Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48571
Рецензій: 93322

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Бетті та Мотря

© Владислав Івченко, 27-01-2021
– Ох не люблю я вас, жидів, ох і не люблю! Це ж ви колективізацію зробили, щоб селянам життя не дати і голод ви зробили, щоб нас виморити. Коли приїздили до нас зерно забирати, то всім керував Лазаревський, з ваших. Чорнявий такий, гостроносий і псіхований. Він мого батька так побив, що батько більше і не підвівся. Постогнав тиждень та помер. Батька ще поховали, могилу вирили, навіть труну зробили. А потім вже не ховали. Хто де помер, там і лежав. Чуєш? Люди, а гірше собак бродячих, навіть поховати нікому було! І я б там мала сконати, але мамка моя сказала забирати сестру мою молодшу, Марійку, і з нею іти до станції. Братики вже спухли, слабкі були, а Марійку ще можна було врятувати. То і я пішла. Полями, бо на дорогах солдати стояли, не пускали нас. І на станцію виходити не можна було, бо там би одразу нас схопили. Треба було сховатися у кущах і чекати на поїзд. Краще вантажний, щоб людей не було. Бачиш, до чого довели жиди, що людина людині гірше вовка! То я дочекалася вантажного і побігла. Марійка в мене на спині сиділа, хусткою прив’язана, бо так би я її і не втримала, слабка була. Я б і не дійшла до станції, але мамка дала мені окраєць хліба і трохи солі. Не знаю, де вона той хліб і узяла. Твердий, наче каменюка, але смачний, не ота грязюка з дертю, що ми останнім часом їли, а хороший, який колись був. Я окраєць у рот поклала і, поки до станції ішла, смоктала. Був він мені за найкращу цукерку! Такий смачний, що аж паморочилося. Той хліб мені сили дав до поїзда добігти і за вагон очепитися. Потім змогла двері відсунути і всередину залізти. Де тільки і сили узялися. Вагон порожній був, кіньми пахнув. Мабуть коней везли, то залишилися після них кізяки і сіна трохи. А ще я вівсі жменьку назбиралася. Жувала його потроху, у сіно сховалася і поїхали ми. Лише за добу нас вже у Росії зняли. Аби дорослі, так арештували б чи побили, але ми ж малі були. І худі такі, що шкіра та кістки. Ти ж, мабуть, ніколи не голодувала? Ви, жиди, добре жили. Еге ж? Мовчиш? Ну мовчи, мовчи.
Бетті замовчала, коли вбили її маму. Вони не мали залишатися у Оклункові, їх батько, провідний інженер Оклунківського машинобудівного заводу про це подбав. Сам він поїхав з першими ешелонами з обладнанням, щоб розгортати завод десь за Уралом. Бетті з мамою мали виїхати пізніше, на спеціальному ешелоні, в голові якого було кілька пасажирських вагонів для родин інженерно-керівного складу. В ті вагони мріяло потрапити багато людей, готових спати на підлозі чи багажних полицях. На вокзалі, коли вантажилися, зчинилася така товчія, що мусили втрутитися міліція. Бетті з мамою і кількома валізами пройшли до вагону, в них було окреме купе, в якому ще їхали доньки головного електрика заводу. У кожної по своїй полиці, нікому не треба спати на підлозі, валізи зручно лежали на багажних полицях. Бетті подобалася ці подорож, хоч останні дні були дуже тривожні, навчальний рік у школі так і не почався, говорили, що німець наближається, а німець був страшним ворогом.
То Бетті зраділа, коли поїзд нарешті рушив. Проїхали годину, зупинилися на полустанку, щоб пропустили ешелон на фронт, коли прилетіли німецькі бомбардувальники. Їх більше цікавив той військовий ешелон, який розбомбили вщент, але кілька бомб залишилося і для поїзда Бетті. Одна бомба поцілили в паровоз, а друга в сусідній пасажирський вагон, який загорівся. Було багато вбитих і поранених. Люди вибігли з вагонів і сховалися в сусідніх кущах. Потім наказали повертатися до міста і чекати відремонтують пошкоджені колію і зберуть до купи новий ешелон. Тягти валізи мама не змогла, то залишила їх в кущах. Тільки відійшли, як помітили селян з сусіднього села, які порпалися в чиїхось речах. Мама спробувала відчитати селян, але ті визвірилися на неї, обізвали «жидівкою» і сказали,  що краще б вона забиралася, а то німецькі гармати вже чути. Мама була неприємно вражена цими словами, Бетті теж. Вона вже чула в школі те слово на літеру «ж», навіть її подруга Катя Гребньова його вживала, щоправда лише по відношенню до горобців, яких називала «жидками». Бетті це не подобалося, але поговорити з подругою, сміливою і рішучою, не наважувалася.
Тоді вони ішли до Оклункова увечері, вже перед містом почався дощ з холодним вітром. Іти було важко, вода заливала очі, а ноги ковзалися у багнюці. Ледь дійшли додому: мали хорошу трикімнатну квартиру, відгороджену з квартири інженера Совена, який будував завод до революції на гроші бельгійського капіталу. Потім втік, його квартиру роздали по кімнаті, одну з кімнат отримав і Борис Брахман, як молодий та перспективний фахівець. Поступово, у відповідності з підніманням кар’єрними сходами, додалася ще одна кімната і ще. Їх жителі були арештовані, як вороги народу. Борис мріяв ще про одну кімнату під кабінет та бібліотеку і неодмінно б отримав, але почалася війна. Зараз же Бетті з мамою повернулися і несподівано зіткнулися в квартирі з сусідами, які вже поділили між собою їх кімнати і речі. Мама цим була дуже заскочена, замість того, щоб напитися чаю і лягти в тепле, просто розплакалася, то наступного дня злягла з важкою ангіною.
Завод сформував новий ешелон, але мама була дуже слабка, то їм не поїхали. Ще один ешелон, але туди вже їх не звали, бо німець був близько і в Оклункові була така паніка, що про дружину та доньку інженера Брахмана забули. Поїзд відбув без них, а вже наступного дня до Оклункова заскочили німецькі мотоциклісти. Лікарі всі теж втекли, а одна з медсестер порадила Бетті забирати маму і йти з лікарні від гріха подалі. Мама була дуже слабка, ледь ходила, радше сновигала. Лікарня була за містом, в колишньому панському маєтку. Бетті повела матір стежками через луг, вивела ближче до центра міста. Матір здерлася на пагорб і присіла біля одного з дворів, попросила води. Бетті побігла попросити кухоль води, але всі хвіртки були зачинені на засуви. Бетті вирішила, що все одно добуде води для мами, коли почула постріл, скрик, а потім поруч промчала машина. Офіцери айнзатц-групи тільки-но приїхали до Оклункова, трохи заблукали у незнайомому місті, побачили на узбіччі жінку характерної єврейської зовнішності і один продемонстрував, що недарма вважався чудовим стрілком.
Коли Бетті прибігла, то побачила маму, що лежала долілиць на землі. Бетті страшно закричала і почала відтирати бруд з обличчя мами. Постріл в голову, майже посередині лоба. Бетті тримала маму за руку і ридала. Так просиділа кілька годин, сама. Німецькі патрулі сюди ще не доходили, а місцеві боялися.  
Бетті сиділа з мамою до вечора, а вже у сутінках хтось схопив її за руку і потягнув. Бетті пручалася, не хотіла залишати маму.
– Та іди ти, зараза мала! Тебе ж вб’ють, вб’ють дурепу таку!
Якась жінка тягла Бетті за руку темними вулицями, кудись подалі від центра міста. Бетті раніше ніколи не бувала у тих хащах. Вона плакала і спробувала вити, але отримала кілька ляпасів.
– Або замовчи, або я тебе тут залишу і тебе пристрелять, як мамку твою! Пристрелять!
Далі Бетті лише плакала. Жінка привела її до себе у кімнату, дала печену картоплю і трохи солі, а потім наказала влягтися спати у шафі, де намостила кілька старих ковдр. Бетті вляглася, всю ніч проплакала, а під ранок їй наснилося, що тато приїхав і забрав їх з мамою. Але тато не приїхав і мами не було. Бетті почала жити в кімнаті Мотрі.
– Дивися, сиди тихо! Коли мене вдома немає, то ані шереху від тебе немає бути! А якщо до мене прийде гість, то ще тихіше будь! Анічичирк! Зрозуміла?
Бетті кивнула.
– Стіни тут тонку, сусіди злі. Вони ж хотіли цю кімнату забрати, а я в’їхала. Якщо про тебе дізнаються, то здадуть німцям! І мене через тебе покарають! То будь тихіша за тінь!
Бетті так і робила. Коли Мотря ішла, зачинялася у шафі і чекала, поки вона повернеться. Просто лежала з зачиненими очима, інколи обережно переверталася з боку на бік або на спину. З шафи не виходила. Спочатку хотілося до туалету, але потім звикла чекати Мотрю. Та приходила, приносила трохи їжі і ставила цеберко, яке слугувало туалетом. Бетті спочатку не могла справляти потреби в присутності іншої людини. У них вдома був окремий туалет, з дверима, які зачинялися на засув. А тут якесь іржаве, часто повне помий відро та ще й Мотря поруч. Але навчилася робити все при ній.  
– Що, жидовочка, не звикла до відра? Мабуть, на унітазі з дитинства засідала? А я і не знала, що таке буває! Вдома ми на гноянку бігали. Хоч у мороз, хоч у дощ, а на гноянку. Поки посереш, всю дупу відморозиш! Ну хіба що дуже вже сильний мороз, то попісяти можна було на відро, але обов’язково качалку класти треба, щоб не дзюркотати! Потім на станції до ями ходила і в дитячому будинку теж. Мороз – сорок градусів, а треба іти! Слабенькі, звісно, хворіли, вмирали, але нам казали, що слабенькі сироти не потрібні. Це вам, при батьках, слабенькими можна бути було!
Обхідник, який зняв Мотрю з сестрою з поїзда, сестру відвіз до дитбудинку, а Мотрю залишив прислугою. Дружина в нього була хвора, а ще город, господарство, сам зашивався, Мотря мала допомогти. Вона спочатку була заслабка, але давав їй щодня по скибці хліба, политому олією, то трохи від’їлася. Все одно сил її не вистачало, бо роботи було багато, увечері падала з ніг, наче мертва. Так прожила кілька років, а потім обхідник якось прийшов до сараю, де Мотря чистила у кролів, повалив її на рядно з травою і зґвалтував. Потім почав це робити щодня, Мотря завагітніла, він її побив, бо дитини не хотів. Мотря ледь не померла, просила відвезти до лікарні, але обхідник відмовився. Думав, що, як помре дівка, то прикопає по-тихому, а всім скаже, що втекла бродяга. То Мотря, ледь жива, знову вилізла рятуватися до залізничної колії. Знала, де поїзди зупиняються, залізла між вагонами і доїхала до найближчої станції, де виповзла на перон. Підбіг міліціонер, Мотрю відвезли до лікарні. Там їй видалили мертвий плід, сказали, що дітей в неї більше не буде. Далі був суд, обхідника посадили, а Мотрю відправили до дитбудинку.
Мотря стала шукати свою сестру Марійку, але сказали, що її хтось забрав. Мотрю ж удочеряти не хотіли, бо занадто доросла і прооперована, шрам на весь живіт, попсувана якась. Після дитбудинку Мотря пішла працювати до їдальні, трохи назбирала грошей і поїхала до рідного села, де залишилися матір і двоє менших братів. Але виявилося, що не залишилися. Навіть хати не було, її, спустілу, розібрали і зробили колгоспну комору. Мотря питала про мамку та братів, але всі тільки зітхали, кивали в бік ярка за селом. Саме туди звозили тіла померлих від голоду. Потім ярок засипали землею, наче поховали. Хтось спробував знайти тіла своїх родичів, щоб поховати по-людські, але міліція заборонила розривати, начебто з причин санітарної безпеки.
Мотря посиділа над ярком, поплакала і пішла до станції, тепер вже не полями, а дорогою. Не знала, куди податися, сіла в перший же поїзд і там познайомилася з однім чоловіком, який запропонував їхати з ним на море. Чоловік був бухгалтером у цукротресті, мав гроші і веселий характер. Мотря про море щось чула у дитбудинку, що це прямо рай якийсь, то погодилася і поїхала з ним. На морі їй дуже сподобалося. Повернулася з тим чоловіком, Іллюшею, вже як коханка. Іллюша мав двоє дітей і дружину, допоміг Мотрі з роботою і житлом. Пару раз на тиждень приходив у гості, завжди з пакетом харчів і подарунками. З ним Мотря жила непогано, він, навіть, допоміг знайти її сестру, Марійку, з якою удвох врятувалися з села. Марійка жила у Москві, в родині багатих людей, які її всиновили. Вони Мотрю і на поріг не пустили, наказали забиратися, пригрозили міліцією. Мотря пішла, чекала сестру у дворі, а коли побачила, то ледь впізнала, така вже та була гарна та добре одягнена. Звернулася до неї і зі здивуванням помітила на обличчі сестри огиду. Марійка правильною російською заявила, що немає в неї ніякої сестри і не було, дивилася, наче на шолудиву, слухати Мотрю не стала, пообіцяла, що розповість про все батькам. У двір вибіг новий батько Марійки і ледь Мотрю не побив.  
З тим вона і поїхала, ображена та розчарована. Жила коханкою далі. Коли почалася війна, Іллюша обіцяв допомогти виїхати з ним, але чи не вдалося, чи передумав, одного дня виїхав з родиною, а Мотря залишилася. Мотрю тут же викинули з кімнати, про яку домовлявся Іллюща, тоді Мотря вселилася у цю кімнату, яка залишилася після якогось журналіста-комуніста, який втік від німців. Сусіди хотіли Мотрю вигнати, бо самі поклали око на кімнату, але Мотря привела високого та рудого німця, з яким познайомилася на танцях, після чого претензії до неї вмить зникли.
Той німець кілька разів потім приходив. Та і інші гості теж. Здебільшого німці, а ще мад’яри, частина яких стояла у Оклункові. Солдати, бо Мотря працювала в солдатському ресторані. Подавала вечерю, після якої столи здвигалися в бік, починав грати оркестр і відбувалися танці, після яких охочі ішли в гості до офіціанток. При гостях Бетті мала сховатися у шафі і сидіти тихесенько, наче миша. Бетті сиділа, вона навчилася годинами не ворушитися, завмирати, наче нежива. Колі гість ішов, Мотря стукала у дверці, гріла воду на пічці і пригощала минтусами, які залишилися після гостя. Навчила їсти сало.
– Ваша плем’я сало не їсть, бо вам свиня – нечиста. Це ж ваші таке вигадали, щоб шкіру зі свині здавати. А яке ж сало без шкіри? То люди ото і змушені були таємно свиней вирощувати та різати так, щоб свинка і не пискнула, аби тільки шкіру не знімати, а з салом залишати. Ну як, смачне?
Бетті кивала. Вона так і не говорила, чому Мотря була тільки рада.
– Це добре, бо як почують сусіди, що хтось в мене тут є, одразу ж донесуть німцям. А ті розстрілюють, якщо хтось жида ховає. Он на сусідній вулиці вчитель Савчук сховав одну жидівку з дитиною. Ясна справа, що не дарма сховав, мабуть, підживав з нею, а хтось і помітив. Наскочили німці, жидівку застрелили, дитину забрали, а Савчука повісили. Тиждень висів у центрі! То ти тихо сиди, я на шибеницю не хочу, тим більше через жидівку якусь.
Бетті кивала. Вона вже звикла, що Мотря то сварить її, лає, а потім обіймає і плаче.
– Я ж сама на білому світі, одна однісінька! Ці чоловіки, вони ж так, жеребці, їм тільки одне потрібне! Дітей в мене вже не буде, батьки померли, братики теж, а сестричка, Марійка, мене знати не хоче, бо вона столична стала, російською балакає, у великому будинку живе, в самому центрі Москви, там до Кремля хвилин десять пішки, не більше! Бачиш, моя сестра, а знати мене не хоче! Бо хто я така? Шльондра вбога! Ти б бачила, як Марійка на мене дивилася. А яка її мамка нова! Теж, вашого племені, руда така, гарна, жодної зморшки і зуби всі на місці, не те що в мене! А я ж молода ще, мені ще і двадцяти немає! Але мене життя било, сильно било!
Сиділа і плакала, допивала шнапс чи самогонку, яка залишалася по гостю. Пропонувала Бетті, але тій алкоголь не подобався.
– Життя било і чоловіки били. Спочатку той гад зі станції. Ох як він бив, вбивав прямо! Потім у дитбудинку били, хохлушкою дражнили. Іллюша не бив, міг строго сказати, але не бив. А потім били. Я ж дурна була, з нашими зв’язувалася, з поліцаями, а в них грошей немає, та ще і б’ють. І брудні, наче свині. От Ганс чи Атілла прийдуть і просять водички нагріти. Самі підмиються і почекають, поки я підмиюся, а потім вже до ліжка. Культурні люди! І не б’ються. Хіба що застрелити можуть. Подругу мою, Зіну, застрелив один, бо від Зіни дурною хворобою заразився, поїхав додому у відпустку і дружину заразив. Скандал знову ж таки. То він приїхав і Зіну застрелив. Відправили його на фронт. Тепер ми маємо два рази на місяць до лікаря ходити. Він нас перевіряє, щоб ми чисті були. Кому потрібно, тим аборти робить. А мені не потрібно, ніколи в мене дітей не буде. Я ото може тебе і підібрала, бо побачила, як ти над мамкою плакала і стало мені тоскно, що по мені ніхто плакати не буде. Ніхто-ніхто.
Мотря сама заплакала, потім подивилася на Бетті.
– А ну хрестись!
Бетті перехрестилася.
– Натільний хрести поцілуй. Ось так. Дивися, слідкуй, щоб висів завжди правильно, щоб Бог вперед дивився, а не на тебе. Хороший хрестик?
Бетті кивнула.
– Срібний. А де Біблія? Читаєш? От і молодець. Читай.
Поки в кімнаті було світло, Бетті трохи привідчиняла дверці шафи і читала Біблію, яку Мотрі подарував панотець, який приїхав служити у церкві, відкритій німцями. Раніше в тій церкві був склад комуністичних книжок, які німці всі спалили і дозволили відновити храм.
– Німці в бога вірують! Церкви відкрили, які вціліли, а жидів всіх вивезли! Всіх до одного! Оце може ти, останні жидівка в Оклункові! А всі інших ваших повантажили у вагони і вивезли невідомо куди. І ти б туди поїхала, аби не я! Дурепа така, життям ризикую заради тебе, а могла здати, та й усе!
Мотря зітхала, а Бетті кивала. Спочатку вона шкодувала, що побігла тоді за водою, а не залишилася з мамою. Краще б їх тоді обох застрелили німці. Бетті дуже любила маму. Але тепер поступово почала любити і Бога, про якого дізналася з подарованої Біблії. Інших книг в кімнаті Мотрі не було, то Бетті вже кілька разів прочитала Біблію від палітурки до палітурки, перечитувала знову і знову, а потім почала молитися. Подумки, бо говорити так і не могла, то сиділа, поки було світло, читала Біблію, а коли вже очі не бачили, зачинялася в шафі і годинами подумки повторювала псалми, вигадувала якійсь інші молитви, просила Бога про життя вічне для мами, про рай, де вони з мамою зустрінуться і у мами в лобі не буде кульового отвору.
Мотря в Бога вірила, але сумнівалася.
– Бо от як же бог допустив таке? Щоб церкви руйнували, щоб людей голодом морили! Ну от як?
А потім ще партизани застрелили того панотця, що Біблію подарував. Партизани частенько заскакували на околиці Оклункова з Великого лісу, де в них були схованки. Атакували невеличким загонами по десятку людей, вбивали тих, кого вважали німецькими прислужниками і після нетривалого бою тікали назад до лісу. А вулицями починали лютувати розлючені мадяри, які могли першого-ліпшого і розстріляти.
Мотря партизанів ненавиділа, бо після кожного нападу солдати кілька днів неохоче ходили до Мотрі у гості, бо вважали її район небезпечним. І панотця Мотря не могла партизанам пробачити, бо ходила до нього на сповідь і панотець прощав їй гріхи, розповідав про Марію Магдалину, яка була блудницею, а стала ревною християнкою. Мотрі слухати те було приємно і вона щедре жертвувала на храм. Як ось панотця застрелили прямо на церковному ґанку.
– Тварі такі! Наскочать, вб’ють кого захочуть і втечуть! А мадяри тут потім розстрілюють та вішають! Партизани чортові! Власними б руками їх передушила!  Панотця застрелили! От за що? Що він їм зробив? Гади! А ти їж, їж. Худа он яка, бліда, наче смерть. Хоча ж зрозуміло, чому бліда. Воно ж аби на вулицю вийти, побігати з дітьми, тоді і рум’янець був би. Але не можна тобі на вулицю, не можна! Одразу ж тебе німцям здадуть. Бо ти ж така вже жидівочка, що не сплутаєш. І чорнява і кучерява і ніс з горбинкою і шкіра оця, наче біла, а не біла, з відтінком чи що. Тільки подивишся на тебе і одразу зрозуміло, що жидівка. Он та дитина, яку у вчителя Савчука забрали, так вона ж русява була. Якщо не знати, так ніколи за жиденя і не приймеш! А ти ж – точно жиденя. І не пощастило ж так! То сиди тут тихенько у шафі, може і висидиш собі життя. Зрозуміла?
Бетті кивала. Коли молилася, то просила Бога і за Мотрю. Нещасну та сполохану, самотню, якій доводилося мати справи з грубими чоловіками. В раю, де Бетті хотіла зустрітися з мамою і татом, було і місце для Мотрі з її сестрою, братиками і батьками. В раю було місце для всіх. Ну, окрім німців.
А потім якось наскочили партизани. Постріли, вулиці і без того малолюдні, вмить спустіли. Мотря, яка збиралася іти до міста, забігла у двір і сховалася у кімнаті, щоб перечекати. Але якісь голоси в дворі.
– Тут ця блядина живе! Тут!
Мотря не стала чекати і кинулася до шафи. Тупіт у коридорі, удар, який збив двері з завіс. Голоси і кроки.
– Вдома ця підстилка фашистська, я бачив, як бігла!
– Сам все зроблю!
Кроки кімнатою, спочатку біля ліжка, а потім до шафи. Дверці відчинилися. Якийсь чоловік у пальто і зі шмайсером здивовано подивився на Бетті, що намагалася прикрити собою Мотрю.  
– Ти хто така?
Чоловік здивовано блимнув очима. Бетті перелякано посміхнулася. Чоловік вилаявся, подивився на Мотрю, як сиділа ані жива, ані мертва, під стіночкою шафи. Чоловік ще раз вилаявся, мабуть, все зрозумів, з силою грюкнув дверцями шафи і побіг геть. Тиша, потім кілька пострілів, вже неблизько. Мотря заплакала. З нею трапилася істерика, вона вся тремтіла. Бетті обійняла її і подумки молилася. Вони просиділи довго, а потім крики і гавкіт собак. Мадяри бігали по хатах, виганяли всіх на вулицю і палили хати. Цілу вулицю, щоб помститися партизанам, які вбили кількох їх товаришів. Забігли до кімнати, Мотря щось намагалася сказати, але боляче побили дерев’яними палицями. Випхали з хати, не дозволили узяти нічого з речей. В чому була, в тому і вигнали. Як і всіх інших. Гнали геть, а потім крикнув якийсь мадяр і Мотрю погнали назад до хати. У дворі побачила заплакану Бетті в оточенні кількох мадяр, які вказували на неї і повторювали: «Юде! Юде!».
– Вірменка! Вірменка вона! Сестра моя старша заблядувала з одним вірменчиком з цукротресту і принесла у пелені! Вірменка вона! Хрестися! Хрестися, блять!
Бетті почала хреститися правою рукою, а ліву притискала до грудей, наче щось ховала.
– Вірменка  вона! Вірменка! Не юде! Вірменка!
Мотря відчайдушно верещала, її збили з ніг, прямо в осіннє багно. Мадярський офіцер, який тут командував, сказав щось одному з солдат, той схопив Бетті за руку, мабуть, щоб вести до міста, в комендатуру. Солдат теж помітив, що Бетті щось приховує, схопив її за ліву руку і смикнув, розірвав сукню і вирвав Біблію. Мабуть, сподівався на щось цікавіше, то скривився. Офіцер знову щось сказав. Підійшов, подивився на Біблію, потім на хрестик, який було видно з-під розірваної сукні. Щось сказав і Бетті відпустили. Мадяри побігли підпалювати хату, залишили Бетті та  Мотрю самих. Хата загорілася, сусідні вже палали. Мотря, яка вся тремтіла, підвелася, узяла Бетті за руку і повела геть. Спочатку сховала в якомусь сараї, а сама пішла до міста. Там знайшла нову кімнату, значно гіршу, у старій хаті, що одним кутом загрузала в землю. В хаті жила глуха стара жінка. Вона не помітила, як Мотря увечері провела Бетті всередину. Шафи у новій кімнаті не було, а ще крізь діряву підлогу бігали миші, яких Бетті дуже боялася. Довелося навчитися не лякатися. Потім Мотря десь роздобула сундук і Бетті ховалася тепер у ньому. В сундук миші залізти не могли.
– От як буває. Мене ж ваш прийшов тоді вбивати. Жидок. Він у партизан за комісара. Йому сказали, що я на підпільників німців навела. Я б навела, якби знала. Але не знала. А він мене пристрелити збирався, але тебе побачив. Бач, які ви, жиди, дружні. І розумахи. Второпав він, чого це ти в шафі сидиш і не вбив мене, щоб я тебе далі ховала. Міг би вбити, тебе з собою забрати, але яке життя малій у лісі? Тим більше зима скоро. Попіклувався про тебе. Бач як. А про мене ніхто ніколи не піклувався. Ну, після того, як мамка той окраєць хліба дала, щоб я до станції з Марійкою допленталася. А більше ніхто!
Мотря випила самогонки, потім почала причепурюватися, щоб іти на роботу. В цю кімнату Мотря гостей не водила, бо було ту вже занадто вбого. Ходила до солдатського готелю, який був поруч з рестораном. Пішла, а Бетті залізла в сундук і там молилася, з Біблією біля серця. Коли той солдат тягнув її за руку, Бетті розуміла, що тепер її точно вб’ють. Зраділа, бо все це закінчиться і вона потрапить у рай. А потім Господь торкнувся її і вона зрозуміла, що не помре. Не зараз. І дійсно підійшов офіцер і її відпустили. Бетті дякувала Господу за цей порятунок, за диво, яке він явив.
Потім Мотря захворіла. Поверталася увечері з міста, була нетвереза, ослизнулася і впала в калюжу. Змокла, змерзла, ледь допленталася до кімнати і впала на ліжко. Говорити не могла, лише зубами цокотіла. Бетті вилізла з сундуку, зачинила двері, потім розпалила маленьку, саморобну грубку, що була у кімнатці. Нагріла трохи води, розчинила два шматочки цукру, примусила Мотрю випити. Залишки води налила в пляшку, зачинила її шматком кукурудзяного качана, поклала у ліжко до Мотрі. Потім і сам лягла поруч, бо у Мотрі почалася маячня: щось полохливо говорила, весь час намагалася розкритися, а потім мерзла. Бетті вкривала Мотрю, мочила губи і чоло, давала пити, щоб хоч якось збити температуру. Мотря була непритомна дві доби. А потім відкрила очі, спитала чи приходив хтось. Бетті покрутила головою. Мотря зітхнула.
– Нікому я не потрібна. Нікому. А ось вижила. Для чого? Люди мруть, наче мухи, бо ж для нас немає ліків. Ми німцям наче худоба: працюй, поки можеш, а потім доріжуть. І вашим такі були і німцям.
Ще посумувала, але недовго, за три дня вже пішла до міста. Знову приходила нетвереза, але з харчами чи якимись речами: відрізом тканини, пляшкою керосину чи шматком мила. А раз принесла плитку німецького шоколаду. Пригостила Бетті.
– Ти то, мабуть, звична до шоколаду. У вас, жидів, той шоколад з дитинства. Пам’ятаю, як повезли нас з дитбудинку до колгоспу, допомагати врожай збирати. Посадили на вози і поїхали. За деякий час менші стали проситися до кущиків, бо нас кислою кулешем в дорогу нагодували, бігунка у всіх. Вози зупинили і дозволили до кущів піти. Ми розбіглися, коли подруга моя, Зойка, покликала. Пішла до неї, вийшла не берег ріки. А за рікою жиди відпочивають. З дітьми, з прислугою. Дітки всі в костюмчиках, чисті, доглядані, при черевиках! Сидять разом з дорослими за столом, на столі самовар і якась тареля на ніжці, а на ній щось чорне. І жиди теє чорне беруть та їдять. Диви, кажу Зойці, землю чи що, їдять! А вона як зарегоче. Каже, от село, це ж шоколад! Всім минтусам минтус! Смачніший за мед! Отак я про той шоколад і почула. І зробилося мені прикро! Що от ми: брудні, одягнені вбого, босі, голодні, стрижені під машинку, щоб вошей не було. А жидівські дітки: чистенькі, ситі, в матроських костюмчиках, в черевичках лакованих, за столом сидять і шоколад жеруть! Вбити їх захотілося! Усіх вбити! І дітей і батьків і прислугу! Так наче аж накрило мене, що почала я волати матюки і гілками кидатися. Зрозуміло, що не докинула, бо ж слаба була та худа, але налякала всіх. Прибіг наш вихователь, мемелів мені дав, бо жиди ж – начальство, злякався, що неприємності будуть. Поїхали ми до колгоспу і там працювали по дванадцять годин на день, а готували нас ріденькою юшкою та смаженими буряками. Ось наш шоколад!
Мотря розплакалася. Останнім часом вона часто почала плакати.
– Зі мною ж тому ніхто і не хоче зв’язуватися. Бо ото ляжемо в ліжко, а я розплачуся. Чоловікам це не подобається, вони з фронту в тил не за сльозами їдуть, а за посмішками та сміхом. А я ж лежу та й плачу. Скаржаться на мене, директор каже, що звільнить мене, бо не потрібна йому така офіціантка, що солдатів розважити не може. А як звільнять мене, то залишиться нам з голоду помирати. Бо нічого більше, окрім як з чоловіками злягатися, я не вмію. Краще вже у зашморг полізу. Мали мене повісити, коли ті мадяри тебе знайшли, але пощастило, не повісили. То сама повішуся. Думаєш, не повішуся? Та легко! Дуже там потрібне мені це життя. Та чхала я на нього! Краще я б тоді з поїзда зірвалася! Або краще той гад мене б тоді вбив, коли дитинку з мене вибивав! Та ти знаєш, що я пережила! Та мені тепер на все начхати! І на життя теж! Точно повішуся! Чесне слово! Не віриш?
Бетті кивала, що вірить, брала Мотрю за руку і тримала, поки не заспокоїться.
А потім одної ночі Мотря не прийшла з роботи. Бетті чекала, а потім серед ночі почула торохтіння машини. Ніколи не чула його на цій вулиці. Згадала, як батьки колись боялися таких нічних торохтінь. Замовкали і прислухалися. Двигуни гуркотіли на вулиці, на сходах же було чутно кроки багатьох чобіт, потім невеличке очікування і стукіт у двері. До когось з сусідів. Потім перелякані голоси, кроки вже в квартирі, перелякані голоси жильців і рішучі – прибульців. Іноді совалися меблі, потім кроки на сходах і гуркотіння двигунів починало віддалятися, аж поки не зникало. Після цього мама починала плакати, а батько намагався заспокоїти її, нервовим, переляканим голосом. Бетті не знала, що то все означало, коли питала в батьків, ті нітилися і відверталися. Але для Бетті оте нічне гуркотіння назавжди залишилося чимось дуже неприємним, страшним.
То Бетті підвелася і вилізла з сундуку. Відчинила шибку єдиного в кімнаті вікна, яке виходило в зарослий чагарниками садочок. Вже коли вилазила, почула голоси. Розмовляли німецькою. В школі німецьку ще вчити не почали, але Бетті вчив батько, який вважав, що це мова техніки та цивілізації, важлива для кожної освіченої людини. Бетті принишкла в кущах і стала молитися. Стукіт у двері, потім двері виламали, бо стара так і не почула. Ось у кімнаті Мотрі засвітили ліхтарики. Потім хтось приніс гасову лампу. Ледь чутні голоси. Щось шукали. Хвилин двадцять. Меблі у кімнаті було мало, то зазирнули і в грубку, а ще зірвали пару дощок з підлоги. Нарешті поїхали. Бетті вже дуже змерзла, то довго не чекала і повернулася до кімнати. У коридорі щось хрипко шепотіла невдоволена власниця. Бетті залізла в сундук, вкрутилася у ковдру, стала молитися і заснула.
Мотря прийшла за три дні. Побита, накульгуючи, але задоволена.
– У гестапо була! Комунячку з мене зробили! Сказала, що я підпіллю допомагала! Якісь там відомості передавала. Я їм кажу, що жидів з комуністами ненавиджу! Мене ж партизани вбивати приходили, дивом врятувалася! А вони не вірять, катувати почали. Мовляв, вистежили партизанського зв’язкового, а той кулю в голову пустив, але перед наче бачили його зі мною. Хто бачив? Де бачили? Та я з нашими не плутаюся! В них ані грошей, ані пайка! Але замели мене. Вже і били і цигарки гасили і руки виламували! Чорти такі! Мабуть, би розстріляли! А я ж їм розповіла, що колись партизана видала! Помітила одного бандита пораненого, який у кущах сховався, і вивела на нього патруль! Просила знайти того патрульного! Але воно їм потрібно? Кажуть, зізнавайся і все тут. Далі катували. Ну, думала, вже припливла Мотря. А оце з лісу втік один. Його свої ж розстріляти збиралися, за порушення дисципліни, а він втік. Дещо знав, вказав на підпільників, їх арештували, а вони вже вивели на Таньку, вона дійсно з нами працювала. Я і подумати не могла, що вона з комуняками, а вона з ними. У тайнику пістолет знайшли і отруту. Збиралася підкинути отруту в їжу, потруїти солдат. Сама б втекла, а нас би тут всіх постріляли. Так їм же байдуже! Гадам таким! Але добре, що спіймали її. Мене випустили. Навіть наказав пайок солдатський мені видати. Той офіцер, який допитував. Культурна людина! Ще й похвалив, що не оговорила себе, а до останнього стояла. Ну а ти як?
Бетті посміхнулася.
– Мовчиш? Ну, мовчи, мовчи. Ось дивися, що я тобі принесла! Масла, справжнього масла! Я масла і в дитинстві не їла, бо все масло на ярмарок берегли, щоб продати. Мені тільки збивати його доводилося. Ти ж, мабуть, масло кожен день їла? Як і шоколад? Отакі ви, жиди, люди, все вам, як медом помазано! А нам тільки буряк смажений та хліб з остюками. Ох.
Мотря відлежувалася вдома з тиждень, а потім знову пішла на роботу. Знову приходила пізно і нетвереза, але плакати припинила.
– Я коли в тюрмі була, то ото присяглася, що більше аби чого не плакатиму! Хай прикрутить, тоді ридма ридатиму, а просто так не буду. Жива ж! А Таньку то повісили. На центральній площі. Там де Ленін ваш стояв. Ти ж знаєш, що Ленін з жидів? Жидо-калмик, щоб його! То жидо-калмик, то грузин якийсь! Тьху!
Мотря ще посиділа, думала про щось своє.
– Але ж дали німцям мемелів. Пруть то ваші. Кажуть, що колись і до Оклункова прийдуть. Може не цього року, так наступного. Не дотиснула німчура вас. Тепер їх тиснутимуть. Ну і нас, разом з ними.
Мотря спохмурніла, але плакати більше не плакала. Розповідала, що настрої у німців, а особливо у мадяр таки собі. Вже у перемогу не вірять і думають про ти, лишень би вижити. Комуністи ж наступають і так, наче все швидше. Потім в один день Мотря відкрила вікно і Бетті могла почути далеку канонаду.
– Мабуть і не думала, що виживеш? А бачиш, пощастило тобі. Вам, жидам, часто щастить. Такий ви вже народ. Щасливий. Іллюша мій, теж з жидів був. Хороший мужик, але кинув мене. Бо хто я йому, підстилка якась, а в нього ж родина жидівська є: дружина, діти. Тільки і потрібна я йому була, щоб погратися. Якщо повернеться він, то до мене і не підійде. Бо ж я буду типу ворог народу, зрадниця, а Іллюша політики боявся. В нього кращого товариша арештували, так він наступного ж дня відрікся і покаявся. Наче Юда той. Ну, добре, давай чаю чи що підігрію.
В наступні дні канонада вже наближалася, Мотря приходила нервова, розповідала, що всі, хто може, тікають.  
– Дівчата аби кому на шию вішаються, лишень бо забратися звідси. Бо, кажуть, розстріляють всіх нас, як тільки прийдуть ваші. Всіх до єдиної, бо ми – німецькі підстилки.
Бетті брала Мотрю за руку і тримала, щоб заспокоїти. Слухали, як гупають десь гармати. А потім  якось Мотря пішла до міста в день, невдовзі повернулася, знервована.
– Прорвалися ваші, може вже й завтра тут будуть! Я тікаю! Здибалася з одним мадяром. Старий, але що ж. Ласло звати. Бере він мене, документи виправив. Поїду я, не хочу тут залишатися, ваших чекати. Не хочу! А ти лізь у сундук. І сиди там скільки зможеш. Може і завтра ваші вже тут будуть, а може і за тиждень. Бозна. Ось тут харчів трохи, цеберко води я принесу, двері зачиню. Скільки просиділа вже, то ще трохи просидь.
Води принесла, швиденько зібрала свої речі у вузол, перехрестила Бетті і збиралася вже йти. А та узяла за руку і поцілувала Мотрю. А потім перехрестила. Мотря блимнула очима, важко зітхнула і пішла.
Радянські війська увійшли до Оклункова за два дні. Бетті сиділи в сундуку, коли приїхали з НКВС за Мотрею. Знайшли Бетті, спочатку арештували її, але в тюрмі на бійців нагримали, що привезли дитину. Слідчий, який гримав, все зрозумів, спитав Бетті, як її звуть. Вона мовчала, потім узяла олівець зі столу і написала «Бетті Брахман». Того ж дня її батьку відправили телеграму, що донька жива. Бетті почула розмови, що коли німці тікали, то їх колону розбомбили радянські літаки. Ходила за місто, бачила скинуті з дороги вози, вбитих коней та людей, яких ніхто не хотів ховати. Мотрі серед вбитих не було і Бетті цьому факту зраділа, повернулася додому і там вже чекала батька, який їхав ешелоном з обладнанням, щоб розгортати завод на старому місці.
Бетті так і не заговорила. Бозна чи і далі в бога вірила, але отримала вищу освіту, вийшла заміж, народила хлопчика та дівчинку, викладала у виші. Доля Мотрі залишилася невідомою.

Це оповідання написане для проекту "Івченко наживо". Про "Івченко наживо" можна дізнатися тут: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=106889094676466&id=100263228672386



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Чудове оповідання

© Вікторія Штепура, 10-02-2021

Антисемітизм

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Сергій Рєпін, 30-01-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76772093772888 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …