Зима… Морозне повітря зі свистом вривається у легені, тягнучи за собою пелену сірувато - білого сигаретного диму. Розжарена головешка Winston’ а мерехтить у темряві нічного міста, немов далека зоря, надаючи чорно - білому забарвленню паркової зони червонуватого відтінку.
Тихо, спокійно… Лише час від часу чутно, як падають сніжинки на біле покривало вранішнього снігу. Навкруги усе заносить білим: і чорні дерева, і тьмяні лавочки, і брудну потоптану бруківку… Навіть пляшку портвейну, що самотньо стоїть біля кута лавки, невпинно й невблаганно ховає у замет ця імпровізована хуртовина. Не сильними, проте затяжними поривами сіпається вітер, б’ ючи по обличчі чомусь такими гострими сніжними кристалами.
Я впевнений, що надворі дуже холодно. Та, чомусь, мені не чутно цього холоду. Наразі я взагалі мало що відчуваю. Моє тіло наче не мені належить: все затерпло; по шкірі бігають “мурашки”; свідомість разом з думкою відділились від грішного тіла і перебувають десь надто далеко. Все, що зараз можу - на рефлексорному рівні підняти свою важезну, наче зі сталі зроблену руку, дістати цигарку, втиснути її поміж замерзлих губ і підпалити запальничкою.
Тим часом завірюха все додавала обертів, і через дві - три хвилини з великими труднощами можна було розгледіти обриси своїх друзів, які, судячи з побаченого, перебували у повній свідомості та попивали пиво. А вітер крутив, закручував і замітав сніговою хуртовиною усе навкруги. Він то летів з права на ліво, то з ліва на право, то з верху вниз, то з низу вверх; мені в один момент здалося, що то зовсім не вітер крутить сніжинками, а я кручусь у різні боки. Голова моя відкинулась назад, а свідомість і здатність до мислення в цей же час повернулися у мою голову. Я відхилився убік, за спинку лавки, і побачив спочатку “ясні зорі темного неба”, а вже потім, напевно, усе своє меню за цілий день, зрештою, все за вечір - це точно. Не довго чекаючи, мені захотілось на “вертольоті” полетіти у відкритий космос, проте свідомість моя запротестувала і негайно катапультувалась із мозку, із голови, із тіла… Тіло ж моє осунулось трішки вниз, впершись своїм коліном у металевий поручень. Судячи з усього, я відключився.
А сніг неупинно і невблаганно сипав, немов з рогу достатку, залітаючи мені за пазуху, у напіввідкриті очі, в ніс, рот і вуха, перетворюючись на маленькі водяні кульки, які струмочками стікали донизу, піддаючись силі тяжіння. Тіло знаходилось у напівсидячому положенні, та вже кілька десятків хвилин не рухалось.
Наближався ранок...
