- Це тобі, - шалено червоніючи, майже шепотом, промовив я і протягнув Їй букет червоних троянд.
Що відчувала Вона, коли я вперше подарував Їй квіти? Радість? Ейфорію? Чи, може, зніяковілість і розгубленість? Я не знав.
- Я кохаю тебе, - ледь чутно промовив я.
Здавалося, освідчитися у коханні – це дуже просто. Але ці слова означають набагато більше, ніж інші. Освідчуючись дорогій тобі людині, ти відкриваєш їй усю свою душу, скидаєш маски, які носиш у повсякденному житті. Промовляючи їх, ти підтверджуєш, що готовий зректися себе, своїх ідеалів і прагнень, лише задля Неї.
Вона стояла, опустивши блакитні очі. Здавалося, дерева парку, у якому ми зустрілися, затамували подих разом зі мною, жахаючись поворушити бодай одним листочком. Все навкруги завмерло, чекаючи Її відповіді. Ті емоції, які охопили мене тоді, не можна було описати словами. Там було намішано усе: хвилювання, надія, навіть відчай, що потроху закрадався у серце.
Я зрозумів, що готовий стояти так вічність. Лише щоб Вона була поруч.
Вона раптово підняла погляд, глянула мені у вічі. І відповіла.
...Клацнув замок, і двері відчинилися. Я пройшов у квартиру.
- Сонечко, я вдома, - промовив я своє буденне привітання.
Вона вийшла з кухні, щоб мене зустріти. І знову, як і шість років назад, як на нашому першому побаченні, я протягнув їй букет червоних троянд.
Я досі не знав, що вона відчуває, коли Їй дарують квіти. Але вгледівшись у Її очі, я зрозумів, що відчуваю те саме, коли дарую їх.
