Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2647
Творів: 49027
Рецензій: 93674

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка для дорослих

НАДЯ :)

© Леонід Данільчик, 04-09-2021
НАДЯ
Весна
Важкі дубові двері невагомо описали дугу та тихо притулились до цегляної стіни, сором’язливо прикритої рідкими клаптиками залишків штукатурки. Повз них – обшарпаних та втомлених, проте струнких, як у день встановлення –  у притишеному гомоні виходили парафіяни.
Кожен торкавсь схвильованого пастора за лікоть, тиснув йому руку і сколихував повітря банальною підбадьорливою нісенітницею. Слова губились в ароматах квітучих вишень і не сягали збентеженої свідомості молодого священника. Мило посміхався та кивав, вкотре перебираючи у думках епізоди своєї першої проповіді. Невпевненої, конфузної.
Храм спустошів, відполірована до золотого блиску масивна ручка підморгнула сонячним відблиском та вивела чоловіка з задуми. Простяг руку аби зачинити двері – рух тіні в середині перешкодив наміру. Силует безшумно піднявся з колін та беззвучною ходою полинув крізь простір до виходу, зникаючи у плямах термі та знову окреслюючись у кольорових стовпах світла, впущеними запиленими вітражами вікон.
Тонкий промінь м’яко спалахнув у пітьмі парою великих, чуттєвих очей. Карі зіниці втягнули весняне тепло, матеріалізували його стрункою, жіночою постаттю в ніжному, розсіяному світлі.
Крізь туман долинули безсенсовні слова ввічливості. Карий погляд та сонце випалювали на щоках червоні плями. Щось вкололо в її словах. Підняв очі, натомість вона свої відвела. Спантеличено пояснювала далі, розглядаючи десь в стороні коливання квітучою крони в травневому, бентежному вітрі. У відповідь недоречно кивав, мурмотів якесь пустослів’я.
Поклала свою долонь на його передпліччя, закінчила цим екзекуцію прощальної розмови. Несподівано рвучко розвернулась і розтанула у метушливих вихорах пелюсток та пилка.
Спустошений, замкнув двері. Розгублено оглянув сквер перед храмом. Хвилею спав жар, огорнула незатишна мерзлякуватість. Тонкий дзвіночок сміху, під мерехтливою тіню вишні, розбив тишу. Примусив губи усміхнутись. Пастор відштовхнувся від дверей, направився до несподіваного, білявого джерела радості.
Дівчинка сиділа на лавці з підкладеними під стегна долонями. Лукаво спостерігала за наближення священника. Дочекалась миті коли він зупинився, розкриваючи рот для вітання, зістрибнула і пішла. Чоловік хмикнув. Роззирнувся – пустий сквер. Відсутність будь-кого, хто міг би бути причетний до дитини. Знайшов її поглядом – нетерпляче чекала поодаль.
Щойно рушив до неї, рушила і вона. Наздогнав, пішов поряд. Зиркнула, стримала задоволений смішок. Нічого не питав. Не сподівався на відповідь. Йшли мовчки серед півпрозорих тіней та пестливих променів весни.
Знову зирнула. Хитро-хитро скривилась, прикусивши губу та примруживши око. Хихикнула, зірвалась і побігла геть. Крутнулась неподалік на розі будинку та зникла. Не прискорюючи ходи, пастор досяг повороту. Помітив, як дочекавшись його появи, дівчинка припинила визирати з-за привідчинених дверей дому та тихо зачинила їх за собою.
Табличка над входом трьома канцелярськими, штампованими реченням оголошувала, про те що це державний сирітський притулок. Пастор не став заходити…

***
Літо
– Хто вона?
– Хто?
– Вона. Та про яку ти весь час думаєш.
Довгі, часті тіні дерев сікли ґрунт численними стрілками сонячних годинників, обертаючись в непомітному відліку останніх днів серпня. Дівчинка акуратно переступаючи вказівники часу, усміхалась теплому вечірньому сонцю. Котре коротко перестрибувало, ховаючись то за одним стовбуром то, в наступну мить, за іншим.
Зупинилась, перевела примружений погляд з світила на пастора.
– Віра, – видихнув нерішуче чоловік.
Взяла його за руку, рушили далі.
– Вона повернеться?
– Не знаю.
– Чому ти за нею сумуєш?
– Не знаю…
–…
– Вона мені потрібна.
– А я? – Надя повисла на його передпліччі, вчепившись обома руками і підігнувши колінка.
Пастор похитнувся, втримуючи рівновагу:
– Що я?
– А я тобі потрібна?
– Ну… мабуть… мабуть так.
– Я тобі необхідна і я в тебе є! Не сумуй!
Засміялась. Закружляла, плутаючи проміння та тіні. Штовхнула, в знак прощання, сумного чоловіка і подалась за ріг до притулку.

***
Осінь

У привідчинений вхід до церкви проникав ритмічний дріб дощу. Шум густішав, розганявся. Злився в суцільний гул. Розбиті об край дверей крапельки нахабно бризкали в обличчя Наді. Змушували її морщитись, невдоволено сопіти, але тільки не вступитись.
Потужне бомбардування спричиняло густий масив безперервних вибухів. Суцільним потоком – крапля в краплю – водяні кулі врізались в бруківку двору, розривались хмарками вогкого пилу. Що одразу шматувались безперервною дощовою картеччю і губились в феєричному безладі.
Вітер формував криві, безладні лінії пінних фронтів та гнав їх щільними каскадами лавин до скверу. Вриваючись у киплячі калюжі, вони спричиняли бурхливі шторми в ошелешених, скаламучених мікроокеанах.
Дійство чарувало. Прибрала мокре пасмо з щоки, не обертаючись спитала:
– Де вона?
Дощ ігнорував запитання, захоплений своєю несамовитою забавою.
– Тож, де вона? – Повторила голосніше.
Шумів, гудів, біснувався і мовчав.
– Віра! Ти її шукаєш? Ти хочеш її повернути?
Обернулась і подивилась догори в обличчя пастору. Не відривав погляду від зливи. Зітхнув. Зачинив двері. Присів і діставши хустинку, втер мокре обличчя Наді.
– Невпевнений.
– Тобто?
– Сумніваюсь. Гадаю, що ні.
Шморгнула носом:
– Ні?
– Ні!
– Але сподіваєшся на її повернення?
– Сподіваюсь.
– І не бажаєш його?
– Не бажаю.
– Ти дивний.
– Я… Я… Я сумніваюсь…



– От ти вірила в Святого Миколая?! Віра твоя була непохитною. Безсумнівною. За добру поведінку – подарунки. За погану – кара.
– Яка кара?
– Відсутність подарунків.
– Ага.
– Ти боялась такої кари?
– Боялась! – Чесно відповіла Надя.
– Бог для дорослих, як Святий Миколай для дітей.
Довго мовчали. Спостерігали крізь прочинені двері веселу метушливу гру різнобарвного, опалого листя. Гонило шелестливою зграйкою, закручувалось пустотливим вихором. Раптово розсипалось, зачаївшись, щоб зненацька знову кинутись у строкату круговерть.
Дощ вщух, лише небо суворо супилось, заглядаючи у пласкі нерухомі дзеркала калюж. Вийшли з церкви. Рушили неквапною ходою. Гуляли вслухаючись в шепіт блукання вітру по сумним, оголеним кронам мокрих дерев.
– А ти?
– Що? А ти? – не зрозумів пастор.
– Ти боїшся кари.
– Ні.
– Ні?
– Релігія не для карання. Релігія потрібна нації. Як культура, мова. Це традиція – фундамент народотворення. Щоб бути релігійним не обов’язково бути віруючим… І навпаки.
Зупинився на розі будинку. Затримав дівчинку.
– Розумієш?
– Ні, – щиро відповіла.
Взяла пасмо свого волосся, накрутила на палець. Зазирнула чоловіку в обличчя:
– А ти віруючий чи релігійний?
Відвів погляд:
– Атеїст.

***

Зима

Збентежений минав сквер, втискаючи у біле тонке мереживо снігу темні калюжки слідів. Між прозоро-блакитними сяянням інію на контрастно-чорному гіллі, проглядалась маленька вкутана постать. Пришвидшив ходу. Не відривав погляду від безтурботного танцю бешкетного дівча під м’яким лапатим снігопадом.
Рвучко оминув лавку, водночас з неї піднялась молода жінка. Не помітив, наштовхнувся. Вона зойкнула, сахнулась. Спантеличений та засоромлений, не підіймаючи очей промурмотів банальні вибачення і під здивований та ображений погляд великих, карих очей поспішив до Наді.
Зупинився над дівчинкою. Мала задерла голову та висунула язик, намагаючись впіймати на цю приманку сніжинку.
– Припини, – видихнув пастор.
Сховала язика, повернулась і прийняла надмірно винуватий вигляд.
– Там немає жодної Надії, – махнув рукою у напрямку сиротинця.
– Жодної надії? – смішливі очі округлились удаваним жахом.
Позаду них у церкву пройшла молода жінка. Та сама з лавки. Усміхнулась Наді. Отримала привітний погляд та посмішку навзаєм. Пастор озирнувся. Надто пізно, кароока зникла в церкві.
– Припини, пустощі! – Прийняв її жест за розіграш.
Розсміялась. Вказала в напрямку притулку:
– Мені слід туди повертатись! Там потрібна надія – тобі вже ні.
– Надіє!
– До тебе повернулась твоя віра. Бережи її. Не втрачай знову. Бувай.
Кружляючи танком, Надія віддалилась. Покрокував за нею. Протестуючи замахала руками і правицею вказала на розчинені позаду пастора двері церкви. Озирнувся. Крізь просвіт в тріпотливій тривозі полум’я воскових свіч, маревом темнів силует уклінної жінки.

04.09.2021



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін , 11-09-2021

Поки що в мене з вами проблєми...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 10-09-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 10-09-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 05-09-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65269494056702 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …