Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48571
Рецензій: 93322

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

ПОТЯГИ

© Леонід Данільчик, 14-01-2021
ПОТЯГИ
Київ – Львів
Ну хвала Всевишньому – купе пусте! Вагон гойднувся і жодна паскуда не влізла в моє купейне сховище. Якщо пощастить так буде до самого пункту призначення. Може. Вагон практично пустий – є шанси. Красота! Косі осінні промені, пробившись крізь брудне скло, розсіяно лягають на зашарпані елементи «совкового» інтер’єру і створюють казковий рисунок. Схоже ніби я знаходжусь в картині намальованій акварелями рукою п’яного імпресіоніста.
За запецьканим склом миготять стовпи, потім дерева, поля, ліси …. полустанки, люди, поселення… знов поля, ліси і стовпи, стовпи, стовпи. А я собі чухаю в пустому купе. Тобто потяг чучух-чучухає, я слухаю той шепіт, гойдаючись в його такт разом з крупинками пилу в напівпрозорих, розмазаних фарбах картини.
- Ні, ні. Дякую не треба чаю. – На що ти мені тут здався з своїм «щаєм».
І жодних пасажирів! Ні німих мов меблі, ні балакучих зануд. Всі залишились по той бік замизканого вікна. Мордуються в свої турботах, порпаються в своїх  долях, гризуться в своїх стосунках. Або, тішаться своїм успіхам, легко плинуть життям, милуються в обіймах. Не суттєво. Я немов єдиний глядач в кінозалі під час перегляду німого фільму без титрів. Де швидко змінюються короткі незрозумілі епізоди. Вони наповнені подіями, емоціями, сюжетами. Але в купе це все не проникає. Сюди трапляє лише розсіяне, густе  світло холодного осіннього сонця. І лише шепіт – чучух-чучух, чучух-чучух. І легке погойдування. І я сиджу собі в своїй нірвані, як промальований персонаж на картині в рамці в старому музеї і таріщусь з-під павутиння на швидку зміну туристів, погоди, днів і сезонів року. Нерухомо залипнувши в акварельних променях та мертвих мухах.
З цієї глибокої прострації я опустився в дрімоту. Таку м’яку і легку. Мов в теплу суху воду. Так наче повітря загусло так щільно, що в ньому можна пливти. От я поволі занурився  і дрейфую. Потяг загальмував і я з розмаху гепнувся потилицею об стінку. Якась станція. В купе ввійшов пасажир. Ех! Не склалося. І я вийшов аби  розім’яти ноги та  дати прибульцю вільно розміститись. Прогулявшись туди-сюди кілька разів, я стояв в коридорі вагону і тупився у вікно…
Львів – Ужгород (епізод перший) 2005
…. Я стояв в коридорі вагону і тупився в темне вікно. До скла прилипали сніжинки і миттю перетворювались на  крапельки води. Потім сповзали додолу брудними смужками. В темне тло скла влипали світлі, розмазані плями ліхтарів. Наче живі жовті організми – постійно змінювали форму під атакою сніжинок і потічків. Нарешті вагон колихнувся. Це служило сигналом, сигналом до початку доброї старої традиції. Я повернувся і оглянув наш плацкарт. Троль вже копирсався в своїй спортивній сумці, добуваючи воду та горілку. Сусід навпроти, десь наш ровесник, нерухомо тупився в вікно, не помічаючи метушні мого кумпеля. А насправді пильно і уважно оглядав щойно вийняті предмети у віддзеркаленні скла. Сусід на верхній поличці, ще геть юний, але вже з пухкими вусиками під носом, лежав на боці і байдуже, аж навіть якось занадто байдуже, глядів на столик. В вагоні було тихо. Лише милий вуху шепіт – чучух-чучух, чучух-чучух. Я витяг з наплічника канапки з сиром і пластикові стаканчики. «Канапе» – до  центру столу, «келихи» по чотирьох кутах. Почухав горлом пляшки за вухом і відкрутив корок.
- Буш?
- Не, ее… ні. – Не відриваючи слинявого погляду від вікна, відповів Нижній. Я підняв погляд догори.
- Нє. Дякую…. – засмучено видихнув Верхній. Погляд з байдужого став сумним.
Я налив у два. Чучух-чучух, чучух-чучух. Випили не закусуючи. Троль істерично запивав. Стільки років хлопу, горілку так і не навчися пити. Чучух-чучух, чучух-чучух. Ми мовчали. Тьмяні лампи мерехтіли. Обличчя сусідів стали нестерпно сумними. Навіть вусики Верхнього якось перестали веселити. Чучух-чучух, чучух-чучух. Я налив в чотири. Підштовхнув стакан до Нижнього, той повернув голову до столу. Потім решту тіла – плечі, груди і нарешті заскрипіли сідниці по дермантину. Робив він то так неохоче, з натягом, наче хтось його силою прокручував, а він мов іржавий болт в закислому корпусі, упирався з усіх сил. Але волі та твердості характеру не вистачило і він поволі, здаючи градус за градусом, скорився нездоланній силі примусу.
- Злазь! – Я навіть не глянув на верх. Просто завбачливо клав пляшку на лавку між собою і Тролем. У потягах на стіл такі цінні речі не ставлять. Були прикрі прецеденти.
Верхній глибоко, розпачливо зітхнув. Проте не гаючи ні миті, прутко зістрибнув вниз. Всівся поруч з Нижнім і, розстібнувши куртку, добув з внутрішньої кишені величезний пакунок в поліетиленовому прозорому кульку і промасленій газеті.
- Ну раз пішла такая п’янка, тож доставай послідній бутерброд, - і вже не стримуючи широкої задоволеної усмішки, виколупав з газети величезну канапку з грубезними кружечками «дрогобицької», всю втоплену в домашньому маслі…

Львів – Ужгород (епізод другий) 2005

… Після п’ятої чи шостої, ми вирішили вийти на перекур. Спорожнілу п’яту, шосту і решта пляшки взяли з собою аби викинути в тамбурі. Акуратно пропхались повз нових добрих друзів, вже майже рідних. В плацкарті всі вже не могли вміститись, тому довелось окупувати бокову, нижню поличку, а ще двоє стояло в коридорі. Таким чином утворювалось нерозривне коло, по якому бігали келихи різних ґатунків. Посуду катастрофічно не вистачало. Зате «пальне» утворювалось якось самостійно, миттєво, непомітно, просто чарівним способом. Це, щоправда, могло пояснитись тим, що ми займали перший плацкарт від провідників, тобто першоджерело було від нас лише на відстані витягнутої з грошима руки.
На перекур виходилось попарно і вільні сидячі місця займали «коридорні» стоячі. Ті що накурились займали місця стоячих в коридорі. І так крутилась справедливість. Ніхто за теє не домовлявся. Просто так, без обговорень, і  народжуються добрі нові-старі традиції. Ми і наші нові, добрі, милі друзі ще не досягнули того душевного стану коли моральне вище за матеріальне, тому зберігали мінімальну можливу пристойну поведінку. Тож і довелось пертись до смітників в протилежний кінець вагону. Що в свою чергу висвітлило кілька цікавих відкриттів.  А саме – виявилось, що всі пасажири вагону розділились на дві групи. Одна приєдналась до нашого кола, інша просто покинула вагон з неясних нам причин. Також стало очевидно, що наше коло значно ширше ніж видавалось, бо в тамбурі було тісно, а обличчя були всі знайомі. До того ж це був тамбур в протилежному кінці вагону, сюди йшли ті, хто вже не міг втиснутись в той, що поряд. І ще. Вміст смітника свідчив про те, що несли ми не п’яту, не шосту і навіть не десяту порожню пляшку сюди. Ми закурили…

Донецьк – Львів 2009

….Ми знову закурили. В тамбурі було так густо від диму, що можна було встромити сокиру в смог. Ми були лише удвох, отож кричали на все горло. Суперечка затяглась і дійшла тієї стадії, коли опоненти повторюють одне і те саме по енному колу. Додаючи лише різні дивні звуки і жести. Рикання, сопіння, стогони, тупання, хлопання в долоні, по чолі ну і т. д. Це вже набридло та й від сигарет аж нудило. Та-ак, у цій подорожі нас від початку зустрічали одні перешкоди. Проте головне не те, які негаразди нас спіткають, а як ми з ними впораємось.
Щойно ми увантажились в потяг і знайшли своє купе, то виявили там дві акуратно застелені наші нижні полички з укладеними на них бальзаківськими «пригожунями» з випаленим пергідролем волоссям. Лежали вони мертвецько нерухомо у відповідних позах зі складеними на пласких грудях руками поверх покривал. Такі собі заготовочки до сну о десятій тридцять ранку! Псути собі добротний настрій не було бажання і ми, плюнувши на нахабну  несправедливість, не вступаючи в заздалегідь безперспективну дискусію, залізли на верхні полички.  І опа-джа! Ситуацію врятував глибокий багажний відсік над коридором. Звільнили локацію від затхлих коців і облаштували там наш «щедрий» стіл. Ну і за першим поштовхом потягу все пішло згідно доброї, старої традиції. Ми голосно реготали, смачно закусували і густо заляпували слинявими бризками з помідорів та малосольних огірків простирадла пергідрольних «баришень». Скандал так і не вибухнув – загарбниці міцно тримали німу оборону захоплених низин. Хоч ми доволі рясно заталапали їм покривала. Скоро забава набридла і ми помкнулись шукати вагон-ресторан. Адже тут мав бути вагон-ресторан. Ну і хто стукає тому відкривають, хто шукає -  той знаходить. Буфетний вагон нагадував стару совдеповську пивнуху-рюмочну з високими столикими для стоячих відвідувачів. Звичайних обідніх столів з стільцями тут не спостерігалось. По центру півкруг барної стійки, в якому ледь вміщалась агромезна бабища, схожа на спухлого персонажа з реклами Michelin, тільки жовтуватого кольору і в коричневу, лишайну плямку. З дивною ріденькою, фіолетовою розсадою на голові.  
Асортимент нас вразив різноманіттям і я здійснив свою давню мрію – замовив ВСЬОГО по одній порції кожному! А саме дві канапки з ковбасою на чорному хлібі без масла,  дві з засохлим сиром на черствому батоні і дві порції по сто п’ятдесят в один графин.
В ресторані був ажіотаж! Тобто крім нас і Мішеліна в кутку за таким же столиком шаруділа якась парочка суворого вигляду, віком твердо за сорок. Коротко перемовляючись, ми  познайомились. То були маріупольські металурги-ударники, що прямували у Трускавець вимивати шлаки нафтусею. Надзвичайно зашлакований зовнішній вигляд подружжя вказував на явну загрозу курортним запасам нафтусі.
Ну і як завжди, я з Тролем слово за слово і зачепились за якусь дискусійну тему. Щоб розставити всі крапки, ми вийшли в тамбур на перекур. І от вже добиваючи по сьомій чи восьмій сигареті ми репетуємо  в шумному тамбурі, намагаючись перекричати стук коліс, один одного і донести свою думку до абсолютно «глухого» опонента. Нарешті і ця традиційна забава набридла. Та і сигарети вже не лізли, треба було промочити охриплу горлянку і знайти нові дотепніші розваги. І на маєш! В буфеті над нашим столом кружляв ескадрон мух.  Вони то по-одинці, то групами пікірували на маріупольських загарбників, що цілеспрямовано знищували наші стратегічні запаси продовольства. Що разу відбиті маханиною суворих рук ударників, крилаті бійці набирали висоту і зробивши коло знову кидались в бій. Лише ця самовіддана відвага врятувала залишки нашої ковбаси та чорного хліба. Сирні канапки були вже втрачені. Добровільна смерть двох камікадзе, чиї трупи дрейфували по гладі рідини в графині, зберегла весь запас алкоголю. Маріупольці втратили момент, намагаючись вийняти дохлих мух через вузьке горло соломинкою. Це була їхня стратегічна помилка.
- Ой, а ми думалі ви не верньотєсь!
Ми мовчки, понурими поглядами зігнали окупантів з нашого столу. Ковбаса як трофей залишилась відважній  ескадрильї. А хліб ми забрали собі на «занюх». Я налив в свій стаканчик, обидва трупи виніс струмінь горілки. Бережно вийняв тіла і поклав на тарілку. Під тиху, але чуттєву і проникливу надгробну промову Троля ми зліпили могильні надгробки з розмоченого в алкоголі хліба та гідно поховали під ними рештки мух. Випили за їхні відважні душі. Я налив знову….

Ужгород – Львів (епізод перший) 2006

… Я налив знову у чайні чашки в червоний горошок. Іншого посуду у «Лєнєнскій» кімнаті пожежної військової частини міста Ужгород не було. Виявляється існують навіть такі військові частини. І туди призивають наших придуркуватих друзів. «Лєнєнскою» називали кімнату зразу після контрольно-пропускного пункту, де мамусі слинили поцілунками бійців, а татусі затарювали їх банками згущика. Як тепер називається це приміщення я не знаю.
Це вже були треті відвідини Жеки і вже втретє йому не дали «увольнітєльну». Ми розлютились і вивантажили все бухло і мамині пляцки прямо на стіл в тій самій «Лєнєнскій». Майбутні МЧСники якось зам’ялись, потім заметушились.  Розіслали розвідки та рекогносцировки. Зважили отримані відомості про можливі перебування та несподівані контрвиступи вищого керівництва. Та врешті виставили варти і принесли чайний сервіс, як єдиний придатний посуд для такої імпрези. Не щодня привозять сумку бухла і маминих пляцків! До слова, пляцки пекла моя мама!
Ну ми і почали чаї ганяти.
В попередніх двох візитах до Жеки я Троля буквально ніс на зворотній потяг. Тож того разу він вже моцно піддатий, проникливо подивився мені в очі, поклав руку на плече і міцно його стиснув. А за мить видав:
- Можеш раслабітся я всьо контролірую!
І я дурак повірив!
Чаї ми сьорбали як бички помиї. Тож ближче до вечора, довелось робити вилазки до циган за новими чаями. Ну я розслабився та й заснув.  Розбурхав мене Жека з наївним питанням де саме ми збираємось ночувати? Йо! Та взагалі-то в потязі. А котра година? А йо! Ми з зусиллям розтормошили того мудака, який все тримав під пильним контролем. І заливаючись сльозами, захоплені почуттями справжньої, непідробної, відданої, чоловічої дружби і взаємоповаги перетискали в обіймах всіх доступних призовників. А Жеку навіть розцілували і виперлись під проливний дощ за межі  військової частини.
Довго плутались в пошуках вірного напрямку і я запідозрив, що Троль явно відхиляється від заданого курсу. Мої підозри підтвердились коли ми натрапили в нічному місті на калабаню поряд з якою  стояв пам’ятник у формі лавки на якій балакали два поети, чи то письменники. Тобто пам’ятник був поетам, а не лавці. В перший наш вояж в Ужгород до Жеки в гостини Троль кинув монетку в ту калюжу аби вернутись ще раз сюди. І вернувся зразу на наступний день! Навіть не покидаючи Львівського вокзалу, через якусь годинку, в тому ж потязі, в тому ж вагоні. Попер назад до Ужгороду. Бо ми лишили  сумки в камері схову на ужгородському автовокзалі.  Камери схову працювали там цілодобово, тільки ось автовокзал зачинявся о двадцять другій нуль нуль. А ми прийшли забирати торби трішки пізніше. З того  часу я не кидаю монетки ні в які водойми.  
Так ось, та дорога не вела до вокзалу, а вела до гламурного гадюшника Беламі чи то Меламі, що дуже припав до душі Тролю в першу поїздку. Що ж ти, рагуль поликовский, робиш? Ми ж на потяг спізнимось! Але мої голосіння вже не мали змісту. Доки я звірився, ми допхнулись прямо під вивіску кав’ярні. Ну що ж невеликий запас часу в нас був. Може і справді, перечекаємо доки трохи вщухне дощ. На барі мені вказали напрямок до вокзалу. Прямо, прямо і нікуди не звертай. Ляпота!  Ми всілись за столик в очікуванні замовленого пивка.
Пиво, воно ж тверезить!
Худеньке, миленьке дівчисько принесло нам два високих, тонких бокала з пшеничним пивом.
- Девушка-а, а, а, а у ва, а, ас вас танцуют? – видав Троль. Дівчисько налякалась і швидко зникла.
Всю катастрофічність нашого становища мені прояснила наступна його фраза:
- Она с намі нє потанцевала із двух прічін, – Троль висунув долонь під саму мою мармизу. Пальці  творили символ «victory», - Ілі… ми єй піпєц как понравілісь і она морозітся!!! – він загнув один палець, лишивши мені перед очима символ «fuck you». - Ілі… ми єй піпец как НЄ понравілісь і она морозітся!!! Вот…
Троль тріумфально випрямився. Я подивився на бокали з пивом…
Познань – Краків (епізод перший) 2015

… Я подивився на бокали з пивом. Мутна, насичено жовта рідина пінилась як зубна паста в писку. Все було добре і навіть дуже добре. Ми залагодили всі потрібні справи на «таргах», тобто виставці. Домовились за все, що планували. Лишилось добратись до Кракова, де нас забере добрий товариш і колега з партнерсько-конкуруючої організації. А точніше шеф тієї організації і ми утрьох попрем на його авто до Неньки України. А teraz тобто зараз в нас приємна kolacja тобто вечеря, хоч скоріше обід з паскудною польською горілкою і таким же паскудим польським пивом. Зате смачним журиком та жирнючою «гольонкою».  Ми сиділи на верхньому поверсі познанського вокзалу, де містились всі забігайлівки та кафе. Та жваво жували і так само жваво, вкотре обговорювали всі наші успіхи за ці два дні.  Я спитав Касима скільки в нас ще часу і той махнув рукою. Мовляв запас є. Дивно. Я показав йому на годинник над баром. Упс! Глянули на свої мобілки. Ва kurwa. Ми таки засиділись і не помітили як промайнув час. Розрахувались, взяли торбечки та пішли шукати свій перон.
Ага, то  нє тутай. Тож ми мусіми простоваць там. А добже. Дзєнькує.
Як не тут? Ми стонд пжийшли! Точно там? Добже. Дзєнькує.
Знов не ту? А втєнди ґдзє? Ага. Як сє там достаць? Праз гуре. Добже. Дзєнькує.
Як такє може биць? Ктось вє ґдзє то єст? Розумєм. Бєґнєм юж. Добже. Дзєнькує.
Вже швидкою ходою у вказаному напрямку.
Як то не тутай? А ґдзє втенди тен засрани поцьонґ? Ясне. Добже. Дзєнькує.
Як стей строни? Нє може биць!! Курва. Добже. Дзєнькує.
Вже бігом і невідомо куди.
Тот юж тутай. Так? Тилько цо? З друґєґо боку? Як то в оґулє може так биць? Як нам тенди трафіць? Добжє. Дзєнькує.
Цо праз те тори? …. Добжє. Дзєнькує….
- Праз що? – перепитав Касим.
- На тамтому пероні за тими путями.
- Як туда?... О через верх, а ні через низ. Он там ескалатор. Бля, ми не встигнем.
- Давай на простець по рельсам.
- Пігнали!
Куди панове бєґнє? В скраку бєґнє!!! З вашим довбаним вокзалом. Ми зіскочили в рів на рейки, пробігли по шпалах. Видерлись на перон. Знову повторили це з наступними коліями і врешті під ошелешені погляди познанчиків та гостей міста Касим і я вскочили в вагон…

Будапешт – Єгер 2019

... Я вскочив в вагон. Забарився в нерішучості. Вискочив. До відправки дві хвилини. Пройшов кілька кроків, огляду відкрились ряд вікон кас. Біля кожної по дві-три людини. Не встигну взяти квиток. А ще з моєю англійською.  
Потяг з Ґйора до Будапешта, через якісь ремонтні роботи, затримався майже на дві години і я прибув в столичний вокзал впритул по часу. Що ж робити? Наступний на Єгер за кілька годин, а так не хочеться втрачати марно час та і прибувати в незнайоме місто серед ночі. Ат, зараза. Я нетерпляче покрутився. Вздовж вагонів прямував дядько в білій сорочці і чорних брюках. А головне – з компостером в руках. Кондуктор! Я побіг.
- Ексуз мі, сер. Кен ай бай зе тікет ін зе трейн? – то значило, чи можу я купити квиток вже в самому потязі.
Він широко усміхнувся у всі свої двадцять три кривих, чорнявих зуби і відповів на перфектному мадьяр’інгліш, мовляв – ясен пєнь, залазь barát – тобто фрієнд, тобто друг! Коротше – залазь!
І я дурак повірив.
Потім вже як потяг рушив, він довго пояснював мені, що поїзд не довезе мене до самого Єгера через ремонтні роботи на колії. А на якійсь станції пасажирів заберуть автобуси і порозвозять  до місць призначення. Але його перфектний мадьяр’інгліш слабо всмоктувався в мій збентежений мозок. Я хвилювався, розуміючи, що в якийсь момент я попаду в безпомічну ситуацію десь в полі на полустанку і то буде халепа. Мій «чистий британський акцент» з домішками галицької лайки не проникав в свідомість кондуктора взагалі і він полишив намагання прокомпостувати мою голову та пішов компостувати квитки. Я розгублено потоптався. І пішов опитувати пасажирів на предмет того хто з них подорожує до Єгера. І таки натрапив на літню жінку. Вона майже не знала англійської, як і я. Тому ми швидко порозумілись, обмінявшись короткими, ясними фразами, підтвердивши їх жестами. Я всівся поряд з нею, вже певний в тому, що ніде не вблуджу.  Емоції вляглись і я дістав квиток, щось він на диво був дорогим. Я виїжджав з Будапешта в три різні напрямки приблизно на однакову відстань і вартість проїзду була приблизно однакова. Близько двох – двох з половиною тисяч форинтів. А тут п’ять з гаком. Може Єгер вельми туристичний, тож і вельми дорогий?!
Я крутив туди-сюди квиток. Але що там зрозумієш в їхніх мадьярських ребусах. Ха! Google translator!
Vonatjegy – квиток на потяг. Добре.
Díjszabás – тариф. 2400. Нормально.
Felárat – надбавка. Хм??
Felár mértéke – тариф надбавки. 2800. Ну і..??
Oka a felár – причина надбавки. Дуже цікаво!!!
Büntetés a jegy hiánya miatt – штраф за безквитковий проїзд. Во на маєш!!! Ай, красун!
Чи можу я купити квиток в потягу? Можу! Чому ні? Добрий мадьяр!
Ну от все і висвітлилось. Я стомлено видихаю. Можна і подрімати, літній пані довелось би випхати мене з сидіння  аби вибратись в прохід. Тож свою пересадку я не просплю. І я, пробачивши підступність мадьярського кондуктора, миролюбно засопів….

Львів – Ужгород (епізод третій) 2005
… - Вставай. Ужгород. Прибули.
- А? … Ужгород. Ой! Дякую. – Я розтер обличчя долонями.
Голова не боліла, зате нив поперек. Спав я, сидячи на боковій поличці напроти нашого плацкарта. Сам. Зате в нашому плацкарті мостилось по п’ять добрих друзів на кожні полиці. Ніжно тулячись один до одного. І спали так тихо-тихо з такими милими-милими обличчями, мов немовлята, насмоктавшись молока з маминих грудей. Троль дрих на верхній полиці на своєму місці. Взутий. Я потяг його за ногу. Від несподіванки і хмільного просоння він став хапатись руками, шукаючи якоїсь опори. Кумедно було. Я стягнув з нього кросівок і притис йому до обличчя як дихальну маску. Якийсь час ми боролись, але під градом копняків я відступив.  
Розбудити милих друзів не було змоги, так міцно вони спали сном летаргії. Просто поскидали їх на підлогу по одному, аби добути свої речі з-під нижніх полиць.
- Ваня? – Спитав Троль.
- О! Ваня! – Згадав я.
Ваня то Жекін коріш, котрий зневажав душ, мило і чисті шкарпетки. Тому ми брали йому квиток в іншому вагоні. Переступаючи через добрих нових-старих друзів, пішли шукати Ваню. Добре що Ужгород кінцева станція.
Красун Ваня спав в плацкарті сам. Хто б мав сумнів. Спав він босий з туфлями замість подушки. Смерділо наче тут спалили дохлого тхора. Ваня виліз з-під зашарпаної дермантинової куртки і вилупився на нас червоними, п’яними очима крілика альбіноса. Де він набрався? Може з нами? Ця думка розсмішила. Я не пригадував, щоб Ваня десь означував свою присутність ні виглядом, ні ароматом. Та й з рештою, хто шукає той знаходить, хто стукає тому відкриють. Троль протяг Вані пачку початого майонезу «Провансаль» з жовтими засохлими патьоками навколо надкушеного кута. Вона валялась на купі сміття в одному з тамбурів, видно той «олень» захопив її з собою.
- На, ми тєбє завтрак прінєслі, - доброзичливо пригостив Троль.
- А! Спасібо.
Веее. І Вано приклавшись до засаленого, надгризеного кутка в один захід висмоктав весь вміст пакету. Фєєєє. Мене мало не вирвало. Троль позеленів і кадик в нього засмикався. Видно вже сам був не радий своїй витівці.
Та. Вано це ще той! В другому вояжі до Жеки ми, маючи прикрий досвід з ужгородськими камерами схову, таскали свої торби з собою. Тамтому служивому лосю - Жеці, традиційно за якийсь «зальот» не дали «увольнітельну». І ми потусивши кілька годин в «Лєнєнскій» лишили Ваню з сумками допомагати Жеці служити, а самі пішли шлятись по місту і шукати Меламі чи то Беламі.  В більш-менш пристойну кав’ярню Ваню все-рівно не пустили б. А по ригаловках «три таргани» нехай, як захоче, сам лазить.
Забрали ми Ваню і торби пізно увечері. Він був приблизно нашої кондиції і ми легко вийшли на одну хвилю. До потяга було ще кілька годин. На вулиці було холодно. А грошей вже не залишилось. У Вані їх і не було. Пішли грітись в зал очікування. Міліція тричі перевіряла наші квитки, хтось з нас трьох явно викликав у них підозри!  Від алкоголю клонило до сну. А по залу хаотичними хвилями пролітали циганчата. Заснувши, можна було не те що без сумок, а босим залишитись. Але боротись з сном снаги не було. І Ваня, ідейний генератор, дав рацуху. Ми прив’язали лямки сумок і наплічників до шнурків взуття. Це видалось недостатньо надійно і ми ще перечепили між собою лямки наших торб, утворивши багатоланкову, вузлувату плутанину. Виставили на двох доступних нам мобільних будильники і заснули міцним, глибоким сном алкоголіків.
Прокинувся першим Ваня, без будь-якого будильника. Ми своїх «піскунів» просто не почули. Його сон був найміцніший, але і найкоротший.
Шо? А?
Йош твою мєть!!!
Треба летіти на перон, проспали. Ми хапнули лямки своїх сумок і побігли. Тобто полетіли. Разом! Нероздільною, вузлуватою, багатоланковою конструкцією. Благо, що епоха «YouTube» настане лише в далекому прийдешньому.
Я не певний чи існує людина, яка володіє достатнім літературним талантом аби описати наше проходження крізь залу очікування. Мені це зробити складно, до того ж я був учасником процесії, а не спостерігачем. Я пригадую весь процес епізодами. Навколо гримів дикий регіт. Перші миті ми не могли втямити, яка сила постійно хапає нас за ноги  і кидає на землю. Найскладніше було вибратись з рядів сидінь, поміж ошелешених від шоку та реготу очікуючих. Нарешті з Вані злетіли туфлі і він вивільнився. Швидше інстинктивно, ніж розуміючи сенс наших дій, ми роззулись і босі побігли на засніжений перон, волочачи за собою плетену гірлянду з взуття та сумок.
Ваня раціоналіст!
- Вилазь, давай, - я більше не міг дивитись на Ваню з вимазаною несвіжим майонезом мармизою. Ком підступив до самого горла. В роті з’явився смак гіркої жовчі. Треба було терміново вийти на зовні. Ми вийшли на перон. Пройшли вокзал і вступили у місто….

Ужгород – Львів (епізод другий) 2006

… Ми вступили в місто. Тобто я вступив, а Троля витяг за капюшон. Дощ підсилився. Просто заливав. Лило, реально як з відра. Ми в мить промокли і відчуття дискомфорту пропало. Тішила відсутність вітру. Я зачохлив  Тролю на голову капюшон і пихнув його до переду. «Можеш раслабітся, я всьо контролірую!» От олень! Бик  поликовский!
Перші секунди ми швидко-швидко крокували. Потім Троль сповільнювався. Ще сповільнювався, і потім геть зупинявся. Отримував стусана і разом з ним пусковий момент. І цикл повторювався. Бруківка кипіла під шаленим натиском крапель, ми практично йшли по кісточки у воді. З капюшонів спадали цілі струмені води. Нарешті на горизонті з’явилось Заграва вокзалу. Він піднімався з-за горизонту, як велика, добра, світла надія на спасіння. Як місто сонця і тепла в безодні холодного, мокрого мороку провалля. Я рвонув Троля, але той раз він зробив лише кілька кроків і зупинився.
Тоді Троль впустив сумку, вона хлюпнулась в калюжу на бруківці. Повільно, якось ритуально, обидвома руками зняв капюшон з голови. І так само повільно приклав долоні до обличчя. Потім обличчя вислизнуло з долонь і піднялось догори. Небесні потоки омивали його заплющені очі, губи, щоки, стікали струменями з вух і підборіддя. Він розвів руки в сторони долонями вверх. Це видавалось на якийсь релігійний екстаз. Він широко відкрив рот, наче намагаючись захопити якнайбільше крапель.  Так тривало кілька миттєвостей. Мені почало робитись страшно.  Не міняючи пози «хреста», Троль повільно, практично по складах промовив:
- Ти нє понімаєш… Просто нє понімаєш!
Сім хвилин до відправки потягу. Чого я не можу зрозуміти?!
- Ти нє понімаєш... Нєт... Я УСТАЛ!
Твою мать!!!
І що?! І що з тим ідіотом робити? Лишити тут – хай відпочине? Менше семи хвилин. А вокзал ось, на витягнуту руку. Я безпомічно глянув на сяючий вирій з написом «ВОКЗАЛ». І буква «о»  мені підморгнула. Я глянув вниз і вправо. Фаст-фуд! Бульйончик! Троль, там бульйончики!!!! Я хапнув його сумку і побіг.  Слово «бульйон» вивело його з релігійної екстази. Для Троля це слово мало сакральний зміст. Він щиро і безапеляційно вірив, що в стані алкогольного сп’яніння чи похмільного синдрому  єдиною панацеєю є жирний бульйон. На цей клич його реакція була завжди однозначна і передбачувана.  Тож він вхопився за другу лямку своєї сумки і поволікся, затинаючись по калюжах, за мною.  Борсався позаду як брудна шмата на сильному вітрі.
Шість хвилин до відправки потягу.  Ми долетіли до кіоска. Давай бульйон. Пампушка в будці сонно перепитала, чого ми бажаємо. Я ледь стримувався. Давай бульйон. Курячий. З грибами. Та похрен. Давай бульйон. Вона ввімкнула електрочайник. Дуже повільний, лінивий чайник.
- І єщьо два хот-дога, – видав Троль. Він явно знаходився в прострації поза часом та простором.
Пампушка почала готувати хот-доги.
П’ять хвилин до відправки потягу. Вона заливає картонний стаканчик окропом. І збирається класти хот-доги в мікрохвильовку. Ні, ні, ні – пишечка, пташечка, птушечка. Ні. На гроші, давай то все сюди.  Я знаю, що вони холодні, ми не будемо їх їсти. Троль прийняв страву і вкусив її з блаженним виглядом. Почав ретельно як йог, з насолодою, жувати. Рагуль поликовский!
Чотири хвилини до відправки потягу. Я кидаю свою булку в урну, хапаю гарячий стаканчик з хімічним окропом, махаю ним як червоною шматою перед мордою поликовского бика і біжу на вокзал.  Він летить за мною, тобто за бульйоном. Молодець! Гаряча, масна суміш розхлюпується мені по руці, але струмені дощу моментально заповнюють посудину. Папір вже розлазиться в моїй долоні.
Дві хвилини до відправки потягу. Ми влітаємо в приміщення вокзалу. Я з стаканом у витягнутій руці мов Прометей за факелом на Олімпійські ігри. Позаду одурівший від запаху грибного бульйону мінотавр. На мить я забарився, шукаючи поглядом номер нашого перону на табло. І це мало не стало фатальною помилкою. Але мінотавр схибив і пролетів повз.
Хвилина до відправки потягу. Ми на пероні. Сходинки вагона складені. Але двері відкриті. Я  закидаю наплічник в тамбур. Віддаю стаканчик Тролю. В розмоклому м’якішу паперу бовтається лише дощова вода. Той сьорбає.
- Халодний!
І жбурляє стакан на рейки. Я підтягуюсь на поручні і влажу в тамбур. Встигли. Спершись плечем на стіну, чекаю, поки влізе Троль. Він тримається правицею за поручень і намагається підтягнути на ній своє тіло вгору, аби влізти. На лікті лівиці звисає сумка, яка чіпляється за виступи вагону.  В долоні тої ж руки він тримає хот-дог і одночасно з підтягуванням намагається його вкусити. Багатоопціональність задачі, що поставив перед собою Троль, мене вражає! Доки двері не зачинять, потяг не рушить, тому я можу спокійно спостерігати за процесом. Мене цікавить результат експерименту. Троль йорзає по поручню, вимазує пику майонезом і гірчицею, дре сумку об металеві виступи, це все відбувається в асинхронному коливанні кінцівок, корпусу і голови. Він схожий на робота з циклічним збоєм в програмному забезпеченні з таким синтетичним, лякаючим, пустим, неживим поглядом. Застукали кроки у вагоні за дверима. Напевне провідник, треба завершувати марафон, рвати фінішну стрічку. Я відібрав хот-дог і викинув його на платформу. Затяг сумку, а потім за комір і її господаря в тамбур. Притулив до стінки під таким кутом, щоб він не з’їхав і не вивалися знову назовні. Ну ми в потягу, хвала небесам!! Надіюсь у тому, що треба….

Познань – Краків (епізод другий) 2015
… Ну ми в потягу, хвала небесам!! Надіюсь у тому що треба. Якісь дивні вагони в тих поляків. Сидячі місця без нумерації. На квитках також жодного зазначення місця. Ми пройшли кілька вагонів і натрапили на кондуктора. Виявилось, що можна займати будь-яке вільне купе. От і чудесно. Ми, роззувшись, вляглись на потерті бархатні диванчики і тихо задрімали.
- Маєш воду? – збудив мене Касим.
О! Касиме, якби я мав воду!!!
- Сушить?! Мене теж, аж морда злипається.
- Може тут є вагон-буфет?
- Сумніваюсь, але йдем шукати. – І я скинув ноги на підлогу.
Марафон по перонах Познанського вокзалу вигнав з нас майже всю воду, а для охолодження наших тушок її таки треба доволі багато. Решту вологи зв’язав алкоголь. Шкіра на наших харях нагадувала пожмаканий картон вторинної переробки, в роті панував присмак азбесту і ацетону. Щоб вимовити кілька слів, доводилось силою відривати язик від піднебіння. Починалось похмілля. Якось передчасно, а точніше геть невчасно. Бо вагону з будь-якими припасами ми не знайшли. Ми розвалились в останньому купе  останнього вагону. Тут, в хвості потяга, нас мотиляло найдужче і шум коліс був гучнішим, але сил повертатись вже не було. Картонні обличчя пересохли і почали кришитись. Набряклий мозок пульсував в такт стиків рейок і боляче вдарявся об внутрішню поверхню черепа. Губи остаточно зліпились і почали загоюватись як будь-яка звичайна рана на шкірі.
О! Я глянув на вікно. А, ні! На жаль воно не вкрите конденсатом. А я, направду, був готовий його вилизати.
Я влігся. Спробував заснути. Де там. Касим вийшов. Його довго не було. Дуже. Хіба можна так довго сцяти, та і взагалі чим? В нас кров сухим порошком пересипається в жилах. Це навіть чути під час руху, наче я мішок з піском.
Касим вернувся. Рожевенький, морда розгладжена! Навіть набрякла! Очі вже не скляні, а маслянисті. Я припідняв голову і уважно пригледівся до його мармизи. Він либився, упоєний щастям. Облизував вологі губи. От курвий син!
Я встав і пішов в туалет. В краника не було вентиля. Аби добути воду, треба було тиснути догори пальцем на кульку, що закривала вихід з хоботка. І тоді повз неї, жалюгідними краплями видобувався мізерний потічок. Я цю ганебну систему зустрічав лише в убогих, замицьканих радянських туалетах в глибокому, туманному дитинстві. Розуміючи, що всі нечистоти з хоботка краника вже ретельно обсмоктав Касим, я без жодних вагань приклався до життєдайного  джерела, з усіх сил тиснучи на кульку язиком.
- Вважай на зуби, – Касим шкірився на мене з коридору. Не відриваючись від водопою, я простяг руку і захлопнув двері в туалет…

Перемишль (Пшемисль) – Львів 2018

…Я простяг руку та захлопнув двері в туалет. Це єдиний короткий момент між двома митними контролями, коли ним можна скористатись. Зараз потяг перетне державний кордон і туалети знову закриють. За спортивну сумку, залишену між сидіннями, я не хвилювався. Важила вона майже п’ятдесят кілограм. Далеко з нею не побігаєш. Проте, що стосується митних правил - норма! А от по грошовому допуску там була геть не норма. Десяток важких, цільнометалевих дисків, вкритих по кромці кубанітами бора. Для використання у вузько-спеціалізованих галузях.
Добирався до вокзалу я на таксі. І доброзичливий  таксист, згідно всіх правил турботливого сервісу, люб’язно намагався видобути сумку з багажника свого авто.  То було кумедне видовище. Він навіть не зрушив торбу з місця. Але я не поспішав – не так часто ця професія тішить розвагами. Я терпляче дочекався, коли він таки змордується  і віддасть ініціативу мені. З кількома «перекурами» я добрався до перону, потім до вагону. Квиток я брав заздалегідь у п’ятий вагон на п’ятдесят третє місце. Зразу поряд з місцями, де за столиком суворо засідали польські цельнікі, тобто митники.
Тут все було просто. Головне, що всі мої речі в сумці були чемно впорядковані. І я акуратно і швиденько показував все згідно запиту по своїх taxfree. І коли доходило до головного документу, а отже і головного пункту вивозу-ввозу, то після всіх моїх ретельно вишикуваних і організовано доведених до огляду кошулек, шкарпетек, парувек, олеєк, ботув спортових…. і т. д. то вже якось неетично було бембати мене за ільосць гандльову тобто товарну партію якихось залізяк невідомого призначення. Дорогих, правда! І важких.
Цельнік взяв з моєї руки коробку з кругом, проте не втримав і та гучно гепнулась назад в сумку. Добре, що не на пляшечки з олійками. Службовці переглянулись і похитавши головами, мовляв ай-ай-ай, почали заповнювати папери. В мене за плечима, в проході вагону, вже виросла черга з туристів і псевдотуристів з схожими папірками.
Щойно пропечатані документи повернулись до мене, моя логістична концепція радикально змінилась. Не звертаючи уваги на присутніх, я починаю повномасштабне перепаковування. Кожен круг замотується в чорний, як моя доля, пакет для сміття і потім з них викладається дно сумки в два прошарки. За цим я покриваю це «дно» густим безладом продуктів та одягу. Розміщую сумку в ногах, поряд з сидінням – так, аби її не довелось рухати з місця при огляді вітчизняних інстанцій.
Ну от, тепер залишається фінішна пряма. Найцікавіше.
Польські служби вже покинули потяг, українські зайдуть на технічній зупинці за кілька хвилин. В ці кілька хвилин можна злити свої страхи в туалеті.  Повернувшись на своє місце, я пригадав кумедну історію, що розповідав мені якось на кордоні старий, битий спекулянт та контрабандист.
В далекі, лихі дев’яності, прямував легендарний потяг Ужгород-Перемишль. До Перемишля він ніколи не добирався. То був «товарно-пасажирський», «безкоштовний» потяг.  В Ужгороді його чекав натовп спекулянтів. На кожну особу припадало по вісім-десять величезних поліетиленових сумок в клітинку, набитих різноманітним товаром. Потяг ледь встигав зупинитись, а сумки, торби, мішки вже влітали в вікна та двері. Де ховались провідники і хто відкривав двері в вагони, оповідач не згадував, а я уточнити не здогадався. Може там взагалі ні провідників, ні дверей не було. Потяг брали на справжнісінький абордаж. З голосінням, боєм і травматизмом.  Головне було втиснути весь всій скарб в вагон, ну і самому не лишитись на пероні.  В коридорах і тамбурах пересувались прямо по мішках і сумках. І на весь цей бліц-крик давалось дві хвилини. Щоправда, потяг завжди стояв значно довше. Первинні намагання розібратись де чий товар під час подорожі були початково приречені на невдачу. Тому нові бої та баталії починались під час вивантаження товарно-людської маси на Львівському вокзалі. З тим же голосінням та травматизмом.
І от одного спекотного серпневого дня, під час такої подорожі, коли потяг вже рушив, в плацкарт до мого оповідача заповз грубезний дядько. Він був високий і так само широкий. Величезний овальний ком сала. Плечі в нього починались від вух чи може то вуха росли на плечах, а долоні нагадували надуті медичні рукавички.  Він просунувся по сумках, напханих у вагонному коридорі, зруйнувавши їх вміст своєю вагою. І розтягся (наскільки це було доступно його комплекції) на баулах поряд з відкритим (чи вибитим) вікном. Дядько тривалий час уривчасто хропів і стогнав, намагаючись втамувати задишку. Одяг його був вщент мокрий від поту. Тобто буквально можна було викручувати з нього рідину. Дядько наче виліз з якоїсь калабані. Піт на лисині, обличчі та шиї виступав величезними краплями, які грубас розмазував мокрою шматою. Нарешті прийшовши до тями, він просипів «ТЯЖКА ДОЛЯ СПЕКУЛЯНТА» і миттю заснув з гучним храпом.
То чиста правда. Не те що зараз. В затишному ІНТЕРСІТІ з кондиціонером і зручними сидіннями. Вай-фай, телевізори, розетки і туалети! Комфорт!
Пройшли прикордонники, просканувавши паспорти. Пройшли митники. Пройшли і навіть не глянули на мене. Ну їде собі мужик. Лисий, здоровий. З великою спортивною сумкою. Заробітчанин повертається. Музику слухає, в вікно тупиться. Ну молодець, коротше. Ну і вони молодці.
Але тут повернувся один митник. Покрутився та всівся за столик, де цельнікі базувались. Через прохід від мене. Просто поруч! Тут дев’ять вагонів! Чому  він прийшов в п’ятий?  Прийшов другий митник. О! А він його шукав. А той тут. Сів поруч. Порожній вагон. Лише я і митники. Купа місця. В протилежному кінці вагону аж два вільні столики. Прийшов третій і четвертий.  Сидять балакають. Мене не чіпають. Але воно мені якось незатишно. Повітря якось загусло. А їхати ще тверду годину. Дискомфорт. Світло якось стало мерехтіти та тиснути на зір. Руки подіти нема куди.  Зад зачірхався, сидіти стало незручно. І взагалі все гнітить. Почав трусити ногою, але схаменувся. І чому хочеться на них витріщатись? Що я митника не бачив. По скроні збігла крапелька поту. І кондиціонер не допомагає. Я відкинув сидіння і закрив очі. Збігла друга крапля поту. А ще три хвилини тому мене все влаштовувало і життя посміхалось комфортом і удачею. А зараз душно, піт тече, ноги трусяться, зад свербить, повіка смикається. І взагалі якийсь суцільний стрес і тривога. Зовні я прикидаюсь, що дрімаю. Але ж треба ж так! Ну справді -  знайшли собі тут затишне місце, де потеревенити! Вони своєю присутністю всі кишки з нервами мені перемішають за ту годину. Так наче я  сиджу в водоймі з піраньями, які агресивно реагують на сечу та різкі рухи, а я нестерпно хочу пісяти і танцювати.
Ну от нарешті! Станція Львів. Митники, не поспішаючи, беруть телефони та кашкети і сунуть в тамбур.  Я за ними. Сумка відриває руку. Чого я її не покладу на підлогу? Бо знову доведеться нагинатись та піднімати її. Потяг гальмує і моя торба по інерції б’є митника в ногу. Той аж присів від такого поштовху. Такий собі маленький грубасик. Оглядається і обурено надуває губи. Витріщає свої оченятка то на мене знизу вверх, то на сумку зверху вниз. І щось в тих очах змінюється, з’являється якась здогадка, підозра. Вони стають недобрими, риб’ячими, хижими. Я не танцюю, а значить ця риба занюхала запах моєї сечі, тобто страху. Він відкриває рот, показує дрібні гострі зубки, але в цей момент відчиняються двері і нас витискають назовні пасажири шостого вагону. На пероні багато людей, я з складнощами через важку ношу минаю їх і добираюсь до лавки.  Грубенький митник вихоплює мене поглядом і вже підпливає до лавки. Чого б це? Я вже не в потязі.  Але то таке. Мороз пробирає мене по шкірі, а з носа падає крапля поту. Як такі речі взагалі сумісні?!  Грубаса окликають колеги. Він зупиняється і в нерішучості топчеться на місці. Я розстібаю сумку і дістаю скляні пляшки з олією. Повільно. Одну. Ставлю на лавку. Ні. Передумав, кладу боком. Тепер  другу. От біс, їх всього дві. Витираю долонею ніс і крадькома озираюсь. Митник зник. Відверто розглядаюсь. Немає. Тьфу. В животі стало тепло, в обличчя повіяло прохолодою, сідничні м’язи розслабились.
Витяг з сумки, ще одну – меншу сумку і наплічник. Розподілив скарб по торбах і, нав’ючившись, попрямував до вантажного відділення, де зазвичай пасуться таксисти. З носа знову впала крапля поту. Тяжка доля спекулянта!
Скидаю важку ношу в багажник таксі. Озираюсь на будівлю вокзалу і глибоко вдихаю…

Ньїредьгаза – Львів 2019
… Озираюсь на будівлю вокзалу і глибоко вдихаю. Над входом світиться електронний годинник 21:48. Треба йти штурмувати касу.  Мадьяри народ твердий, треба набратись терпіння. Ще раз глибоко вдихаю. Містечко маленьке, вокзал крихітний, каса одна, касирка англійською володіє гірше за мене. А я ще той поліглот. Ми довго визначаємо, куди мені треба, і таки знаходимо той потяг, на який я розраховую. Але щось там не так. Пишна, білява, смуглолиця пані з вечірнім макіяжем довго довбе свій комп і, очевидно, що не може добитись від нього очікуваного результату. Повертає до мене монітор і тицькає в нього пальцем. Наче я можу зрозуміти угорські написи і значення цифр в прямокутних виділеннях.  Так сяк, слово за слово, я зрозумів, що квиток вона може видрукувати, але не може вбити місце. Тобто квиток буде без місця. Мене це дивує і насторожує, я ж все таки кордон перетинатиму. Ще десять хвилин боротьби з бездушною машиною та невдоволеного сопіння в черзі за моєю спиною і я з білявою мадьяркою здаємось. Я оплачую і забираю клаптик прямокутного паперу. На ньому зазначено пункт відправки Ньїредьгаза і пункт призначення Львів. Чудесно. Ні номера потяга, ні часу відправки потягу. Лише сьогоднішня дата і через дефіс післязавтрашня.  Мене мордують сумніви, я намагаюсь розпізнати таємну зашифровану інформацію в цьому папірці, шукаю відповіді розкладі потягів. Та все марно. Я непевний в своєму найближчому майбутньому.
Крім каси світиться ще одне віконце і там нудиться якась молодиця. Я пішов діймати її. Може то довідка.
Довідка чи ні, я не дізнався, але пані було нудно і вона взялась мені допомагати. Проте знову марно. Все що вона дізналась з інтернету, що потяг Відень-Київ буде! І буде він о другій ночі. Ну чорт з ним. Чекаю….
… Стою на пероні, хвилююсь. Прибуває. Прибуває якась угорська електричка, з своїми стандартними вагонами з сидячими місцями. Але ось! Ось вони! В хвості, два наших причіпних вагони. Відень – Київ. Ну хвала Всевишньому.
Я лечу крок-підскоком до ближнього вагону і тицяю провіднику свій папірець.
- Добрий вечір. А то квиток не в наш вагон.
- То в наступний? – я ще радію.
- Ні! То взагалі квиток не в наші вагони.
- Як так? Я його в касі взяв. А куди? – я вже не радію і не дуже розумію.
- Ну Ви тут бачите, що було щось написано про наші вагони?
Цей провідник вміє і пояснити, і підбадьорити!
- Це квиток на ту електричку, яка нас тягне, – нарешті після поважної паузи милосердно роз’яснив.
- Але та електричка через кордон не поїде! – я вже знову тривожусь.
- Не поїде.
Во, бля! Яка мальовнича перспектива!
- Мужик, візьми мене в вагон зайцем. Я заплачу окремо, – переходжу я на фамільярно-дружній тон.
- Мужик! Куди? Я від полчища таких як ти в Відні відбивався, а потім Будапешті. Там цьотки з дітями були. В мене немає місць. Вагон забитий. Я не знаю, що за хрень вам продають в тих касах.
Ще кілька хвилин беззмістовних прирікань. Провідник непохитний, та й що йому до мене. В сортир він ж мене не помістить, як на сидяче місце. Робити нічого. Я лізу в вагон мадьярської електрички. Чого я туди лізу? Напевне, мудріше було б піти в касу повернути гроші, заночувати в Ньїредьгаза і зранку добратись автобусом в Дебрецен, а потім в Ужгород. Але я лізу в електричку і весь охоплений тривогами та невизначеністю чекаю мадьярського кондуктора.  
Кондуктор виявився молодцем. Він коротко і ясно пояснив мені, що цей квиток дає мені право пересуватись на будь-якому потязі, який прямує до кінцевого пункту призначення, зазначеного на квитку. За наявності вільних місць. Тому і дати в мене дві. Тобто квиток дійсний три дні. Я можу хоч з десятком пересадок добиратись протягом зазначених дат. Аби лише у потягах були вільні місця.
Красота! А як щодо кордону?
Електричка прямує до станції Загони, Угорщина. Наступна станція Чоп, Україна. Як я перетну кордон? На чому? Пішки? Як цей процес взагалі відбувається? На що мадьяр посміхнувся і сказав,  що я вже великий хлопчик і на місці зорієнтуюсь. Є квиток – немає проблем! Клацнув компостером  і зник в наступному вагоні.
Загони. Я вискочив з вагону з наміром вистежити якогось досвідченого пасажира. Круто. Ми не на станції. Потяг просто стоїть на колії між іншими потягами. З електрички вийшов лише кондуктор. Я був єдиним пасажиром. Це відкриття мене потішило до розпачу. Доки я тішився, мадьяр зник між вагонами. Я позаглядав в просвіти між вагонами – там були потяги, потяги і потяги.  Ми були  всередині якогось залізничного вузла. Ще одне обнадійливе відкриття. Третя година ночі. Загони. Тиша. І потяги, потяги, потяги. Переважно товарні. Я побрів до вітчизняних, забитих, причіпних вагонів. Минув перший. З тамошнім другом не договоришся, вже балакали.  Провідник другого вагону сидів навпочіпки на сходинках і курив. Ну хоч щось, тобто хтось.
- Доброї ночі. Мужик, рятуй. Продали «липовий» квиток. Де тут станція, де митниця, де КПП? Куди податись?
- Та тут такого нема, – відповів він ліниво. – Нас  зараз відчеплять і перетягнуть в зону митного і прикордонного контролю. А там зачеплять до Ужгород-Київ і погнали.
- А я туди можу зайти?
- Зайти? Як, пішки? – він підняв брови. Я зрозумів всю недолугість свого питання.
І ось тут я направду розгубився. Якщо я буду лазити тут поміж потягами серед ночі поряд з кордоном, де немає пішого контрольно-пропускного пункту, то мене напевно заарештують. Або підстрелять. Та і як звідси взагалі кудись добратись.
- Йоханий бабай! І куди мені… - Я підняв очі на провідника.
- А куди тобі?
- Львів.
- Двадцять євро.
Нє! Ну то вже поступ! То вже зовсім інше кіно! Геть другий бакун! Вихід з безвиході!
- Десять і всі форинти, які маю. – Я підняв брову в знак запитання.
- Давай залазь, – провідник встав і втягнув мене за руку в вагон.
- Ляжеш на моє місце. Мені і так не спиться, – він напевно мені підморгнув, але в темряві вагону цього не було видно.
Чому йому не спалось, стало зрозуміло згодом. В купе провідників, тобто в крайньому, під нижньою поличкою знаходились якісь важелі чи перемикачі, за допомогою яких вагони чіплялись та відчіплялись. Протягом наступних двох годин мене будили кожні хвили десять – п’ятнадцять. То щось перемкнути, то паспорт дай. То навпаки. Але то вже дріб’язки. За те що мені довелось двічі платити за проїзд, я без докорів сумління вкрав металевий підсклянник з витисненим логотипом УЗ. Один з найдорожчих мені сувенірів – десять євро і дві тисячі форинтів. Треба було ще і ложку сперти.
У Львові я підійшов до провідниці потягу Ужгород-Київ з своїм квитком і запитав, чи цей проїзний документ дійсний, тобто чи взяла б вона мене в вагон в Чопі з цим папірцем. Ні. Це взагалі не проїзний документ. Немає номера потягу, немає вказаного місця. Немає часу відправки.  Не дійсний! Тобто дійсний, але не на території Неньки. В Ньїредьгаза мені могли виписати квиток хоч  куди, тільки доїхав би я лише до кордону Євроунії. Бо система ця діє лише там.
Я мовчки крутив квиток в пальцях. Провідниця повернулась в тамбур…

Ужгород – Львів (епізод третій) 2006

… Провідниця  повернулась в тамбур, певно щоб закрити двері, і очманіла від несподіванки.  Вигляд наш не надихнув би портретиста. Мокрі, п’яні. І брудні – як наслідок вповзання в тамбур.
- Документи! – прикрикнула на нас.
І навіть не потяглась зачиняти зовнішні двері. Мабуть в її наміри не входило впускати нас в вагон. Я спробував роз’яснити причини нашого непристойного вигляду, але за кілька фраз зам’явся. З виразу обличчя провідниці стало зрозуміло, що мій теперішній діалект зрозумілий лише мені і Тролю. Я добув  квиток і паспорт. Боляче штурхнув колегу ліктем.  Він чемно повторив мої дії. Отримавши паспорти назад, тихо посунули в вагон на пошуки своїх місць, щиро втішені тим, що нас не викинули на перон. Так в радісній задумі я прокрокував весь вагон і зупинився перед дверима на вихід. Троль вперся в  мою спину.  Я розвернув його і ми пішли в зворотній бік. Місця знайшлись десь в середині вагону. Верхня і нижня поличка. Я склав свої речі та взуття у відсік під нижню поличку. І босий пішов за Тролем, який тепер вже вперся в двері в протилежному кінці вагону. В купе він всунув сумку поряд з моїм наплічником і на диво вправно роззувся, сховав взуття та, що ще дивовижніше, спритно вліз на другу поличку. Одразу ж зліз, втиснув мені в руки свій паспорт, гаманець, телефон і знов заскочив наверх. Фіга собі Мауглі! Прихований герой паркуру. Він щойно не міг вийти з кута, а зараз мов вправна білочка.
Я запхав його скарби йому в черевики і захлопнув поличку. Втома, алкоголь, тепло і гойдання вагону швидко мене заколисало.  Я мирно спав і мені снились, напевно, приємні сни. Бо прокинувся я в чудовому настрої.  Вагон гойдався, залитий ранковим сонячним світлом.  Було тихо. Сусіди ще спали.  І лише чучух-чучух, чучух-чучух.  Мир і благодать.  Чучух-чучух, чучух-чучух.
Зверху зашаруділо і з верхньої полички наді мною виглянула голова Троля. Голову потворила гримаса страху, навіть жаху, але вмить змінилась виразом полегшення, а потім взагалі розм’якла в блаженній посмішці.
- Ти єсть! Фу. Ну Слава Богу нє потєрялся! – Видихнула голова і зникла за поличкою.
Я витримав маленьку паузу. Потім тихо витяг з-під голови подушку і безшумно розвернувся. Вперся правою стопою в нижню поличку сусіда, лівою в свою і різко беззвучно встав на рівні ноги, тримаючи подушку перед собою. Голова не встигла зрозуміти, що відбувається, коли я накрив її подушкою і міцно притиснув до полички. Тіло крутилось, вилось. Кінцівки бились, штовхались, копались. Проте та нахабна голова була міцно зафіксована. Інтенсивність опору росла, з-під подушки просочувалось заглушене виття. Я наліг ще дужче. Супротив перетворився на конвульсії. І от почав спадати, слабнути. Коли вже майже припинився, я забрав подушку і зістрибнув вниз.  В цей момент зайшов провідник.
- Прокидайтесь, станція Ль… - його перебило натужне, хрипле виття з верхньої полички – Троль відсапувався після екзекуції. Провідник уважно оглянув мене, подушку в моїх руках і мовчки вийшов. Сусіди надалі робили вигляд, що міцно сплять. Чучух-чучух, чучух-чучух….
На пероні чекала моя кохана Сюсяна…

Львів – Цунів 2008
… А на пероні чекала моя кохана Сюсяна. Та білява паскуда! Підла гадюка! Два тижні тому стрибнула з парашутом. Без мене! Потаємно! З якимись своїми сумнівними колежанками по роботі. Пригрів змію на грудях! А потім так скромно, між іншим, наче про купівлю побутової хімії – «А пам’ятаєш ми хотіли стрибнути, так от,  я вже стрибнула». Нє… ну… і взагалі…
Моя чоловіча гідність була зневажена жіночою підступністю, фемінізмом та емансипацією. І взагалі ми домовлялись разом стрибати! І  там  Я! Я мав виступати в ролі провідника, захисника і наставника над ніжною квіточкою! Мій юнацький максималізм вимагав відновлення паритету і я зібрав команду ентузіастів, з якими ми вирішили стрибнути. Тобто я вирішив, що вони неодмінно мають стрибнути. Тож мені потрібно було самоутвердитись. День «х» настав, я в збентеженні летів в маршрутці на залізничний вокзал, і ось тут до мене почали надходити ганебні смс. Форма викладки була різна, зміст один. Приблизно такий: «я засцяв, давай іншим разом домовимось і не стрибнем, бо я знов засцу».  Матріархат неминучий! Емансипація нездоланна! Купка малих пісюх зібралась і стрибнула, а стадо мужніх, гордих жеребчиків… Ех! Тому і стадо, а не зграя! Невдовзі мужні жінки тендітним чоловікам квіти даруватимуть, а ті від надлишку почуттів млітимуть. Скоро на планеті магнітні полюси обміняються місцями. Може це все взаємопов’язано?!
Ну от я самотній, але цілеспрямований і дуже злий, на вокзалі. А тут вона! Кохана! Вся така тендітна, губки закусує, кліпає.
- Чого приперлась?
- Підтримати тебе. – Вона дивилась своїми великими, наївними, зеленими очима мені прямо в вічі. Навіть не зважила на мою хамську поведінку. Така привітна, мила. Ніби я з квітами, а не докорами; з компліментами, а не з буркотінням під ніс.
Еге ж. Підтримати. Переконатись, що я стрибну! Аби потім не прибріхував! Підступності жіночій меж немає!
Робити нічого, не проганяти ж її геть. До того ж вона дорогу знає, а я ні. Та може і зголоситься вдруге стрибнути. Тож буде в нас і спільний стрибок. Не такий я вже і ображений.  Та і злий я на своїх богатирів соратників.
Вийшли ми з електрички на полустанку. Назад рейки, вперед рейки, справа поле, зліва поле. А посередині цегляна будка з написом «Цунів» і ми. Десь на горизонті проглядаються діброви, і все.
- Сонце моє, куди йти? – питаю. Мусить ж вона пам’ятати, лише два тижні минуло.
Але натомість Сонце моє потискує плечима.
- Ну якісь орієнтири пригадуєш? Ви за будку йшли, від будки? В напрямку тої діброви? Чи може туди до того лісу?
Сонце покрутилось, потопталось і так нерішуче каже:
- Там десь коники стояли, такі прикольні! Один був рудий з білою грудкою. Ми повз них проходили.
Ну так! Коні! Куди ж вони дінуться! Особливо рудий. Коні це ще той стаціонарний об’єкт, що може служити вірним орієнтиром тривалий час! Їх навіть на військові мапи наносять. Особливо з білими грудками. Сюся завжди любила коників, не дивно, що інших орієнтирів вона не помітила.  Настала пауза. Сказати було нічого і ми стояли в нерішучості.
На колію вийшов запецьканий  в шмір чоловік з відром соляри. Ов-ва! Ми для нього були такою ж несподіванкою, як він для нас. Рейки туди, рейки сюди, навколо поле, і бац – Дідько з відром солярки! Певно будка «Цунів» то якийсь телепорт.
- Еее… Я перепрошую, а куди йти до аеродрому?
- Он туди, - Дідько витяг бруднющу руку в керунку діброви на горизонті. Ми повернулись, проводячи поглядом вказаний напрямок.
- Дякую, - але вже не було кому. Однозначно телепорт. Я полазив по полустанку, туди-сюди. Обійшов будку. Немає і сліду. Лише краплі солярки на бетонній платформі. Ну і дідько з тим Дідьком.
Я взяв своє підступне Сонце за руку і ми пішли у вказаному напрямку.
Коники! Прикольні коники! Ні, поки що матріархат нам не загрожує. Поки що!


ЗИМА 2021







Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 25-02-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Вікторія Штепура, 19-02-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Інра Урум, 15-01-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67863392829895 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …