Йоб твою мать, твою! Не смій чіпати мою матір, якщо вже залишаєш її помирати під обстрілами!
− Що по твоєму я маю зробити? Що? Залишити моїх і узяти твоїх?
− Так!
− Але це буде несправедливо! Ми кинули монетку!
− Та начхати, що ти кидав! Ти знав, що тобі пощастить, тобі завжди щастить!
− То ти хочеш, щоб я просто залишив своїх батьків і узяв твоїх?
− У тебе є брат, а в моїх лише я!
− Брат у Харкові, воєю і ти це знаєш!
Машина, що стояла за ними, здала назад і поїхала. Гриміла канонада. Вони гриміла останні дні. Всі дні, окрім першого. Сашко тоді прокинувся рано, зробив собі каву, приготував омлет для всіх, сів в машину і поїхав на роботу. Здивувався якоїсь метушні на вулицях: люди вибігали з будинків, кидали в багажники валізи та наплічники. Сашко не зрозумів, що відбувається, узяв телефон, помітив, що той вимкнутий. Час від часу сам вимикався, бо акумулятор міг скидати заряд. Сашко збирався купувати новий. Але не встиг. Вже на в’їзді до Києва побачив небувалі корки, здогадався увімкнути радіо і тоді вже дізнався про війну. Згадав про якесь відлуння, схоже на далекі вибухи. Одразу не звернув уваги, Сашко не міг повірити, що почнеться війна.
− Міг би приїхати, твій брат!
− У Харкові пиздець і ти це знаєш! Він захищає своє місто!
− То мої батьки нехай гинуть?
Сашко махнув рукою і рушив. Об’їхав посічену осколками машину. Біля водійської двері темна пляма, мабуть, кров. Сашко досі не вірив, що може померти. Навіть, коли в сусідній будинок влучив снаряд і вилетіли вікна у їх вітальні, Сашко злякався, але подумав, що ні, померти він не може. Допоміг гасити пожежу у сусідів, вибиті вікна частково забив дошками, частково заклеїв плівкою.
− Ми могли ще у перший день виїхати! Якби ти вчасно повернувся!
− Я не міг повернутися! Там корок був, не висмикнешся!
− Ти відвозив ту сучку!
− Ну що за маячня!
− І вона вже у Норвегії, а ти залишаєш моїх батьків помирати!
Сашко махнув рукою, мовляв, патякай далі. Подивився у вікно. Зробив це, щоб Аня не помітила, як він почервонів. Бо він дійсно допоміг Олені. Це була його колега. До якої Аня вже пару років дуже ревнувала. Тоді Сашко таки доїхав до роботи, в офісі була лише третина колективу, керівництво сказало, що фірма поки призупиняє діяльність, пообіцяли, що платитимуть зарплатню ще місяць і наказали триматися. Всі стали розходитися, Сашко почув розмову, що керівництво автобусом збиралося їхати до Львову, «бо у Києві залишатися небезпечно». Підійшла Олена, попросила відвезти її до вокзалу. Спочатку додому, забрати малого, а потім на вокзал. Вже купила інтернетом квитки на поїзд до Чернівців. Малого звали Іван, у нього був ДЦП, то він погано ходив. Але розумний хлопчик, весь час сидів біля комп’ютера, робив якісь успіхи. Довго їхали до квартири Олени, потім так само в корках тягнулися до вокзалу. Найважче було пробиватися у натовпі до поїзда з Іваном на руках. Квитки вже нічого не значили, люди просто лізли у вагони і займали місця. Сашко довелося гримнути на якихось людей, що зайняли місце Олени, аби посунулися і пустили її з Іваном присісти. Люди лаялися, але посунулися. Олена подякувала і поцілувала його. Сашко тоді ледь встояв на ногах. Її запах! Він збожеволів. Пробирався у натовпі і відчував просто таки скажену ерекцію. Якісь дурні мрії про те, аби поїхати з Оленою і кохатися, кохатися, кохатися.
Зараз аж сам дратувався на себе через ту маячню. Ідіот! Чому його так роз’ятрило? Криза середнього віку? Чому він визирався на Олену, як кіт на сметану? Зараз Сашко вже розумів, що був не правий.
− Мовчиш? Про ту сучку думаєш?
− Не лайся при дитині!
Сашко зітхнув. Він розумів, чому Аня дратується. Вони дійсно могли втекти ще в перший день, якби він одразу повернувся. Але Сашко зміг доїхати додому лише увечері. Вранці збиралися виїздити, але не встигли: почалися бої. Окупанти зайшли в їх селище, їх колона рушила далі на Київ, була розбита, потім зайшла ще колона, її знову розбили, потім селище опинилося в сірій зону, де не було ані наших, ані окупантів, але стріляли сюди всі. Сашко з родиною сиділи у ванній. Єдиному приміщенні в квартирі, в якому не було вікон. Полізли бу підвал, але в їх таунхаусі підвалів не було. Балкончик був, веранда була, клумба і сарайчик для велосипедів та садового інвентарю теж був, а підвал – ні. Сучасне, європейське житло, геть не пристосоване до війни. То сиділи у ванні, Сашко притягнув до її стін шафи з одягом та книгами, щоб хоч якось укріпити. Мишку стелили у ванні, на жаль, не чавунній, але хоча б металевій. Самі спали на підлозі поруч. Опалення вже не працювало, бо не було ані газу, ані електрики. Затягли до ванни всі ковдри і зимовий одяг, куталися, гріли малого, якого відправляли до ванни лише під час обстрілів. Пекло.
Але це пекло несподівано допомогло Сашко все зрозуміти. Зокрема те, що він кохав Аню, як і раніше. Коли вони лежали удвох і слухали вибухи, коли стіни їх таунхауса тремтіли над ними, Сашку дуже хотілося обійняти дружину і розповісти їй про свої почуття. Він кохав її, по-справжньому кохав і готовий був волосся на голові рвати за ті уявні стрибки в гречку з Оленою. Він готовий був стати на коліна і просити вибачення, але Аня не дала його жодного шансу, бо відгородилася від нього холодом та презирством. Не дала жодного шансу. Сашко сподівався, що ті дні під обстрілами зблизять їх. Але ні. Навіть тоді, коли він вийшов до вітру. Був обстріл, а Сашка притиснуло. Унітаз працював, було відро з водою, талим снігом, набраним на вулиці. Але Сашко спочатку терпів, а потім пішов на вулицю. Присів за руїнами сусідської альтанки, коли такої гарною, де вони любили в теплу пору робити свята з барбекю. Сашко присів і відкрив книжку. Це був «Хаджи-Мурат» Толстого, серія «Класики і Сучасники», м’яка обкладинка. Туалетний папір закінчився швидко і Сашко згадав дитинство в буремні 90-ті, коли пару років підтиралися підшивками журналу «Наука і життя», які залишилися по діду. Тепер в хід пішла велика російська література, це був свідомий вибір. Вирвав кілька аркушів, читати не став, просто пом’яв, щоб були трохи м’якіші. Сашко звик до біде після туалету, але яке там зараз біде? А потім в повітрі щось зашелестіло. Сашко вже мав досвід, то второпав, що це були ракети «града». Стрибнув у грязюку, до стовбура яблуні, поваленої вибухом. Вибухи і засвистіли осколки. Сашко лежав зі спущеними штанями і обличчям в Толстому. Десь за хвилину наважився підвестися. Все навколо було посічене осколками, геть усе! А його навіть не подряпало! Підтерся і пішов забивати вікна дошками, щоб хоч трохи захистити таунхаус від морозу. Коли повернувся і розповів, як осколки його оминули, Аня навіть не посміхнулася. Сиділа біля маленької свічки і гріла руки.
Сашко пригальмував біля будинку своїх батьків. Однокімнатна на третьому поверсі. Це ж здавалося так зручно, коли і вони з Анею і їх батьки жили в одному селищі, п’ять хвилин машиною. Тепер те рішення видавалося помилковим, треба було розкладати яйця у різні кошики і добре б було, якби батьки, її чи його, жили десь на півдні від Києва, в місцях куди війна ще не дійшла. Тоді б можна було втекти туди. А так їм доводилося тікати у невідомість. Але краще невідомість, ані ж відомо що: сидіння у темній і холодній ванні з постійним очікування, що ось-ось снаряд влучить у будинок і поховає їх.  
− Я зараз!
− Та можеш не повертатися!
Аня кинула йому ці слова в спину, наче ніж. Сашко не реагував, побіг до батьків. Вони чекали вже на виході з підвалу. Спочатку у підвалі було до півсотні людей, зараз залишилося менше половини.  
− Сань, може обійдеться?
Сашко знав, чому батько питає. Він дуже любив цю квартиру, ремонт в якій зробив власними руками. Не хотів полишати.
− Їдьмо!
− Квартиру шкода!
− Життя дорожче! Їдьмо!
Схопив дві валізи і поніс. Батько і матір несли котів, Аркашу і Вульфа. Останнього звали Беовульф, але повним ім’я його майже ніколи не називали. Підійшли до машини. Аня з кам’яним обличчя сиділа на передньому сидінні. Сашко спробував запхати хоча б одну валізу батьків у багажник, але той був забитий по вінця.
− Доведеться на руках. Сідайте, я подам.
− Аню, може ти візьми одну валізу під ноги?
Аня аж зашипіла у відповідь, валізи не взяла. Батьки сіли, узяли на руки валізи, Мишко між ними, котів тримали на руках. Сашко побіг за кермо і рушив. Спустілі останніми днями вулиці, трохи наповнилися машина. Люди під час затишшя намагалися втекти подалі від боїв. На «зелені» коридори вже не сподівалися. Сашко обігнав червону «копійку», в якої до багажнику на даху було прив’язане тіло, замотане у килимок.
− О, господи!
Мама заплакала. Вона останніми днями тільки і робила, що плакала. Батько кріпився, разом з сусідами облаштовували підвал під сховище, йому було чим зайнятися, а мама лише дивилася новини і плакала. Саша теж часто плакав. І надивився вже на багато тіл. Всі ці трупи, вони видавалися йому нереальними, бо він же не міг померти.
− Та не плачте ви і так херово!
− Аню, припини!
Мама зіщулилася і закрила собі рот рукою, щоб не плакати. Сховала обличчя у Вульфі, батько ображено засопів. Сашко в цей момент ненавидів Аню.  От нахуя вона так? Нахуя! Хотів щось сказати, але розумів, що буде тільки гірше. Не сказав, схопився за кермо, крутив, бо доводилося об’їздити збиті гілки, шматки стін та дахів, одного разу, навіть, тіло. Окупант, якого вбили тут. Червона пов’язка.
− Сволота! Що наробили!
Батько дивився на зруйнований садовий центр, в якому купував саджанці для дачі. Дача була у покинутому селі, там зараз стояли окупанти. Тобто, можна було вважати, що не було в них дачі.
− А давайте поїдемо до Чехії? У Чехії Льоша.
Льоша був найкращим товаришем Мишка, виїхав зі своєю мамою до Чехії.
− Подивимося.
Сашко не знав, куди відправити родину. Але вирішив, що як влаштує все, піде до військкомату. Час від часу хотів вбивати руських, а час від часу ставало страшно. Сашко пригальмував. Попереду було перехрестя. Можна було поїхати прямо, а можна було узяти праворуч. В селищі було два виїзди на Київ, в мирні часи Саша дивився, де менше машин, але зараз хотів би поїхати туди, куди їде більшість. Але машини роз’їзжалися майже точно навпіл. Половина туди, половина сюди.
− Подивися чати в телеграмі, що пишуть?
− Сам дивився!
Аня відвернулася, привідчинила вікно і закурила. Раніше ніколи не курила при Мишку. Та і при ньому теж, хоч Сашко і знав, що час від часу вона курить. Сашко узяв свій телефон. Усього кілька відсотків заряду. Нічого, виїде звідси і купи щось нормальне, з хорошою батареєю. Сашко вже знав, що найголовніше в телефоні не якийсь там понти на кшталт камер і чи процесорів, а батарея. Чим довше може тримати, тим краще.
В чатах писали, що обидва виїзди стрьомні, бо пострілюють і там і там. Сашко, сховав телефон і спитав у себе, куди їхати. Він же дійсно був щасливцем, завжди вгадував, як треба. Праворуч, звісно, праворуч! Рушив.
− Куди ти! Їдь прямо!
− Але…
− Праворуч дорога і так була херова, а зараз так зовсім! Їдь прямо!
Сашко поїхав прямо. Не хотів сваритися і яка різниця? У Ані задзеленчав телефон.
− Мама дзвонить. І що мені сказати?
Аня дивилася на Сашка водночас з гнівом і презирством, той знітився.
− Скажи, щоб речі були готові, я завтра…
− В них з першого дня речі готові! З першого! І якби в них була своя машина, вони б вже давно виїхали! Але вони не купили, дали гроші нам!
− Вони дали третину.
− І ось так ти їх віддячив!
− Аню…
Мама хотіла втрутитися, але батько узяв її за руку і закрутив головою. Мама замовчала, телефон дзеленчав.
− Так, мамочка. Зараз виїздимо. Небезпечно? Слухай, ну під снарядами сидіти теж небезпечно. Все буде добре, не хвилюйся.  
− Скажи, що я завтра спробую за ними заїхати.
Аня з презирством махнула рукою.
− Люблю тебе, мамочка. Бережіть себе.
Її голос аж трохи затремтів. Сховала телефон. Сашко різко пригальмував, бо за поворотом була свіжа вирва, досить глибока. Одним колесом довелося проїхати по краю вирви. Знову натиснув на газ. Попереду був жовтий «фольксваген-кадді», Сашко не хотів його відпускати. Чомусь не хотілося їхати одному, хоча б мінімальна, але колона. Попереду було згоріле і з численними кільовими отворами авто. Об’їхали.
− Там хтось був? Тато, там хтось був?
− Не знаю, Мишку, не знаю.
Сашко не хотів про це думати. Ще кілька кілометрів лісом, потім відкрита дорога полем, знову ліс і за ним вже більш-меш безпечно. Проїхати б швидше. Сашко хвилювався, а потім подумав, що не може померти. Прямо зараз не може. Йому щастило і щаститиме. Колись у Криму Сашко, нетверезий і закоханий, підійшов до циганки, яка віщувала по руці. Вона схопила його долонь, закрутила головою і сказала: «Та ти щасливець! Я такого ще не бачила!». За два дні вони їхали з друзями на таксі з Морського у Судак, на повороті «деу» вискочило на їх смугу і вдарило в лоб. Водії «деу» помер на місці, ще троє друзів Сашка поїхали на лікарню зі різноманітними травмами, а йому лише розсікло осколком скла щоку. Трохи крові і все. Він дійсно був щасливцем.
Додав газу, щоб не відпускати «фольксваген», подивився, що за ним прилаштувалися ще два легковика. Чотири авто, колона. На всіх машинах були наклейки зі скотчу «ДЕТИ». Така сама була і в нього. Спочатку Сашко зробив «ДІТИ», але Аня вилаяла його, мовляв, це ж потрібно для кацапів, то треба по-руські. Переклеїла на «ДЕТИ». Може і правильно. Хоча могла б бути і більш ввічливою. Ну от для чого вона визвірялася на нього? Війна ж, треба підтримувати один одного, а не гризти!
− То ми поїдемо до Чехії?
− Слухай, треба спочатку добратися до Києва. А там вже подивимося.
Сашко відчув лоскотання потилиці. То Вульфик своїм хвостом. Сашко посміхнувся, любив цих пухнастих засранців, тоді як Аня вважала котів кінченими егоїстами і поважала лише собак, особливо Ельзу своїх батьків.  
− Ух ти!
Син аж поліз до вікна, щоб краще роздивитися колону російської техніки, розбомблену прямо посеред лісу. Панцерники, вантажівки, пара танків, все давно згоріле і вже іржаве. Спочатку тут були і тіла, потім кудись ділися. Сашко не знав, хто забрав, чи наші, чи кацапня. В тих місцях, де спалена техніка геть перегороджувала дорогу, зробили об’їзди узбіччям. Там вже накатали досить глибокі колії, Сашко їхав на мінімальній швидкості, але пару разів дряпнувся «пузом».
− Клас! Оце їм навалили! Супер!
− Так, добряче вжарили!
− А дядя Володя говорив, щоб ми здавалися.
− Дядя Володя зкацапився у своєму Волгограді, от і маячне несе.
Дядя Володя був двоюрідним братом Сашка, обов’язковим родичом з Росії, який радив не опиратися і наполягав, що Путін хоче, як краще. Був відправлений під три чорти наприкінці першого тижня. Сашко був терплячий, то не послав одразу. Сука, от як можна бути російським довбойобом з прізвищем Палієнко? Сашко не розумів.
Нарешті виїхали з лісу, фольксваген попереду пришвидшився, Сашко теж додав газу, а їх обігнав «лексус». Сашко здивувався, думав, що таких машин вже у селищі не залишилося, поїхали в перший день. Люди на дорогих машинах, як завжди, все встигали першими.
− Блять!
Сашко, наче в кіно, побачив як той «лексус», що тільки-но обігнав його, покотився з дороги на узбіччя. От просто покотився, зробив кілька обертів і став на колеса! «Фольксваген» різко загальмував, Сашко теж загальмував, вивернув кермо, щоб уникнути зіткнення, але «фольксваген» став швидко здавати назад. Удар. Щось тріснуло, звуки пострілів, у салон посипалося лобове скло, Аня закричала, «фольксваген» розвернув машину Сашка боком, вона заглохла. Крики позаду, волання котів, постріли. Потім тиша.
− Блять.
Сашко прошепотів це ледь чутно. Подивився на Аню, побачив, що вона відкинулася у кріслі і сиділа з якимось дивним виразом обличчя. І чомусь у крові. Мабуть, осколки скла.
− Аню.
Сашко торкнувся дружини, вона завалилася вперед. Побачив на спинці крісла дві дірки і кров. І на спині кров. Багато крові.
− Блять! Блять!
Сашко спробував вибратися з машини, смикнувся, рвонув об пасок безпеки. Одразу не зумів. Нарешті вибрався з машини. Побачив російський панцерник з кулеметом на даху, що їхав від дороги полем.
− Мамо! Мамо! Малий! Малий! Малий!
Сашко витягнув матір. Мертва. Кілька поранень. У малого здається одне, але в голову. У батька знову кілька, він ще хрипів і притискав до себе мертвого Аркашу. Машини, які їхали за ним, вже розвернулися і чкурнули геть. Десь за півгодини приїхав якийсь волонтер на «фольксвагене-транспортері». Обдивився «фолькваген-кадді» (два трупа) і «лексус» (один вбитий і двоє поранених). Волонтер повіз поранених до лікарні. Батько Сашка вже не дихав. Лежав на холодному, вкритому дрібними осколками скла асфальті. Поруч лежала мама, коти, малий і Аня. Час від часу поруч проїздили машини. Спочатку пригальмовували, потім додавали швидкості. Матері закривали дітям очі.
Потім поруч запинився мужик на велосипеді. Перелякано дивився то на розстріляні машини, то на Сашка. «Фабія» закривала від мужика тіла.
− Це твоя машина? Мужик! Це твоя машина?
Сашко подивився на велосипедиста. Чи то не чув, чи то не розумів, про що той питає.
− Кажу, це твоя машина? Ну, «фабія»?
− Моя.
− Пиздець! Ну ти щасливець!
Мужик перелякано посміхнувся, а Сашко страшно заволав, упав на асфальт і почав битися об нього головою.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Непідробні емоції.

© Надія, 25-03-2022
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45972514152527 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …