Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2647
Творів: 49028
Рецензій: 93674

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Аби задурно не пропасти!

© Natalka Myshkevych, 19-08-2021

З вікна відкривалася панорама на століттями відшліфоване вапнякове подвір’я, щедро обсаджене пурпуровими бугенвіліями, давній винний прес та ошатну вапнякову ж таки хижку; за ними — прострочений рівними смарагдовими рядами винограду крутий схил, біла спіраль дороги, а в далечині на верхівці горба вимальовувалося конічне кам’яне містечко.
— А тепер спробуємо мом’янський мушкат. Тільки не рівняйте його з вашим солодкавим липким кримським мускатом. Бо такого легкого і запашного вина, прозорого, мов сльоза Каліпсо, ви ще не зустрічали у своєму житті!
Повненька, але дуже граційна жіночка у чорному фартушку, що обережно наливала у фужери золотавий напій, усміхалася нам променисто й насмішкувато.
— Звідки ви так добре знаєте українську мову? - спитала я після дегустації
Господиня переливчасто засміялася й пустотливо обвела рукою свій рельєфний стан:
— А що ж, хіба по мені не видно?! Де ж іще такі богині народжуються?

Прозоре, ніжне, трохи грайливо вино та приманливий пейзаж за вікном не відпускали мене. І я заблагала чоловіка: «Бог з ним, з тим гамірним метушливим спекотним морем! Давай поживемо кілька днів серед зелені, прохолоди й тиші!»
— Оце правильно, залишайтеся, море від вас не втече, це точно – гаряче підтримала мене хазяйка. Її слово стало вирішальним.
Уночі я спустилася до кухні попити води. Червона й спітніла господиня хвацько закручувала баняки з помідорами. Побачивши мене, вона гепнула закруткою по столу й заявила: «Забембалася зовсім сьогодні. Не образяться помодоро, почекають до ранку. А ми, землячко, давай вип’ємо по чарочці нашої, оковитої, та побалакаємо нормальною мовою.
Прохолодний вітер доносив на терасу запах сухих трав, оркестр цвіркунів витинав свої ритмічні кантати, чудесний мушкат (яка тут оковита!) розманіжував. І злегка захміліла Марта почала згадувати своє життя.
Темнокоса зеленоока Марта розмовляла глибоким сильним голосом досвідченої солістки народного хору. Діапазон її тренованого тембру коливався від медово-кисільного сопрано до густого, мов полтавський борщ, альту. Оповідаючи свою історію, вона то гучно голосила, мов жалібниця, то переходила на низький оксамитовий напівшепіт, а вже за кілька хвилин заливчасто-дзвінко сміялася.
Марта зростала на самому краю великого незатишного села на Поділлі, у звичайній, веселій, щедро-скнаристій робочій родині. Жили сито, але без забаганок, зі своїми курми, свинями та кролями. Кожен день був схожий на інший, так само не змінювались урочисте ліжко з високою незайманою периною і мережаними покривалами, багнюка за ворітьми й гуркіт від велетенських белазів, якими возили вапняк з кар’єру.
У 18 років Марта Корнієнко вирішила навідатись до своїх київських родичів – та так і залишилася в Києві у пошуках своєї долі. З великої любові худорляве сором’язливе дівчисько з вискочило заміж і швидко перетворилося на статурну, веселу та беручку до роботи красуню. Коли народились її хлопчики, вони з чоловіком вже мешкали у власній, хоча й невеличкій, квартирці з усіма вигодами. Марта працювала на кількох роботах, копала грядки під вікном, а вихідними пекла пиріжки з маком і продавала їх на метро Героїв Дніпра. Чоловік вдало влаштувався на Подільський пивзавод, і щодня приносив з роботи чотири пляшки холодного свіжого пива. Але дітлахи підростали, жити не згірше за людей ставало все важче. «Та не дам пропасти нізащо!» - сказала собі, й стала шукати вигіднішу роботу.
Одного разу подруги зібралися на пошуки праці до Італії. Не вагаючись, Марта рушила з ними за компанію. Швидко знайшла акуратну маразматичну бабцю й залишилася доглядати її на два місяці, щоб гідно зібрати дітей до школи. Здібна від народження, Марта швидко вивчила необхідні для спілкування фрази.
Два місяці затягнулися на довгі роки. Тепер щонеділі Марта мила вікна  у сусідів і знову пекла пиріжки, які продавала біля православної церкви. Регулярно їздила додому, привозила дітям подарунки, легко жартувала над ними й чоловіком, радісно сміялася, коли бачила їхні щасливі оченята а потім на самоті ревіла вголос. Без утоми білила, фарбувала, клеїла шпалери, діставала плитку, домовлялася із сантехніками, пересаджувала квіти – квартира поступово перетворювалася на райський куточок. Усе начиння, білизну, штори вона з любов’ю обирала у дорогих італійських супермаркетах.
У якийсь момент Марта зрозуміла, що ці поїздки виливаються їй у копієчку, і надалі вирішила бути економною – гроші просто передавала додому через водіїв. Не могла дозволити, щоб її діти жили гірше за інших. Але душа її не мала ані хвилини спокою: чи добре її коханому чоловіку без неї, чи не перевтомлюється він із дітьми, чи діти не голодні? Веселий гамір, що долинав з відкритих вікон тісно поставлених будинків тільки посилювали її тугу, невситиме бажання бачити своїх. Обнімати, пестити, догоджати, заглядати в очі, щодня тішитись запахом свого дому і таких рідних хлоп’ячих голівок.
ІІ
Італійська бабуся виявилася не такою вже й тихою, час від часу влаштовувала істерики, так, що доводилося телефонувати її дітям. Одного разу бабця почала так репетувати, що Марта не витримала й заволала: «А шоб ти повиздихала, стара курво! А шоб тобі пір’я у горлі виросло! Закрий писка, бо зара вилетиш у вікно!». Спересердя грюкнула дверима, зібрала речі та вирішила повернутися додому – набридло витрачати своє здоров’я заради чужих дурнуватих бабів. Але ввечері до неї прибігли разом і дочка, й син старої, зі сльозами благали повернутися – казали, їхня матінка крім неї нікого до себе не підпускає. До того ж пообіцяли подвоїти платню. Серце не витримало – тепер вона зможе передавати улюбленій родині більше!
Так у метушні та важкій праці пройшло ще кілька років. Але все хороше не може тривати вічно. Звичне, вже майже затишне Мартине існування закінчилося в одну мить. Посеред ночі несподівано й лячно задзвонив телефон. На Марту впала страшна звістка – від інфаркту в київській лікарні помер її чоловік. Покинувши усе своє майно, Марта кинулася до аеропорту. Квитків на рейс не було, довелося летіти зі складною пересадкою у Стокгольмі. Згорьована й зарюмсана, майже добу просиділа у незручному кріслі, не дозволяючи собі купити хоча б кухлика чаю. В її голові билася пекуча думка: це вона, лише вона винна в цій рахубі. Порядна жінка мала б завжди бути поруч із чоловіком. Лише остання хвойда могла покинути родину заради своїх дурних забаганок.
Коли ж Марта нарешті дісталася до свого дому та увійшла до квартири, в неї стався серцевий напад. Улюблене гніздечко стояло обідраним, порожнім і закопченим. Марта, яка так сумувала за своїм коханим чоловіком, навіть і не здогадувалась, як змінила його свобода від подружніх обов’язків.
За місяць вона виписалася з лікарні. «Ох, вчасно хлопу жаба цицьки дала, а то пропив би й рідних дітей. А я своїм дітям не дам пропасти, хоч би всі на світі пропали!» подумала Марта. Миттєво продала осоружну квартиру та купила для синів-старшокласників невеличкий будиночок у рідному селі, під боком у суворого й міцного ще батька. Твердо пообіцяла, що забезпечить грішми всіх. Затим – виїхала з країни. Тепер уже назавжди.
ІІ
Через рік Марта вже працювала на фермі у затишній сонячній Хорватії, яка їй дуже нагадувала Італію. Маленькі будиночки з червоними черепичними дашками тулились один до одного, утворюючи конус, на верхівці якого — шпиляста дзвіниця, мов гостро підструганий олівець. Кривенькі сріблясті оливкові деревця, сіра плодюча земля, білі веселі кози – таким, мабуть, і має бути рай. Господарка так полюбила нову робітницю, що невдовзі вони зажили однією сім’єю. Марта із задоволенням чавила виноград, збирала камінці на полях і годувала курчат антибіотиками.
Одного разу Марта познайомилася з чоловіком мрії – чорнявим, схожим на Омара Шаріфа, Мірчею.  Так само як і вона, румун приїхав на заробітки та затримався надовго. Спільна відпустка на крихітному півострові, у середньовічному містечку, яке складалося лише з двох паралельних вулиць, прогулянки на яхті, поїздки до фантастичних водоспадів – такий місяць був вартий цілого життя.
Теплими вечорами вони сиділи у вуличних ресторанах на набережній і дивились на синю лагуну і витончені щогли яхт. Правильніше було б сказати, що це вулицю проклали крізь один величезний ресторан. Куди не подивись − численні столики, між якими статечно походжали вгодовані морські мартини. Приморські містечка гостинно всміхалися до них білим або пастельним тиньком стін, яскравими дерев’яними віконницями, уквітчаними балконами і гостинно прочиненими дверима сувенірних яток. Будинки були пофарбовані в яскраві кольори – щоб кожен моряк, повертаючись додому, ще здалеку міг побачити свій. Низки різнобарвної білизни на мотузках, що простягалися поперек вулиць – така ж прикмета хорватських містечок, як і гірлянди фіолетових бугенвілій на стінах або веселкові намиста на дверях численних крамничок. Марта полюбила навіть світлу бруківку, теплу й лагідну, відшліфовану століттями й відмиту до дзеркального блиску.
Відомо, що хорвати дуже люблять хвалитися – якщо їм вірити, то в них найчистіше у світі море, найкраще вино та найсмачніша кухня. Море справді вражало – сотні малесеньких островів створювали неповторний ефект затишку та захищеності. Легке ароматне вино також заслуговувало найвищої похвали. Але стосовно кухні Марта могла скласти конкуренцію наймоднішим місцевим кухарям. Мірча вповні оцінив її таланти та після відпустки залишився з нею. Щаслива морська хвиля вкрила їх з головою. Марті здавалося, що вперше вона живе справжнім життям, вперше кохає до самозабуття, й уперше усвідомила безмежність своєї чуттєвості. Гречний, ніжний і турботливий чоловік також був уперше.
А ще за рік велика румунська родина Мірчі вирушила до Франції. І Мірча запропонував коханій приєднатися до мігрантів.
У Парижі Марта влаштувалася кухаркою у китайському ресторані. Нова робота припала їй до душі, традиційні страви нагадували українські. Згадуючи уроки свого київського дядька, спадкового домашнього кулінара, із задоволенням розкочувала тонке прозоре тісто, нарізала локшину й ліпила крихітні фрикадельки. Її «фірмові» пиріжки з маком сподобалися господарці, вона вписала їх у меню як «рулє коззак».
Мірча знайшов звичну для себе роботу водія автобуса й легко призвичаївся у новому місті. Швидко опанував складнощі французької фонетики, незабаром його перестали сприймати як іноземця. Він відмежувався від численних родичів і земляків і навіть на свята не хотів з ними зустрічатися. Проте вони траплялися йому на очі на кожному кроці – грали на скрипках у метро, вешталися по ринках і спали у наметах на набережній. Румунські мігранти, більшість яких була циганами, були серйозною проблемою для парижан і, особливо, поліції. Коли Марта збиралася на дешевий ринок Монтрой, Мірча вдавав, що йому теж необхідно скупитися, й ходив за нею слід у слід, щоб захистити жінку від нахабних злодюжок.
Хоча родичі теж не дуже полюбляли зарозумілого Мірчу, вони одразу згадували про нього, коли потрапляли до буцегарні. Гоноровий румун, утім, не кидав своїх у біді. Він замотував шию білим шарфом на штиб французького легіонера і заявлявся до відділку таким елегантним парижанином, що справляв позитивне враження на поліціантів, і краян одразу ж відпускали на волю.
ІІІ
Марта добре пристосувалася до французького способу життя, їхня маленька квартирка у Чайна-тауні була затишною й добре вмебльованою. Улюблена робота приносила непоганий прибуток, і вона вже метикувала, чи не відкрити їм з Мірчею слов’янсько-балканський ресторанчик. Мірча захоплювався фотографуванням, тепер неділями вони могли дозволити собі екскурсії в центр. Досхочу блукали вулицями старого міста, де на маленьких балконах — неодмінні горщики з квiтами, на чистих тротуарах громадяться велосипеди, а з відкритих дверей смачно пахне круасанами.
Марта водила Мірчу у свій улюблений Ботанічний сад із кубічно підстриженими деревами й рядами жовто-червоних квітів, які красувалися навіть взимку. Французькі сади дуже відрізняються від українських пишних парків. Незвично широкі, всипані дрібним піском дороги, сувора геометрія клумб, фігурно підстрижених дерев та кущів, спершу викликають легке розчарування, яке, однак, швидко перетворюється на захват. Зазвичай Марта навідувалася до своїх улюбленців – сірих, непоказних кенгуру, які жили у закутку для тварин. А в цей час Мірча на ошатній центральній алеї вправлявся у фотографії, фокусуючись на грудистих дівчатах в обтягнутих штанцях, які розмірено бігали по доріжках.
Однак, знову таки, щастя не буває безмежним. Одного разу під час особливо бурхливих розборок між іммігрантами Мірча таки встряв у халепу, через що його звільнили з роботи. Для амбітного самовпевненого мачо цей капосний випадок став справжньою катастрофою. Тепер він весь час проводив у віртуальних пошуках заробітку. Статки родини мала забезпечувати лише Марта, це ще більше вибивало ґрунт з-під ніг. А витрати родини зростали, переважно на пиво й цигарки.
І треба ж було Марті саме у цей нещасливий час запросити чоловіка на Монтрой. Завжди пильний Мірча був пограбований циганчатами як звичайний роззява-турист. Разом із гаманцем у нього вкрали всі документи.
Без документів шукати роботу у Парижі – годі й сподіватися. Вирішили, що Мірча повернеться до Румунії, щоб оформити нові паспорти. А Марта навіть зраділа нагоді за цей час трохи підремонтувати квартиру.

IV
Рано-ранесенько в двері подзвонили. Гамірно й метушливо набігли землячки Мірчі, жалісливо заглядаючи в очі доповіли Марті, що чоловік, якого вона десять років вважала своїм, повернувся до своєї законної дружини та дітей. Позітхали, поцокотали, переглядаючись, розцілували її, ошелешену, й залишили саму. Вона ридала басом цілу добу. А потім тиждень з розлученої та розлюченої Марти сипалися добірні лайки та прокляття. Втім, коли вона збагнула, скільки коштувало їй утримання безробітного безвольного хлопа, та якими мізерними були його шанси прижитися у Франції, то з полегшеним сміхом сказала собі: «І нашо мені цей гембель на шию? Хай інша жінка з ним панькається. А мені є про кого думати». Справді, її хлопці, які навчались з її допомогою у найпрестижнішому виші, вже наближалися до випусків, а значить, і до пошуків роботи.
На цей час Марта працювала в ресторані, який належав відомим у тринадцятому окрузі Парижу братам Чунь. Тут можна було замовити екзотичні, дивні на вигляд і на смак овочі, яскраві колючі фрукти, ніжні паростки молодого бамбука, чудернацьких морських тварюк, сливове вино і саке. Досвідчена й кмітлива Марта швидко збагнула специфіку тутешньої публіки, і виробила манеру поводження із завжди усміхненими, але інколи дуже небезпечними вузькоокими клієнтами. Закритий рот і навушники у вухах допомагали їй залишитися і з роботою, і з головою на плечах.
І все ж, ніколи не було так, щоби цікава Марта не дізналась про життя своїх сусідів. Правда, яка їй відкрилася, була приголомшливою. Марта мешкала на 11-му поверсі однієї з декількох веж, що становили осередок китайського кварталу. Вікна виходили на пожвавлену вулицю неподалік від метро. Ночами їй часто заважав спати оглушливий вереск китаянок під вікном. Сусіди просвітили її, що непоказні миршавенькі дівчата у благеньких, ніби з Троєщини, куртках, схожі на школярок, що гуртуються після уроків, насправді — дами легкої поведінки. Вечорами вони з’ясовували стосунки з конкурентками. Марта, коли придивилася більш уважно, побачила, що за дівчатами пильно спостерігають дідусі, схожі на пенсіонерів, що грають в доміно на лаві біля будинку. Вони по-батьківські балакали з нічними метеликами, підгодовували їх багетами й делікатно забирали в них гроші. Ось якою була зловісна китайська мафія! Марта так задивилась на вечірніх мешканців вулиці, що дідусі суворо витріщились на неї, тож довелося їй швиденько втікати додому.
Одна з дівчат, китаянка, що виглядала на 12 років, а насправді мала на батьківщині двох дітей, мешкала на одному поверсі з Мартою, та інколи забігала до неї щось попросити. Велике серце Марти переповнювалось співчуттям до безпутної приятельки з її котячою мовою, яку вона про себе охрестила нензою — так її бабуся прозивала недоглянутих та недогодованих дівчат. Марта щедро напувала маленьку сусідку чаєм з пундиками, передавала дітям цукерки. Вдячна ненза також пригощала її цукерками з портретами гладенько причесаних комуністичних вождів та спортивних зірок. Марта їх навіть не куштувала, а бридливо віддавала циганчатам біля під’їзду. Ненза розповідала про порядки у тихому й затишному кварталі. Тут ніколи нікого не ховали. Бо як тільки хтось з азійських мігрантів помирав, його паспорт одразу передавали іншому. Ділові люди майже не користувалися банками, гроші позичали один в одного. Але звитяжна працелюбність китайців приносила щедрі плоди. Господарі кварталу, вельми респектабельні пани, уже контролювали майже всю швейну промисловість Парижа. А прості мешканці, що майже не знали французької, на своїх допотопних швейних машинками строчили одяг для найдорожчих фірм. Загалом район вважався одним з найнебезпечніших серед інших вавилонських скупчень Парижу.
У Марти з’явилася ідея прилаштувати дівчину у своєму ресторані. Але, коли вона запропонувала це нензі, та здійняла такий виск, що Марта вирішила більше не втручатися в її справи – вона зрозуміла, що господарі дівчини могли її просто вбити. Тож тепер, зустрічаючи у своєму ресторані розряджених розкосих краль із підстаркуватими «папіками», Марта навіть подумки не засуджувала їх, бо бачила в них завжди голодних заляканих мігранток.
У своєму ресторані Марта потроху просувала українську кухню. Така екзотика, як червоний із пампухами та часником борщ користувалася успіхом не тільки у мешканців округу, а й у туристів. Найбільше прославили кулінарку лискучі пряні цибульнички, до яких їй спеціально привозили з України щиру селянську сметану. Врешті керівництво прийняло рішення довірити Марті новий маленький ресторанчик, який першим перетнув кордон китайського кварталу. Назвали його вже традиційно − Le Cosaque.
Сумна звістка з Києва на декілька днів відірвала новонавернену рестораторку від її справ. Помер київський дядько Марти, і вона вирішила попрощатися з ним. Дід Корнієнко, відомий на весь Поділ майстер, кулінар і жартівник, колись запросив її, незграбну сільську дівчину, пожити у нього, хоча на той час уся його родина мешкала в одній кімнаті. І тепер вона відчувала, що втратила разом з ним частину свого життя.
Допомагаючи господарям прибиратися, Марта випадково знайшла у коморі купку паперового мотлоху: дореволюційні розфарбовані поштівки з рум’яними заквітчаними дівчатами, рекламні листівки з кокетливими панянками та спортивними бадьорими вусанями, літографії зі сценками сільського життя, вицвілі брунатні фотографії млосних дам у кумедних, схожих на торти, капелюхах, розряджених наречених із переляканими витріщеними очима, маленьких білявих хлопчиків у сукенках і суворих дідів у жупанах. Не знаючи ще для чого, Марта випросила ці непотрібні папірці «на пам’ять про дядька». І то правда. Не дати ж добру задурно пропасти!  Повернувшись до Парижу, Марта замовила дерев’яні «зістарені» рамочки. Обрамлені «антикварними» рамками картинки створили у ресторані традиційну для Парижу, але неповторну за колоритом обстановку затишку й приязності.
V
Справи в ресторані просувалися добре, до команди офіціантів приєдналися два чорнобрових статурних красенів: щаслива Марта нарешті була разом із синами! Кмітливі хлопці мали хороші бізнесові задатки, були беручкими, на них можна було покластися у всьому, до того ж їх молода енергія принаджувала значно більше клієнтів, точніше, клієнток.
Однак розмірене життя перервалося сумною новиною. Жовтий казенний конверт із хорватськими штемпелями повідомив Марті, що її колишня господиня померла й залишила їй у спадок свій будиночок і ділянку оливкового гаю. Марта довго, з голосінням оплакувала небіжчицю, аж потім згадала, що у бабці є син Адріано, й виразно уявила сутяжницьку війну за спадок. «Хай цей Челентано губу не розкочує, я свого кревного нікому не віддам!» − оголосила Марта, яка вже вважала будинок своїм.
До Хорватії Марта вирушила у войовничому настрої. Будинок виявився зовсім занедбаним, гай вкрився білим камінням, а приземкуваті оливкові дерева страждали від грибків. Оптимізму додавав хіба що маленький, але добре збережений цех для виробництва олії. Марта зітхнула: все спочатку. Знов до тяжкої праці. Але як пропадати добру?.. І, озброєна сухою гілкою, пішла змахувати могутнє павутиння.
На краю огородженого муром гаю стояв традиційний для Істрії кожун – конічна хижка, складена з білого необробленого каміння. Зазвичай у кожунах селяни зберігали інструмент чи переховувались від дощу. Затишок схованих серед сріблястих олив хатинок спонукав коханців призначати у них побачення. Туристичні автобуси завжди зупинялися біля Мартиного кожуна, різноколірні іноземці виходили з автобусів і клацали камерами, обмінюючись при цьому грайливими коментарями.
Якось Марта вирішила спиляти величезну гілку старого горіха, що загрозливо нависала над кожуном. Жінка притягнула стару дерев'яну драбину, ретельно встановила її й відчайдушно видряпалася на небезпечну висоту. Аж раптом розпочалася сильна злива. Італійський автобус із туристами завмер на місці, бо не видно було дороги. Не зважаючи на грім та блискавку, Марта, балансуючи на хисткій драбині, завзято продовжувала пиляти дерево. Мокра сукня обліпила її багаті форми, з волосся ручаєм збігала вода. З вікон автобуса за цією звитяжною працею зачаровано спостерігали італійці, вони вже робили ставки, хто впаде першим – гілка чи драбина. Злива припинилася так само швидко, як і почалася, а Марта переконливо виграла битву з гіллякою. Коли вона зграбно злізла з драбини і обернулася, несподівано для себе побачила за парканом галасливий натовп італійців із фотоапаратами, які почали їй аплодувати та кричати «браво». Марта по-самодіяльному замашисто вклонилася їм, але коли побачила свою майже прозору сукню, вибухнула неперевершеним заливчастим сміхом.
Літо добігало кінця, обійстя врешті-решт набуло пристойного вигляду, Марта заново вимастила будинок і пофарбувала віконниці в ясно синій колір. Її думки крутилися навколо олійного цеху. Вона вже зовсім була забула про Челентано, аж раптом він сам з'явився перед її ворітьми. Щоб привернути увагу господині, яка поралася у глибині подвір'я, прибулець витягнув губну гармошку і заграв модну італійську пісеньку. Побачивши гостя, Марта суворо зайняла класичну позицію «руки в боки», але Челентано раптом вигукнув: «Здоровенькі були!» і тричі щиро розцілував жінку.
Виявилося, що крім імені, нічого італійського в нього не було. Русявим волоссям, міцною статурою і блакитними веселими очима Адріано нагадував Марті хлопців з її села. Хорват колись навчався в Одесі, з того часу він запам'ятав декілька українських слів і багато пісень. Його оксамитовий голос був набагато сильніший, аніж в його брутального захриплого тезки, а хорватські пісні в його виконанні звучали зовсім як неаполітанські.
Адріано одразу повідомив Марті, що не має жодних претензій щодо її спадку. Він отримав від свого діда величенький виноградник і винарню у гірській частині Істрії, й чесно зізнався, що через завантаження на роботі у місті, ледь дає раду цьому господарству.
Коли новий знайомець вдосталь нагостювався у відремонтованому домі і наспівався разом з Мартою українських пісень, наслухався розповідей про таке різне її життя, він по-приятельськи запросив подивитися свою винарню.
Істрійські гірські міста схожі на середньовічні фортеці з кам’яницями, вузенькими крученими вуличками, мурованими крутими східцями й романтично безладними подвір’ями. За півдня Адріано показав Марті декілька таких містечок, в кожному з яких мешкало від пари десятків до кількох сотень мешканців.
Звільнившись від павутиння серпантинів, гірська дорога привела до невеличкої садиби, оточеної терасами з дбайливо висадженими виноградними лозами. Біля воріт лежав великий трикутний камінь з привітанням: «Добре дошлі!». На цьому краса закінчувалася. Вимощене гладким сірим камінням подвір’я було захаращене господарським мотлохом, черепичний дах геть продірявився, а червоні колись віконниці теліпалися за вітром. Марта прискіпливим оком оглянула територію і по-діловому спитала: «Ну, і що будемо робити із цим твоїм ля сранчо?» Не чекаючи відповіді, одразу почала давати вказівки. Адріано, не слухав, стояв посеред подвір’я і дивився на неї з усмішкою: йому страшенно подобалася ця жінка.  Водночас він чудово розумів, що кращої хазяйки для своєї господи він не знайде. Він романтично замріявся: якби Марта росла в садку, то, напевно, була би мальвою. З надійним корінням, міцним колючим стовбуром, широким, по-селянськи шкарубким листям і яскравими, правдивими квітками. В’юнки та павутиці обвивали її непотрібними відносинами, живились її душевною силою, якої вона ніколи не жаліла, тягнули до землі. А вона легко струшували спогади про них і раз за разом починала життя з початку. Але звідки в простої жінки така криголамна сила й любов до життя?
Щодо Марти, то вона вже давно була палко закохана у нового знайомця та із задоволенням відзначала про себе, що вперше зустріла чоловіка, на якого можна покластися. Кохання стає вічним, коли за безумною пристрастю стоїть тверезий розрахунок.
Господарство виявилося зовсім не безнадійним. Адріано мав непоганий цех і навіть свою виноробську таємницю: виноградне сусло сім місяців настоювалось у справжній глиняній амфорі, після чого очищувалось й рік-два витримувалось у дубових діжках. Саме така амфора (так тут називали величезний дзбан) стала головною окрасою садиби. Удвох з Адріано вони витягли її на середину двору і Марта обсадила яскраво-жовтими чорнобривцями та червоними бегоніями. Вимите з ароматним порошком мощене подвір’я та кам’яний мур заблискотіли під сонячним промінням, яскраві віконниці привітно всміхались.
А вже через два роки вино «Адріано-Адрітик» з’явилось у картах декількох паризьких ресторанів, якими на тоді уже володіли брати Корнієнки.
Три ночі я, мов зачарована слухала історії цієї гірської Шехерезади. А на четвертий ранок мій чоловік заявив, що не має наміру чекати, поки море замерзне. І ми почали збиратися в дорогу.
Марта подарувала нам пляшку мушкату, торбинку лаванди і коробку пиріжків з маком. Вона міцно, до болі, обійняла мене, по-селянські щиро розцілувала, і, шмигаючи носом, промовила:
– А ти, мала, бачу, що закохана. Знайшла – бережи свого, як око в лобі. Не дай Бог, почую, що кудись завіялась– приїду – начувайся! Не дозволю тобі задурно пропасти
На обід нас пригостили знаменитою істрійською супою, рецепт якої доволі простий: підсмажені хліб і цукор, трохи перцю, олії та солі, все решта — червоне вино.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Всеволод, 29-08-2021

Гарна оповідка

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 21-08-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86342000961304 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …