Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48570
Рецензій: 93322

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

САДЛЯК

© Леонід Данільчик, 04-01-2021
*Дібра – діброва
*Банячок – металеве горнятко
*Виварка – велика каструля
*Начиння – тарілка, миска, посуд
*Суфіт – стеля
*Сіни – прихожа
*Кухня – піч для готування їжі, покрита зверху блятами.
*Блята – товста металева пластина, що покриває кухонну піч і створює пласку горизонтальну поверхню для приготування їжі. Вогонь розпалюється в кухні, безпосередньо під блятами.

Двір Садляків стояв поодаль інших дворів хутору. Обнесений щільним парканом темних, триметрових грабів. Виглядав він  з далеку мов діброва – по тутешньому, дібра. Лиш, наблизившись ближче, робилось помітно, що форма діброви прямокутна та й грабчаки надто щільно тулились один до одного, густо сплітаючи гілля.  Такий суворий, похмурий паркан, взимку рятував двір від заметів снігу, восени - від холодних вітрів, літом – від спекотного сонця. Через нього темний, затінений сад був вбогим та скупим. Де-не-де кущ чахлої смородини чи  порічки, ягоди яких ніколи не достигали і завжди були дрібними та квасними. Десь траплявся аґрус, що ніколи не родив. Та кілька  практично  безлистих, наче у вічній осені, яблунь та грушок. Усі сади взимку понурі, але це залишався жалюгідним весь рік. В двору  мостилась квадратна, кам’яна хата з шпичастим, шиферним дахом, розмальована білим та блакитними кольорами. Світла та  доглянута – гостро вирізнялась посеред завжди розсіяних тут сутінок. Навіть у ночі, вона неначе ледь помітно світилась, віддаючи ту  крихту сонячного світла, якого встигла вхопити за короткого зимового дня. За хатою, одним рядом, тулились до грабчаків  шопа і  стайня та кухня-мазанка. Сховані в тінях вечору, майже непримітні. Лише вікно мазанки тремтіло каро-жовтим, слабким світлом.
Серед тиші неголосно перегукувалась худоба. Розважливо, з великими паузами, наче вела поважну бесіду. Ймовірно скаржилась на холоднечу. Ті гуки вивільнювались тягуче, а потім різко обривались,  миттєво замерзаючи в морозному повітрі, падали на брудний, втоптаний сніг і розсипались тихесеньким тріскотом.
Взимку Сонце ставало пізно,  сідало рано. Люди ставали рано, лягали пізно. Так і зараз, день давно зійшов, а на кухні все ще порались.
В єдиному просвіті між тіснявою грабів, на фоні сніжної білої пустки, за фірткою, з’явився темний силует. Навіть зсутулений виглядав він високим. То був чоловік сорока років, щільно вкутаний  в кожух, проте грубий одяг не приховував його худого, витягнутого стану. Свої, непропорційно довгі, руки він тримав перед обличчям, безперервно хукаючи на величезні, замозолені кулаки, марно намагаючись їх зігріти. Хутряна шапка постійно сповзала на  ніс і він не рознімаючи долонь та не припиняючи їх розтирати, нервово зсував її на чоло.  Лице його, прикрите високим коміром, було понівечене потворним шрамом, що проходив через ліве око і виглядало це так мов щоку засмоктує  пустка в  ямці очного яблука. Ще дитиною, знайшов патрон і була то його улюблена цяцька, аж доки на спробував забити його молотком в пеньок. Життя хлопцю врятували, а око – ні. Разом з оком витекли всі дитячі риси. Травма спричинила разючу зміну характеру. З доброго, привітного хлопчини став замкнутим, дратівливим, скупим. Не мав вже жалю до тварин, співчуття до людей. Часто спалахував безпідставним гнівом і довго не міг вгамуватись. Зате був впертий та цілеспрямований до безглуздя. Скалічиться, але зробить так як постановив. Не раз від виснаження млів серед поля.  Та вже нічого не могло його змінити. То був прикрого характеру чоловік. Він не дозволив би нікому зайвої крихти хліба з’їсти чи то на ковток молока більше зробити. А ні собі, ні батькам, ні дітям.
То був голодний час короткого миру між світовими війнами, і місце те ще не почало топилось в крові міжетнічної різні. Тож такі риси тут вважались, швидше перевагами ніж недоліками. Дівок віддавали за працьовиті руки, а не за кучеряві голови. Хлопці йшли де було поле, а не стрункий дівочий стан.
От і  незважаючи на прикрий характер та спотворене обличчя, Янтко, одружився швидко. З Ольгою. А насправді з добрим шматком поля, з великою господаркою, з кам’яною хатою.
Янтко був сильно втомлений  і добре на підпитку, його дратувало все довкола. Мороз, темінь, хрускіт брудного снігу. Він було скерувався до хати, але око  дражнило, мерехтливе, світло в глибині двору. Господар, роздратовано залаявшись під ніс, захрустів широкими кроками до мазанки. Після пронизливого  вітру зовні, затишок двору видався йому теплим і зло почало відступати, натомість насувала млявість. Пригадав криваво-червоне сонце під час заходу – завтра буде мороз. Гепнув долонею в двері, ті скрипуче, але слухняно прочинились. Ольга, підстрибнула від несподіванки, на мить заціплено завмерла і якось  налякано, рвучко розвернулась до дверей. Швидко встромила правицю в кишеню кожуха.  Тоненька, як соломинка, жіночка віком трішки за тридцять, але вже так заморена працею, що виглядала старшою за чоловіка. Вона пильно вглядалась в просвіт дверей затиснувши в лівій руці  горіховий прут, котрим помішувала вариво. Крізь прочинені двері, огорнутий тяжким, холодним  повітрям, вступив господар. Сів на ліжко, набите сіном та мишами. Втупився в на гасову лямпу, що стояла на столі поруч з вікном. В протилежному куті, Ольга знову заклопотала на кухні.
- Чого ти ше тут? – витиснув Янтко. Слова йому вже давались важко. Він продовжував механічно розтирати долоні.
- Вже скіньчила, дам свиням їсти – відказла Ольга – тай піду до хати.
Тепло розморило, мерзле тіло розм’якло, в голові зашуміло. Янтко  почав мліти. І втямивши це, з зусиллям піднявся на ноги і вивалився на зовні, не зачинивши дверей. Зачепився плечем за одвірок, але втримав рівновагу і важкою ходою, виснаженої людини, попрямував до хати.
Ольга, помішуючи вариво, почекала доки стихне грузний хрускіт. Вийшла на ґанок і уважно вгляділась в сутінки -  чи де не впав.  Потім причинила двері, вернулась до кухні та  дістала з правої кишені кожуха  шматок, припеченого з одного боку тіста, розміром з долоню. З грубшого, обібрала з паляниці сміття, що поналипало в кишені та кинула сирим боком на бляту за виваркою. В кухні колись червоні вуглики вже засіріли. Але грубі, металеві бляти були ще гарячі і їх тепла ще вистарчить для маленької палянички. Жінка мішала помиї в виварці та розсіяно  спостерігала за танком тіней на суфіті та стінах.
Ольга вхопила за ручки та стягнула важку виварку і так не розгинаючись, піднесла вариво до дверей.  Випрямилась, поправила кожух та повернулась до кухні. Паляничка, мабуть, вже готова. Взяла  її, дбайливо огорнула в шматку та сховала в складках спідниці. Полум’я в лямпі задріботіло, тіні зашарпались по стінах, підлозі, суфіті. Ольга здригнулась, вийшла з задуми. Ну от лишилось тільки свиням їсти дати. Погасила лямпу.
Янтко, беззвучно мов мрець, лежав  лицем в подушку на ліжку. Діти шумно сопіли в сусідній кімнаті. Двійко малих, мурзатих дівчаток та хлопець підліток. Ольга тихо з сіней увійшла в кімнату до чоловіка. На помацки підійшла до великого  п’єца. Злегка торкаючись пальцями його гарячої стінки, наблизилась до дверей в сусідню кімнату. Взялась за клямку. Завмерла. Прислухалась. За дверима сопіли діти, за дверцятами п’єцу потріскували дрова, а з ліжка не долинало  жодного звука. Не натискала на клямку – не наважувалась. Не певна була, що чоловік спить. Так і стояла не ворушачись і вперши погляд вниз, на нещільно прикриті дверцята п’єцу. Там за ними шпарко миготіло полум’я, граючи тінями на затертих чоботах Ольги.  Тіні зненацька заметушились, полум’я зашипіло і з тихим тріскотом з під дверцят вистрибнув яскравий вуглик. Заскочив на поліно, завмер та почав, ображено і самотньо тьмяніти. Ольга присіла, відкрила дверцята, взяла поліно з вугликом і вклала у п’єц, за тим щільно закрила дверцята.  Вже почала підійматись, упершись руками в коліна, але роздумала. З мить повагалась  і присіла знову. Пововтузившись, витягла з складок спідниці паляничку, прискіпливо поправила шматку, що її огортала і вклала пакунок в попельник, ховаючи його за рогом отвору. Обтріпала руки від попелу об діл спідниці та пішла до бамбетля. Всілась на нього і почала стягати чоботи.
***
Влодко прокинувся. Розплющив очі і одразу примружив їх. Він збирав всю свою відвагу, концентрував силу. Знав, що вибору  немає!  І майже немає часу. Стиснув пружину волі до максимуму і відпустив. Вона вижбурнула його гаряче, розніжене теплом пухової ковдри, тіло в свіжу бадьорість зимного ранку. Збадьорило так, що зуби забриніли як джмелі в літі, а шкіра стала гусяча. Часу поменшало, залишилось просто – обмаль!  Не зволікаючи ні миті, встромив босі ноги в чобітки, на льоту схопив та  накинув кожух на щуплі плечі, і так з непокритою головою вистрибнув на двір. Залихвацьким віражем, розбиваючи чобітками в скляний пил крихку коринку на брудному снігу, залетів за ріг будинку.  Під гучний зубний передзвін, почав старанно виводити на білому снігу жовті літерами власного імені.
Будили Влодка не півні і не ранкове сонячне проміння, а суттєво вагоміша причина. Переважно причини вистарчало лише на дві, іноді на три, перших літери. Нагорнувши чобітком сніг на  свої каліграфічні досягнення, він стрімко, мов ластівка, влетів у сіни. Там отрусивши сніг з взуття, вже не поспішаючи зайшов в кімнату. Після двору тут було тепло. Став серед кімнати і широко-широко розставивши руки міцно і солодко потягнувся, сильно-сильно замружившись і голосно замуркотівши від задоволення.
Влодкові вже виповнилось чотирнадцять, він був файним, веселим, говірким хлопцем, такий як його батько до травми.  В середині парубочка било могутнє життєрадісне джерело, що змивало весь непотріб негараздів і прикростей буття, та залишало в душі лише відбитки такого яскравого, такого різноманітного і такого цікавого світу. Наївний, як всі сільські діти, зате вкрай добрий та чуттєвий. Сердечно любив маму та понад усе сестричок. Завжди клав їхні бажання та потреби понад свої, аргументуючи собі це так: «шо воно,  оте, ше мале та дурне як той цап».  Тому, витяг мале відро з під ліжка дівчаток, що слугувало нічним горщиком та поніс до гноївки. Цього разу вже Влодко був в зашпиленому кожушку, і націпивши шапку на голову.
В сіни зайшла мати, а з нею хмаринка гарячої пари – несла окріп. То вже буде вмивання.  Прокинулись та швендяли по кімнаті дівчатка. В шурхали одних сорочках та надто великих капцях дві маленькі, русяві, сонні примари -  сестрички. Позіхали та розтирали кулачками очі. Влодко, не звертаючи на них уваги, скинув з себе полотняні спідні та сорочку  і почав жваво натягати на себе теплі кальсони, свіжу вовняну сорочку та штани. Штани були з щільного та грубого матеріалу, погано гнулись в колінах. І коли присідав, злазили з поясу, тягли за собою кальсони і оголювали сідниці. Для запобігання цієї недостойної незручності, використовувався товстий шнур у ролі ременя. Але рятував він ситуацію лише частково. Торбу до школи збирати не доводилось, бо вдома з неї нічого і не добувалось. Тож, так босоніж, в сорочці і підтягнувши тверді, як характер тата, штани до грудей, він пішов до кімнати батьків.  На Бамбетлі лежала миска теплої води, поряд кавалок мила обліплений твердими крихтами різного сміття. Під тяжким, похмільним поглядом батька Влодко старанно дряпав обличчя милом, що не бажало милитись. На столику, під вікном парувало два горнятка гарячого, праженого молока. Дві димки вихриками, підіймалась з емальованих банячків, сплітались разом і топили, своїм теплим подихом орнаменти старанно вималювані морозом на шибці вікна. Потім ледь чутним ароматом прокрадались поміж безліч різних запахів кімнати. Оминали навіть різкій сморід Янткових онуч, що той намотував на  ноги і спокусливо лоскотали, дражнили ніздрі хлопчика. У Влодка гострим голодом засмоктало в ямочці, рот заслинився. Крадькома зиркнув на столик і з безнадією, але апетитно, лиґнув слину. Ольга підійшла до п’єца. Дещо забарилась, докладаючи поліно і підступила до сина. Простягла йому, знятий з п’єца у двічі складений, рушник. Не надто чистий, зате сухий та теплий. Влодко розгорнув його та підніс до обличчя. Паляничка, злегка вкрита попелом, притислась до щоки, наче страшенно скучила за хлопцем. Він потягнув рушник по  шиї і вона шмигнула за комір сорочки, спинилась якраз там де більше всього смоктало від голоду. Від того, їсти захотілось ще дужче. Мати погладила  чуприну сину і той, відірвавши обличчя від рушника, підняв до неї веселі очі і широку заслинену усмішку.
Влодко дуже докладно та відповідально мотав онучі на ноги. Намагався не думати, про те як сестри п’ють гаряче молоко, проте їхні смачні сьорбання і цямкання пролітали крізь стіну, п’єц, двері та цілеспрямовано гніздились в його вухах – зрадницьки розбурювали голод.
- То є так! Учень муси бути голодний, бо не буде ся вчив! – безапеляційно заявляв Янтко. Мати благала – відмахувався. Наполягала – лаяв. Давала снідання крадькома - бив. Позиція батька була – чітка та непохитна.
Влодко закутаний, так що проглядались лише очі крізь вузьку шпарину, з сумкою через плече і паляничкою за  пазухою, отримавши від матері поцілунок в єдине доступне місце – перенісся, захрустів по стежці до фіртки. Батьки пішли в мазанку снідати.  Покинувши свій темний, але затишний двір, Влодко замружився. Не сильний, проте пронизливий вітер, підло пробирався у всі шпари в одязі і заганяв туди гострі кришталики морозу які болюче щипали та дряпали. Дорога була втоптана, тож крокувалось легко. Пройшов Мількин двір, потім Василів. Звідси діти були менші, отож відвідували молодшу школу в селі побіч - Подусільні.  Вийшов на подусіленську дорогу, там по при неї стояли  двори Зозулів та Чіпків, за ними ще два двори.  Тут завжди зустрічались з Славкою, Нанькою та Михасем. З ними йшли по при поля, до Псарів. Там їх чекали тамтешні діти і вже гуртом простували до старшої школи в Болотні. Але дітей не було, а мороз брався що раз дужче. Чекання затяглось і Влодко втратив терпець. Треба було йти.  Поле було злегка присипане снігом, і виглядало доброзичливо, наче купа різдвяних папмушків наскладаних на столі та посипаних цукровою пудрою. Отже, Влодко рушив не стежками між полями, а навпростець по діагоналі. Орієнтиром на великі скрити соломи. Пампухи, вони м’які та кругленькі, а борозни мерзлої землі – тверді, нерівні та слизькі. Йти було складно, але вертатись вже не хотілось. Шкода було змарнованих сил.  А сили марнувались з кожним кроком. Заважав громіздкий, важкий одяг. Голодний Влодко швидко втомився.  Шалик від теплого дихання став вологим і гидко прилипав до уст та носа, заважав дихати. Матеріал, його, кудлатився і шматочки тканини з неприємним смаком паскудили язик, потрапляли в ніздрі та горло від чого хотілось чхати та кашляти. Чоло запріло і шапка почала натирати шкіру на скронях.  Влодко стягнув шалик і, наче об ожинник, обдер обличчя морозним вітром. Груди стиснулись від холодного подиху. Так – ні! Краще жувати вогкий шалик.  Через борозни доводилось високо задирати ноги і через те штани злазили. Хлопець незграбно підтягував їх на ходу. Голова зіпріла і шапка боляче терла скроні. Пальці в рукавицях замерзли. Розізлився на себе, на мороз, на штани, на борозни. Покинув притримувати шапку та поправляти штани. Широко закрокував, гнівно тупаючи. Замахав в ходу руками. Одна рукавиця злетіла і впала попереду. Влодко хотів не сповільнюючись  підхопити її та зачепившись за борозну впав. Шапка здерла шкіру на скроні – запекло. Штани злізли, а гидкий шалик заліз в рот, оголивши щоки та ніс щипучому морозу. Влодко відчув себе безпомічним, самотнім та нещасним. Хотілось заплакати.  Зробив глибокий вдих і в груди проник гострий, холодний біль. Дихання сперло, наче на спину встромили крижаний клин. Розпачливо застогнав, але получився який тягучий рик. Вітер збирав крихти білого льоду вимішував з чорним пилом землі тягнув це вздовж борозни і  жбурляв в обличчя Влодкові, дряпаючи йому очі та шкіру. Хлопець поправив чолом об борозну шапку, полежав  ще мить. Зібрався з силами і зціпивши зуби, рішуче піднявся. Скинув другу рукавицю, прутко розстібнув кожух. Швидко, як дозволяли занімілі пальці, підтяг штани та міцно зав’язав шнур, змістовно поправив шалик і шапку. Вже з труднощами застебнув кожух, натяг рукавиці і сховав руки в кишені. Енергійно стискаючи та розтискаючи кулаки вперто попрямував до скирт. Тепер вже обережно ступаючи, подолавши своє роздратування.
****
Стефко зі смаком тягнув пласку папіроску, напівлежачи на ліжку, в одних кальсонах без сорочки. Шкробав свої сиві, кучеряві груди. В будці-вагончику, було темно, накурено і гаряче. Світло заледве пробивалось  крізь маленьке віконце, з щільно зарисованою морозними візерунками, шибкою. В розсіяному світлі, сизому тютюновому тумані та розпеченому повітрі все було лінивим, млявим, невагомим. Все що могло вміститись в цій бляшанці то лише ліжко, піч, дрова, Стефко і Тузік. Крихітний пекельний рай по серед мерзлого пекла. Сиди тут та пали собі дрова та бакун . А Стефан палив! Палив! Дрова, так що по при буду квіти цвіли! А папіроси, так наче в буді грозову хмару сховали.
Але то є  добра робота, для ще не вельми старого вуйка і вельми молодого пса – грійся тай гляди щоб ніхто солому не тягав. Обов’язки ділили порівно. Стефко грівся, а Тузік глядів. Тобто нюхав. Але не в такий мороз! Отож, наразі грілись обидва. Нажаль, наразі, радість затишного спокою старому псувала та вагома причина, що будила щоранку Влодка. Причина ця, наштовхувалось на рішуче небажання одягатись та покидати свою розпечену, просочену тонким, духмяним ароматом смердючого бакуну, оазу. Протистояння затягувалось, але врешті-решт компроміс духу та тіла був досягнутий. Стефан з недопалком в губах, всунув босі ноги в кірзовці і попередньо заклавши в піч ще два поліна, неохоче привідкрив двері утворивши, мінімально необхідну для процедури, щілину. Навіть крізь таку малу шпару мороз, гостро та неприємно, щипав тіло за усі доступні місця.  Стефко потягнув папіроскою і надто короткий недопалок боляче обпік губу. Старий замотиляв головою,  фиркаючи та спльовуючи, але папірка міцно прилипла до губи. Дід впустив, двері аби втерти рукою губи, і ті розчинились навстіж. Мороз люто ошпарив майже голого діда, а той  натомість люто облаяв мороз. Розібравшись нарешті з кальсонами та недопалком, Стефан потягнувся, на зовні, до клямки аби закрити двері і побачив я темна постать майнула за ріг скирти.
- Ну як хтось в такий холод пішов красти солому, то мусить вона йому дуже треба. Хай бере. – розважив, в голос, дідо.
Але про всяк випадок, поклав на вузеньке підвіконня банячок за гарячим липовим чаєм, аби шибка відтанула.  Почухав Тузіка за вухом і вмостився на ліжку так, щоб крізь скло проглядався ріг скрити.
Стефко вже допалив третю папіроску і піднявся, щоб жбурнути недопалок в піч. Чай охолонув і шибка вікна почала знову затягуватись візерунками. Старий затривожився. Що то з тим крадієм? Чого там так довго? Скільки йому тої соломи треба? Непокоївся чим раз дужче. Не втерпів, почав одягатись.  Молоденький, жвавий пес, сірий з білим черевцем, стурбовано підняв ліве вухо і погляд на господаря. За мить зрозумівши про що йдеться, зістрибнув з ліжка і  всівся на задні лапи перед дверима вперши погляд в клямку. Дід відкрив двері, переступив через Тузіка  і зупинився, завбачливо тримаючи двері надалі відкритими. Пес рішуче вистрибнув на мерзлу землю… і ошелешено завмер. Лапи та хвіст витяглись в струни, вуха стали дибцем. Вигляд мав, наче невдала порцелянова іграшка. Враз раптово закрутися, заскиглив і з підтиснутим хвостом, ковзаючись лапами по слизькому ґрунту, застрибав назад домів. Дід, ховаючи посмішку в сивих вусах, зачинив двері. Мороз був направду лютий і старий хутко зашаркав кірзовцями. Завернувши за скирту, одразу помітив в її довгій стороні заглибину. Місце де вибрали солому. Покрокував до неї – треба було закласти прогалину. Ямка виявилась геть не глибока, тай солома з неї була, більшим чином, порозкидана поруч. Старий здивувався, але погода не спонукала до тривалих роздумів, свої враження можна викласти згодом Тузіку. І він зібрав грубими рукавицями розкидану солому і почав втрамбовувати на місце. В ямці  солома замичала, заворушилось. З несподіванки Стефан аж впрів, налякано позадкував, заточився об борозну і незграбно завалився на бік. Болюче вдарив лікоть. В розбуреному місці скирти солома ще ворушилась. Нарешті завмерла. Обличчя діда посіріло, очі викотились, в вухах голосно зашвидив пульс. Стефан вскочив і одним махом вигріб великий шмат соломи, який ховав в скирті скуленого в калачик підлітка. Той лежав на боці вперши коліна в груди. Рукою, в грубій рукавиці, притискав до обличчя, надкушену паляницю. Хлопець спав.
****
За скиртою не було вітру і Влодко зупинився перепочити. Сів навпочіпки, опершись спиною на солому. Сил вже геть не було. В додаток до усіх попередніх негараздів, почали мерзнути пальці ніг. В поперек було холодно і малий втерся в скирту. В спину стало трішки тепліше. Розгойдуючись, втиснувся глибше. Ще криху потеплішало. Хлопчик повернувся, розгріб солому і втиснувся в утворену шпарину. Вишкрібав з під себе солому та затуляв нею прохід на зовні. Так, потрошки, заглибився в скирту. Стало тепліше і навіть втома дещо відійшла. Підклавши торбу під зад, Влодко скинув рукавиці інтенсивно почав розтирати руки, швидко хукаючи на них. Коли пальці стали слухняними розстебнув кожух та поліз під одяг. Довго нишпорив, нарешті видобув паляничку. Поклав її на рукавиці і став застібатись. Пальці почали знову замерзати. Хлопець підтягнув ноги.  Розмірковував. Ніяк не міг наважитись і таки вирішив не роззуватись – побоявся, що в тісняві і темряві, не намотає знову онучі своїми неслухняними руками. Зайнявся долонями. Від пилюки з соломи сльозились очі, вона дражнила ніс та горло, але то все ж було краще ніж дихати крізь мокрий, пожований шалик. Надів рукавиці, взяв паляницю і кашляючи, спробував відкусити. Це вдалось не одразу. Довелось відгризати невеликий шматок. Кавалок був сухий, прісний і  Влодко не став його жувати, а смоктав як льодяник. Полегшало якось. Почав вгріватись. Пилюка вже не так докучала. Дихання стало глибоким, але рівним. Почув як голосно б’ється серце. Дивно, що раніше не помічав цього. Заспокоївся. Вже ні про що не переймався. Вмостився на бік і почав думати про школу. Та ще так далеко.  Звідси до діброви  - то вділ, то  буде легко. А потім від діброви - то догори, а там добрий шмат! Але то ніц – бо догори йдеш тай ся грієш. Вже сь но не раз ходив.  А в школі тепло, можна без кожуха сидіти. Ця думка, розлилась теплою хвилею по тілу.  Кавалок паляниці в роті почав розсмоктуватись. Влодко зацямкав м’якушем, скрутився в калачик і заплющив очі. Перед очима з’явився клас з помальованими, пошкрябаними столами. Пан вчитель, товстенький, низький поляк. Галасливі діти з навколишніх сіл та хуторів. Назад домів, після школи, вже піде не сам. Згадав про дітей з свого хутору. Чом їх не було? Не чекали? Образа хлинула в обличчя, відчув як запалали щоки. Спробував ще раз відкусити паляниці, але не здужав. Просто почав смоктати її край. Полинули думки про Маму. В темряві окреслився її тонкий стан, втомлені риси обличчя. Як вона порається на кухні, а Влодко чекає. Кладе в начиння каші, поруч паляницю. Влодко їсть швидко, жадібно, випацькуючи обличчя. Вже пополудні, а він їв ще як від учора. Мати витирає його вуста, він сміється. Наливає з відра молока в банячок, кладе на бляти грітись. Молоко ніжно звабно пахне… Як сьогодні вранці… А малі сьорбають, цямкають, а потім весь день скрегочуть, регочать, щебечуть… Два дзвіночка, дві веселки... Цілий день… Увечері, втомлено совгають і гудуть як мухи… совгають…  туди-сюди совгають та гудуть... мухи гудуть… сопуть… сопуть уві сні…  то в унісон, то через одну... під то сопіння файно засинати… під теплою ковдрою... сопуть… дзвіночки… ковдрою… тепло… файно… тепло…

***
Худий Влодко не був вельми важкий, але й Стефко вже не парубок. Добре те, хоч що не далеко. Старий досі тяжко відхекувався та розтирав малому стопи, поклавши його тонкі ноги собі на коліна. Сам Влодко лежав на ліжку, одною рукою пхав до рота паляницю, а  другою пригортав і пестив за вухом пса. Той жалібно скиглив, поклавши морду хлопцю на груди. Поряд з собакою, лежало спустошене від вареної бульби, начиння. На пічі грівся, вже другий, дужий банячок молока. На вечір старий лишив собі, лиш, добрий кусень хліба. Тай годі. Йому з чаєм -  стане.
- Я, вуйку, як тільки но ся відігрію то піду до школи – промлямляв, з набитим ротом, Влодко.
- До сраки підеш, дурню – без злоби, рівно відповів Стефко.
Малий промовчав. Прожував м’якуш.
- Дякую, вуйку.
- Я підійде тая година, як ти ся зо школи вертаєш, то зберешся і підеш домів. Тільки но татові ніц не кажи, бо той  Садляк - дурний. Тебе бити буде. А зараз спи. Школяр.
Стефко взяв начиння, зігнав пса і накрив Влодка коцом. Пес одразу, повернувся до малого на ліжко. Дід зняв молоко з печі, огорнув шматкою банячок і акуратно подав хлопцю.
- Не впечися, – застеріг.
Сам сів на край ліжка, потер вдарений лікоть  і запалив пласку папіроску.


ВЕСНА 2020






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Dj. Djojz, 09-01-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 12 відгуків
© , 08-01-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37586379051208 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …