Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48073
Рецензій: 92820

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Лінія часу 2

© Сергій Рєпін, 10-10-2020
Олексій повільно приходив до тями. Він відчув ніби його тіло хтось струшує. Він повільно розплющив очі. Яскраве світло відразу ж засліпило його. Він знову заплющив очі. Все тіло все ще продовжувало пекти, але тепер терпіти біль було можна. Поступово пекучий біль ставав все слабшим, проте жахливо боліла голова.
– Отямився, – почув він незнайомий голос, – хлопець ніби виник у повітрі і звалився прямо на мене.
Олексій зрозумів, що його несуть на ношах. Обережно розплющив очі, поступово звикаючи до яскравого світла. Над ним у блакитному небі сяяло сонце, де-не-де серед блакиті пропливали білі хмаринки схожі на шматочки вати. Його дійсно несли на ношах кілька чоловік в однакових комбінезонах сірого кольору.
– Хто ти, як тебе звати і як ти опинився тут? – запитав українською мовою кремезний чоловік в сірому комбінезоні.
– Звати мене Олексій, а де я опинився, і хіба зараз день? Щойно була ніч, можливо я довго був непритомний.
– Ну зараз середина дня, п’ятниця, темрява тобі здалася.
– Як п’ятниця? – вигукнув Олексій, – щойно була неділя, пізній вечір, я приїхав на таксі в аеропорт Жуляни.
– Не знаю де ти побачив тут аеропорт, неділю і ніч, але ти зараз на головному військовому аеродромі Києва Чоколівка. Сьогодні п’ятниця, 18 травня.
Олексій відразу підвівся на ношах і озирнувся навколо. Замість знайомого йому пейзажу він побачив велику площадку заставлену одномоторними літаками. Зовні вони були дуже схожі на винищувачі часів Другої Світової війни. Машини дуже нагадували одночасно старий радянський Як та американську Аерокобру. Більше навіть останню, оскільки кожен літак мав носове колесо шасі. На крилах літаків Олексій розгледів сині восьмикутні зірки з білою окантовкою, таку ж зірку на бортах також окантовану білою смугою, на хвостовому стабілізаторі синій тризуб на жовтому фоні. Машини були пофарбовані матовою світло-блакитною фарбою. Лише сині зірки, тризуб та білі номери, нічого зайвого. В цей час в небі почулося гудіння моторів і над ними зовсім низько пройшли два такі ж самісінькі літаки і розвернувшись випустили шасі і пішли на посадку на бетоновану злітно-посадкову смугу, яку Олексій тільки тепер побачив.
– Що це за літаки, – спитав Олексій, – намагаючись зрозуміти, що відбувається.
– Наші П’ятірки, винищувачі Гайдамак-5, – відповів кремезний чоловій.
Олексій намагався зрозуміти, що ж відбувається. Якийсь розіграш? Чийсь жарт? Чи може це просто галюцинація? Проте літаки були справжні і такого типу Олексій ще ніколи не бачив ні в реальному житті, ні на старих фото.
В цей час до них підійшли ще двоє чоловіків у коричневій військовій формі з блакитними петлицями. Один з них літній чоловік з густою бородою тримав валізку з червоним хрестом. Червоні хрести були в нього також нашиті на рукавах. Іншому було приблизно тридцять років, на грудях зображення синього орла. Тільки тепер Олексій помітив у них на плечах погони – у лікаря з однією великою восьмикутною зіркою, у іншого чоловіка – з двома. Четверо чоловіків в сірому поставили ноші на землю, і стали по стійці струнко перед новоприбулими. А кремезний чоловік доповів:
– Пане віце-полковнику, пане майор, ми знайшли цього чоловіка на стоянках літаків, він в буквальному сенсі звалився нам на голову.
Той кого назвали віце-полковником поглянув на Олексія.
– Як тебе звати?
– Олексій, Олексій Данилюк.
– Віце-полковник Максим Свириденко, командир третього авіакрила, одинадцятої винищувальної ескадри, – представився офіцер у відповідь. А це майор Абрам Ландер, наш лікар. Нехай Абрам Моїсеєвич тебе огляне.
Лікар відразу ж розкрив валізку з червоним хрестом і почав діставати звідти інструменти і почав огляд. Оглядав він Олексія дуже ретельно, намагаючись не пропустити жодної дрібниці. Навіть присвітив ліхтариком очі, незважаючи що був день.
– Ну що я вам скажу. Зовні пацієнт виглядає нормально, але схоже він отримав чутливий удар електричним струмом, можливо у нього тимчасова втрата пам’яті.
– Нехай він залишиться на аеродромі, не думаю що він шпигун чи диверсант. Розпоряджуся щоб його розмістили в одному з будиночків для льотного складу, а зараз, давай пройдешся зі мною до штабу,– сказав віце-полковник.
Офіцер провів його до будиночка пофарбованого в захисний зелений камуфляж ще й накритого маскувальною сіткою. Перед дверима стояв вартовий. Олексій також побачив довгий ряд капонірів для літаків, заглиблених у землю і добре замаскованих шаром землі з дерновиною і навіть посадженими на них кущами та деревами.
– Ось мій кабінет, – сказав Максим Свириденко завівши його всередину і відчинивши одні із дверей в коридорі.
В кабінеті стояв стіл, шафа, сейф. Словом кабінет нічим не відрізнявся від інших типових кабінетів. Олексій раптом помітив, що на столі стоїть чийсь портрет. Вражений Олексій помітив певну схожість. Ні, цього не може бути, це просто неможливо, це просто портрет дуже схожого чоловіка, старшого за віком. На столі стояв портрет постарілого, але впізнаваного його вечірнього гостя, прослідкувавши за яким Олексій сюди і потрапив.
– Чий це портрет? – запитав Олексій.
– Це президент України Володимир Бутко.
– Президент?
– Так, незмінний наш президент з 1918 року.
– А як Володимир Бутко став Президентом України?
– О, це досить цікава історія. Якщо в тебе є терпіння, то я тобі її розповім. В січні 1918 року, армія російських більшовиків під командуванням Муравйова рушила на Київ. В самому місті спалахнуло більшовицьке повстання. Київ захищати було нікому. І в цей час раптом з’явився Володимир Бутко зі своїм невеликим, але добре озброєним і організованим загоном. Його люди мали раніше невідому автоматичну зброю та ручну артилерію названу гранатометами, вогнемети. Спочатку вони завдали нищівної поразки багато чисельно переважаючим більшовикам в бою на станції Гребінка. Його загін зайняв станцію і влаштував засідку. Коли на станцію прибули ешелони з анархістами, за командою Бутка його люди вдарили по вагонах з гранатометів. Вагони розліталися в друзки. Здійнялася паніка. Люди Бутка, скориставшись безладом, застосували вогнемети проти бронепоїзда, не давши йому можливості застосувати гармати і кулемети. Полум’я та крики конаючих анархістів примусили їх в страху розбігатися. І тоді по юрбі ворогів вдарили автомати і кулемети. Гребінка деморалізувала ворогів. Війська Центральної Ради в цей час придушили заколот більшовиків у самому Києві. А через кілька днів, 1 лютого 1918 року Володимир Бутко, отримавши підкріплення атакував станцію Ніжин, де знищив ще кілька тисяч більшовиків. Був убитий і сам Муравйов. Більшовики відступили. Володимир Бутко став національним героєм. Його терміново обрали спочатку головнокомандувачем українського війська, а згодом і президентом України. За короткий час Бутко створює потужну та чисельну армію, встановлює зв’язки з країнами Антанти і добивається від них отримання як дипломатичної підтримки так і значної військової та фінансової допомоги. Українська Народна Республіка об’єднується із Західноукраїнською Народною Республікою. Володимир Бутко стає президентом об’єднаної держави. За короткий час українська армія очищає українську землю від більшовиків, звільняючи схід, південь і північ країни, Крим і Бесарабію. Бутко організовує небачену за своєю зухвалістю операцію по захопленню і вивезенню в Україну золотого запасу Російської імперії. В 1919 році українські війська завдають поразки генералу Денікіну і звільняють території Донської та Кубанської областей. Потім в 1920 року відбивши спробу польської армії генерала Пілсудського захопити Західноукраїнські землі він приєднав до України Брест-Литовську область.
Олексій не міг повірити в те що він чув. «Рівень тахіонів досяг критичної межі» – згадав раптом він. Але ж гіпотетичні частинки під назвою «тахіони» можуть так само гіпотетично переміщувати матерію в часі. Отже Бутко та його люди в такому разі – мандрівники в часі, прибульці з майбутнього, які свідомо змінюють історію. І скориставшись короткою паузою в монолозі Максима Свириденка, він запитав:
– Який зараз день? Число, місяць і рік?
– П’ятниця, 18 травня 1941 року.
Олексій схопився за голову. Двері кабінету відчинилися, зайшов вже відомий йому лікар Абрам Ландер.
– Ну і які висновки, докторе? – спитав віце-полковник.
– Схоже у пацієнта часткова втрата пам’яті, події минулого ніби випали та перемішалися. Але в усьому іншому він цілком здоровий. Головний біль незабаром мине.
Олексій вирішив не сперечатися, побоюючись, що його запроторять до божевільні. Будь-що-буде – вирішив він. Проте Максим Свириденко вже відчинив двері кабінету і гукнув:
– Хорунжий Марченко, зайди до мене!
Відразу ж з’явився вже знайомий кремезний чоловік.
– Пане віце-полковнику, хорунжий Марченко прибув за вашим наказом.
– Ваню, – раптом облишивши офіційний тон сказав віце-полковник, – розташуй нашого гостя в житловому блоці, нехай йому видадуть одяг, постільну білизну та нагодують. Завтра спробуй дізнатися про його таланти та як їх використати. Все зрозумів?
– Цілком зрозуміло, Максиме, а ти не боїшся, що він раптом виявиться шпигуном чи диверсантом? Час то у нас зараз непростий. Ось що було у нього у кишенях.
Іван Марченко поклав на стіл Свириденка мобільний телефон Олексія, зарядний пристрій до нього, водійське посвідчення.
– Не можу знати що це за річ та її призначення. А документ схоже дає право водити авто, але такі я бачу вперше.
– Ні, це не той випадок. Він не шпигун і не диверсант це точно. Це все я тимчасово вилучаю. Згодом все це поверну.
Віце-полковник Свириденко поклав речі Олексія до сейфа.
– Ну гаразд, – сказав Іван Марченко, і вже звертаючись до Олексія сказав, – ну Найденику, пішли зі мною.
Вийшовши зі штабу вони знов попрямували повз стоянки літаків.
– Як тебе звати? – спитав Іван Марченко.
– Олексій Данилюк.
– І чим же ти, Олексію Данилюк займаєшся, заробляєш на життя?
– В робочі дні я директор магазину побутової техніки, підприємець, ремонтник, системний адміністратор, а у вихідні дні я пілот та авіаконструктор-любитель, відновлюємо раритетні моделі літаків. Доречі я сам пілотував ці раритетні моделі літаків.
– Щось забагато незрозумілих слів. Скажи краще, які ж раритетні моделі ти піднімав у повітря?
– Авро, Ньюпор, І-16, Як-3, Bf-109…
– Що? – раптом вигукнув Марченко, – що ти мелеш? Як ти можеш керувати Мессершміттом сто дев’ятим? Новітнім винищувачем Люфтваффе і при цьому називати його раритетом?
На його голос із-за найближчого літака визирнув високий чоловік в шоломофоні та льотному реглані.
– Що розшумівся, Іване?
– Цей чоловічок стверджує що він пілот і керував Мессером.
– Серйозно?
– Він говорить серйозно, але Абрам Моїсеєвич стверджує, що у нього втрата пам’яті, струсу мозку та фізичних розладів немає.
– Віце-капітан Войцех Пісоцький – представився чоловік у шоломофоні.
– Олексій Данилюк.
– Отже познайомилися! – на обличчі Войцеха Пісоцького з’явилася привітна посмішка. – Іване, завтра вранці приведи його до мене, облітаємо ластівку, і якщо він пілот зі втратою пам’яті, то руки швидко пригадають. Свириденко випадкових людей не підбирає.
Марченко повів його далі, до цілого ряду невеличких заглиблених у землю споруд накритих маскувальною сіткою. Діставши ключа він відчинив двері одного із них. У невеликому приміщенні стояли столик, стільці, два ліжка.
– Розташовуйся, зараз тобі принесуть одяг, деякі речі, постільну білизну, взуття. Потім через годину у нас вечеря, тебе проведуть.
З цими словами Іван Марченко зник. Хвилин через двадцять до нього постукали двоє людей у військовому формі. Вони принесли по кілька досить великих коробок.
– Рядовий Марінін та старсол Парієнко, господарський аеродромний батальйон, – представилися вони.
– Старсол?, – перепитав Олексій.
– Старсол – старший солдат, – пояснили йому.
Йому дійсно швиденько підібрали білизну, одяг, взуття, і обидва військових зникли. Олексій присівши на ліжко замислився. Все що відбувалося нагадувало якийсь сон. Достатньо йому прокинутися і все зникне. Він спробував себе ущипнути.
– Ні, це не сон, – сказав він сам собі.
Схоже він опинився не лише у минулому, а й у якійсь спотвореній реальності. Але чому віце-полковник Максим Свириденко не відправив підозрілого суб’єкта, який невідомо яким чином опинився на важливому військовому об’єкті до контррозвідки чи просто до божевільні, а навіть потурбувався про нього та ще й цей його монолог з екскурсом в історію? Де логіка? Прихід Івана Марченко перервав його тривожні думки.
– Збирайся, підемо до їдальні.
Він повів Олексія до досить просторої одноповерхової споруди, також накритої маскувальною сіткою. Всередині Олексій помітив довгі ряди столиків за більшістю яких сиділи люди. Але Марченко повів Олексія в дальній куток за окремий столик, накритий на дві особи, не забувши відвідати умивальник. Від борщу, каші, котлет, хліба та чаю смачно пахло, а Олексій відчув, що зголоднів. Люди за іншими столиками час від часу кидали погляди у їхній бік. Нарешті Олексій наважився задати питання Івану Марченку.
– У вас тут майже всі споруди замасковані і повсюди вартові. Ви з кимось воюєте?
– Ні, зараз поки-що війни немає. Але нещодавно завершилася п’ятимісячна війна з Радянською Росією. Сталін спробував приєднати Україну до своєї імперії. І добряче отримав по рогах. Але час все ще тривожний. До наших кордонів упритул приступила німецька армія, після того, як Сталін і Гітлер поділили і розшматували Польщу. Наш уряд побоюється, що це саме вони спробують зробити і тут. На їхньому боці може виступити Румунія керована Антонеску.
– А у нас є чим захищатися?
– У нас є гарна армія, флот, сучасна авіація та добре підготовлені пілоти, є потужні укріплені райони по периметру наших кордонів. Але одна справа воювати з відсталою дерев’яною радянською авіацією, хоча і багаточисельною, і зовсім інша – з Люфтваффе з їх найкращими винищувачами Мессершмітт-109, бомбардувальниками Ю-87, Хейнкель-111, Ю-88 і добре підготовленими пілотами які мають бойовий досвід. Але наші літаки ні в чому їм не поступаються. Нові П’ятірки навіть значно перевершують німецький Bf-109.
Олексій з Іваном просиділи до сутінок. Нарешті Марченко відвів його до будиночка. Незабаром Олексій вже спав непробудним сном. Безліч подій протягом короткого часу досить втомили його.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Володимир Ворона, 11-10-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73332905769348 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …