Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48570
Рецензій: 93322

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

СІРИЙ ІІ (МАЗАЛЬТОВ І ВЕРШНИКИ АПОКАЛІПСИСА)

© Леонід Данільчик, 13-02-2021
СІРИЙ  ІІ
МАЗАЛЬТОВ І ВЕРШНИКИ АПОКАЛІПСИСА

Ще тепле і ніжне проміння проникало крізь фіранку і м’яко розсипалось по столу. Через це тіні від предметів видавались об’ємними, мов згусточки вовни. Один блудний промінчик заплутався в склянці – і гранчак замість тіні відкидав на стіл веселку. Таку собі безформну, багатоколірну плямку. Фіранка колихалась від легких, свіжих подихів вітру. Метушився в промінні пил, вовняні тіні ворушились немов живі, а веселка переливалась всіма кольорами спектру.
Я наповнив гранчак до краю. Веселка затремтіла, зблідла і зникла. Куди ж вона? Напевне, промінчику не залишилось місця в склянці. Склянка вкрилася тонким, срібним мохом конденсату. Потім, неначе здригнувшись, пустила сльозу по одній з граней. Крапелька ковзнула, залишаючи тонкий слід, і завмерла. Повагалась і підморгнула! Ще раз. Це мерехтів промінчик. Ось де заховався цей зухвалий уламок сонечка. По іншій грані збігла нова краплина і грайливий промінчик перестрибнув до неї.
Я підсунув до себе мисочку з запашним борщем. Червоним-червоним, гарячим-гарячим борщем. Посередині плавав маленький м’який айсберг сметани. Гарячі, жирні води парували та поволі розчиняли його краї, забарвлюючи себе в апетитний блідо-рожевий колір. Я взяв шматок чорного, як моя доля, і м’якого як п’яти немовляти, хліба. Приклав до уст та носа і вдихнув. Таке тепле і ніжне відчуття, мов мамин поцілунок у дитинстві. Роздушив зубець часнику пальцями і абияк розмазав по скибці. Щипучий, пустотливий запах змішався з ароматом борщу. Розворушився апетит. Рот наповнився слиною. Мимоволі втягнувся живіт і шлунок пестливо, як кошеня, замуркотів.
Я підсунув до себе гранчак, вогке срібло конденсату приємно освіжило долонь. Промінчик вистрибнув з краплинки і пірнув усередину склянки. Заметушився на хвильках, задріботів. Маленьке, бешкетне сонечко! Воно сміялось мені з поверхні маленьких хвильок. Я підморгнув йому і приклав склянку до уст. Палкий поцілунок холодно-пекучої рідини ошпарив їх. Наче від тої самої, так довго жаданої! Тої, так безнадійно коханої жінки! Зірваний вперше з її пристрасних губ.
Повільно. Ковточком за ковточком я поглинаю розчинене в рідині сонце. Піднебіння обносить ніжним жаром. Гарячий вир опановує горло. Густа лава спускається стравоходом, полишаючи теплий слід, що поволі остигає. Тепло збирається в ямочці, знову набирає форми сонця. Воно росте, роздаючи своє тепло тілу. Ні! Не так! Воно поглинає мене своїм теплом. Не лише тіло. Мислення. Свідомість. Душу! Думки, мов парашутики кульбабки на вітрі, понеслись в хаотичному вихорі. Образи набули чітких контрастних форм. Кольори стали яскравішими. Світ засяяв. Ще сонця. Ще!
Тепер вже я сам був сонцем. Чим більше сонця було у мені – тим більшим сонцем був я. Я розчиняв у собі світ. Я сам засяяв. Контрасти змились. Кольори змішались. Думки згасли… Я лежав під лавкою в парку, брудний і оббльований…
…Йопта! Я прокинувся! Різко сів, підтягнувши коліна. Твою мать!!! Курва!!! Курва!!! Курва!!! Нє! Ну, сука, присниться ж така хрень! Закрив обличчя долонями, воно було мокре від поту. Не вологе. Мокре! Холодне і мокре. Геть не так, як той стакан уві сні. Огидне, липке! Витерся покривалом, відкинувся назад. Фу! Нє, ну, бля, я люблю сни. Хороші. Реалістичні. Особливо реалістичні, коли ти певний в тому, що це все дійсність. А сам літаєш чи кохаєшся з трьома юними красунями різноманітного расового походження! Я витягнув ноги. На краю дивана сидів Сірий. Сидів чи висів?! Ну, він там був. Зимовий ранок пізній, і в кімнаті було темно. Я навіть не був певен, що це ранок. Сірого я не бачив, скоріш просто знав, що він там знаходиться. Такий, як і останньої зустрічі. Купка перетертого в пил стрижня простого олівця, яку здули з паперу і вона, незбагненним чином, налипла на хмарку тютюнового диму. Самоусвідомилась, самоутвердилась і… Ну, ще там щось, що відбувається при формуванні окремої особистості.
Хелло. Здаров. Давно не бачились. Рік. Може більше. Надіявся не побачимось. Мав певні сподівання на це. Я вже сім чи вісім місяців не вживаю медикаментів і був певний, що одужав. А ось і ні! От маєш! Шалом, Сірий! Агов!
Сірий мовчав.
Вже кілька тижнів муляв мене неспокій. Сон став тривожний. Сни – реалістичними, наче і не сни, дійсність. Емоційні сплески. Перепади настрою. Натура моя потоншала, вразливою стала. Сяду з колегами або друзями в пристойній «ригаловці» типу паб або гламурній «свинарні» типу винарня. Вони пивко-винко сьорбають, а я як дурак з томатним соком. В них мармизи зачервоніються, оченята заблищать і за кожним келихом чи склянкою все більшу муть несуть. Бля! А мене якось з русла розмови течією виносить. Втрачаю логічний причинно-наслідковий зв’язок розмови, просто не можу його відслідкувати. Гумору не всмоктую. Ефект плацебо в п’яній компанії триває лише до певного часу, далі без додаткових зовнішніх каталізаторів ніяк немає змоги втриматись в темі. Точніше в вихорі швидкозмінних, не пов’язаних між собою тем та суперечок.
Або ось! Виберемось компанією, туди де зорі видно на нічному небі. Де повнею освічується гірське довкілля, а не ліхтарями похмурі «хрущовки». Сядемо навколо ватри і по колу пустять косячок. «Надуються», відпустять соціальні гальма і  піддадуться «нестримній веселусі»! Тобто будуть «втикати» на полум’я, на зорі, на мерехтливі тіні і кожних три-чотири хвилини видавати якийсь божественний іменник. Типу «хмара», або «зірка». Такою натхненною, потойбічною інтонацією, що неволею зазирнеш оратору в вічі. А там така космічна пустка, безодня душі, одинадцятий вимір, перпендикулярний всесвіт. А я як дурак курю ванільну самокрутку. Довбана алергія на канабіси. В ранній юності чи то пізньому дитинстві я думав, що мені робиться зле через те, що я мішаю «траву» з алкоголем. А дідька лисого! Численні експерименти довели, що незалежно від умов споживання ефект залишається стабільний! Спочатку терпнуть кисті, передпліччя. Потім ноги нижче коліна. Німіють губи і повіки. Дуже дивне відчуття. Страшне і неприємне. Потім затерпає в області «сонечка» і оніміння розтягується під ребрами навколо тулуба. І ось – феєричний фінал! Мене починає рвати вінницькими співучими фонтанами (схожі є в Батумі і Празі) . А ноги і руки – ватні. Ось так ось. І не виконують жодних функцій. А тіло розривають імпульси, конвульсії від рвучких струменів блювоти, що вириваються мов з пожежного шлангу. І так собі валяєшся в липкій калюжі, а тебе вивертає, аж геморой до гланд липне. Ну просто Везувій на Помпею в людській іпостасі. От це – нестримана «веселуха»! Йопта! А не там «хмара», «зірка»…
Коротше мій емоційний стан за останній місяць суттєво змінився, а я «провтикав» момент істини. І ось наслідок: Сірий сидить, либонь висить на краєчку дивана і посміхається. Ну, напевне посміхається, що ж йому ще робити?
Я виліз з ліжка, глянув на мобільний – шоста з копійками. Таки ранок. Навпомацки заліз у шухляду тумбочки і витяг книжечку «Знання, яке веде до вічного життя». Дотепна книжечка, формату А5 в твердій обкладинці про майбутній мир у всьому світі. Такий собі божественний комунізм. Найбільше мене тішили там ілюстрації з тиграми, які жують солому. В божкомпартію приймали всіх без упереджень. В ній я «никав» гроші і важливі документи. Одним із таких важливих документів був рецепт із синім «смайликом-печаткою» – квиток на потяг, пасажири котрого потрапляють під характеристику «нормальний». Цей документ я мудро кілька разів скопіював на кольоровому струменевому принтері. Відрізнити «на око» оригінал від копії не було змоги. Я намацав копію – вона була на більш щільному папері – склав і сховав в гаманець.
- Самолікування може бути шкідливим для вашого здоров’я, – процитував рекламу Сірий.
Я вже геть забув, що Сірий – це наслідок біохімічних процесів під шкарлупою мого черепа. Там же рояться і мої думки. Тобто він має до них доступ. Якщо і те, і друге взагалі не є одним і тим самим. Але це проблема психіатра. А, ні! То таки моя проблема. Я почухався під пупком.
- Перед вживанням наполегливо рекомендуємо проконсультуватись з лікарем, – продовжив Сірий за моїми плечима.
- Йди в пі… – мене зненацька осінило. Моя уява – мої уявні друзі. Це ж можуть бути юні кралі різного етнічного і расового походження. І в своїй уяві я можу уявляти…
Я відчув, що Сірий зник. Повернувся – справді. Хоча навіщо я повертався? Й так нічого не видно. Темно.
Я почав напотемки тихенько збиратись, аби не побудити все своє «бабське царство». В «курнику» не було санвузла і душ я приймав на роботі. Тому треба було приходити значно раніше за інших співробітників, аби не слухати їхні дебільні дотепи. До того ж підганяла ранкова потреба, і аби не користати з помийного відра на коридорі, треба летіти на вулицю.
Я прудко спустився гвинтовими сходами і вибіг назовні. На розі будинку я завагався. Ще немає і сьомої, а потрібна аптека відкриється не раніше восьмої. Холодно, зимно! І взагалі! Так, взагалі. Взагалі, так то Сірий, начебто, нормальний. В будь-якому разі терпимий. Не нашіптує аби я комусь кишки випустив. Веселун, дотепник. Так, різні пакості робить, аби «поржати». Нічим дуже від мене не відрізняється. Хоча як воно могло б бути інакше. Просто всі з кралечками гуляють, а я як дурак з Сірим. Отже, зайду за пігулками після роботи. Не вперше з Сірим день проводити.
Промисловий район, де була моя робота, тягнувся вздовж кільцевої дороги. Від неї мій спальний масив відділяв парк (що був, скоріш, лісом) і поле з високовольтними лініями передач. Ліс називався парком, бо з боку «спальника» була незакінчена доріжка з бруківки і шість бетонних кубиків – колишні лавки. А так то був звичайний невеликий лісок, щоправда з великою кількістю протоптаних стежок, розвішаних по гілках порваних колготок і розкиданих пляшок. Добратись мені до місця праці можна було двома шляхами. Перший був складний і трудомісткий. Другий приємний та легкий. Перший – вулицями міста, великим колом, через корки на перехрестях і з одною пересадкою. Бо прямого сполучення громадським транспортом не було. Другий – пішки. Навпростець. Хвилин сорок. Я завжди обирав другий спосіб. Навіть в дощ і навіть в зливу. А зараз сніжно, гарно, рипить під ногами.
Часу було вдосталь і я вирішив попетляти трішки лісом. Вже стало світло і можна було зробити якусь гарну знимку на телефон для заставки. Засніженої гілочки, чи дятла на стовбурі. Принципово використовую для фонових малюнків лише власні фотки. Поблукати тим лісом – дуже не поблукаєш. Малий він дуже. Я набрів на галявинку з великим пнем посередині. Ха! Роззирнувся. То ж місце, де я вперше набухався, тобто спробував горілку. Ось і подвійне дерево, де на ньому вирізана дата цієї визначної події. Може колись прикрутять меморіальну табличку. Дату вже було годі розібрати. Понівечена кора затяглась потворними шрамами. Ту дату я видряпував п’яний «розочкою» з пляшки, тож напис початково був некаліграфічний. Ні, не розберу цифр. Лише рік. Ні, не повісять тут табличку. Ну хіба інакшу – з двома датами. На хресті або тумбочці.
Я розчистив пень, всівся і закурив. Згідно року на дереві, мені було тоді чотирнадцять. Дивно, я пригадую, що в чотирнадцять я ще бавився солдатиками. Це бентежило рідних. Вони думали, що в мене затримка розвитку. Тож мені треба було якось розвиватись. Обрати напрямок. Щось полишити. Або солдатиків, або бухло. Вступ в ПТУ вирішив цю дилему. Я точно не пригадую, як розшифровується радянська абревіатура ПТУ. Чи то пункт, чи то парк тупих учнів. Туди не вступали, туди записували приблудних підлітків. Аби ті мали якусь умовну прив’язку до… до чого? До вісімнадцяти років. А далі що? Що, що! Отримав довідку чи диплом про освоєння професії – безкоштовний квиток в життя. Такий собі останній соціалістичний жест держави, що переходить на ринок. А далі, як хочеш! Хочеш – в армію, а хочеш – в тюрму. Основні альтернативи. Ну, а поки ми мали можливість користати з наданих нам перспективних можливостей. Ми користали! Наполегливо, настирно. Баба Галя на привокзальному базарі віддавала нам свій «продукт» по гривні сорок, при роздрібній ціні – гривня сімдесят. До того ж видавала завжди помічені пляшки. З глюкозою! Без ацетону! Шкодувала діток! Тепер вже є «водяра» на перепелиних яйцях із вітамінною групою В, фільтрована молоком альпійських корів. А я її не п’ю. А тоді хляв розбадяжений спирт і тішився, що не метиловий. Не осліп же.
Хоч з дев’ятого класу мене виперли за неуспішність, в ПТУ я потрапив в авангард перспективних студентів. The best of the best. Цьому сприяли мої природні комунікативні якості та деякі шкільні навички. Наприклад, вміння читати з інтонацією. До прикладу, мій одногрупник «Міша» – велетенський кремезний парубок, схожий на ведмедя (його насправді звали Сашком) – вмів читати лише по складах. А такі містичні слова як алгоритм, проекція, валентність і Рабіндранат Тагор робили мене просто «містром таємних знань». Ця передумова створила мені репутацію і це дуже допомагало в майбутньому. Врешті-решт мені навіть вручили червону книжечку «диплом з відзнакою», видану «реставратору художньо-декоративних пофарбувань» з наданням четвертого розряду. Четвертого! Їх всього шість! Отож бо! А в школі мене вважали тупим!
Зайнятись в «бурсі» було нічим. Тож ми бухали. І вигадували різні ігрища. «Квасили» ми акуратно з самого ранку. Так, щоб до вечора більш-менш витверезитись. Тому на пари ніхто не спізнювався. Бо ж засобів дистанційної комунікації не було – вгадай потім в який парк вони подались бухати. Кайзер? Стрийський? А може поперли в П’ятий до П’ятачка? Це все різні кінці міста. Або закрились в майстерні в мастака та інтелігентно «заливаються» в «каптьорці». Щоденний акуратний збір під головним входом о восьмій сорок п’ять. Ми навіть інколи по суботах з’їжджались – брехали вдома про якісь додаткові заняття. Ну, це ті, кому треба було щось пояснювати вдома. Таких було не густо.
Щодо ігор, то їх взагалі було багато і різних. Вони були жорстокі, проте незлобливі. Жертвою міг стати будь хто з групи. Щоправда, за певних гендерних обмежень. Наша група єдина на всю «бурсу» налічувала дівчат. В більшості розваг вони участі не брали. З незрозумілих для хлопців причин.
До прикладу, ми скручували з двадцяти папіросок «пріми» одну величезну сигару, що заледве влазила в рот, і курили в «циганочку», доки когось першого не знудить.
Влаштовували конкурс хто вище сцикне на фасад училища (ну, тут зрозумілий гендерний відсів).  
Застрибували комусь на плечі при спуску на сходах. Той, зрозуміло, втрачав рівновагу і нісся вниз разом з ношею. А часто просто падали і котились обоє додолу. Так звані «бізончики». Особливо весело було запускати кілька «бізонів» одночасно при якихось масових сходженнях вниз груп.
Тих, хто «никав» сигарети, саджали у відро-смітник. Воно було якраз такого діаметру, що коли зад діставав дна, то голова застрягала між колінами. І вибратись було надзвичайно складно.
«Кривава монетка» – миле застосування підгостреного радянського рубля. Монету запускали як дзиґу ударом «щелбана», і кожен наступний учасник мав обережним щиглем піддати монеті обертів. Хто схибив і завалив монету, впирав кулак кісточками в стіл і йому з протилежного кінця столу запускали того рубля, як шайбу, прямо в ті кісточки. Підгострена монета розбивала шкіру в кров. Мальовниче видовище.
Розігрували в карти «сєку», на трьох. Той, кому не поталанило, натягав шапку на очі і отримував добрий удар хрестоматією української мови по голові. По відголоску в черепі він мав визначити, хто його гепнув. При невірній відповіді отримував штрафну подачу від несправедливо звинуваченого.
Улюбленою забавою був «уґол»! Наступивши ненароком комусь на ногу, той «комусь» (тобто «хтось») волав «уґол» і на цей поклик збігалися всі охочі. А охочими були всі. Той, хто мав необережність так оступитись, обирав будь-який кут. Церемонно, прискіпливо оглядаючи стики стін, показово вагаючись, зважаючи на поради. Але не надто затягуючи час. Визначившись, забивався в обраний кут і, максимально згрупувавшись, давав «зелений свисток». Тоді охочі засипали його стусанами. Охочих було багато, а кути вибирали важкодоступні. Отож в сум’ятті екзекуції завжди траплявся новий «наступ» і лунав черговий «уґол». І церемоніал повторювався. Так, раз запустившись, процес міг тривати до повного виснаження учасників.
Закидали один одному петарди в кишені та капюшони…
Тощо…
В ідейному авангарді було три недоумки. Я, Птеродактиль і Жук. Нас так і називали «придурки». Чим ми і пишались! Ми були завжди веселі і завжди п’яні. І завжди в якісь халепі.
Якось ми, тобто «придурки», курили дві цигарки на трьох в «циганочку» по дві затяжки. Жук, виставивши ногу з закоченою штаниною на лавку – показував глибоку подряпину біля щиколотки. Десь, щось вони там «начудили» і звідкись кудись втікали, через якийсь там паркан. І ось такий ось бойовий шрам.
- Пацании, єсть сіхарєти? – Нас оточило чотири таких же задрипанця.
Жук глибоко затягнувся, одночасно шумно втягуючи шмарклі носом. Це не так просто зробити, як видається. Вуглик цигарки добіг до фільтра і почав його плавити. В цей момент Жук гучно харкнув і «медуза» з недопалком хляпнула в середині нашого кола.
- Нє курю – нага баліт! – Нахабну пику Жука огорнула густа димка тютюнового диму. Він не відривав очей від подряпини. Ми теж.
Зависла пауза. Всі напружились. Всі, крім Жука. Він похрюкав. Видно результат очистки дихальних шляхів здався йому незадовільним і він, щільно затиснувши ліву ніздрю, виверг гігантську зелено-коричневу «реактивну» шмарклю. Та зі специфічним коротким свистом промайнула в просторі і вліпилась в асфальт поряд із кросівкою ватажка задрипанців.
- Чьоткий «десант»! – Похвалив Жука Птеродактиль. Це він про шмарклю.
- Ага, – піддакнули пацани, перезирнулись і покинули нас. Раз болять в людей ноги, то про які папіроси може йти мова!
Надходив час обіду. Харч нам видавали в «бурсі» безкоштовно. Відро на групу. Саме так! Видавали в відрах. Це було не зовсім безкоштовно. Двічі на рік «бурситетських» вивозили на «буряки». Одних полоти, інших збирати. Ми їздили туди бухати і грати травматичні «сніжки» буряками. Одного разу хтось знайшов цукровий буряк, схожий на курячий окорок. Так ми його почистили, «випотрошили» – зробили наскрізний отвір. Розпалили маленьке багаття на краю поля і бігали по черзі крутити «мангальчик». А тут раз! Нас якісь парубки з іншої групи випити кличуть. Ну, випили. Далі порпаємося в землі і до «курчати» бігаємо.
- Шо там? Вже?
- Нє, ше нє.
Знову хлопці кличуть, пригощають. Ми не відмовляємся. Ми не «прошені».
- Ну, шо?
- Ше чуть-чуть.
Потім знову. Курча, воно довго готується.
- Ну. І?
- Нормуль. Пагналі.
Вже добре «нализані» кличемо з собою тих добродіїв, що нас поїли. Вони ж на ті запросини і розраховували. Чекали на смаколик смажений. А нам не шкода. Ходіть.
Прийшли, сіли, порубали ножем буряк-курчак. Гостям віддали краще – «лапки», а самі «грудинку» гризем. І мармизи такі в нас натуральні. Смакуємо, цямкаємо, приговорюємо.
- Рановато трохі сняли. – Хрумкає Птеродактиль.
- Ага, за дахєра крові. – Підтримую я.
Гості пом’ялись, покрутились. Куштувати не стали. Не ризикнули. Просто пішли з тихими матюками. А ми не гребували – буряк то цукровий. І «втиснули» під «курочку» свою «заничкану» пляшечку.

За ті «буряки» нам і видавали щодня відро харчу на групу. Наша група була невеликою, і дівчата тими помиями гребували. Проте нам, вічно голодним, відра було мало. Тому час від часу ми прокрадались в столову перед початком обіду і брали харч на чужу групу. Тут треба було і діяти, і їсти оперативно. Аби не «попалитись». От ми і скерувались в столову.
Стіл мастаків знаходився поруч із вікном видачі з кухні, в протилежному кінці зали від входу. В центрі цього столу вимальовувалась якась темна пірамідка. Ми наближались, і форма її окреслювалась все чіткіше.
- Нє, не може бути! То прікол! – Не вірить Птеродактиль.
- Ага? А мухи? – Сумніваюсь я.
На що Жук прискорює ходу і наближається впритул до столу.
- Ну шо? – Питаю я.
- Кравянка, бля, натуральна! – Розтягує в посмішці пащеку Жук. Бере алюмінієву, погнуту виделку і встромляє у верхню «ковбаску».
- Реально! Во то гон!
- Фігасє-є!
- Ну, ви пацани звєрі!!! – Ми щиро захоплюємось черговими по кухні.
Два заляканих хлопчика трусяться, «віднєкуються», відхрещуються. Але нам що, не байдуже?
- Давай відро на двісті четверту. – І, схопивши здобич, займаємо стратегічний стіл біля виходу зі столової.
Ми втиснули близько чверті супу, коли до нас долучився Оселедець і Птіцца. І вже вп’ятьох ми «добили» відро. Тепер треба було втікати, аби не потрапити під «роздачу» двісті четвертої групи. Але тут в столову зайшов один із мастаків. (Так називали керівників груп, офіційно – майстер). Пика в червоних плямах. Гарантовано бухий. Прошаркав до «козирного» столу і там застиг. Зачаровано заглядівся на виделку Жука. Мастак то витріщав очі, як жаба. То ті очі провалювались в череп і повіки провисали в порожнечу. То переминався з ноги на ногу, то кам’янів. То наливався кров’ю, то блід як гіпсовий. А нам треба здати тару, бо інакше буде «запал» і нам «накидає» двісті четверта. Відра то підписані. Тож ми «вервечкою» посунулись до кухонного вікна. Хто знає того п’яного дурня, буде він розбиратись, що до чого, чи зразу бити почне. Пішли всі. Всунули відро з тарілками в віконце. І тут мордатий мастак підняв свої свинячі оченятка на нас:
- То, бля, шо?
- Гавно! Шо, не видиш! – Потис плечима Жук.
В мастака заворушилось волосся, а з ним кепка. Обличчя стало багряним. Капіляри в очах полопались.
Бля! Жук! Ну на хрена! Нам зараз буде жопа!
- Шо? Гавно! – Мастак ще не міг прийняти дійсність. Досі не міг.
- …
- Гавно! – Повторив він і, хлопнувши себе долонями по стегнах, вибіг зі столової. Ну і ми за ним, не зволікаючи.
Зазвичай під кінець обіду, коли в столовій був натовп, ми приходили по нашу законну порцію харчів. Цього разу люду було не густо, але ми все одно пішли. Навколо стола мастаків зібрався цілий саміт – директор, заступник директора по виховній частині, кухарка, мастак «першовідкривач» і ще якийсь мастак. Напевно тієї групи, що чергує на кухні. Нашого мастака не було! О! Це був добрий знак!
Директор акуратно вийняв виделку і поклав її на край столу, поруч з жовтою калюжкою. Чого вони витріщились на ту купу каках? Вони що, тут цілу годину так і простояли? Людських екскрементів не бачили? Експертизу на нюх проводили? Ми забрали своє відро і пішли їсти на сходи. Віддалені столи були зайняті, а поблизу «саміту» було якось неапетитно.
Були в нас навіть шанувальники нашої творчості. Один з них – одногрупник П’ятачок. Він нехтував особистою гігієною і мав курносий ніс, що і визначило його свиняче прізвисько. П’ятак крав гроші в мами, що торгувала яйцями на базарі, і купував нам на них сигарети. Аби ми з ним «корішились». Другого обзивали Смеля, але це не через хоробрий характер. Звичайний, типовий розбещений підліток заможних батьків. Це були так звані «спонсори». Було ще кілька дрібних, не вартих особливої уваги. Один з таких «Гоша Клапан». З реально величезними вухами і довгим, тонким носом. Але він був шанувальником «Марії і Хуани», тож нам, консервативним алкашам (особливо мені), було з ним не по дорозі. Спонсори то поодинці, то склавшись влаштовували нам пиятики. З ковбасою, чорним хлібом, майонезом і цигарками з фільтром. Це було важливо. Бо пиятику з «сємками» і «прімою» ми самі могли облаштувати. А ось П’ятак і Смеля влаштовували прямо грандіозні епопеї! З «водярою» «Гетьман», сигаретами «marlboro». Вони могли купити фотоапарат і магнітофон з батарейками, щоб на «Кайзері» музика тішила! Мотивацію П’ятачка можна було зрозуміти. От чого волочився з нами той другий дурак, я не знаю. Прихованим мотивом могли бути дівчата нашої групи, але, як можна зрозуміти, дружба з «придурками» це був хибний шлях до їхніх сердець. Нам щодо мотивів «спонсорів» було відверто байдуже.
Смеля від надлишку грошей та ідіотизму почав вживати речовини, що розблоковують свідомість і роблять легкодоступним самопізнання. Під їхнім впливом глибоко занурився у вивчення внутрішнього всесвіту. Всесвіт, внутрішній чи зовнішній, – безмежний, і до того ж розширюється. Ну, мабуть розширюється, хоч і безмежний. У будь-якому разі це вимагало суттєвих ресурсів для підтримки постійного медитаційного стану з короткими абстинентними паузами. Ресурси вичерпались. І єдиним доступним ключем, що міг відкрити брамку в космос, залишився клей «момент».

Буяла остання весна ПТУ-шного раю. В травні буде випуск. Чи розпуск. Душа мучилась невідомим. Більшість з нас чекала армія. А це було немодно і непрестижно. І взагалі не радувала перспектива «дєдовскіх» катувань протягом першого року служби. Тож душа краялась, мордувалась, шукала чогось. Чого? А весна пахла, цвіла, сяяла. І хотілось чогось нового. Світлого. Якоїсь радості. Чогось невловимого. Якогось поклику. І ми «повелись» на філософію Смелі. Наважились «дихнути» клей! То було нове, сильне! Лише ні хрена не радісне і не світле. Просто дуже цікаве для безперспективних підлітків, що заплутались. Скоро ми зрозуміли, що розчинники і фарби мають схожий ефект. Але тут нам випав «туз козирний» з невизначеним октановим числом.
Ми не афішували своєї пристрасті, але й не приховували. Тож скоро мастак в майстерні закрив на ключ всі можливі токсичні речовини. Ні. Звичайно, клей купити не складало жодної проблеми. Це було ще простіше і дешевше, ніж з алкоголем. Але сам прецедент! Як же так?
А ось так.
Я з Жуком покурював одну папіроску на двох в «курилці» над майстернею на шостому поверсі. До нас тихенько піднявся Птеродактиль з підтиснутими губами і хитрими оченятками. В цей час ми вже не мали пар чи уроків. Робили вигляд, що виконуємо дипломні роботи, які полягали в ремонті «аудиторій». Іншими словами, тинялись по «бурсі».
- Шо? – Питаємо Птеродаткиля.
А він витягує з-за спини півторалітрову баклагу, наполовину заповнену світло-коричневою рідиною невідомого октанового числа. І целофановий пакет. Ну, це виклик! Це експеримент! Страшно, правда. Бензин. Ми довго сперечались, хто дебютує, і я чесно не пригадую, хто наважився. Напевно розіграли на «чу-ва-чі». Я точно був останній. Але то був «туз козирний»! Пригадую, що Птеродактиль ніс якусь лухту за перше місце на третьому курсі і всім дякував. То було «ржачно»! Жук трусився в розпачі в кутку, а потім просився, щоб ми його не розтоптали.
Я після «приходу» очунявся між третім і четвертим поверхом, напівлежачи в кутку. Ті двоє сиділи на мені і заходились реготом. Я плаксиво спитав, чи то вони справжні, чи то вони монстри. І їх порвало! Реготали, але не злізли з мене, аж доки не переконались, що мене вже абсолютно відпустило. Тоді крізь сльози розповіли, як наверху мене раптово «накрило» і як смішно мінялись мої вирази обличчя від емоцій жаху. Таких епічних фізій вони не бачили ніколи. Потім я хотів від них втекти і рвонувся вниз по сходах. Впав і забився в кут. Тут вони мене і зафіксували. Приятелі ще довго, заливаючись реготом і сльозами, намагались показати мені мої емоції. Я тим часом акуратно перевірив свою білизну на наявність продуктів життєдіяльності. Сухо! І чисто! Хвала небесам!
На цьому моя токсикоманія закінчилась.
Не зовсім. Ще було два тижні жахливого «бодуна». Чи то отруєння, чи звикання, чи відвикання – я не знаю. Потім, місяця два, нестерпного бажання зазирнути у паралельний світ знову. Навіть пригадую, як сидів з кульком в руках перед баклагою ацетону. Тоді я подумав, що звичка стає нездоланною, якщо ти починаєш щось робити на самоті. Якщо я зараз це «дихну», то вже ніколи не позбудусь залежності. І я поклав ацетон назад в комору, а в кульок наскладав пустих пляшок з під пива і пішов міняти їх в магазин на пиво. Яке випив на самоті. Решта «придурків» теж полишили це захоплення. Їхніх душевних переживань я не знаю, не цікавився. Згадували про токсодосвід лише при пиятиках, як дуже веселий і дивний період в нашому житті. Смелю батьки закрили в якусь «дурку» на лікування. А більше ніхто, з адекватних людей, на таку ху_ню не погодився б. Тож за відсутності провокаторів зникло середовище, а так нівелювалась і залежність…
***

Зад почав примерзати до пня. Я встав, розім’явся. Ще не було восьмої. Можна рухатись в напрямку роботи. З дятлами не поталанило. Без фотосесії сьогодні. Я побрів між деревами до поля.
***

…Паралельно з токсичними експериментами я розмірковував про свої перспективи. Поряд з двома чітко окресленими – стати закінченим токсикоманом (це швидкий шлях, незворотна деградація особистості настає протягом шести місяців) або скласти присягу в ЗСУ – з’явилась третя. Примарна, неймовірна.
Ця перспектива була наївною маминою ідеєю, що ґрунтувалась на хибному переконанні про те, що я в неї розумний. Мені було сімнадцять. В мені було грам триста розбавленого базарного спирту. І з легень ще видобувались пари розчинника для олійних фарб. Я, мам, просто не то слово – розумний! Мама дуже боялась армії, точніше того, що там відбувалось. А купити печатку «непридатний» в приписному (чи як там той клаптик паперу називався) грошей не було. От мама і вирішила, що я можу поступити в інститут, а там є військова кафедра! І все чудово! Питання вирішилось! Треба піти на підготовчі курси – з них легше поступити. Три місяці. На це грошей вистачало. І навіть можна позичити гроші на репетитора з фізики. Лише з фізики! Бо писати і рахувати я вмію. «Хулі» там тих екзаменів. Фізика, математика і диктант. Як співає один Жадан – «Мамина любов немає спротиву та меж!». Віра в свої чада, вона, безмежна! Я не мав сил аргументувати проти. Гоша сьогодні пригостив мене «п’яточкою» і мої кінцівки вже німіли. Симптоми говорили про скоре виверження. Тож я погодився і вийшов.
На курси все таки піти довелось. Після «дипломних» робіт в ПТУ туди я потрапляв або п’яний, або з під клею. Або п’яний з під клею. Не завжди, але часто. Я відверто нудився. На записи універсальною мовою науки – математики, я дивився як на древню монгольську абетку чи на нотний стан. То було чаруюче нагромадження таємничих символів. Які були формально знайомі, але в сукупності не несли жодного змісту. Проте пропускати заняття я не міг – на них були витрачені всі сімейні заощадження. Моя мати – ну дуже релігійна жінка. Вона вірила і молилась. Молилась і вірила. А що їй ще залишалось? Я просто не міг нехтувати її надіями. Але єдине, на що був здатний, це не прогулювати курси. І все. Все.
Щодо мене, то я атеїст. Тож не вірив і не молився. І навіть не сподівався. Проте, незважаючи на абсолютну безперспективність наміру, обирав свою міфічну майбутню професію я дуже ретельно. Розпитувався, консультувався, прислухався, зважував, порівнював. І за три місяці я точно визначився. Та обрав найменш респектабельний факультет. Кафедру, що була на межі розпуску. Куди був стабільний, щорічний недобір студентів. Це створювало натяк на маленький промінчик надії в темній перспективі авантюри.
Ще дуже вводила в оману статистика вступників з курсів – майже дев’яносто відсотків. Пояснення висвітлилось згодом. Іспити складались ними вже під час самих курсів, в акуратних білих конвертах під час одного з індивідуальних занять з репетиром. Що завжди був одним з викладачів курсів. Головні перфоменси – вступні іспити – для них уже були лише формальностями. Я такий бар’єр взяти не міг, просто не було чого в конверт покласти. Тому на іспити йшов, без надії сподіваючись на чудо.
На іспиті з фізики мене надзвичайно потішив один «кадр». Він наполегливо вимагав, щоб я йому зробив хоч одне завдання. Ну, я не жадний. Вирішив йому задачку. Потім ще одну. Він тішився! Потім я розмалював і свій листок таємничим безглуздям та й пішов його здавати.
Якою би безнадійною не виглядала ситуація, треба завжди намагатись зробити все для досягнення мети! Навіть недосяжної і невірогідної! Якщо не стандартним, то оригінальним шляхом. Хоча б для цікавості, як близько можна наблизитись до цілі перед повним провалом? На скільки тебе стане? Заміряти рівень своєї нікчемності.
Тож я не дарма так морочився, прискіпливо обираючи професію.
Пороги на вступ (кількість прохідних балів) було два. Високий – на бюджетну форму навчання (безкоштовну). І низький – на комерційну (платну). Аби втримати кафедру «на плаву», всім, хто відвідав іспит (не склав, а відвідав), ставили акуратно ту кількість балів, яка дозволяла подолати низький поріг. Але і це не втримувало студентів. За платне навчання вони воліли отримувати престижні професії. А мені було байдуже. Аби дешевше. І я залишив свою заяву.
Я спромігся обдовбатись бензином якраз у день оголошення результатів. Тож мені знадобилася купа часу і кілька консультацій від незнайомих абітурієнтів, що морщились від мого октанового угару, аби я втямив суть свого вердикту. На наступний день, коли критичне мислення відновилось, довелось перевірити надто неправдоподібну інформацію.
І от – я студент! Єдиний комерційний на кафедрі, на той момент. Ну, майже студент. Залишилась дрібниця. До дня незалежності оплатити перший семестр. І все. Ну це, в принципі, і все!  
Через кілька днів я «захистив» диплом в ПТУ, забрав свій «четвертий розряд» в червоній книжечці з відзнакою. Ми бухнули в майстерні – такий собі випускний. І наступного дня я пішов класти цеглу на будову. Цеглу я клав криво, платили мені мало. Мій обід з літрової банки з’їдали на «закусь» дядьки, зате я не скидався на горілку. Літо пронеслось, і двадцятого серпня був підбитий загальний бюджет.
Результати бюджету виявились такими, що двадцять першого я пішов забирати документи з інституту, а мама почала складати мені валізу в армію. Прикро. Але прогнозовано.
Мрії – це насправді надії. Нездійсненні надії. А надії це такі бездіяльні дії. Сподівання на результат без вкладання зусиль в його досягнення. Тому надії марні. Важливими є дії, навіть при відсутності надії та мрії. Мрії. Надії. Дії. Молитви!
Молитва це така дія, сповнена надії на втілення мрії.
Тож молись! Молись своїм богам! Молись! Багато і щиро! І боги зглянуться! Може. Один раз. А може і ні.
Моя мама молилась!
Я зайшов в кабінет. Симпатична пампушечка підняла голову. Червоні губки невдоволено надулись. Повіки, заляпані згустками туші, закліпали.
- Я, той. Ну, я хочу…
- Добрий день.
А, ну так. Звичайно.
- Добрий день. Я документи забрати прийшов.
- Кафедра? Прізвище?
Я назвав.
Пампушечка викотилась із кріселка і підійшла до підвіконня, закладеного кіпами паперів. Десь там щось там поперекладала і перенесла один стосик на свій стіл. Переклала кілька аркушів. Добре, що моє прізвище починається з п’ятої букви абетки, а не з тридцять першої. Довго не вовтузилась.
Секретарка підняла аркуш перед собою і ще раз перепитала моє прізвище. Потім уважно вивчила мій зовнішній вигляд з голови до п’ят. Повернула погляд до аркушу. Повторила процедуру. Так, наче це була не заява, а нечіткий фотознімок, і пані намагалася впізнати мене на ньому. Папір просвічувався і було видно, що кілька моїх каракулів були покреслені, натомість над ними були прописані інші слова. Нарешті вона потисла плечима і промовила:
- Боніфацій Боніфаційович вже приходили. Вони особисто зробили всі виправлення. Немає потреби нікуди нести документи.
Видно не могла втямити, чого це сам Боніфацій Боніфаційович перейнявся долею чогось такого, як я. Але перейнявся таки.
Нє. Ну, Боніфацій молодець. Хвалю. Ще би знати хто він такий і що він там понавиправляв. І в який рід військ мене прилаштував. І звідки він знав… І взагалі… Інститут, а військкомат… Що та дурепа плете? Чого витріщилась?
Я розгубився. І не знав, що робити. Як себе поводити. І що це все значить. Мою нерішучість пампушка сприйняла як сумніви і недовіру, тому простягнула мені аркуш. Я машинально прийняв. Довго тупився в рядки. Заява була моя.
«Прошу прийняти…» в кількох місцях слово «комерційна», в різних відмінках, було викреслене і над ним вишуканим каліграфічним почерком було прописано «бюджетна», «бюджетну»...
Я повернув аркуш пані.
- А шо дальше?
Вона підняла брови:
- Вчитись.
Я вийшов. Напевно, Боніфацій Боніфаційович був у безпосередньому підпорядкуванні у Того, кому молилась моя мама. Архангел Боніфацій!
Мрії збуваються. Іноді. Чудеса бувають. Іноді. З’являється архангел Боніфацій і одним розчерком та кількома каліграфічними буквами розвертає русло моєї долі у зовсім іншому керунку. Так наче ти по коліно в багні серед болота, а за крок на твердій бруківці. Стежка тонка, і оступитись легко. Легко знову опинитись в багні. Треба бути уважним. Але це вже стежка. Тверда бруківка. І вона кудись веде.
Розкрити таємницю мені пощастило лише через півтора року.
Ми святкували закінчення третьої сесії. Для кількох останньої. Склянка за склянкою розмова перейшла на дотепні історії про вступи в інститут. Кумедного було багато. Але одна розповідь мене вразила особливо.
Високий, кучерявий парубок десь із Рожнятівського району з швидкою, дивакуватою вимовою, завалив третю сесію. Та вирішив, що платити далі і за навчання, і за сесію то задорого. І має він той інститут в сраці. Після мого чудотворного переходу в бюджетники він залишився єдиним комерційником у групі. І всі щиро дивувались, чого він не перевівся на престижніший напрямок, а тлів тут.
- А того. Що тато зарізав свиню. Ми тії гроші занесли. Нам казали, що того стане тільки на платне. Ну то нехай. Але потім тато рахували. Та то дорого, ще стільки часу платити! – Парубок плеснув тильною стороною правиці по лівій долоні. – І тато зарізали другу свиню. Ми занесли, аби дали мене на безплатне.
- Ну?
- Надурили, сучі потрохи.
- Як надурили?
- Так не дали на безплатне. Казали, казали, а не дали. – Парубок, чиє прізвище починалось на двадцяту букву абетки, сердито махнув рукою.
Свою історію про архангела Боніфація я не розповідав. Чого кучерявому ще більше настрій псувати. Архангели теж туплять. Іноді. Так, напевно, і трапляються чудеса. І чиїсь мрії збуваються. Іноді. Не дарма загинула твоя свиня, брате. Ту жертву ти приніс за мене! Звідки ж тому архангелу було знати, що на цю забуту небесами кафедру, на комерційну форму навчання попросяться аж два грішних. То п’ять років жодного – заледве на бюджет заманювали, щоб групу сформувати. А тут два одразу! І щастя моє в п’ятій букві абетки. І горе кучерявого в двадцятій. А чудо то зветься –алфавітний порядок. Звичайно, що без жертвоприношення свині, забудькуватості архангела, а головне маминих молитов – третя, примарна альтернатива ніколи б не реалізувалась в нове русло мого життя.
Далі все було цікаво. Нові люди, нові враження. Особливо я справляв враження на інших. На лекції матаналізу викладачка замалювала дошку монгольськими ієрогліфами. Частина з них була мені абсолютно нова.
- Чуєш, чуєш. – Штурхнув я хлопця поруч за партою. Такий собі маленький, кругленький. З зосередженим обличчям, що мимоволі нагадувало ображену сову.
- Шо?
- Тебе як, той?
- Діма.
- Діма, а шо то за знак? Отой. Як розтягнута англійська ес? – Я тикнув ручкою в позначення інтегралу.
Одне око Діми примружилось, друге округлилось. Тепер «сова» виглядала ображеною в найтендітніших своїх почуттях. Таке глибоке здивування викликало моє наївне запитання у вчорашнього шкільного «медаліста».
- Інтеграл. – Опанувавшись, відповів Діма.
Не знаю, що він опановував – чи сміх, чи страх. Але я вирішив дурниць більше на запитувати. Перемалював «гачок», через дефіс підписав «інтеграл». Діма до кінця лекції зиркав на мене примруженим оком. Напевне він думав, що я «два в квадраті» зображаю, як цифру 2, вписану в намальований прямокутничок.
Ситуація розвернулась діаметрально. Вивернулась назовні. Тепер навколо мене снували «містри таємних знань». Причому усі. Майже всі. Було ще кілька лоботрясів мого ґатунку. Ну, і як всі живі істоти, люди тягнуться до собі подібних. Тож у мене були нові товариші. Старі в більшості своїй вже полірували «дідам» чоботи зубними щітками.
В першому семестрі стипендію видають всім! Для заохочення. «Жизнь мьод!». До першої сесії.
Перед іспитами мої приятелі-лоботряси сходили на зустрічі з «тракторами» і таким чином здали сесію заочно. Ну, а я як дурак пішов здавати очно! І завалив все. Буквально все! Щоб обійти витрати на посередників – «тракторів», спробував домовитись з викладачами напряму. Це був, докладно, ще більший провал. Отримуючи талони на комісію, я вже чітко чув звуки стройового маршу. Поліровані «дідівські» чоботи сліпили очі своїм глянцем. Я просився, крутився, скиглив. Міг жалюгідний вигляд задрипанця і ще ПТУ-шна манера поведінки розчулила частину викладачів. Решта зважилась на ризик «прямого контакту» без участі «тракторів». Але і на ту решту пішли всі мої стипендії і будівельні здобутки. А на останній «талон» мені не вистачало п’ять «баксів» і довелось позичати в мами. Інформатик довго «телився» і боявся. Мало до сліз мене не довів. Нарешті погодився і назвав ціну. Потім ми довго торгувались. Тут вже він мало не плакав. А врешті побачивши, що в моєму спітнілому кулаці всі купюри номіналом в один долар, здався. Забрав мокрі банкноти і пообіцяв «добре». Я відмахнувся – мовляв, достатньо «задовільно» і потім перездавав ту срану інформатику на п’ятому курсі!
Дають – бери! Халява – значить брати, брати, брати і брати!
Першу сесію я здав. На межі фолу. Отримав відстрочку до наступної сесії. Проте залишився геть обезкровленим. З втратою мною платоспроможності наші стосунки з лоботрясами сильно охололи і втратили приятельський характер. Але то мене взагалі не переймало.
Треба було розробляти якийсь план. Єдиним мудрим рішенням видавалась лише можливість знайти більш-менш добротну роботу і перейти в категорію «привидів», що з’являються лише на сесію. Складність полягала в рівні моєї кваліфікації. Рукожопий різнороб четвертого розряду теоретично міг своїм піврічним заробітком «закрити» сесію. Але на цьому шляху залишалось тисячі непередбачених ризиків. Втрата роботи. Непомірна ціна іспиту. Принциповий викладач. Спецпредмет кафедри.
Досвід показав, що частина викладачів чутливі до ниття і жалюгідного вигляду. Дещо я пам’ятав зі школи. Наприклад слова «валентність», «Рабіндранаттагор». Можна спробувати вчитись. Я розумів всю «непідйомність» поставленої задачі. Проте мені потрібне лише мінімальне прохідне «задовільно». Так я зможу «закрити» частину сесії. Десь може «проскоче», а решта можна здати за гроші, які я відроблю за літо. А там вже «як карта ляже». На Боніфація і мамині молитви я вже не розраховував. Двічі в одному місці святі не туплять. При повному фіаско плану можна здати всю сесію за гроші, а там як «кості впадуть» (я маю на увазі кубики для азартних ігор, а не власний скелет).  
Задумка геніальна. Виконання ганебне. Що вчити? Як вчити? При умові, що я не міг правильно написати слово «дискримінант». Не те що зрозуміти суть терміну. І асоціації з «многочленом» в мене були однозначно не математичні.
Хочеш змінити себе – зміни своє оточення!
Я прийшов до «букварів» і запропонував випити пива. Всі п’ють пиво. Особливо у вісімнадцять років. І взагалі всі п’ють. А я знав цю місцевість досконало. Я тут три роки бухав. Я мав фіксовану знижку у всіх «баб Галь» на привокзальному ринку. При гарантованій якості продукту. В певних гадюшниках мені давали бухло «на бороду», тобто в борг. Я знав, як на дві копійки на тому «привокзальному» скупити фруктів на «закусь».
- Дядя, дайте грушку на дві копійки.
- На, і забирай свої копійки.
Для цього, звісно, треба відповідно виглядати. В «бурсі» було простіше, там всі проходили дресконтроль. Тепер лише я ходив за продуктами.
Де можна взяти стакан? З автомата «води».
Як купити пачку цигарок в бабок дешевше? Просто. Вони торгували і пачками, і поштучно. Пачка гривня. А штучка десять копійок.
- Пані, мені не вистарчає. Дайте пачку без чотирьох сигарет.
І бабуля віддавала пачку з більш ніж трьома чвертями вмісту за шістдесят копійок, майже за пів ціни. Допродавши тих чотири штуки по десять копійок, вона компенсувала недоїмку. І всі залишались задоволені.
Я навіть міг в десять раз збільшити вартість грошової одиниці. Треба було лише нагріти одну копійку на камфорці газової плити. Вона набувала світло-коричневого кольору і відрізнялась від десяти копійок лише відсутністю нуля. Фальшивомонетство це тяжкий гріх. Проте він не сягав великих розмірів і здебільшого йшов на оплату пільгового проїзду.
Я без будь-яких застережень ділився своїм досвідом. Віддав весь скарб свого життєвого набутку. Натомість просив дрібницю – базові знання шкільної програми і роз’яснення по поточних предметах. Ми пили пивко. Вони грали в трекс, деберц, тисячу, преферанс, сєку, двадцять одне і навіть покер. І все це можна було робити за будь-якої погоди в читальному залі бібліотеки (головне тихо). Або в «ригаловках», де мене знали. Там навіть не вимагали робити замовлення. Вони грали, а я шкрябав в зошиті задачки.
То було туго. Дуже туго. Я бачив в їхніх очах смуток і жаль. Жаль до дивного створіння у вольєрі брудного звіринця, що стоїть на задніх і плескає передніми лапками, випрошуючи їжу і увагу. Ніхто нічого не говорив, але в погляді читалось все. Так ніби вони намагались навчити кота розмовляти. Чи навіть співати. Але план є план! І що я ще мав до роботи? Всі мої друзі служили, деякі сиділи. Крім алкоголю і куріння, інших захоплень у мене не було. А грошей вистачало лише на проїзд і сигарети. Тут не до запоїв.
Вода камінь точить!
Тепер я завжди сидів за першою партою перед столом викладача. То було принципово важливо. Я діставав лекторів своїми тихими питаннями та перепитуваннями. Звідси не було потреби оголошувати свою тупість на ціле приміщення. Це місце залишалось за мною і на «модулях», і на іспитах. Модуль – це такі два міні-іспити в середині та в кінці семестру. За результатами яких можна було уникнути екзамену. І ось ця локація потрапляла в люфт пильного огляду екзаменатора. Як авто, що при обгоні майже порівнялося з іншим і не проглядається ні в бокове вікно, ні в ліве дзеркало заднього виду. А, можливо, мене просто ігнорували.
Так чи інакше, деякі іспити я «проскочив» по «модулях». Банально списав. Не надто суворий контроль, стратегічне розташування, відсутність усної компоненти і дружба з мудрими людьми відкрила цю можливість. До того ж, все пройшло на «добре». А дещо на «відмінно». Бо я або просто переписав все з конспекту, або завдання вирішив сусід по парті.
Найцікавішим був іспит з матаналізу. Зазвичай іспити приймає лектор. Це була мила жіночка, що дуже шкодувала студентів. Але узимку, на мою першу сесію, вона занедужала. Тож сувора і зла як дідько викладачка, що вела семінари, мовчки, безапеляційно відправила мене з іспиту на комісію. І вилетів би я ще тоді, якби вчасно не видужала наша лекторка. Так я «проскочив» матаналіз на початку. А от на наступному етапі, у другому семестрі, викладачі обмінялись ролями. І ми отримали лекторку деспота та милосердну викладачку семінарів.
У цієї прихильниці тоталітаризму не спишеш ні за першою, ні за останньою партою. Отож із завданнями я справився швидко. Це було просто. Я розв’язав все як міг і написав все що знав. А знав я небагато! Незважаючи на всі свої зусилля і допомогу друзів. Коли я вичерпався, не минула і третина відведеного часу. Я просто переклав листок з парти на стіл і зібрався встати, щоб вийти. «Сядь», – коротко наказала екзаменатор і заглибилась в мої абсурди. Покреслила синьою ручкою майже все. Хочу зауважити – синьою! Не червоною! І мовчки повернула мені мій подвійний аркуш, видраний з зошита. На моїх розрахунках були зроблені помітки. Знаки питання, подвійні підкреслення, дещо перекреслене. Я підняв здивовано очі. А вона у відповідь покрутила кистю правиці в просторі, мовляв «давай крути педалі». Я почав крутити. Крекотів, прів і крутив. Знову здав роботу. Три хвилини, листок повертається і я знову кручу. Прію, плачу і кручу. Я згадую все, що можу взагалі пригадати. Рахую і перераховую. Після четвертої здачі на аркуші вже немає білих просвітів. Він весь, щільно затушований символами і числами. Лекторка підіймає його за краєчок двома пальцями, наче боїться розмазати незасохле чорнило. Крутить в повітрі, гидливо оглядаючи з усіх боків, і, надалі мовчки, відпускає. Аркуш падає, акуратно склавшись, прямо на стосик зданих робіт. Аудиторія була пустою. Я навіть не помітив, як решта студентів вже здала роботи і вийшла.
- Я поставлю Вам «відмінно», – почала викладачка, а на мені аж піт висох! – Але це не за знання, вони відсутні… Це за прагнення. Розцінюйте як аванс.
Відмінно? Відмінно! Ти, тобто Ви, серйозно? Я думав, що борюсь за «трюндель»! За «проходняк»! За «зарах»! То була верхня планка! Межа бажання! Те, на що я надіявся тендітним сподіванням, без краплини певності. А тут «відмінно»! Авансом! Як молотком по скроні!
Напевно з виразом мого обличчя щось трапилось. Бо лекторка раптово замовкла і пригледілась. Після тривалої паузи додала:
- Знання можна накопичити! Але незнання теж накопичуються! – І покрутила зап’ястям в повітрі, мовляв крути педалі. – Залікову!
Всі інші іспити мені поставили «авансом». За однієї і тієї ж умови. Я не мав збавляти обороти. Лише два «добре», все решта «відмінно»! Нехай мене ясна кров залиє! Як та «карта мені лягла». Не те що «башляти» не треба – мені випишуть «стєпуху». Це такий процес, коли дають гроші, а цеглу класти не треба. І ніхто не їсть твій борщ з банки! За такі «аванси» я буду крутити! Тож не розчин мішати і по сходах піднімати! Ні, ну то трудно, тупому вчитись. Справді важко! Морально важко! Недоумком себе почуваєш, якимось обмеженим порівняно з іншими. Але не більше, ніж коли алюмінієві кабелі викопуєш, потім тягнеш їх в поле за спальний масив і коптишся в чаді, обпалюючи ізоляцію.
Репутація задрипанця, що взявся за розум і гризе, гризе, гризе… допомогли здати і наступну сесію. Вже цілком на «відмінно». А далі… Далі знання накопичились і все вже закрутилось само. Це вже не під гірку на велосипеді з однією передачею. Тепер крутнув добре і летиш по інерції. Додав обертів – і ще дужче прискорився. Пролетів другий курс. Третій...
А потім… Потім почали вертатись мої старі друзі з армії, і все закрутилось само. Полетів з прискоренням по нахиленій, під укіс, на узбіччя…
***

Щось я запетляв в лісі. Ніяк не міг вийти на узлісся. Тут того лісу – шматочок. Блуд якийсь вчепився. Але ось нарешті поле і милі оку пейзажі з високовольтними лініями. Тут дув несильний, але неприємний вітерець, і я накинув капюшон. Дістав мобілку і набрав лікаря. Гудок, другий, «клац» – і незнайомий голос видає: «Мазальтов». Я «повісив» слухавку. Чого? Хто? Переглянув контакт. Філіпський Психіатр Психіатрович. Я повторив спробу. І знову той Мазальтов. Може надто рано і то якийсь секретар. Наберу з роботи. Посунув в керунку вишки і повернувся до спогадів.
***

Нічого не змінилось. Все начебто було добре. Мої старі друзі потоваришували з теперішніми. Я не волів змішувати ці компанії. Але час від часу загулювали разом. Здебільшого при якихось народних гуляннях – вуличних концертах. Збирались друзі, друзі друзів. По дорозі зустрічали друзів друзів тих, що друзі друзів. І набирався так цілий натовп не надто знайомих між собою людей. То було весело.
Оцінки мої не погіршились. На четвертому курсі керівництво кафедри навіть примусило мене і ще кількох студентів перездати всі екзамени за перший семестр, щоб ми могли отримати «червоні» дипломи бакалаврів.
Але насправді життя дало маленьку тріщинку. Яка швидко розширювалась до масштабів прірви.
Першим дзвоником був один із таких концертів. Десь під час Різдвяних свят. Традиційно понапивавшись, всі погубились і ніхто нікого не шукав. Година була десь між третьою і п’ятою ночі. Ми крокували по центральному проспекту з геть незнайомим парубком і за щось жваво балакали.
- То як тебе?
- Паша. О! То що за хрень? – Спитав він, тикнувши в клумбу.
Велику клумбу, затрушену снігом, оточував низенький парканчик. В її центрі височів величезний сніп соломи. По колу його оточували хороводом такі ж мальовничі, але маленькі снопи.
- Дідух! І ще дідухи. То все дідухи. А ти звідки?
- Дніпропетровськ.
- Во бля! – Я хитнувся та переступив через паркан. Зробив кілька кроків і висмикнув одного малого дідуха.
Я вручив дарунок гостю міста і той вдячно прийняв.
- Поставиш дома. – І я повернувся, аби продовжити шлях.
Переді мною стояв високий, красивий, рожевощокий міліціонер. Я розпачливо видихнув. Біля Паші стояло вже троє. Пустий проспект. Пустий. Жодної душі. Де ховалось чотири міліціонера? В дідухах? Я опустив плечі. Але міліція проігнорувала мене і, оточивши Пашу з дідухом, мов немовлям на руках, кудись його повела. Кудись! На вулицю Мартовича. Я швидко визначив «старшого» і почав клястись, що то я висмикнув сніп. Просто хотів поділитись з гостем нашою культурою… То я взагалі винен… Давайте домовимся… Я за свою провину…
А він мені відповідав, що, мовляв, сніп у нього на руках… ніхто не буде робити експертизи відбитків моїх слідів… щоб я відвалив к єбєнє фєнє… бо можуть наробити мені відбитків на сраці…
Так ми мило на ходу балакали аж до входу у всіма знаний відділок міліції.
Тут старший нарешті махнув рукою і назвав якусь символічну суму. Тільки ось халепа, я не мав грошей. Навіть тієї смішної суми. Я вскочив між міліціонерами і шепнув Паші на вухо суму. І той придурок відреагував неадекватно.
- Деньґі? Ґавно вапрос! – І ґонорово, з виразом зневаги на обличчі, добув з кишені кіпу пом’ятих купюр.
Їх було багато і крупного номіналу.
- Е, нє! – Захитав головою старший. – Тут вандалізм і хуліганство. Культурна пам’ятка, національний символ!
І пхнув мене. Доки я зводився на ноги, група затримки з арештантом і дідухом-немовлям зникла за дверима. Я зробив все що міг. Я намагався. Я здався. Я поплівся додому.
Через кілька днів мати дивилась по «телеку» міський канал. Там постійно транслювали концерти вітань з виконавцями на кшталт Моцялко і Білозір. В перервах показували місцеві новини. Я якраз зайшов додому з поштою в руках, коли з «ящика» лунало гнівне сповіщення про святотатства вандалів, що поганьбили, сплюндрували, спаплюжили, втоптали в бруд національну гідність, честь, культуру… і взагалі за злочини проти дідуха треба давати смертну кару посередництвом введення колонії червоних мурах в печінку злочинця. Мати була цілком згідна з диктором і повністю його підтримувала. Я тримав у руках газетку «міліцейський кур’єр» зі статтею дуже схожого змісту.  
Так я раз в житті потрапив і в газети, і на телебачення. Одночасно. Щоправда, заочно. В ролі нерозкритого, таємного суперзлодія, що зазіхнув на суверенітет держави, але зазнав нищівної поразки, залишивши за собою жахливі руйнування святинь.
Самого дна прірви я сягнув вже по закінченні інституту. Інерція дозволила «пролетіти» магістратуру. Хоча в групі вже тоді міцно закріпились прикмети на зразок такої: успішність захисту курсового проекту чи здачі іспиту прямо пропорційна величині ступеня мого абстинентного синдрому. Тобто чим гірше було моє похмілля, тим вищий середній бал отримувався по групі.
Твердий ґрунт дна під ногами я відчув вкінці першого літа після захисту магістерського диплому.
Мене набрав Жук:
- Возьми водяру, я хапну закусь.
- Лечу! Пташечкою!
Та Жучара теж взяла пляшку. І ми з літром пішли шукати яблуні на «Кайзервальд», по теперішньому парк «Знесіння». Ми вже надпочали другу, загризаючи зеленими, дрібними, квасними яблуками, як до нас лавку присіла бабуся. І почала розповідати сумні історії про те, як колись сонце яскравіше світило і трава зеленіша була. Ми завели з бабусею полеміку. Так, для сміху. Ба, і не дарма. За старою прийшла внучка. Молоденьке дівчисько. Квіточки на віночки збирала. В скромній блузочці під шию і джинсах. Покосилась на наші п’яні пики, послухала наші дотепи над бабусею, покривилась і забрала стару від наших придуркуватих жартів.
Віка вернулась хвилин за п’ятнадцять. Бігом, напевно, неслась. Ми і половини другої пляшки не допили. Її було не упізнати. Короткий топік і лосіни. І все. Ще якісь тапки. Спекалась бабки і навіть переодягнутись встигла. За два-три слова і один-два стакана вона вже сиділа в Жука на колінах і смачно в засос слинилась. Та що тут вкоїш – пішли до Жука додому. Він жив сам. За короткий період мого студіювання він встиг відслужити, одружитись, зробити сина і розлучитись. Тож зараз в нього був холостяцький притон. Жук пішов в кімнату злягатись з Вікою, а я знайшов і допив всі залишки спиртного на його кухні і заснув. Коли очунявся, щаслива Віка вже зникла, а Жук мирно спав.
Віка в якості «дєвушкі» Жука не пропускала жодної нашої пиятики. Сєрьога одного разу хапнув її за соковиту груду і та запищала «Жук, Жук», а «підбитий» Жук відповів, що для друзів йому нічого не шкода. Віка розсміялась і потягнула Сєрого на довгий, спільний балкон, що виходив у внутрішній двір. Спустила штани і прийняла доступну позицію. Ми реготали. Шльопали Сєрьогу по голому заду і підбадьорювали: «давай, давай». Віка, впершись руками в поручень, то стогнала, то реготала. Ми веселились, тішились сусіди. Лише Сєрьога закусував губу і відмахувався від нас: «На хер, на хер уроди». Потім на кухні на Віку заліз Птеродактиль. Прямо на столі, де ми «бенкетували». Це нам не заважало продовжувати трапезу. Нам, тобто нам всім включно з тими, хто спарювався. Віка, повернувши голову на бік, незграбно випила з келишка, їй заважали циклічні поштовхи. Витягла з нагрудної кишеньки Птеродактиля гроші, відібрала дві гривні й поклала решту назад.
- Не, ех-ех, поняв, ех-ех? – Обурився ящір.
- То на, уф-уф, маршрутку! – Пояснила Віка і заклала йому ноги на плечі.
До того як прийшла моя черга, я вийшов відлити (туалет був один для всіх квартир на поверсі, і вхід туди був зі спільного балкону). Ця процедура повернула в недалеке минуле і всі жахи мікоплазмозу ожили наново. Інстинкт самозбереження переміг всі хтиві прагнення і бажання бути частиною соціуму. Я просто ганебно втік. І потім втікав щоразу, коли пиятика переходила в оргію, щоб уникнути спокуси і тривалого лікування. Не довіряв я якось своїм друзям в цьому аспекті.
Ех, Віка перша і єдина колективна любов! І раптом вона щезла. Відповідно, оргії припинились. Без Віки вони якось втратили сенс. Припинились і пиятики. Друзі стали тверезими, дратівливими, навіть агресивними і постійно сварились між собою. Лише зі мною ніхто не лаявся. Хтось там був в чомусь крайній. В чому – справа ясна. Вже майже місяць всі «сухі» повзають. А от хто? Хто, хто…
… Прыг-скок, прыг-скок, я весёлый гонококк
Открывайте дверь скорей, я принёс вам гонорей …
Кілька місяців потому ми випадково зустріли Віку в «відстойнику» типу пельменна з якимось мужчинкою за сорок. Низьким, худющим і в окулярах з дуже грубим склом. Представила його як свого майбутнього чоловіка. Що ж – успіхів Вам у подружньому житті. Цікаво, чи йому теж для друзів не шкода гонокока? Чи він моногамний?

***

Якось я загуляв в тому ліску. Видно, ранковий візит Сірого мене добре спантеличив. Так я не те що в душ, я на роботу не встигну.
Я поправив капюшон, щоб не закривав огляд. На горизонті з’явився силует вершника на коні. Нічого дивного – поряд з кільцевою розташовувався іподром і сюди часто виїздили покататись. Тільки от взимку я таке бачив вперше. Кінь неспокійно тупав на місці. Чогось чекали. Не чогось, а когось. Їх наздогнав інший вершник і вони помчали галопом вздовж лінії горизонту. Галопом по снігу? Але що я розумію в кінному спорті.  
Вітер доніс уривки реготу. Потім знов, гучніше. Я озирнувся – під високовольтною вишкою стояв чоловічок в пісяючій позиції і реготав. Чого він там смішного узрів? Я наближався, а чоловічок так і не міняв пози. Може дрочить, веселун? Вершники зробили коло та проскакали в зворотному напрямку. Я провів їх поглядом.
Новий порив вітру приніс… Навіть не так, вітру не було, це був новий гучний порив реготу. І вже сміялись удвох. Чоловічок наче роздвоївся. Силуети були непропорційно великі і для такої відстані звук був надто сильним. Вершники зупинились десь далеко за вишкою. Скидалось на картину, намальовану вугіллям на білому ватмані – чорні силуети реготунів, чорна вишка, чорні дроти, що ріжуть небо, чорні вершники на горизонті. І все це на тлі білого снігу і блідо-сірого неба. Вражаюче. Я зупинився зробити фото на телефон. На екрані верхівка вишки нахилилась вліво. Напевно, крапля потрапила на об’єктив. Ні. Це якийсь дивний оптичний ефект. Регіт ще підсилився і реготуни збільшились. Я збочив з стежки, щоб обійти по радіусу ці зачаровані створіння. Верхівка почала випрямлятись. А потім загинатись праворуч. Як цікаво. Напевне, краплі вологи в тумані якось специфічно заломлюють промені, і тому картинка міняється залежно від мого кута огляду.
Один з вершників несподівано пронісся поруч зі мною. В кількох сантиметрах. І мало не збив мене з ніг. От йолупень. Недоумок. Розрив реготу прямо над вухом примусив мене підскочити. Реготуни стояли прямо наді мною. Дещо нахилились і заходились гримучим сміхом. За їх спинами вишка гойдалась туди-сюди. Немов велика спіральна пружинка-слінкі, поставлена вертикально і закріплена знизу. А верхній її кінець гойдається у різні боки.
Я сахнувся вбік, і на мене налетів другий вершник. Я гепнувся об круп коня і впав на сніг. Курва! Сліпі недоумки. Рвонувся було втікати, але один з реготунів схопив мене за рукав і не відпускав. Я шарпався, проте марно. Пружина зменшила амплітуду коливання і почала сповільнюватись. Я зрозумів, що коли вона зупиниться повністю, трапиться щось жахливе. Незворотне.
Нарешті мені вдалось вирватись, я побіг. Але один із вершників обігнав мене і перекрив шлях. Я збочив. Інший нагнав мене і дав ногою стусана в спину. Регіт заповнив весь простір. Повітря стало реготом. Я вдихав цей регіт. Він розпирав мої легені і заважав дихати.
На ногах я встояв, бо налетів на якусь стіну. Певно, стійку вишки. Вишки? Пружини! Я підняв голову. Верхівка ледь коливалась. Я щосили відштовхнувся руками і побіг. Вершники наздогнали мене і затисли між собою: натикаючись на крупи коней, я втратив рівновагу і полетів вниз. По сходах. Боляче вдаряючись об сходинки. Сходах? Вершники спішились. Наблизились. То були ті самі велетенські реготуни. Як ті самі? Але точно знав, що ті самі! Я скрутився в калачик. Вони далі заповнювали своїм реготом весь простір. Навіть час перестав бути вектором, а перетворився на регіт. Один з реготунів поставив на мене ногу. Інший на мене сів.
Пружина зупинилась. Я не бачив. Я знав. Вона розгорнулась всередині мене. Наче мене, як шмату, натягнуто поверх неї. Жовто-коричнева хмарка рухалась по пружині, як по трубі, з одного кінця в інший. На одному кінці труби був прилаштований поліетиленовий кульок. Він то набрякав, як повітряна кулька, то опадав злипаючись. Там у ньому хлюпалась брудна коричнева рідина з невідомим октановим числом. Хмарка зачіпала нервові виростки, що пробивались мов паростки крізь витки пружини. І через це мене перманентно било легким електричним струмом.
Зображення стало піксельним, ніби паперова заготовка для вишивки бісером. Забарвилось блідо-салатовим кольором. Замерехтіло і почало роз’їжджатись в боки. В цей час регіт відійшов кудись поодаль. Став фоновим. Натомість у вухах зацокотіли «коліки» – цик-цик-цик-цик. В шаленому темпі. Але недовго. Зникли, щойно зображення зовсім роз’їхалось. Перед очима з’явився рій чорних цяток – «занзібаріки»! Вони гуділи, як тисячі вуликів, і метушились як навіжені. Наштовхувались одна на одну і з тріском зникали. Там потрошку зображення прояснилось і в слух знову проник регіт. Але вже виснажений, натягнутий з підвиванням. Реготуни явно втомились.
Образ одного прояснився. Я закліпав, щоб зображення стало чіткіше. То стояв Птеродактиль, він тримав ногу в мене на плечі і відсапувався, все ще вишкіривши всі свої жовті зуби.
- То ти? То ти? Ти не монстр? – Проскиглив я.
Їх «розірвало» від нової хвилі реготу. Жук звалився з мене на сходи, а Птеродактиль бився чолом об перила в істериці. Я сів на зад і обняв коліна. Я вже не чув реготу і не звертав увагу на тих недоумків.
Птеродактиль стояв переді мною і щось говорив. Я не слухав. Очі заслали сльози. Його образ розмився. Потемнів. Ноги відірвались від землі. Він став схожий на велику, темну, графітну хмарку.
- Вставай. Жопу відморозиш! – Сказав Сірий.
Я мовчки піднявся. Навколо вишки сніг був витоптаний неймовірним візерунком моїх слідів. Я обтрусився.
- Дев’ята сорок сім. Ти вже давно мав бути на роботі.
У відповідь я махнув рукою і повернув у напрямку лісу, тобто дому.
- Ти тут всіх собак і собачників так перешугав, що по той бік тебе, гарантія, чекає жовта «тачка» з дурки.
Я зітхнув. І повернув у протилежний бік, тобто в сторону роботи.
- !מזל טוב (Мазаль Тов!)* – вигукнув Сірий
- Шо бля?
- Вітаю. Кажу. З поверненням!
Лише зараз я зрозумів, хто відповідав на мої телефонні виклики до лікаря.

*!מזל טוב [Мазаль Тов] єврейська фраза, яка використовується для вітання на честь певної події в житті людини.



ПЕРША ЗИМА 2021



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Анатолій Азін , 20-02-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Штепура, 19-02-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Уляна Янко, 14-02-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Viktoria Jichova, 14-02-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67060708999634 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …