Здобуті вершини надихнули нас на ще одну вилазку – гору Кострич, яку, за іронією долі, теж знав Штрамакевич. За той час він вже трохи постарів, та й ми, працюючи в офісі, набрали пару лишніх кілограмів, які надіялись розстрясти, піднімаючись на стрімкі шпиці.
Як красиво вранці у гірських Карпатах! Прохолодний вітерець м’яко овіває траву, ялини та наші обличчя, в той час як сонечко, що визирнуло з–за небокраю, підсвічує все в жовтаво–вогнястий колір. На травиці блистить роса, повітря духмяне й цілюще, хоч ріж його, як масло.
А ми бредемо за Штрамакевичем лиш йому відомою стежечкою, по ходу збираючи маслюки з рижиками, а як повезе – то й боровиків. Назустріч нам інколи трапляються пастухи з коровами та кіньми і по наповненню їхніх торбинок бачимо, який буде наш урожай.
А йти є куди – всюди тягнуться безкраї гори, от тільки ніг на них не стає. Ноги з непривички вже ниють, а ще йти і йти. Починаються болітця, що омивають і прохолоджують наші копитця, тобто гумаки, але все одно гора ще високо, а Штрамакевич ще несподівано кидається в різні сторони, згадуючи старі грибовища. Ці несподівані вилазки в різні боки подовжують шлях до омріяної гори і вже часом здається, що ми туди ніколи не доберемось.
По дорозі до мене ще дзвонять з роботи. Якщо вдається додзвонитись, звісно. А Штрамакевич йде собі та йде, до нього не дзвонять. Я би теж йшла, от тільки поміняти би перші ноги разом з гумаками на другі, відпочивші. Та такої опції на жаль нема і я підтюпцем чимчикую за чоловіками, час від часу нагадуючи їм про себе, та смакуючи малиною з придорожніх кущів.
Дорога нарешті почала повзти різко вгору. І я, в душі бажаючи, щоб Штрамакевич ще кудись не звернув за грибами, поспішаю за ним та чоловіком Андрієм.
Гора все крутіє а верху не видно. Напевно, лишні кілограми я вже розтрясла,– тішу себе в думках. Ніхто вже не дзвонить, ми не в зоні досяжності. Тут хіба ведмідь який досягне. Передаю Андрію частину своїх грибів, трохи помагає йти.
А Штрамакевич йде та йде, йому добре, він щось знає. І от, нарешті, видніється вершина! Ще пару ривків – і ми там. Красота невимовна! Всюди тягнеться Чорногірський хребет, наш провідник пояснює, де яка гора, ми захоплено дивимось, забувши про вітер. А це вже не той ласкавий вітерець, а справжній вітрюган, котрий аж завиває, доторкаючись до наших незахищених ший. Та нам все одно, раді, що добрались.
Йдемо вже тепер гірським хребтом – а навкруги фантастичні пейзажі, що тягнуться з обох сторін. Одним оком споглядаю за паном Василем, чи не доведеться ще спускатись та дряпатись в якесь грибовище. Так і є! Он вже звертає, ми за ним. А ще догори знов потім повзти! Зате він з новим грибом, ми нє, бо поки добігли – роздивились, а він вже і вертає.
Перекусивши й нафотографувавшись, вирушаємо вниз. Теж болітця, хащі з дерев, не такі, як внизу, там і ногу можна зломити, а тут зовсім прийнятна стежечка і сонечко світить нам в спину. Зате в тих непролазних хащах можна потрапити на велетенські боровики, раз– і рюкзак вже повний! Ті місця дуже любить Андрій, але не я, бо на зріст менша, і там, де він переступає, я перелізаю. Хоча гриби то все компенсовують. Йду і думаю, щоб ще хтось не подзвонив, бо я й так насилу вирвалась. Але добре, що дзвонять, так хоч взнаю, що там, внизу, все добре.
Андрій тим часом знімає якогось рябчика і сперечається про нього з Штрамакевичем. Добре, що світить сонечко в спітнілу шию.
Можна йти! В мене в рюкзаку оберемок гірських квітів. Я йду і оглядаюсь по боках ( тоді я ще могла це робити). Вдоволений пан Василь пояснює ще щось, а нам трапляється ще пару представників фауни і флори в вигляді білочок та грибів, що теж тішить.
Ніг вже не відчуваєш, напевно, таки помінялись на другі, як я і просила. А може ендорфіни та інтерферони подіяли. Летиш, мов на крилах.. Я ж, ідучи ззаду, мимоволі згадуючи якісь картини з минулого : робочі моменти, а чи відпочинок в горах.
Сонечко вдало підсвічує стовбури ялин і смерек, так що видно поодиноких білок, що скачуть з гілки на гілку.
Ми тим часом знизились ще далі.
По дорозі натрапляємо на гірську хату. Там баба продає суниці, що в горах і збирає. Екологічно найчистіші. Беремо ті суниці, їмо та несем додому. Суниці великі, в нас таких внизу нема.
Просинаюсь на другий день від сильної болі в шиї. Що таке? Шия не повертається. Можу дивитись тільки прямо, в сторони – ніяк. А я цей тиждень ургентна. Що робити? Кажу начальнику – болить шия, а він мені – літо, нема кому підмінити. Порадив знеболюючі, зараза. Так і їздила, дивлячись прямо перед собою,як англійська королева.
̶ Ну як подорож? – запитував Штрамакевич згодом.
̶ Гарна, але шия, шию на вершинах треба берегти – відповідала я, збагатившись ще одною народною мудрістю.
