Буває в кожному місті своя благодатна перлинка. Ось такою перлиною в нашому місті є Бульвар Закоханих, «бродвей», так його, на західний манер, охрестила молодь. Він завше, в різну пору року радує і душу, і тіло людям; надає відпочинок і наснагу, наводить на роздуми, відшукує друзів, є мовчазним свідком поцілунків закоханих. Влітку ховає люд від пекучого сонця в кроні розлогих каштанів, граціозних берізок, духмяних лип і голубих, тянь-шанських, ялинок. Широченний тротуар збирає малечу зі всієї округи. Вони тут, без остраху, гасають на велосипедиках, самокатах. Годують насінням ледачих міських голубів. На бульварі завше гомінко, лунає дитячий вереск, матусині заклики до стриманості, сміх молоді – тут завше вирує життя. Міський гул поглинається гіллям та заростями живої загороді, утворюючи таким чином своєрідний осередок благодаті посеред міста. Серед відпочиваючих, або просто перехожих, що йдуть по бульвару і не поспішають пірнути у міську колотнечу, завше чується веселий своєрідний місцевий говір. Приїжджому, що вперше опинився посеред цієї благодаті, так і кортить загорланити на всю міць легенів: «Любо братці любо, любо братці жити…».
Я йду бульваром, насолоджуюсь теплом лагідного весняного сонця. Попереду мене неспішно котить колясочку зовсім молодесенька матуся. На колясочці майорить, якимось дивним чином закріплений, жовто-блакитний прапорець. Маля в колясочці гуцикає і щось голосно, зрозуміле лишень матусі, белькотить.
– Гойда! Гойда, Сашуню! – відповідає йому матуся, злегка гойдаючи колясочку.
«Ось в цій ідилії і є сенс самого життя», – подумав я відшукуючи вільне містечко на лавці для відпочинку. Раптом мою увагу привернув дзвінкий, вибагливий голосочок дівчинки років п’яти. Молода родина: тато, мама і це дівча відпочивали на лаві під розлогою липою смакуючи морозиво. Дівча вимагало тата підібрати з підлоги використану обгортку від морозива, яку той, необачно, кинув собі під ноги:
– Непотріб слід кидати в смітник! – нас так виховує в дитсадку Надія Павлівна.
Тато підкорився дитині і підняв обгортку. Озирнувся. Сміттєвий бак був переповнений. Непотріб пригнічував відчуття повної ідилії.
– Ось бачиш, доню, а кинути й нікуди, окрім під ноги.
– Під ноги викидати сміття некультурно, це принижує людську гідність.
Тато стояв розгублений.
– Подай мені, – обізвалася матуся, виймаючи з сумки целофановий пакет. – Потім викинемо у вільний смітник…
Я нарешті відшукав вільне місце і сів. Голуби вмить злетілися до моїх ніг в очікуванні щедрої подачки.
