Мені подобались його картини, та й коштували вони недорого – від двадцяти до п’ятдесяти гривень, тому кожного разу я купував дві - три. У нього особливо добре виходили зимові пейзажі. Він погоджувався, казав, що багато років вчився у народного художника Коновалюка, який був неперевершеним якраз в таких пейзажах.
Художник ніде не працював, жив один на гроші від продажу своїх картин, тому не завжди на їжу вистачало. Приготувавши собі що-небудь на обід, він працював увесь день, ходив до лісу, в якому фактично жив, збирав квіти і потім писав букети, сидячи на табуреті біля хати. Іноді до художника приходила думка влаштуватись куди-небудь на роботу, щоб отримувати хоч і невеликі, але постійні гроші. Та він вмів тільки малювати, причому офіційної освіти не мав, в містечку він не міг влаштуватися хоча б викладачем малювання у школі.
Поглядаючи на становище художника, я думав, як йому допомогти. Вирішив звернутись до свого польського приятеля. Його країна після «шокової терапії» пішла вперед, і люди вже почали непогано заробляти, так що могли купувати картини. Приятель порадився зі своєю дружиною, справжньою польською пані. Вона розвинула бурхливу діяльність, зібрала знайомих жінок, які вирішили організувати виставку картин художника і купити ті, що сподобаються.
Художник чекав на подальші події без особливої надії. Деякі гроші від картин він усе-таки мав, але тримав їх, щоб поставити собі нові зуби, бо старі, його власні, вже мали поганий вигляд. Нарешті він домовився з лікарем, процес пішов, тобто йому видерли усі зуби, і він готувався для створення нових. В цей час прийшло повідомлення з Польщі, що усе готове для виставки і треба їхати, бо термін оренди приміщення обмежений.
– Ну, якось воно буде, – сказав він, зібрав картини, купив квиток за гроші, відкладені на ремонт зубів, і поїхав.
В Польщі художник продавав картини по двадцять – п’ятдесят тільки не гривень, а євро. Нарешті, тижні за два повернувся до Києва, прийшов у новому костюмі, справжній європеєць, і зуби білі, рівні, як у актора з Голівуду. Навіть говір змінився, розмовляє вже з іноземним акцентом, схожим на вимову поляків – усе «бж» та «пш», на кшталт «Бжезинський» або «Пшевальський».
– Ну, ви даєте, – сказав я, – два тижні в Польщі і вже польський акцент.
– Нові зуби, – відповів він, – ще не звик. Пані професорша, побачивши мене, сплеснула руками.
– Як же ви будете без зубів? Давайте так: у нас є родич, зубний лікар, він вам поставить зуби, недорого, я зараз зателефоную.
Порозмовлявши з лікарем, вона сказала:
– Зробить за триста євро, це дуже дешево, а, головне, за три дні, бо у вас уже усе готове для цього.
Повела до лікаря, який, заглянувши мені до рота, сказав:
– Давайте зуби.
– Які зуби? – здивувався я.
– Ваші, які вам видалили. Я мушу зробити такі самі.
– У мене нема, залишились у лікаря.
– Тоді я можу поставити вам тільки польські, якщо згодні.
– Яка різниця? Згоден.
– Є різниця, – відповів лікар, – потім побачите.
Дійсно, за три дні зуби поставив. Поляки сказали, що художник тепер розмовляє майже польською.
Вдома, в його містечку, художник з новими зубами знову пішов у школу, до директора. Тепер вони домовились: він подарував директорові, ніби для школи, три гарних картини, а той узяв його на роботу вчителем малювання і керівником гуртка юних художників. Правда, картини більше не писав, сказав мені, що зір вже не той, не бачить він дрібні деталі. Хоча друзі казали, що для поляків він ще пише. Дійсно, для чого продавати за гривні, якщо можна за валюту? Такий він, польський акцент.
