Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48237
Рецензій: 92939

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Сільска драма

Одного разу в Лозовому частина п'ята

© Эдуард, 05-12-2020
        Новина була вкрай неприємна. Мало, що постраждала його майбутня власність, а головне, хлопці (я маю на увазі Панька з Грицаєм) виказали цим свою непокору, тобто порушили умови мирного співіснування. Таке без уваги залишати не можна, але ігнорувати зауваження Семена Адамовича теж Василь не мав права. Треба щось вигадати, тільки що? Василь повернувся до хлопчаків
– Ну як, розподілили обов’язки?  
– Так!
– Тоді йдіть готуйте поле.

        Того ж вечора до офісу директора молокозаводу завітав дільничний. Це тільки для людей він був весь час заклопотаний, необізнаний та нікуди не встигаючий міліціонер.  Насправді дільницю знав, як свої п’ять пальців. Наприклад, коли йому  дзвонили і кричали в слухавку, що Микола Косенко з Боротьби усю ніч бігає з рушницею і, мабуть, зараз вже дорізає свою жінку, то він нікуди не поспішав. Приїздив тільки на третій день, коли Галина, це та сама недорізана жінка Миколи, розповідала всім, що нічого такого не було, а сусідам це все примарилось.
        А ось коли два роки тому Ливоніха написала заяву, що з її комбайну покрали дорогі запчастини, то через день все було на місці.  Бо дільничний знав, що Григорій Дзюба з Миколаївки купив собі якийсь металобрухт, іззовні схожий на комбайн, і хоче його довести до ладу. І таких прикладів багато, та мова не про це. З появою на селі Василя заяв про порушення закону різко поменшало, а менше справ – менше затриманих порушників, а менше затриманих порушників – менше від них хабарів. Ну, самі подивіться: місячна премія дільничного за гарну роботу від держави, це коли поменшало заяв про злочини, тільки двісті гривень, а сума хабарів, коли Василя не було, разом із харчами в середньому перевищувала п’ять тисяч за місяць! Тобто більше, ніж три міліцейські  зарплати. Отака невесела дільнична арифметика, а казати прямо, то самі лише збитки від того Василя. Тому в справі між Василем та директором, ясна річ, дільничний був на боці директора.
          Тільки надійшов дзвоник від Семена Адамовича за вкрадені дроти, дільничний вже був у Лозовому Яру. Ні-ні, директор молокозаводу не повідомив капітану про свої підступні плани, просто міліцейський нюх «бачив» ситуацію, як Нострадамус майбутнє. А дізнавшись про те, що голова сільради заборонив Василю втручатися в цю справу, то одразу приїхав до директора. Бо враз змикитив: як на цьому заробити.
           От, дивіться та вчіться, як справи роблять професіонали.

– Здоров, бізнесмене, – привітався дільничний.
– Здоров, гроза мафії, яким вітром? – відірвавшись від комп’ютера, відповів директор.
– Та так, був поруч. В Лозовому дроти покрали. Протокол складав, але марна справа.
– Чому? – здивувався директор.
– Голова попередив Василя, щоб той в справу не втручався.
– Ну, попередив і попередив, мені яке діло? – засмутився директор.
– Та я знаю, що ніякого, тільки мені задній міст потрібно на УАЗик. Виє, собака, так, що сили нема слухати.
       Директор, роздумуючи, бубонів пальцями по столу. Звістка того стоїла, бо порядність та обачливість сільського голови змарнувала його попередні плани.
– Добре, у вівторок під’їдь  до військової частини. Ось тобі телефон одного прапорщика, він все зробить. А зараз іди.
        Дільничний взяв папірець з телефоном і, не кажучи ані слова, пішов. Директор ще трохи посидів, поміркував, а потім взяв слухавку і набрав номер.
– Алло, Гребля! Ти ще не поїхав? Швидко до мене.
        Який наказ директор дав своєму підлеглому не скажу. Але відтепер події розгортались набагато швидше.  

        Поки хлопці готували та прибирали колишнє колгоспне футбольне поле, Василь поїхав у Прилуки, купив дві сітки на ворота, десяток м’ячів та двадцять комплектів форми. Роботи на благоустрої поля вистачило всім. Хтось бур’ян косив, хтось прибирав коров’ячий послід, адже поле перетворилось на пасовисько, хтось накопав світлої глини та розмальовував майданчик. Допомогли і деякі батьки дітей. Поки Іван з Петром робили одні ворота, брати Свирид та Микола Морозенки зробили інші. З появою футбольної команди спортивні пристрасті знов завітали до села. Усюди тільки й розмов про гру з Миколаївкою. Перше тренування відбулось в понеділок увечері. Тренувались, поки не стемніло, потім хлопці, вкрай втомлені, але щасливі, розійшлися по хатах.
        Прийшов додому і Василь. Окрім громадських та виробничих, у нього були ще особисті справи. Я вже казав, що за Ляховою криницею свого часу наглядали і дід Василя, і його батько. Це не було якимсь громадським обов’язком, ні, просто у чесних та простих людей є потреба робити благородні вчинки. Тобто людина за власним бажанням, не сподіваючись на якийсь зиск чи подяку, робить щось добре, світле, потрібне, а після  дивиться на свою роботу та посміхається від задоволення.
        Невже не зустрічали таких? То ви їх не помічали, а ці люди є скрізь, їх багато, бо потреба в доброчинності іде від самого Бога, і треба багато зусиль, щоб її задушити. А головне - не треба її душити, дайте їй волю, і ви побачите, як розквітне ваша душа, як вона заспокоїться, як наповниться чистою позитивною енергією.
        І робити це зовсім неважко. Наприклад, їдете по дорозі, бачите, хтось просить допомоги – зупиніться, спитайте, може, й допоможете. Випав сніг на дворі – вийдіть, допоможіть двірнику його почистити. У вас ремонт в квартирі, а вхідні двері в під’їзді старі та пошарпані?  Пофарбуйте  їх за свій кошт. Перегоріла лампочка? Поміняйте. Важко? Ні. Але кожного разу, як будете йти додому, вам буде приємно від своєї роботи.    
        Коротко кажучи, той будматеріал, який привіз дачник Дмитро Іванович, призначався для ремонту Ляхової криниці. Василь на це діло нікого не кликав, бо вважав його особистим. Ескіз  зовнішнього вигляду він намалював одразу, як почав креслити свої майбутні приміщення в гаражах, але нікому не показував, хотів зробити сюрприз. Ще в серпні відкачав  воду з криниці, почистив її. Витягнув не тільки залізо, сміття та мотлох, але й старий мул, що накопичувався десятиріччями, а на дно насипав чистого річкового піску. Тобто користуватись криницею можна було і зараз, але Василь хотів зробити гарне оздоблення, поставити поруч із криницею стіл з лавами. Щоб ті, хто ходив по воду, могли посидіти, потеревенити про справи, відпочити. Тобто повернути часи, коли господині ходили не тільки по воду, але і поспілкуватися. Та й молодь, щоб увечері не сиділа абияк, а культурно, на лаві, за столом, може, і смітити не будуть.
       Плани, плани, плани … але ніяк до криниці не доходили руки. І от, нарешті, в понеділок після тренування Василь вімкнув лампу над батьковим теслярським верстатом і почав стругати перші дошки для лави та столу. На вогник, як годиться, завітали сусіди. Дід Михайло та дачник Дмитро Іванович. У Дмитра Івановича скінчилась відпустка. Це був останній вечір в селі, завтра вже на роботу.  А дід Михайло, як зазвичай, випив пива під магазином і йшов додому. Поки Василь працював, сусіди теревенили за своє.
– От воно, Дмитре, і виходить, – дід Михайло звернувся до дачника, – що одна хата у тебе в місті, а інша в селі, а у мене тільки одна – в селі. То де ж, я питаю тебе, справедливість?
– Вы так рассуждаете, будто я пришел и отобрал у вас другу хату, – здивувався Дмитро Михайлович. – Я за свои деньги купил старый, никому не нужный дом, отремонтировал его, благоустроил, обложил кирпичом, провел газ, посадил рядом сад, и все это своими руками. А теперь вы мне задаете вопрос «Где справедливость?» Да, слава Богу, что теперь можно зарабатывать, сколько можешь.
– Я все життя працював у колгоспі, всі молоді літа віддав державі, і що я маю? Стареньку хату, невеличку пенсію та пасіку, яка мене годує, – не відступав дід, розпалюючи свою самокрутку.
       Василь закінчив стругати одну дошку, взяв іншу. В розмову поки не втручався.
– А кто приватизировал восемь гектаров пахотного чернозема с бабой на двоих? Это тебе не хухрымухры! Нам, горожанам, таких подарков государство не делало. И нечего нас винить в своих бедах, – пішов у наступ дачник.
       Але дід зробив вигляд, що «куля» дачника пролетіла поруч, і як досвідчений маніпулятор, перескочив на іншу тему.
– Не знаю, всі ви там, у місті, весь час щось вигадуєте, і від цього стає все гірше і гірше. Навіщо розламали колгоспи? Кому вони заважали? Га?
       Проти брудної маніпуляції Дмитро Михайлович був безсилий.
– Вот софист проклятый!   Василь, хоть ты ему объясни!
     Розмова була цікава, а тому Василь із задоволенням прийняв запрошення.
– Розумієте, діду, все навкруги відбувається за певних об’єктивних та суб’єктивних обставин. Я кілька років був у Ростовській губернії та Краснодарському краї. Так там багато колгоспів залишилось і навіть непогано працюють. Спитаєте, чому?
         Всі чекали, коли Василь почне відповідати на своє риторичне питання. Але Василь не поспішав, спочатку почистив від стружки рубанка, потім поклав його на верстак, взяв дошку, оглянув її з різних боків, поклав поруч із рубанком і тільки потім продовжив.
– Ну, суб’єктивних обставин я торкатись поки не буду, а щодо іншого, то так історично склалось, що росіяни усе життя жили сільськогосподарськими спільнотами, а ми, серед своїх степів, хуторами. І як пише історик Ключевський…
– А де ж ти його читав? Ти ж, окрім сільської школи, ніде і не вчився, – не втримався дід, бо дуже кортіло йому вставити щось своє.
– Так, був час, коли я вчився і працював за сумісництвом , – трохи із сумом згадав Василь. – Хазяїн, у якого я в полоні був у Чечні, колись МГУ закінчив та був партійним діячем у своєму районі. Ще той бандюга! Так от, з радянських часів залишилась у нього гарна бібліотека. Крім мене, книжками ніхто не цікавився, от він і дозволяв мені іноді їх брати, у вільний час… Так от, щодо колгоспів. Росіяни жили серед лісів і гуртом їм було легше корчувати дерева, полювати, запасати на довгу зиму харчі. В Україні ж багато степів та лісостепів, тому люди звикли жити великими родинами, тобто хуторами. Хутір потім розростався до села, але все одно кожен продовжував обробляти тільки свій клапоть землі. Так було аж до введення кріпацтва.
– Молодец, казак! – вигукнув дачник, зрадівши такій ґрунтовній допомозі, – в тюрьме и то времени не терял!
– Я до чого веду, – продовжував Василь, – так історично склалось, що ми, українці, не маємо тяги до спільної праці, і тому наші колгоспи першими розвалились, а російські подекуди ще залишились. І є ще одна поважна причина: до нас нарешті завітав технічний прогрес.
– А це що за лихо по нашу душу? – запитав дід.
        Василь ще раз подивився на постругані дошки, порахував та вирішив, що їх буде досить.
– Щоб довго не пояснювати, наведу приклад. Фермер із десятьма робітниками і на тій самій техніці обробляє майже половину нашої колишньої колгоспної землі. Тобто, помінявши тільки фінансово-організаційну систему, його виробничі показники виросли більше, ніж уп’ятеро. А що буде, коли він купить сучасну техніку?
– Це, зрозуміло, – не відступав дід, – а що ж іншим робити? Чи вашій революції потрібно, щоб я жив у злиднях?
– Вы еще хорошо отделались, в Америке разорившиеся фермеры кончали жизнь самоубийством, – зауважив дачник.
– От дурні, в них городів не було чи картоплі? – здивувався дід.
– Не треба плутати, – зауважив Василь, – там були трохи інші обставини. Застава землі у банк та інше, нам до цього далеко.
       Від такої змістовної допомоги Дмитро Іванович ще більш повеселішав.
– Ну, что понял, чем дед бабку донял?
      Але дід Михайло не думав відступати.
– Так селянам що робити? У місто їхати?
– А це кожен сам собі вирішує, – посміхнувся Василь, – хто хоче працювати, той  знайде собі роботу.
       Усмішка Василя не залишилась непоміченою.
– О! Івановичу, диви, як очі заблищали! Мабуть, чогось вже вигадав? – дід так зрадів, що закашлявся.
– Что, Вась, неужели есть план развития?
– Так, плани є, і багато, але я поки що говорити не хочу. Бо знаєте як, розпатякаєш, а потім…
      В цей час до паркану підійшла сусідка Макарівна. Побачивши Василя, вона гукнула:
– Василь!
– Добривечір, Макарівно. Ви до матері? Проходьте, вона у хаті.
– Ні, я до тебе.
        Макарівна не схотіла заходити та чекала на Василя за парканом. Василь вийшов до сусідки. Дід Михайло і Дмитро Іванович залишились самі. Але розмова із сусідкою вийшла коротка. Вже за хвилину Василь зайшов у двір. Він ледь стримував роздратування.
– Ач, чого вигадала!
– Что случилось? – спитав Дмитро Іванович.
–Та… Макарівна з чоловіком хочуть торгову точку відкрити. Прийшла питати мого дозволу. Я кажу, такий дозвіл Семен Адамович дає, а вона про своє товкмачить.
       Василь почав складати дошки та інструмент в сарай.
– Вась, зря ты кипятишься. Люди тянутся к тебе. Это ж хорошо.
      Макарівна нерішуче стояла за парканом. В цей час з хати вийшла Оксана.
– Шановне товариство, а як ви до того, щоб повечеряти? Василь, закінчуй роботу.
– Добре, нагадала, мене ж стара чекає на вечерю, – згадав дід.
– Спасибо, Оксана Петровна, за приглашение, но и мне, пожалуй, пора.
        Як не розтягував задоволення Дмитро Іванович, а час було їхати додому. Старенька «Волга» давно чекала за парканом. Там, у місті, він буде дуже сумувати за селом, за сусідами, за своїм садком, і як не дивно, а й за дідом Михайлом теж.
       Несподівано на дорозі виросла постать Семена Адамовича. Він швидко і, як здалось Дмитру Михайловичу, дуже рішуче крокував до Василя. Невже щось сталось? Дачник  затримався. Дійсно, коли Семен Адамович підійшов ближче, всі побачили вкрай роздратовану людину, яка майже нічого не помічає. Побачивши Василя, він зайшов на подвір’я.
– Ну, Василь, ну, Василь! Я тобі цього ніколи не пробачу! – У Семен Адамовича наче  кипіло зсередини.
– Що сталось? – Василь намагався говорити якомога спокійніше.
– Що сталось?! А хіба ти сам не знаєш? – продовжував нападати Семен Адамович. Він сів на лаву і від розпачу охопив голову руками. – Я-то думав, ти став порядною людиною, а ти… Ти став ще гіршим, ніж був.
       Присутні зніяковіли, бо в такому розпачі голову сільради ще не бачили. Всі чекали, що буде далі.
– Тут тобі не війна! – продовжував голова. – Тут мирне село! І які б погані люди не були, нікого вбивати не можна! Розумієш, людей вбивати не можна! А я, дурень, тобі повірив, думав, ось – надія всього села. А Василь Шибко поїхав з села хуліганом, а приїхав бандитом.
        Всі подивились на Василя. Той хоч трохи і зблід, але все одно продовжував говорити спокійно.
– Ваша сила говорити, що забажаєте, але я дійсно не розумію, що сталось і кого вбили.
Непідробний спокій Василя говорив на його користь.
– Дійсно не знаєш? А де твоя куля, що висіла на шиї? – спитав Семен Адамович.
       Всі, хто стояв на подвір’ї, подивились на шию Василя. Там, де завжди висіла  куля, якою він колись був поранений, було порожньо. Василь помацав шию.
– Десь загубив, але не пам’ятаю де.
– А оце бачив?!
       Голова витяг із кишені кулю з розірваним ланцюжком і показав усім присутнім.
– Я знайшов її у кабіні трактора, в якому Панько з Грицаєм перекинулись вчора вночі у яр. Хлопців знайшли тільки сьогодні. Панько вже був мертвим, а непритомного Григорія  відвезли в лікарню. Ця аварія – твоїх рук справа?
– Вчора я дійсно бачив, як їхній трактор із причепом їхав лугом в напрямку траси. Але я до аварії не маю жодного відношення. Ці бовдури просто допиячились. Тут кругом яруги, і колись це мало статися.
– А куля? Як вона потрапила в кабіну трактора? Всі знають, що ви з Паньком вороги?
– За кулю… – Василь став напружено думати. – Так, дійсно, я був у кабіні їхнього трактора. Це було позавчора, в той день, коли ви розповіли мені про дроти. Увечері Роман Колоклуб доповів, що у баби Олени, Олени Чорнодід, зникла коза Лютина. Потім Кіт приніс звістку, що Панько з компанією гуляють на копанці. Я туди. Трохи пошарудів по кущах, знайшов і голову, і  ратиці від кози.
          Про це Василь не брехав, саме так і було. Зв'язаний обіцянкою не втручатись у справу з дротами, Василь не знаходив собі місця. Все думав, як йому обійти цю обіцянку. Аж ось після чергового об’їзду села Роман Колоклуб доповів, що у Олени Чорнодід зникла коза. Одна з двох, які були годувальницями старої пенсіонерки. Тримати корову старенькій було важко, от онук, що жив у Василькові, і привіз бабусі двох козенят особливої породи. Молока кози давали більше чотирьох літрів кожна, і цього було достатньо, навіть залишалось на продаж.
          Через деякий час інший дозорний Кіт доповів, що Панько з компанією гуляють на копанці. Гуляють добре, із музикою, але без дівчат. Василь одразу туди. Купа пустих пляшок росла на очах, а на вогні смажилось м'ясо. Свіжа голова та ратиці від кози були наспіх прикопані в кущах. Василь вхопив козячу голову і кинувся на компанію.
           Біля вогнища сиділи троє: Панько, Кибіт та Серпанюк. Грицай рубав дрова. Він перший і побачив Василя.
– Атас, хлопці, Василь! – гукнув Грицай і кинувся бігти.
           Усі, наче пацюки, кинулись в різні боки. Серпанюк і Кибіт, незважаючи на холодну воду, пірнули в копанку та попливли на інший берег. Панько побіг до трактора, який стояв неподалік. Василь жбурнув голову кози в Грицая, та попав у саму потилицю. Грицай впав. Панька він нагнав біля самого трактора, поклав на землю і почав шматувати обома руками.
– Я ж казав, падлюка, ще раз скривдиш стару бабу – і тобі не жити.
– Це не я, це Кибіт, я навіть не знав, де він ту козу взяв! – виправдовувався Панько.
         В цей час підвівся Грицай. Побачивши в руці сокиру, про яку він забув, він рушив на Василя. Боковим зором Василь помітив загрозу. Сутичка була миттєвою. Сокира відлетіла в копанку, а після прямого удару в щелепу Гриць знов опинився на землі. Але пауза дозволила Паньку заскочити у трактор і завести його. Василь кинувся до Панька в кабіну трактора і почав бити ще сильніше. Очунявшись, Гриць знов кинувся на допомогу товаришу і почав хапати Василя за ноги. На мить Василь відвернув увагу від Панька, але тому вистачило часу підтягнути під себе ногу, вперти її в груди Василю і з усієї сили виштовхнути супротивника з кабіни трактора. Падаючи на землю, Василь трохи забив спину, а тому не одразу підвівся. Панько, не гаючи часу, рвонув уперед. Грицай ледь встиг на підніжку. Ось так, нічого не прикрашаючи, і розповів Василь про коротку сутичку біля копанки.
           В усіх, хто слухав, не виникло жодного сумніву: Василь говорив правду.
– Це, мабуть, єдина можливість, коли куля могла потрапити в кабіну трактора. Мені більше нема чого казати, – додав наостанок Василь.
– Адамович, не гарячкуй, – нарешті промовив дід Михайло, – я сьогодні під магазином чув, що у Олени Чорнодід пропала коза… А хлопці дійсно добре пиячили.
         Розповідь Василя та її часткове підтвердження дідом Михайлом трохи заспокоїли Семена Адамовича. Він дістав цигарку, запалив її і почав розмірковувати. Усі інші напружено чекали.
– Дільничний зі слідчим приїздили, оглядали місце, але я там був перший, – кілька разів затягнувшись цигаркою, голова остаточно заспокоївся і вирішив, що робити далі. – Я їм про кулю поки нічого не казав. Вирішив спочатку з тобою поговорити, – голова дивився на Василя. – Зробимо так: куля поки що побуде в мене. Гриша прийде до тями, розповість мені все, як було. Як ти не винний, віддам кулю тобі, а як збрехав, то слідчому… До речі, ти мав рацію, в причепі трактора були крадені дроти. Мабуть, вони хотіли об’їхати село та через поле виїхати на трасу… Ось такі в нас з тобою будуть справи, Василь. Прощавай.
          План дій, який тільки-но склав голова, трохи його заспокоїв. Він кинув недопалок, затер його ногою та пішов із двору. Дід Михайло і Дмитро Іванович теж не затримались. Макарівна, яка весь час стояла біля паркану і все чула, побігла розносити новину. Василь і Оксана присіли на лаву. Деякий час сиділи мовчки. Кожен думав одне й те. Першою заговорила Оксана.
– Синку, що ж тепер буде? Цей Грицай все одно на тебе покаже. А як сам не здогадається, то знайдуться «добрі люди», підкажуть, що треба сказати. Тікай, синку!
– Ні, мамо, досить, набігався. Нікуди я тікати не буду. Чи все буде по-моєму, чи зовсім ніяк не буде. Серйозні справи наполовину не роблять.
       Василь знов опинився там де він був десять років тому.  Є така теорія, що людина під час свого життя має пройти певну кількість випробувань. Ясна річ, що сильнішій людині дістається більше, а слабкій менше. Інша справа, коли людина уникає робити складний вибір. Тоді її, провівши по колу життя, знов і знов будуть занурювати в ту саму ситуацію, поки вона її не пройде.  Це лише теорія, в яку можна вірити чи ні, але як є у вас знайомі, які весь час уникали труднощів та перекладали на інших свої проблеми, згадайте, яке жалюгідне їхнє життя! Тобто життя без боротьби і перемог, що їжа без солі – їсти можна, але задоволення ніякого.
           Складні обставини – це не образа Господа на вас, це можливість перейти на другий, більш високий енергетичний ступінь вашого життя.  Згадайте молодих  хлопців. Якими вони йдуть в армію і які повертаються? Я маю на увазі загальну тенденцію, а не окремі випадки. Хоча є й інша теорія. Дехто думає, що труднощами небо коригує наше життя. В тому сенсі, що коли людина ухиляється від свого призначення, то перешкодами та бідами її направляють в потрібний бік. Теорії, як бачите різні, тож вибирайте яка вам більше до смаку.

           Про всяк випадок, наступного дня Василь оформив усі довіреності на Петра. Хай там що, а підприємство має працювати і розвиватись. І ще одна термінова справа: вкрай важливо закінчити оздоблення Ляхової криниці. Окрім  нього це ніхто не зробить.
           У вівторок Василь чекав команду на футбольному полі. Тренування призначене на сьому ранку. Було вже чверть на восьму. Нарешті з’явився Кіт. Він ледь йшов, всі очі заплакані. Василь грався із м’ячем. Інші м’ячі і сітки лежали біля штанги. Василь набивав м’яч на нозі, перекидав на голову, потім знов на ногу, не даючи тому торкнутись землі.  Які б сумніви не драли його душу, а зараз він був командиром, до якого підходив підлеглий.
– Доброго здоров’я, пане Василю, – Кіт теж, незважаючи на свій вигляд, вирішив дотримуватись субординації.
– Вітаю. Ти один?
Питання хоч і риторичне, але неминуче в такій ситуації.
– Так… Більше нікого не буде. Романа та інших закрили по хатах та суворо заборонили сюди йти. Мене теж, але я вистрибнув у вікно.
        Нічого не вдієш, в усі часи люди однакові. Коли хтось перемагає, вони хочуть бути поруч, щоб вкласти і свою частку в перемогу. А коли армія відступає, її починають кидати. Це закон життя й ображатись на людей не треба.
– Ясно..., – Василь миттєво опанував ситуацію, - Збери м’ячі та повертайся додому.
– А як же ви, пане командире? Я не можу залишити вас самого.
      Василь посміхнувся. Цей хлопчина все більше нагадував його самого в дитинстві.
– По-перше, я не сам, в разі чого за мене лишається пан Петро. По-друге, гра з Миколаївкою повинна відбутись за будь-яких умов, і ви, пан Очеретяний Кіт, за це відповідаєте особисто. Повторити наказ!
– Гра з Миколаївкою повинна відбутися, я особисто за це відповідаю. Зараз треба зібрати м’ячі та йти додому, – вже твердішим голосом відповів Кіт.
– Виконуйте наказ!
– Є виконувати наказ!
          Кіт підійшов до воріт та почав складати м’ячі й сітки докупи.
– Не ображайся, – менш офіційно звернувся до Кота Василь, – просто, коли важко, дисципліна – це єдине, що може врятувати справу. А мені… мені треба дещо закінчити.
         Василь не сказав, що саме треба закінчити, а  розвернувся і пішов додому. Скільки часу в нього залишилось, він не знав, тому гаяти його більше не збирався. Удома він поклав на візок все необхідне і рушив до криниці.
         Спочатку Василь зробив невеличкий фундамент навколо бетонного круга, а поки той застигав,  заколотив труби в землю, які потім понакривав лавами і столом. Потім обклав бетонний круг червоною красивою цеглою, з якої теж стирчали чотири дюймові труби. Дві з одного боку і дві з іншого. На них Василь вирішив закріпити дах і корбу з ланцюгом для відра.
         Провозився аж до пізньої ночі. А наступного дня - знов до криниці. Треба поспішати. Дах для криниці Василь зробив із зеленої металочерепиці, яка дуже пасувала до червоної цегли. Але на даху не зупинився і ще зробив красиву ляду.  Тепер ніяке сміття саме по собі у воду не попаде. Єдиним помічником Василю був кіт Рижик. Ну, не те, щоб помічником, бо він весь час лежав на дорозі і його треба було обходити, а так – співрозмовником.
         Годинника Василь не брав, а час спливав досить швидко. Нервове та фізичне навантаження останніх днів давалось взнаки. Нерегулярна їжа, перевтома призвели до того, що відкрилася стара болячка – виразка шлунка. Василь і забув, коли  востаннє був цей біль. А от сьогодні вже кілька разів пекуча хвиля зсередини то насувалась, то відступала. «Треба швидше закінчувати», – підганяв сам себе Василь.
         Несподівано на дорозі біля криниці з’явилась Наталка. Василь вже багато разів бачив свою доньку. Навіть тихенько, через тітку Катерину, передавав Наталці то цукерки, то якусь іграшку. Спочатку, побачивши у доньки щось нове, Олена спалахувала, але Катерина запевняла, що це вона купила дитині іграшку. Ясна річ, Олена не вірила, але й боротися проти всіх вона теж не могла. А коли тиждень тому побачила у Наталки маленьке електричне фортепіано на батарейках, на якому донька швидко навчилась грати «Жили у бабуси два веселых гуся», навіть посміхнулась.
         Так народна дипломатія, започаткована двома бабусями, почала діяти.
        Помітивши Василя, Наталка наблизилась до криниці. Як вона сюди потрапила? А так, гралась і не помітила, що пішла далеко від хати. На селі загубитись дуже важко, всі тебе знають, а як щось, то й додому відведуть. Тому діти тут почуваються в повній безпеці.
– Привіт, – привіталась дівчина, – а чого ти тут робиш?
        Наталка підійшла ближче і стала роздивлятися. Василю було приємно, що першою його роботу побачила донька.
– О! Здоров, Наталко! Хіба не бачиш? Криницю майструю.
– Навіщо?
– Ну, як тобі сказати, – Василь почухав потилицю, – це дуже стара криниця, їй більше ста років. Копав її ще мій прадід, дід з батьком міняли дерево на бетонні круги. А тепер моя черга відновити криницю. Тут найкраща вода на все село. Та що там село, на весь район. Ти колись пила з неї воду?
– Ні. Мама казала, що тут багато сміття, і пити таку воду не можна. А ще вона казала, щоб я тут не гуляла, бо впаду в криницю і ніхто мене не врятує.
Василь показав, як працює ляда.
– Бачиш? Тепер сюди ніхто не впаде.
       А потім нахилився і тихо промовив:
– Хочеш, я тобі секрет розповім?
– Так! – Наталка була задоволена, що з нею розмовляють, як із дорослою.
– З добрими людьми, які п’ють звідси воду, криниця розмовляє. Про це знаю тільки я і твоя мати. Хочеш спробувати? А ще можеш бажання загадати. Не бійся, я давно почистив криницю. Вода зараз чиста та прозора.
– Давай, - зацікавилась дівчина.
        Василь зачепив кухлем води з відра та дав Наталці.
– Добра вода, холодна… навіть трохи солодка, – Наталка зробила ще два ковтки, а потім несподівано запропонувала: – А можна тобі допомогти?
– Авжеж, – зрадів Василь, – я помічникам радий.
         Про таке він навіть не мріяв! Василь пошарудів у візку, дістав склянку, налив  фарбу, відшукав пензлик і все це дав Наталці.
– Ось тобі синя фарба, пензлик. Треба пофарбувати всі ніжки стола та лав. Вмієш?
– Як баба піч мазала, я їй своїм віхтем допомагала.
– То ти досвідчена майстриня! – підбадьорив Василь. – Ми вдвох швидко впораємось.
         Наталка, задоволена, що її взяли у важливу справу, з радістю вхопила склянку і почала мазати труби під столом. В цей час Василь знов вхопився за живіт, біль із середини  знов дав про себе знати. Біль швидко наростав. Василь, майже непритомний, присів на землю. Як він не одвертався, Наталка все одно побачила.
– Що з тобою?
– Так… Щось недобре мені… – ледь прошепотів Василь. – Мабуть, трохи втомився… Ноги не тримають.
– То відпочинь. Я сама попрацюю.
          Проста щира порада дитини виявилась досить доречною. В кількох метрах від криниці стояла копичка бур’яну, який Василь викосив ще в перший день роботи. Василь заповз за копичку ховаючись, щоб дитина не бачила його страждань, і скрутився. Хвиля сильного болю як швидко прийшла, так і пішла, але забрала останні сили. Василь і сам не відчув, як заснув. Його організм просто виключився, наче спрацював якийсь запобіжник.  
          В цей час у пошуках дитини до криниці вийшла Олена. Вона оббігла  вулиці, що прилягали до їхнього кутка, бо був час обідати. Побачивши здалеку дівчину, Олена виломила хворостину і надала собі суворішого вигляду.
– А! Он де ти, неслухняне дівчисько, – ще здалеку викрикувала Олена.
       Однак Наталка не злякалась, навіть робила вигляд, що  взагалі її не помічає матір. Звісно, дівчина її помітила, але робота, яку їй доручив Василь, була важливіша за мамині суворощі.
       Це неприємно вразило, але оздоблення криниці на мить відволікло увагу Олени від доньки. Але негативний психологічний кут, під яким Олена прийшла сюди, автоматично діяв і далі.
– Я тебе скрізь шукаю, а ти ось де! Я ж заборонила тут гуляти!
         Наталка спокійно і зосереджено продовжувала вимальовувати кожний стовпчик. Дитина добре відчувала, що робота, наче броня, захищає її від гніву матері.
– Я тепер в криницю не впаду. Бач, яку ляду тут батько зробив.
        Від новини про «батька» Олена сторопіла та не знала, що й казати. Але  Наталка  спокійно показала, як працює нова ляда над криницею.  
– Хто? Хто? – нарешті промовила Олена. – Який ще батько?
– Хіба ти не знаєш? Василь. Ми тут удвох працюємо. – Наталка знов узяла пензлик та склянку і продовжила малювати. – Він назвав мене своєю помічницею, я тепер завжди буду йому допомагати.
       Гнів знов повернувся до Олени.
– Це Василь казав, що він твій батько?
– Ні, мені криниця сказала. Я з неї водички попила, от вона мені і сказала.
      Щира відповідь доньки вразила матір.
– Криниця? А може, баба чи сам Василь? – вже з усмішкою спитала Олена. – А ще що казала криниця?
– А, от і казала! Багато чого казала. Але як ти така сердита, я нічого тобі не розповім.
     Олена озирнулась навкруги.
– А де ж сам Василь?
– Йому зле стало. Мабуть, втомився, пішов до копички відпочити.
         Олена підійшла до копички. Василь, зморений працею і хворобою, міцно спав. На мить їй стало жаль Василя. За жалем ворухнулись й інші почуття. Щоб приборкати цю небажану хвилю, Олена рішуче повернулась до доньки.
– Так, швидше клади пензлика та пішли додому.
– Ні–і! – так само рішуче відповіла Наталка. – Мені треба закінчити роботу, я обіцяла! Поки не замалюю всі стовпчики, нікуди не піду. А ти, як поспішаєш, то іди.
– Що?
– Не піду!
         Наталка навіть тупнула ногою. Вражена поведінкою доньки Олена тільки посміхнулася. Ач, яка! Не встигла дізналась, хто її батько, а  вже така рішуча, така смілива, така захищена! А може, все набагато простіше? Дитина подорослішала і почала самостверджуватись. Як би там не було, а нічого поганого в роботі нема, хай працює.
– Та малюй, малюй вже свого стовпчика, – пом’якшала Олена і присіла на іншому боці лави.
        Тільки-но Олена замислилась, що їй робити далі, як на стежці з’явилась Оксана. Не те, щоб Олена уникала зустрічі з мамою Василя, але і не шукала.  
– Добридень, дівчата, – привіталась Оксана і подивилась на криницю, – ой, красиво!  Василя мого не бачили?
– Добридень, Оксана Петрівно, – відповіла Олена. – Відпочиває там, за копичкою.
       Оксана присіла навпроти Олени.
– А це ми вдвох з Василем робили, – похвалилася Наталка, продовжуючи свою роботу.
– Які ж ви молодці! – підбадьорила Оксана Наталку. – Тепер всі люди будуть вам дякувати. А я робітникам пиріжечків принесла. Пригощайтесь… Василь бідолашний, раніше хоч їсти та спати додому приходив. А тепер і на це часу нема … от  я і принесла йому пиріжечків та молока. Пригощайтесь, тут багато, усім вистачить.
        Зголодніла Наталка вхопила пиріжка і з задоволенням почала їсти.  
–  Це з сиром? – спитала дівчина.
– Так, із сиром, а ще є з капустою, і з яблуком, які хоч, вибирай. – Дивлячись, як онучка їсть її пиріжки, баба аж засвітилася від задоволення. – А хочеш, я тобі молочка наллю?
– Ні, нема коли, роботи багато.
– Ну, вилитий … – Оксана закрила долонею рота, щоб не бовкнути ім’я сина. – Вибач.
– Нічого, – байдуже кинула Олена. – Наталка вже все знає.  
        Оксана, не вірячи своєму щастю, тільки кивала головою. Так, життя не зупиниш і шило в мішку не сховаєш.
– Невже Василь за колишнє взявся? – спитала Олена.
– Та де там! Такий бізнесмен став! У банку кредит взяв, під плотню та заготконтору. У фермера автобуса викупив, зараз на ремонті. Хіба не чула?
– Та чула. І не тільки про це.
– Ти про Панька?
– Про нього.
– Завжди так було. Погана новина біжить швидше за добру… Бог усім нам суддя.
       Але на деякий час залишимо цих жінок, хай, нарешті, спокійно з’ясують свої стосунки. Тим більше, що на другому кінці села саме в цю мить відбувались не менш цікаві події.
  
       По дорозі з Прилук до села прямував міліцейський УАЗик. За кермом сидів дільничний, поруч на пасажирському сидінні – голова сільради Семен Адамович, а позаду сержант з автоматом. Голова був у вкрай пригніченому стані, а дільничний, навпаки, у піднесеному, бо йому зранку поставили новий задній міст на машину. І взагалі, все складалось так, як він і планував. Сержант дрімав.
– Досить тобі сумувати, – звернувся дільничний до Семена Адамовича, –  вже нічого не вдієш. Закінчу цю справу – і на рибалку. У мене на Дніпрі  підгодоване  місце, лящ клює, тільки встигай. Посидимо, ушиці зваримо, зап’ємо її, як належить?
– Ні, дякую, – відповів голова.
– Ну, як знаєш.
        УАЗик під’їхав до повороту на село. За поворотом стояв молоковоз. УАЗик зупинився. Водій молоковоза був давній знайомий дільничного.
– Володю, здоров, – привітався дільничний, – чого загораєш?
– Вітаю владу, – відповів водій, – та от… чекаю, може, Василь чи хтось з його хлопців з’являться.
        – Навіщо? – здивувався дільничний, а потім згадав. – А, так, чув я за вашу біду. Добре, я зараз в село, когось пришлю.
– Скажи їм, у мене нова накладна, – попросив водій, – тепер закупка – гривня за літр.
– Добре, – кивнув дільничний.
– Чекаю.
      Через кілька  метрів УАЗ дільничного наздогнав Макарівну, яка йшла із траси додому. За плечима жінки були два зв’язаних між собою клумаки.
– Підкинемо до сільради? – запропонував Семен Адамович.
        Дійсно, в селі було таке правило: якщо є місце в машині, то той, хто їхав до центру села, підбирав по дорозі односельців. І тільки дачники цього ніколи не робили. УАЗик зупинився. З вікна визирнув Семен Адамович.
– Сідай, Макарівно, до сільради підкинемо.
– От, дякую вам, добрі люди! – зраділа Макарівна і полізла на заднє сидіння до сержанта. – Доброго здоров’я. До дочки в Київ їздила. Туди повні сумки перла, у місті скупилася, та назад повні сумки.
         Побачивши поряд озброєного автоматом сержанта, теревенити язиком більше не стала. Тим часом УАЗик під’їхав до оселі Красивого. Микола сидів на лаві.
– Здоров, діду! – Привітався дільничний. – Василя Шибка не бачив? Чи може знаєш, де його шукати?
– А навіщо вам Василь? – напружено спитав Красивий, побачивши озброєного сержанта.
– Та так, треба.
– Василя нема, а хлопці його тут. Хочете подивитись, що ми наробили?.. Заходьте, – запросив Красивий Семена Адамовича і дільничного до себе.
        Після деяких вагань дільничний виліз з машини. Цікаво чого вони тут намурували. Семен Адамович теж пішов. Гостей зустріла Гера, собака Красивого,  і одразу притулилась до голови.
– Пам’ятає,– пояснив дільничному Семен Адамович, - колись була моїм щеням,
       Гості вийшли до новозбудованого столярного цеху.
–  Ну, показуй, Миколо, чого ви тут набудували, – голова намагався не виказувати свій поганий настрій.
– Ого! – здивувався дільничний.
       Те, що він побачив, було вражаючим. До великого цегляного сараю хлопці прибудували тимчасовий навіс. Середина стіни сараю була розібрана і в неї вмонтовано стіл подачі стовбурів. У кінці столу на міцному фундаменті змонтована пилорама. Петро за допомогою кран-балки поклав на стіл подачі деревини великий стовбур. Іван затиснув його у подавальний пристрій та увімкнув пилораму. Заверещали пили, і стовбур за хвилину розійшовся на дошки. Коли дошки вийшли з іншого боку пилорами, вона автоматично відключилася.  
– Молодці, – посміхнувся голова.
– Орли, – додав Красивий.
       Коли голова та Красивий повернулись до УАЗика, Макарівни вже не було, мабуть, поспішала та вирішила не чекати. Хвилин через п’ять підійшов дільничний, і машина рушила далі.
– Ну, як, – спитав Семен Адамович, – з хлопцями все вирішив?
– Так, сказав про нову ціну, думаю, проблем не буде.
    А тепер ми знов повернемось до Ляхової криниці.

– Навіть уявити не можу, що з ним сталось. Бідолашний! – Оксана дивилась, як спав її син. – І в дитинстві він ніколи вдень не спав. Забіжить у двір: «Мамо, дай поїсти». Я йому і сала, і яєчок, і сметанки. Він похапцем щось у рот кине, схопить край хліба за пазуху, і знов побіг.
          Олена із сумом хитала головою. Їй здавалось, енергії Василя не було краю. Скільки вона його знала, стільки він кудись біг, поспішав, щось вигадував. А ось тепер лежить непритомний. З іншого краю дороги, не з того, з якого прийшли Наталка та Оксана, а з протилежного, з’явились дві жіночі постаті. Це Ганна і Макарівна. Жінки жваво про щось балакали. Через деякий час вони порівнялись з криницею.
– Диви, Макарівна, – надто голосно сказала Ганна, щоб жінки на лаві її почули, – сидять, наче пташечки, гомонять про своє.
– Еге ж, мабуть, і не знають нічого, – піддакнула Макарівна та хитро подивилась на Оксану.
         Але Оксана і Олена нічого не відповіли. Тільки Наталка припинила малювати і подивилась на радісно збуджених сусідок.
– Оксано! Чого ти тут розсілася? – Ганна звернулась до Василевої матері. – Дільничний з Адамовичем твого Василя по всьому селу шукають, а з ними хлопець з автоматом. Адамович, кажуть, злий, як чорт.
– Біжи швиденько додому, – додала Макарівна, – вони до вас поїхали.
– Може, наостанок побачиш свого сина. – Ганна навіть не ховала своєї радості від арешту Василя.
– Тітко Ганно, як вам не соромно! – не втрималась Олена і стала на захист Оксани. – Хіба так можна!
       Але вгамувати розлючену Ганну було неможливо.
– А ти ще повчи мене, повчи, як байстрюків народжувати! Молода ще повчати.
       Розбещена поведінка подруги не сподобалась навіть Макарівні.
– Та годі тобі, – звернулась вона до Ганни, –  в людей і так горе.
– А чого цей Шибко із себе пана корчить! – не вгамовувалась Ганна. – Молоковоза він на село не пускає! Теж мені, сотник вишукався!
        Отак, вигукуючи окремі фрази, сусідки пішли розносити сумну новину по селу. Оксана потемніла на обличчя й почала збиратись додому. Олена не знала, чим зарадити, а тому мовчала. Але це тривало тільки мить.
– Ви до себе? – рішуче спитала Олена. – Заберіть Наталку. Я не хочу, щоб вона це бачила.
     Оксана з розумінням кивнула.
– Я не піду додому. Я хочу з батьком, – почала вередувати Наталка, але на цей раз мати була невблаганною.
– А ну, марш! Швидко! Пообідаєш у бабусі.
        Оксана взяла Наталку за руку, і вони пішли туди, звідки прийшли. Новина, наче жаром, обпекла Олену. Щоб трохи охолонути вона механічно підійшла до криниці та випила повний кухоль води. Думки, як блискавки, спалахували в її голові.
        «Чи дурна я, чи навіжена? – думала Олена. – Щастя і доля самі до мене йшли, а я їх відштовхнула. Чого чекаю, кого шукаю? Чого мені в житті треба?.. Сама не знаю… Після Василя всі чоловіки якісь дрібні та огидні. А коли зараз знов відштовхну?.. То все, більше його ніколи не побачу!.. А так він буде знати, що ми чекаємо на нього, що у нього є родина! Хто зна, може, від цього йому легше в тюрмі буде. Ну, чого я вагаюсь?! Ще трохи, і тут буде повно людей. Півсела прибіжить подивитись на арешт Василя. Треба негайно щось вирішувати! Господи, поможи мені перемогти саму себе! Як же це важко!.. А Наталка, як вона до нього потяглась!»
         На очі Олени навернулись сльози. Але тут на велосипеді під’їхав Петро. Олена вмить стерла вологу з очей.
– Василь, Василь, – ще здалеку почав гукати Петро.
– Чого репетуєш? – гримнула на Петра Олена. – Відпочиває Василь! Розкричався тут!
       Петро, нарешті, роздивився криницю.
– У, яка краса! Можна пиріжка? Зранку нічого не їв.
– Бери. Чого треба?
– Ну і день сьогодні! – Петро витер з лоба піт. – Пилораму запустили, а там фермер наш автобус з ремонту пригнав. Що робити?
        Вже потім, згадуючи цю ситуацію, Петро не міг збагнути, чого він раптом став докладати Олені про справи, а тим більше виконувати її накази.
– А сам що, маленький? – Суворо спитала Олена, наче все життя керувала чоловіками. – Не знаєш, що робити? Приймай роботу! Все як слід оглянь, помацай руками, та сідай за кермо. До вечора поїздь на ньому добряче, по гальмуй, а потім про недоліки докладеш. Ясно?
– Так точно, ясно.
         Петро сів на велосипед і, підхопивши трохи пиріжків, поїхав назад, але почувши звук Іванового мотоцикла, зупинився неподалік та зачекав. Мотоцикл підскочив до самої криниці. Заглушивши мотор, Іван спитав:
– Де Василь?
– Втомився Василь, – відповіла Олена, –  день і ніч на всіх працювати, відпочиває.
       Олена кивком голови показала на копичку.
– Треба будити, термінова справа.
– Ану, тихо! Я тобі дам будити, – рішучість Олени трохи спантеличила Івана, – що там сталось?
       Тут Іван, так само як і Петро, сам не розуміючи чому, став докладати.
– Там молоковоз приїхав з новою накладною. За один літр молока тепер будуть давати одну гривню.
– Ну і що з того? – поки нічого не розуміючи, спитала Олена.
– Так пускати його чи ні?
     Аж он в чому справа!
– А сам вирішити не можеш? У банці скільки молока? – напирала Олена. – Три с половиною літри?
Петро кивнув.
– То скільки тепер дадуть за банку молока?
– Три з половиною гривні.
– Тобі ще чогось треба?
– Ні.
– Тоді кажи Коту і Ромці, щоб запускали молоковоза, і хай село об’їдуть, усіх попередять про нову ціну.
        Іван, присоромлений нерішучістю, завів мотоцикла та поїхав далі, а Петро, почувши доповідь Івана, посміхнувся: «Був в нас отаман, а тепер, мабуть, буде отаманша».
        Здавалось, від  розпачу Олени не залишилось і сліду. Але побачивши, як до них наближається Семен Адамович, її ноги знов підкосилися. Вона сіла на лаву. Серце колотилось так, наче ось-ось вистрибне. Неподалік від Адамовича йшли дільничний і сержант з автоматом. З усіх усюд починали сходитись люди. Всі, хто дізнався про появу дільничного і сержанта, хотів побачити це на власні очі. Семен Адамович йшов, похнюпивши голову.
– Олено? Ти?.. – трохи здивувався голова. – Мені сказали, що десь тут Василь. Не бачила його?
– А навіщо він вам? – Олена трималась з останніх сил.
– Так… Хотів повернути одну річ, – сумно відповів Семен Адамович.
– То давайте мені, я передам, - надія, наче маленький метеоритний камінчик, заскочила в душу Олени. – А чого ви такий сумний? Щось сталося?
– Вчора в лікарні помер Гриша Адаменко. Після аварії він так і не прийшов до тями… Я з його батьком і у школі був разом, і в армії… Батьків шкода. Гриша, хоч і бешкетник, але єдиний син.
         З кожним словом голови камінчик надії почав рости, але сумніви ще залишались.
– А дільничного навіщо привезли?
         Семен Адамович озирнувся і побачив дільничного та озброєного сержанта.
– Так, це не я його, а він мене. В Миколаївці збройне пограбування магазину. От він і прихопив мене, щоб я був за понятого … А ви про що подумали?
–   Адамович, то ти йдеш чи ні? – гукнув дільничний.
        Голова подивився навкруги і тільки зараз відчув весь жах ситуації яку він створив.
– Вибачте, я і подумати не міг, що так вийде.
        За копичкою заворушився Василь. Побачивши голову сільради, дільничного та сержанта, він напружився та все ж підійшов до Олени. Що б там не сталось, а люди повинні запам’ятати його усміхненим та впевненим у собі.
       – Ого, скільки людей!.. Це що, приймальна комісія з району? То підходьте до криниці.
          Жарт, як здалось Василю, був досить доречним, та ніхто, не сміявся. Семен Адамович мовчки простягнув Василю кулю і пішов геть, а за ним дільничний та сержант. Останні сумніви розвіялись. Василь стиснув кулю в долоні. Олена більше не могла стримувати ані своїх сліз, ані почуттів. Вона пригорнулась до коханого і нікуди не хотіла ітти.
– Васю, рідненький мій! Пробач. Я нікому тебе більше не віддам!.. А на сьогодні вже годі, досить працювати. Пішли додому. Тобі треба добре відпочити. Я борщу наварила, та й донька наша на тебе чекає. Наталка і дня без тебе не проживе… Васю, рідненький! Як же ми за тобою скучили!
         Звідкись вибігла Наталка і теж пригорнулась до татка. Василь подивився на небо і перший раз у своєму житті перехрестився.
– Дякую Боже, нарешті і я вдома.
        . Потім пригорнув обох дівчат і вони пішли.

        Тут уважний та розсудливий читач може спитати: «Так винен Василь у смерті Панька з Грицаєм чи ні?».
        Що сказати? Про це знають тільки сам Василь та Ляхова криниця. Розповідаючи про себе Василь цю історію ніколи не згадував. А криниця?.. Так, усі пили з неї воду, і усім вона говорила: і скільки у кого дітей буде за життя, і скільки онуків, які болячки причепляться, і які хто премії отримає, а от про забитих хлопців  мовчала. Мабуть, не всі таємниці цього світу нам треба знати.
         Як на мене, стороннього свідка цих подій, то спрацювала подяка старої вчительки, пам’ятаєте, Василь допоміг їй із самого початку. Бо як казав в  Иисус в Новому Заповіті: зробивши добре одному з цих нужденних, ви це зробили і для мене!
      За точність цитати не відповідаю, але за змістом саме так.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71705889701843 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …