Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48571
Рецензій: 93322

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

СІРИЙ ІІІ (РАЙ ДЛЯ ОЛІВЦІВ)

© Леонід Данільчик, 01-03-2021
СІРИЙ
ІІІ
РАЙ ДЛЯ ОЛІВЦІВ


Шторка була відхилена і крізь шибку було видно як молоденька мамуся вовтузиться з немовлям. Сюсюкається, мило покривляється. Дитя у відповідь посміхається та тягнеться рученятами до обличчя матусі. В кімнату входить молодий чоловік. Обіймає з-заду жінку, притискається губами до її волосся. Вона кладе свої долоні на його і примружує задоволено очі. Немовля радісно агукає та плескає рученятками.
Мила пара. Зовсім молоденькі, проте успішні. Власне житло. Життя їм усміхається дитячими устами, щойно усиновленого немовля. Вони його любитимуть не менше за рідних, які народяться згодом. А може навіть краплинку більше. Він ніколи не дізнається, про прикру долю своїх біологічних батьків…
Я пройшов кілька вікон далі. Ось маленька кухонька з старомодною плиткою на стінах. Столик охайно застелений кольоровим целофаном. Зашарпані, але чистенькі радянські тумбочки. На плиті шипить червоний в білий горошок чайник. Маленький сухий дідусик шаркає тапками. Суворі кавказькі риси посічені мереживом м’яких зморшок. Він зосереджено запарює чай, дотримуючись усіх вимого обряду багаторічної звички. Намазує на один бік печива масло і складає по два до купки. Відкриває тумбу і з салатниці дістає свою генеральську пенсію. Відкладає кілька купюр. Це він так готується до візиту праправнуків. В своїх дев’яносто два він не лише самостійно вправляється з власною гігієною і підтримує чистоту в помешканні, а ще ходить в басейн, заважати плавати іншим…
Рушив до наступного вікна. На розі будинку скептично висів Сірий. Тобто він висів так, що якщо б у нього був погляд, то це був би скептичний погляд. Він попрямував мені на зустріч. Все, закінчились мої фантазування. Сірий не терпить моєї звички заглядати в чужі вікна…
… Я завернув за ріг і пішов до аптеки вздовж довгого будинку. Над газоном висів Сірий і вирячався у вікно. Що за огидна звичка заглядати у чужі вікна. Стане, витріщиться на буденні клопоти людей, що порпаються в своєму сьогоденні і слиниться на, ним же вигаданий, їхній добробут. Як побитий пес, вигнаний на двір у зливу.
Беззмістовно жаліти себе. Не має жодного сенсу. Завжди десь є хтось кому значно гірше. Кому за щастя будуть такі страждання. До прикладу, декому хто народився в селі Бусовисько.
Мальовниче село, сховане в Прикарпатті, омите витоком Дністра, населене колоритними, запальними бойками. Село історично ділиться на два краї Горішний та Горіховий. Воно наповнене  дідівсько-прадідівськими традиціями, що бережливо передаються з покоління в покоління, з ретельним дотриманням ритуалів.  Одним з таких спадків є щотижневе змагання країв села поміж собою. Метою якого є умовне вирішення нерозв’язної, предвічної суперечки. Котрий з країв є «забиченим». Ця масова, п’яна колотнеча тоді носила назву «діскатєка». По старому «танці в клубі». Зараз – не знаю, я туди їздити боюсь. Змагання, справді, традиційно починалось з ритуальних танців. На які Стьопа і заманив нас, розповідями про наївність та легковірність, незіпсутих сільських квіточок.
Стьопа зустрів мене з Панасом на станції. Такий малий, непосидючий хлопака. Смикається весь час, від чого заплутана купа попелястого, м’якого волосся постійно стрибала на його макітрі. Приїхати в село на місцеву дискотеку, яка завжди закінчується жорстокою бійкою, це ще та ідея! Сільському парубку прийти на танці до сусіднього села – це вже достатня причина для отримання тяжких тілесних ушкоджень. Прописка ж в місті – прирівнювалось до кревної образи всьому селу і кожному селянину персонально. Але Стьопа і його товариші гарантували нам, що вразі чогось, покажуть куди тікати і де ховатись. Головне було триматись купки і не «бикувати».
Вся гострота авантюри нам відкрилась одразу. На вході в залу дискотеки стояв високий, худий хлопчисько і збирав за вхід по дві гривні. Ми з хлопцями тинялись то в клуб то з клубу, намагаючись вигадати момент коли можна буде прошмигнути безкоштовно.
В клуб поважно зайшов головний відморозок з Горішного краю. Мовчки дав в зуби «касиру», взяв його за комір, кілька раз гепнув об стіну і жбурнув під лавку. Товариші ватажка ногами акуратно і щільно втрамбували хлопаку, аби він не виступав з під лави.  Це і був якраз той момент, коли вхід  на танцюльки тимчасово став «вільний». Ми пройшли. Тільки ось жага до танців загасла. Запал якось притушився.
Дівчатка в рябих, яскравих платтячках кострубато вигинались в дивакуватих па. Ці польові квіточки збивались в кола і по черзі давали сольний вибрик в його центрі. Хлопці нервово курили по при стіни і чекали «медляка», щоб переминаючись за ноги на ногу, за три хвилини перемацати яку-небудь волошку в строкатій сукні. А може і присмоктатись до неї пекучим, самогонним поцілунком.
Стьопа показав нам всіх небезпечних відморозків, від яких треба було триматись як найдалі. Лише Панас в той час заглядав місцевим ромашкам під їх короткі спіднички. Тож коли до нас підійшов головний відморозок Горіхового району той бовдур навіть не насторожився.
Почався повільний танець, але ми впустили момент і сумували на лавці при стіні, в той час як інші давали волю своїм блудливим рученятам.
- Сірки маш? – звернувся горіхівський до Панаса.
- Шо?
- Сірки є? – перекрикував рик динаміка здоровило.
- Шо? – кліпав тупо Панас.
- Сірки! -  відморозок зробив характерний жест запалювання сірника об коробок.
- А! Сірники! – І Панас поліз в кишеню.
- А ти звідки? Га?
- …
Ой! Панасе! Панасе! Ой! Ой! Панасе! Панасе! Ой! Ой! Ой!
- Оччє наш. Іже єси на нєбєсі. І да святітся Імя Твойо…
Різкий вереск прорізав гуркіт колонок і перервав мою молитву. В протилежному кутку зали якийсь хлопака під час танцю перетнув лінію Маннергейма під «сукєнкою». За що отримав демонстративно театральний, надмірно пафосний,  легкий ляпас, явно змодельований з поведінки гламурної героїні якогось серіалу. Залицяльник не був шанувальником жодного серіалу і відповідно, доречною моделлю поведінки з свого боку не володів. Тому, по простому, гепнув дівку ребром долоні по розмальованому писку. Тендітна фіалочка удар витримала – не вперше на дискотеці. Встромила пазурі в очі кривдника і заверещала. Він схопив її за зап’ястя, але не здужав відірвати, загартованих працею, рук від свого обличчя. Вереск залунав дуетом. За якусь мить хлопа збили з ніг і почалось...
Горіховий зиркнув на епіцентр подій, звідки баталія швидко розгорталась. Дав від душі Панасу під дих і пірнув у вир подій. Я схопив приятеля за плече і поволік, зігнутого вдвічі, до виходу.
- …І не ввєді нас во іскушеніє. Но ізбаві нас от лукавго. Амінь.
Потім ми довго з Панасом скидали «вроки» самогоном. Згодом, мені навіть вдалось пообніматись з місцевою брусничкою на березі річки. Так що не все так було зле. Але на запрошення, приїхати за тиждень і піти на дискотеку в сусіднє село, де буде празник, я категорично відмовився.
«Празник» це таке свято коли в селі і церква Різдва Богородиці і згідно юліанського календаря сьогодні уродини Богородиці. А припертись з міста в  компанії хлопаків з сусіднього села в населений пункт Спас, де церква Преображення Господня (тобто Спаса) в святковий день Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа – то реальний суїцид. І жодні місцеві проліски, шафранки та інші неспокушені першоцвіти неварті такого ризику.
Стьопі набрид сільський побут і він втік з села та пристоївся в якесь ПТУ. Тож ми стали бачитись частіше. Інколи реалізовували масштабні бізнес проекти. Наприклад, перед  новорічно-різдвяними святами зрубати кілька ялинок в горах, стягти їх в Бусовисько, притарабанити їх в «лейбі» тобто електричці у Львів, потім в маршруці на Сихів і там продати за безцінь під кінотеатром імені Олександра Довженка.
Ми курили якраз саме під тим кінотеатром, закінчивши обмірковування деталей такого проекту і Стьопа розважав нас демонстрацією гематом і зубних недоїмок, після рейду якоїсь «тусовки» на їхній гуртожиток.
- Я їм кажу, нич не маю, а вони мене ногами в гівно змісили. – якось весело жалівся Стьопа.
Що тобі на таке скажеш, Стьопа. Тут ти на чужій території. Тепер ти «бик» і тебе гамселять. Проте, Стьопа не скидався на пригніченого. Засмучений, покривджений, але точно не пригнічений.
«Рагульський» зовнішній вигляд моїх приятелів магнітом притягував місцеву «босоту». Вони закрутились біля нас і по одному прилипли як мухи до лайна. Щось спитали, щось буркнули і слово за слово «зацвиркали». Сільські хлопці ті «тьорки» не вельми розуміли. Тож знітились, зсутулились і якось ніяково слухали, як головний Цвиркун розпинався, пояснював де і як ми вже неправі і за що вже винні, ще необумовлені суми. Сцикотно було усім. А Стьопа сцяв по справжньому. Витріщив очі, відкрив малозубого рота і підступився в притул до Цвиркуна.
Сцяв, це не в розумінні, боявся. Цей парубок взагалі нічого не боявся. Якось не вдавалось йому.   Він, до прикладу, міг розігнатись на велосипеді «Україна» і влетіти з урвища в стрімкі потоки Дністра, виключно з цікавості. В Бусовиську Дінстер це гірська річка, то вам не Тисменецькй каньйон. Раму на «ровері» погнуло. Стьопині яйця вціліли лише тому, що замість мошонки там тверда шкарлупа. Стьопа сцяв буквально. Тобто тримав в руці свого «стручка» і пісяв, рясно поливаючи коліна Цвиркуна, теплими потоками відпрацьованого квасного молока прикарпатських корів.
Коли нарешті джинси промокли і приємні, тактильні відчуття донесли суть дійсності до розуміння «босяка» то  його так кумедно заціпило, що навіть його соратники зайшлись реготом. В ніздрі з’явилась бульбашка, що надувалась, сигналізуючи про ріст обурення. З тремтячих губ з бризками слини злітали уривчасті, поодинокі «цвирк»… «цвикр»… і глухли шумі сміху.
Регіт різко обірвався в момент коли Стьопа сховав пісюна. Світ навколо затих і причаївся. Ось зараз нам розколупають пупки і кишки свої ми понесемо в кишенях.
Але «бики» то «бики»! То люди гартовані штахетними баталіями. Що їм ті «расклади». В них світогляд простий, незаморочений. Забрало впало – ніс «прижало», очі кров’ю залило, «копитом» землю взбили і срали «бики» на «панятія» і «пастанови».
По дорозі додому в «лейбі» хлопці дуже тішились своїм обновками. Деякі речі були надірвані, де-не-не вимазані кров’ю та болотом, але то не критичні вади. Особливо не міг нарадуватись новими кросівками Біснуватий.
- Я на них ссяв, - сміявся Стьопа.
- То нич, просохнуть, – відмахувався Біснуватий. – Не засмердяться.
Я трофеїв не брав. Мені взагалі потрібно було переїхати до них в село на місяць. Натомість я просто сидів вдома кілька тижнів. Навіть сміття не виносив. Аж поки не впав сніг і я змінив свій єдиний осінній комплект одягу на єдиний зимовий. Ця метаморфоза давала деяку надію, що я став не надто впізнавальним на вулиці.
Шляхи наші зі Стьопою розійшлись. Він пішов шляхом більшості сільських хлопців. Став міліціонером. Сила і нахабність є. Страху не має.  А, здається, інших вимог там і не ставилось. Робота небезпечна, малоперспективна, зате стабільна. «Трусив» запізнілих перехожих, п’яних. Непокірних «пакували» в «обез’янікі».  Потім кар’єрно виріс – перевели на ринки і кіоски в якийсь віддалений від мого район.
Згодом, доля дала мені роботу в цілодобовому кіоску поряд з тим самим кінотеатром імені О. Довженка. І Цвиркуни часто в мене похмелялись – гасили «палаючі труби» «шмурдяком» – дешевим вином, або паленою горілкою. Вони мене не пам’ятали і ми навіть дещо потоваришували. З ними «прибився» до кіоска Пєтька – пацанюра років дев’яти-десяти. А може старший, але нерозвинутий. Безпритульний. Казав, що втік з дитбудинку в Закарпатті. Точної локації він не знав, та і говорив він так, що розібрати можна була лише кілька слів. Пєтька «стріляв» в мене сигарети і кубики «рафінату», в перехожих і клієнтів – гроші та булки. Збирав мені з столиків та смітників одноразові стаканчики, які я мив, сушив складаючи в пірамідки і повторно продавав в них «шмурдяки», «водяру» і «каву» (насправді це, швидше за все, була смажена квасоля з піском).
Відливати я ходив під кінотеатр за гору картонних коробок біля смітників. Такий собі стихійний громадський туалет, означений стійким запахом аміаку. Ось цього вечору не пощастило. Позаду рипнув сніг і дві кремезні постаті перекрили мені відхід назад.
- Не поспішайте, - заспокоїв правоохоронець, - спокійно закінчуйте.
Який ввічливий міліціонер! Просто інтелігент. Та я і не поспішав, куди вже поспішати.
- Мужики, я тут працюю. Во будка. Ну шо мені, бля, в банку ходити?
Міліція посміхалась і мовчала. Кого то цікавить куди я маю ходити? Хоч в кишеню.
- Давайте, я вам каву зроблю. Нормальну – нескафе.
Міліція задумалась.
- Ну, бля. Мене кєнт є мєнт, як ви. Мужикі я нормальний. – За такі слова мене могли «упакувати» у відділок.
- Та ти шо – може генерал?
- Та нє! Патрульний. Старий коріш. Стьопа… – я  назвав прізвище.
Міліціонери переглянулись.
- Як кажеш?
Я повторив.
- Йди, роби каву. Нескафе, бля!
Я виставив два «багаторазових» стаканчика з розчинною кавою у віконце. Мєнт охопив напої долонями всунув свою пику між ними. Покривився, пожував губи в нерішучості. Його обличчя тупо виглядало в квадраті віконця. Прицьмокнув і нарешті видусив:
- Зарізали твого коріша. На Левандовці. Нема в тебе вже кєнта мєнта.
І забрався геть.
Я зачинив вікно і почав розбирати пірамідки стаканчиків та складати їх в стовпчики за кольорами.
Зранку я пішов «справлятись» в той самий стихійний туалет. Ну, а куди, справді, я міг ще ходити? В банку з під «нескафе»? Настрій був паскудний. Я копнув один з  картонних ящиків, він ледь зсунувся – був чимось набитий. Від поштовху з його верху звалилась коробка. Я заглянув. В ящику лежав скручений в «калачик» Пєтька. Петька вже не спав. Пєтька вже давно не спав, зважаючи на його посинівшу шкіру. Вже виспався.
Я пішов. Це був перший труп який я побачив в житті і останній день на роботі в кіоску. Не те щоб я прив’язався до Пєтки. Я його не любив і не ставився як до молодшого брата. Звичайний безпритульний хлопчисько. Як купа інших. Бля! Але мертві, синюшні діти в ящиках «годлен бананас»! Сука,  це точно не той світ в якому я хочу жити. Точно не та планета. Треба собі створити свою власну альтернативну дійсність без таких милих елементів декору, як ці наслідки суспільних взаємодій.
Я крокував повільно додому, ранкова потреба нагадала про себе. Тому заскочив на хвильку в підвал якогось під’їзду. Вийшовши я периферійним зором помітив, якусь темну плямку. Видно, пилинка потрапило в око. Я протер рукою – плямка збільшилась. Паскудство. Спробував пальцем торкнутись самого очного яблука.
- На варто. – Сказав Сірний.
Я повернувся.  Пляма висіла прямо попереду мене. Такий собі хаос графітного пилу, що роздувався вітром, але вперто, мов під магнітним полем, повертався до своєї нечіткої форми. Я зробив крок в перед і якраз помістився в цій хмарці. Сірий відскочив.
- Бля! Не кумарь!
Таке його дратувало. І я це знав. Тому зробив це навмисно, з пакосності.  Я бачив Сірого вперше, але знав його так добре як себе самого. Він мене не налякав, не збентежив. Він просто означився. Звичайне таке собі пересічне явище – згромадження розтертого графіту в просторі. Характер прикрий, курець затятий.
Ми присіли на поручень підвального входу і закурили.
- Згадуєш наше перше побачення, - вишкірився Сірий. – Ти баба! Плаксива баба!
- Ти дурак!
- Харош соплі жувати. Ти задрав своїм піхвострадальством.
- Я не жалію себе. Мене просто пре вигадувати якісь історії про щасливе буття. Для того я заглядаю в вікна – це, тіпа, стартова площадка.
- Ти муфлон. – Підвів підсумок Сірий і підвівся.
Я піднявся за ним. Сірий йшов попереду я волікся за ним. Закінчувався старий радянський будинок, до нього тулилась сучасна новобудова.
- Ти зробив уроки? ТИ ЗРОБИВ УРОКИ!? Ти почистив взуття? – заволало з якогось вікна.
Питання викрикував чоловік. Звучало то штучно, якось пластмасово. Ніби на шкільній виставі. Я зупинився біля тріснутої шибки встромленої в облізлу дерев’яну раму. За запраною, але чистою фіранкою мирно сьорбали якусь зупку старша жіночка з молодою донькою. Зайшов поважний грубас в розстібнутій сорочці і «трєніках», якось напевно пожартував -  бо жінки засміялись і діставши миску доєднався до трапези. Я обрав не те вікно. Тут не лаялись.
- Нічого не нагадує? – спитав Сірий.
- Нагадує. Так вітчими Жука рипіли. Постійно, одне і те саме!
- Вітчими?
- Вони в нього мінялись часто. Він навіть імена їх не запам’ятовував. Називав «Ви» і «Ага». Але кричали завжди, однаково. Персонажі різні, а репліки в них по ГОСТу.
- Жука?
Я повернувся до Сірого, відірвавши погляд від тріснутої шибки. Він стояв, тобто висів навпроти вікна новобудови за кованими, фігурними ґратами.  Такі ж ґрати були і на вікнах другого поверху. Двоярусна квартира…
…Сірий відвів погляд від тріснутого вікна старого будинку і повернувся до мене. Я стояв навпроти вікна новобудови за кованими, фігурними ґратами. Сірий обрав не те вікно. Крики лунали звідси. За склопакетом проглядалась дуже стримано, проте дорого обставлена кімната. Це була дитяча кімната. Кімната хлопчика. Без іграшок. Все строго, суворо, стерильно. Книги, журнали, зошити. Шахова дошка з розкладеними фігурами незакінченої партії. Тераріум, а не дитяча. Єдиною забавою мешканця могли бути лише додаткові заняття після основних.
Просто дежавю. Я колись був у цій кімнаті. Лише раз. Ми з Лагосом не встигли дограти в шахи – єдину дозволену йому гру. Його батько видворив мене з квартири. Не те, щоб конкретно я був небажаним товаришем для сина пана адвоката. Друзі, як явище були завадою для успішного розвитку  успішного майбутнього успішного керівника керівного департаменту вищої ланки.
В той час коли я торгувався з бабками на «Привокзальному» базарі за пляшку розбавленого спирту, Лагос екстрено здавав випускні шкільні іспити в десятому класі. За рік до однокласників. Відповідно, я ще не встиг, по своєму щасливому квитку долі, добрався до «екватора» в інституті, коли Лагос вже захистив магістратуру по банківській справі. Чи як воно там правильно називається.
Кар’єри наші розвивались стрімко та паралельно. З збереженням деякого розриву отриманого на старті. Я полірував труни в бюро ритуальних послуг. Лагос – трудився клерком в банку. Мені дозволили підписувати стрічки на вінки. Він – очолив відділення. Я вже підписував таблички на хрести, доки він вмощувався в кріслі регіонального директора. І ось нарешті мене звільнили, а Лагос став керівником керівного департаменту великого успішного банку.
Батьківська місія пана адвоката була виконана і він повністю ліквідував свій тотальний контроль.
І от кришечка тераріуму привідкрилась і Лагос нерішуче висунув свою головку. Злегка лизнув реальність своїм подвоєним язиком, а потім зачепив та ковтнув одну з крихт спокуси, що розсипались навколо. Лагос обережно вибрався і почав по трішки, боязко куштувати одну спокусу за іншою. Входив в смак і крихт йому вже видавалось мало. Хапав вже цілими шматками. Все більшими. Заковтував, не жував – треба було надолужувати ту втрачену пройму часу в глухому тераріумі. А спокуси все росли, збільшувались. Лагос давився, але ковтав і ще не перетравивши одну кидався на наступну. Життя паморочило. Не сягнувши тридцятки стояти на вершині, де хмілієш від недоїмки кисню, а спокуси пестять твоє тіло. Самі підкрадаються. Нерішуче, заглядаючи в очі.  Чекають дозволу, аби добровільно кинутись в ненаситну пащу.
Хто тут не втратить контроль! А тим більше, народжений в консерві.
Єдиними місцями де класи ставали умовно рівноправними то були водойми, що оточували місто. Відсутність будь-якої інфраструктури та індустрії розваг, навіть найпримітивнішої, позбавляла багаті класи привілеїв. А альтернативи були відсутні. Вирізнитись на брудному березі озера можна було хіба, що товщиною ювелірних прикрас.
Якось, випадково, на Задорожньому кар’єрі локація моєї зграйки та компанії Лагоса опинились поряд і той щедро запросив нас до свого багатого столу тобто коцу. Тоді я пакуючи халявні кавуни та диньки дізнався з гордовитих вуст Лагоса, що він в день заробляє суму достатню для купівлі авто. Просто молодий бог. Це пояснювало його зверхнє ставлення до своєї світи, як до купки скарабеїв, що старанно катають кульки лайна від місяця до місяця, коли він може нагатити за раз таку купу, що їм би вистарчило до кінця життя.
Проте це не була наша справа. Ми поїли, попили, обмацали поглядами краль. Подякували і скупавшись на останок, пішли на електричку.
Наступна зустріч з Лагосом мене відверто шокувала. Це було поза можливостями моїх ментальних здібностей опрацьовувати такі спотворення реальності. Лагос підкрався ззаду і попросив закомпостувати квиток. Росту йому не вистарчало. В тролейбусі!
Лагос в тролейбусі! Квитки компостує? Це «мурло» до купівлі авто на роботу їздило лише на таксі. А коли почав куштувати спокуси, то найняв собі особистого водія. Я не потиснув йому руку. Я її просто не помітив. Я навіть квиток його не компостував, так і тримав в руці. То, що соціальний експеримент? Вигляд у Лагоса був геть не зверхній, а навіть розгублений. Прибитий. То загляне в очі, то відвернеться. Пхав мені якісь візитки, мовляв застрахую тобі все, що хочеш. Я вирішив, що він заснував свою страхову агенцію. І став з цікавості уточняти нюанси. Але він розмазано щось відповів, впхав ще кілька візиток і вискочив на зупинці.
Я роздивився візитки. Вони всі були від різних організацій. На кожній ручкою були прописані Ім’я і прізвище Лагоса та телефони. Якась маячня. Я викинув візитки з квитком в урну на зупинці. Що мені страхувати крім власних кайданів?

Серйозні люди вирішують серйозні справи. Для того аби потрапити в компанію серйозних людей і долучитись до реальної оборудки потрібно володіти хоча б однією з трьох речей. Гроші. Зв’язки. Або геніальна ідея. Ці три речі можна реалізувати в схему. Лагос був певний, що має гроші. Він був певний, що має і зв’язки. Не вистарчало ідеї. Не складались ідеї в його голові. Але якщо Лагос не іде до ідеї то ідею Лагосу приносять.
Якщо серйозно бухати, не так як це робив я, а зі смаком, з естетикою. Закусуючи не їжею, «відходами» від неї. Не м’ясом гуски, а понівеченою цирозом печінкою. Не рибою, а її яйцями. Лапами жаб, слимаками... Тоді і за столом рано чи пізно, так чи інакше опиняться такі самі поціновувачі «високого». А серйозні люди говорять про серйозні речі. І це не пуста, п’яна балаканина. Це реальні пропозиції, що вимагають реальних дій.
Перед Лагосом лежали акуратні пачки новесеньких купюр, номіналом по п’ятсот гривень. Нульц! Серійні номери йшли по порядку в кожні пачці. Пів мільйона!  Новеньких «хрустиків». І ціна тому скарбу була двісті п’ятдесят тисяч. В це майже не вірилось. Але серйозні люди роблять серйозні пропозиції. Лагос вибрав на осліп кілька пачок на перевірку. Всі доступні методи визначення підробки не дали результату. Купюри були справжні! Але це було не можливо. Який тоді зміст в цій оборудці. Потенційні компаньйони декларували, що клас підробки вразить Лагоса і він вразив.
Це був вступ в серйозні ділові стосунки. Новий етап. Лагосу вистарчало власних коштів, щоб закупити партію купюр. Ризик був мінімальний. І він наважився. І не прогадав. Все пройшло ідеально. Він пропустив гроші через одне відділення. І тиша. Жодних відголосків. Купюри поглинули маси і все. Довгий час Лагос прислухався, приглядався, обнюхувався. Але жодних ознак виявлення фальшивих купюр. Ні натяків, ні чуток. А чверть мільйону то прилипла до спітнілих, жадібних ручок.
Пішла наступна партія. І наступна. Лагос відчув смак крові. Руки вже не пітніли, а купюри липли і липли. Ставки росли, збільшувались. Лагос почував себе губернатором Ельдорадо. Аж раптом серйозні люди зникли. Пропали. Жодного зв’язку. Тривалий час. Лагос спочатку злякався. Але потім втямив, що боятись йому нічого. Ніхто, нічого, ніколи не зможе довести. Він чистий. І життя знову зайшло в звичне русло.
Не надовго. Серйозні люди повернулись і заговорили вже зовсім інакше. З повагою, без поблажливих поглядів, без ледь помітної іронії. Лагосу запропонували увійти в «клуб». В організації відбулись деякі пертурбації і звільнились відповідальні вакансії. Відкрилась можливість стати повноправним компаньйоном. Стати одним з них. Причиною змін став великий попит на «продукцію» і для задоволення ринку потрібні нові люди та нові ресурси. І він Лагос, найбільш прийнятний кандидат. Проти не виступив ніхто. Його радо приймуть. Все залежить лише від його рішення, своє вони вже зробили.
Такі шанси не упускають. Від таких пропозицій не відмовляються.
Лагос «поплив», йому примарились особисті гелікоптери, приватні острови… Це був квиток в найвищий, найелітніший ешелон. Це вхід в ті парки де гуляють особи королівської крові. Трапези в тих ресторанах де  вечеряють президенти. Це знайомство та дружба з титанами та богами Олімпа. Лише дрібна перешкода. Сума членського внеску в «олімпійський клуб». Вона була просто неймовірна. Перша цифра числа губила свій зміст через кількість нулів після неї.
Лагос зрозумів, що він ніколи не мав грошей, і зв’язки його нікчемні. Лише зараз він втямив як низько він знаходиться на соціальній драбині. Але ось відкриті двері швидкісного ліфту. Залишилось оплатити підйом. Лагос мав доступ до ресурсу. Він міг запустити свою спітнілу, липку ручку в банківські кошти. І якщо все прорахувати. Грамотно все обіграти. То він покладе все на місце ще до того як десь, щось просочиться. А потім. А потім вже не буде мати значення. Бо він вже буде на Олімпі недосяжний для звичайних смертних.
За кілька тижнів відбулась зустріч. Компаньйони прискіпливо оглянули пачки новеньких п’ятисотгривневих купюр. Новісіньких. Навіть серійні номери в пачках йшли по порядку. Не те щоб вони не довіряли Лагосу. Але бізнес є бізнес. Розкрили кожен ящик і перевірили кожну пачку. Це зайняло прірву часу. Але процес йшов спокійно, рівно наче працівники складу пошти проводили інвентаризацію конвертів з марками. Нарешті скінчили. Домовились за наступну зустріч. Вона пройшла так само вдало.
Далі Лагос чекав зустрічних поставок. Вони мали йти меншими партіями. Але це вже мав бути безперебійний  потік. І Лагосу потрібно було встигнути провести достатню кількість оборудок, щоб закрити свою «позику» вчасно.
Вся геніальність ідеї таїлась в тому, що  жодних фальшивих купюр ніколи не існувало. А сама схема закінчилась в момент коли Лагос передав другу партію грошей і потиснув своєю спітнілою ручкою цупкі руки компаньйонів, котрих бачив востаннє. Цікаво скільки страхових угод в день потрібно було заключати Лагосу, щоб закрити недоїмку ще за життя.
Згодом я натрапив на інтернетстаттю з фото Лагоса. Виглядав він жахливо.
«Сьогодні вранці о 5:30 правоохоронцями був затриманий громадянин Лагос. Чоловік знаходився в неадекватному стані. Під час приступу він розбив вікно в штаб квартирі релігійної, некомерційної організації «Молодь Христові». Спрацювала сигналізація. Проте до приїзду охорони чоловік уламками скла вирізав собі очні яблука і заклав очні ямки землею. Він безперервно голосив, про любов, Господа, справедливу відплату, тощо. Постраждалого доправлено до медичної установи і після надання допомоги ізольовано під наглядом психіатрів.  Вдалось встановити, що молодий чоловік, мав палкі почуття до одної з членкинь цієї організації. Але через релігійні переконання вона відмовляла йому в інтимній близькості. Також чоловік знаходився в складному фінансовому становищі, так як став жертвою шахрайської схеми. Подробиці уточнюються. Що саме спровокувало акт самоскалічення з’ясовується.»
***

Сірий пригледівся до суперобкладинки книги, що я читав. Булгаков.
- Ага!
Перевів погляд на табуретку. Там лежала книга в м’якій палітурці. Харукі Муракамі «Кафка на пляжі».
- Шизік читає шизіка. З наміром прочитати шизіка, що захоплювався депресивним шизіком.
Я приклав книгу до грудей.
- Я от, подумав. А може ти мій ангел охоронець.
Сірий аж зарохкав від сміху.
- Ти той, рох… рох…, не плутай діагнози. Ти шизік, а не ідіот.
- Хоросьо, Хрюша. – Я повернувся до читання.
- Я где-то точно наследил последствия предвижу, меня сегодня бес водил по городу Парижу…* – затягнув Сірий пісеньку, про запой.
- То хто співає?
- … Фрацузкие бесы большие балбесы, но тоже умеют кружить.* Га? Висоцький. А шо?
- Ну то хай він і співає…
- Не може.
- А чьо?
- Він помер.
- Давно?
- В день твого народження.
- Молодець.
- Хто?
- Іван Франко.
- Ага.
Я закрив книжку, встав. Вже час було їхати.
Ми вмостились в службовий вантажний бус.
- Припнися! – наказав я Сірому.
- Ти дурак?
Я потягся до паска безпеки на пасажирському сидінні і пришпилив Сірого. Пас провалився крізь нього. Ми розсміялись. Я рушив. І мало одразу не в’їхав в припарковану автівку. Сірий на мене скоса зиркнув, але промовчав. Попетляли по вуличкам масиву, лякаючи перехожих та водіїв зустрічних авто.
- Курде, Сірий, дай я сяду за кермо. Як ти взагалі може вести машину.
- Не закривай дзеркало. – гаркнув Сірий нахиляючись вперед і заглядаючи у праве дзеркало заднього виду, перед виїздом на трасу.
Бус випхався на головну магістраль, я невміло «кинув» щеплення і машина «заглохла», перекривши рух. Засигналили позаду. Доки я «заводився» нас об’їхало кілька машин в супроводі виття своїх клаксонів.
- Захлопни хлєбалку! – крикнув я на Сірого, що тихенько сидів на пасажирському сидінні затамувавши подих.
Нарешті рушили мало створивши ДТП. Погнали по трасі до кільцевої.
- Не розганяйся. – Кажу Сірому. – Ти вже і так начудив.
- Хочеш за кермо? Давай мінятись.
- На ходу?
- А хулі?
Сірий покинув водійське місце  і завис в мене над колінами.
- Ти, бля, ошпарений?! – Я лівою рукою вхопив кермо, а правою намагався відшпилитись.
Нарешті вивільнився і перескочив на місце водія. Сірий спокійно сидів на моєму місці. Я потягся до паску безпеки і встромив скобу в замок. Клацнуло.
- Йоб. – крикнув Сірий.
Ми неслись в кювет. Я різко крутнув кермо ліворуч. Машина проскочила свою смугу і мчала по зустрічній. Ми виїхали на міст. Я різко крутнув вправо. Бус влетів у відбійник, заскиглив, заіскрив і відштовхнувшись знову проскочив свою смугу і вилетів на зустрічну. «ЗИЛ». Удар.
***

Сірий озирнувся. Навколо молочна імла. Покрутився навколо трьох відомих йому осей і зовсім дезорієнтувався  в напрямках. Вирішив рухатись по спіралі збільшуючи, що разу радіус витка, по черзі в різних площинах. Але відразу заплутався. Зітхнув та побрів навмання. Імла стала розсіюватись, а точніше концентруватись у хмарку. Хмарку білої цукрової пудри, що прямувала поряд з Сірим. Щойно імла вся увійшла в хмарку вони обоє опинились перед величезною золотою брамою.
Сірий глянув на супутника.
- Ти хто?
- Петро!
- Хто?
- Можеш кликати мене Петрик, - лукаво посміхався Білий.
- П’яточкін? Той що по слоненятам?
- Ага, а то наша слоноферма. Іди рахуй. – Останнє слово Білий сказав з наголосом на останній склад.
Сірий оцінив гумор.
Білий штовхає браму. Вона деренчить, мерехтить і розсипається пилом, сформувавши ліворуч Бронзового, праворуч Золотого. Між них, щось метушиться. Сірий заглядає, а там інший вимір, з своїм простором та часом. По ньому носяться як скажені густі, різнобарвні хмаринки пилу.
Так наче тисячі стрижнів кольорових олівців стерли на порох і здули. А вони перетворившись на пустотливі димки заметушились як парашутики кульбабки у повітряному вихорі.  Всі вони були приблизно одного розміру, але різного кольору, концентрації та зернистості. Яскраві, бліді, темні, світлі, напівпрозорі, димчаті, крупнозернисті, дрібнозернисті. Метушились, реготали, співали, грали на арфах, стріляли з лука по мішеням, водили хороводи, складали зелені яблука в плетені кошики і робили ще мільйон безглуздих, недоречних речей.
- То у вас тут, що? Дурка? – Спитав розгублено Сірий.
Білий аж прицмокнув від обурення.
- То рай Сірий. Рай.
- То я значить… Той… Я янгол? Я все таки янгол?
- Ти Сірий, жив придурком і помер придурком! – констатував Білий. – Це рай для олівців!
- Для олівців? Хм! Для олівців!
Сірий раптово спохмурнів і спитав:
- Якщо то рай, то я помер!
Білий не відповів, бо не зрозумів, чи це питання, чи ствердження.
- То тоді той… Ну той… Він, що той… Теж той… той… – Сірий  мало не плакав.
- Той-той, це такі туалети – інфекційні осередки. – Білий тягнув паузу, мстився за «друку».
- Сірий, якщо ти помер це значить лише те, що Той вже нормальний. В межах їхнього світосприйняття. – Нарешті пояснив Білий.
Сірий помітно повеселішав і ще раз зазирнув у вимір шалених олівців.
- Тут всі такі ошпарені? Немає спокійніших куточків?
- Альтернатив є незлічена кількість. Це для греко-католиків. Але ти можеш вільно переселятись коли і куди тобі заманеться. Ходім.
- Еее… А можна? Ну якось… Попрощатись. Чи як?
- Можна. Спрямуйся ось туди.
Сірий скерувався у вказаному напрямку. Зупинися і став розгойдуватись в боки. Наче долоня в прощальному жесті. Світлий простір став тьмяніти, а Сірий навпаки світлішати. Так зображення поступово перетворилось на негатив.
Я відкрив очі. І одразу примружився. Хтось водив мені увімкненим ліхтариком перед очима.
- Я говорив, що помагає, – звернувся один поліцейський до другого. Той у відповідь скривився і  скептично підняв брову.
Я роззирнувся. Поряд на водійському сидінні знаходилась спарка коліс «ЗИЛа». Тобто там був весь «ЗИЛ», просто на сидіння помістилась лише спарка. З під неї стирчав уламок керма. Я спробував вийти. Але цьому наміру перешкодив пасок безпеки. Поліцейський, той що розумний, допоміг мені відстібнутись.
- Як ви себе почуваєте? – спитав той, що з ліхтариком.
- Я не знаю, – чесно відповів я.
- Як вас звати?
- Петро Білий, - згадав я сон і одразу пошкодував про жарт. Зараз доведеться показувати документи.
- А де водій? – Спитав розумний поліцейський.
- Який водій? Я сам їхав. – Не розповідати ж їм про Сірого.
Поліцейські переглянулись і подивились кудись в бік. Я прослідував за поглядом. Там стояв невисокий чоловічок з сивою щетиною і простягнутими до переду руками. Він і його поза загалом, нагадувала «чекушку», що тягнеться руками до алкаша в калюжі, з антиалкогольного радянського плакату. Дядько хаотично заворушив пальцями і видав хрипу тираду з трьох слів:
- Я, бля… Казав, бля… Я, бля… Казав, бля, я… Я, бля, казав… Казав… Бля… Я…
Поліцейський підняв долоню. Видно вони вже детально вислухали цей вичерпний звіт. І звернувся до мене.
- Як сам? На пасажирському сидінні, пристебнутий?
Я розгубився. Оглянув місце аварії. Бус був підім’ятий під навантаженим щебнем «ЗИЛом». Задня, ліва спарка вантажівки мостилась в кабіні буса на водійському сидінні. Так виглядало, мов самоскид задерши заднє колесо, мочився як пес на бус, помічаючи останнього як свою територіальну приналежність.
Я зустрівся поглядом з водієм вантажівки, він ледь помітно подався до мене, во очах прочиталась надія, розпачлива надія.
- Виходить, що так. – Потис я плечима. А що ще я міг відповісти.
Я стояв на мості. Поліція оформляла протокол. Водій самоскиду очманіло курив. Навколо буяла весна. Все цвіло, пахло, квітло. Щебетали пташки. Усміхалось сонце, дуркував вітер. Я був щасливий.
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди...
Цілуй, цілуй, цілуй її,–
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада,–
Весна іде назустріч нам,
Весна нам  буде рада…**

ВЕСНА 2020-ПЕРША ЗИМА2021

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 03-03-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін , 02-03-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.79031801223755 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …