Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47347
Рецензій: 92121

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Санаторій.

© Олександр, 14-05-2007
«Не той тепер Миргород, Хорол річка не та.»

- Що у тебе: голова, серце, алергічне, шлункове, нервове ?- охоронець гарячково копирсався у величезній аптечці й запитував так швидко, що Микола не встигав йому відповідати, а тільки кивав або заперечно хитав головою ,- Що п’єш? Що тобі допомагає: антибіотики, сорбенти, психостимулятори, спазмолітики, імуномодулятори?
Майже інтуїтивно орієнтуючись у ліках він вибрав із аптечки декілька капсул, уважно поглянув на Миколу і додав туди ще одну.
- Тримай. Ковтай по черзі. Спочатку оцю, потім дві оцих і, як почне відпускати, оцю.
Заціпенілими пальцями Микола ніяк не міг підхопити першу найдрібнішу капсулу з його долоні, а тоді просто скотив її на свою, запхав у пересохле горло і з натугою ковтнув. Відпустило майже одразу. Біль почав зменшуватися і відходити кудись у глибину. До рук та ніг поступово поверталася чутливість. Микола ковтнув наступні дві пігулки.
- Це той на тебе вплинув ?- спитав охоронець і показав головою ліворуч уздовж огорожі.
Той і досі лежав під сіткою. Та й куди міг податися? Лежав долілиць, підібгавши до себе ноги. Мав неприродно викручену шию, й обличчя звернуте догори. Одяг не ньому згорів і поприлипав до обвугленої плоті кінцівок. Голова також обгоріла, але не повністю, залишивши низ обличчя неторканим.
- Не звертай уваги. Вони вже давно сюди приходять. Знають же, що висока напруга. І попередження висять. Я не можу нічого вдіяти. Патрулі підбирають їх уздовж огорожі до десяти на тиждень. І чому вони таке роблять?
- Не знаю ,- Микола ще раз поглянув туди і почав підводитися з землі й обтрушуватися.
Охоронець простягнув йому останню капсулу:
- Доїдай.
- Не треба. Мені вже набагато краще.
- Як хочеш ,- охоронець закинув капсулу далеко у ліс ,- Чого прийшов?
- Хочу побачити місця, де я виріс.
- Ти ріс там? За загорожею?
- Раніше її не було.
- Раніше все було інакше. Нащо тобі туди?
- Треба.
- Не можу тебе пустити.
- Чому.
- Не маю права говорити про це. То що ж таки у тебе?
- Не має значення. Місяць чи два лишилося.
- Не лікується?
- Відмовилися. Або не схотіли.
- Співчуваю. У мене хоча б не смертельне. Сказали, як берегтимуся, проживу ще років з п'ятнадцять.
- То що ж там зараз знаходиться?
- Установа закритого типу.
- А колись був санаторій.
- Давно, мабуть, не був у наших місцях?
- Еге ж. Пустиш?
- У тебе хоч не заразне.
- Якби заразне, хіба б ходив отак, куди схочеться?
- Біс із тобою, однак усі там будемо. Проходь ,- охоронець відімкнув хвірточку, почекав, доки Микола увійшов досередини і замкнув за ним замка.
- Іди стежкою. Нікуди не звертай. Вийдеш до корпусу, а там як знаєш. Намагайся, щоби тебе ніхто не бачив. Зараз там нікого, мабуть, і не має. Їх якраз обідом годують.
Микола ішов по стежці й постійно озирався.
- Та не дивись ти на нього, вони усі такі ,- заспокоював його охоронець з-за сітки, а він ніяк не міг відвести погляду від обличчя спаленої людини, котра дивилася у небо і посміхалася.
Аж коли тіло й охоронець сховалися за деревами Микола усвідомив, що біль повністю зник. Тепер він міг простувати стежкою насолоджуючись лісом. Навкруги нудна сіра осінь сипала висохлим жовто-чорним листям з дерев. За старим та відносно здоровим лісом(?установа закритого типу?), вочевидь, добре доглядали. Стежка вивела Миколу до струмка з іржавим підвісним містком, яким він, обережно пробуючи ногою трухляві дошки, перейшов на той бік.
Окрім захоплення навколишньою красою осінні дерева навіяли йому сум. Колись у такому ж лісі загинула його дружина. Вона стала однією з перших, котрі загинули від грибів. Не отруйних. Дивних. Уже потім у газетах та по телебаченню почали попереджувати про гриби, від яких всихають руки або хапає серце, котрі гіпнотизують або вибухають, кусаються або порскають отрутою.
Набагато пізніше з’явилися малярія, холера, тропічні віруси, лихоманки. Але на той час вони стали лише невеличким додатком до вже невідворотного на той час загального жахливого становища із захворюваннями легень, серця, печінки, нирок, онкологічних захворюваннями, порушеннями імунітету, алергіями, патологіями тканин та ін.
У просвітах між деревами уже виднілася сіра будівля санаторію із невеличкими пожовклими пластиковими віконцями. Пил темною напівпрозорою хмарою висів у повітрі над деревами, затримуючи сонячні промені. Вечорами він спускався донизу і стояв над землею чорним сморідним  туманом. Уночі ніхто не виходив з будинку, щоби не додати до власної в’язки хвороб іще й алергічний розлад чи астму.
Микола звернув зі стежки у гущавину і став обходити будівлю, тримаючи її у полі зору. За кілька сотень метрів він натрапив на огорожу і, намагаючись не торкатися, рушив уздовж неї. Як він і очікував, невдовзі ліс почав рідшати, під ногами з’явився пісок, і Микола вийшов до річки.
Пляж був порожнім. Річку, вочевидь, також нещодавно чистили. Вода ще була білою від хлору, а вже починала цвісти. До берега, вкритого чорно-зеленими водоростями, був припнутий човен. Жодних ознак руху ні на воді, ні під водою не спостерігалося. Риб тут уже давно не було.
Микола сів на холодний брудний пісок й занурився у спогади. Колись у цьому місті жили його батьки, родичі, друзі. Колись він тут навчався, бігав, падав, ламав руки, обносив садки. Колись вони, місцеві хлопчаки, ходили тою стежкою купатися сюди у санаторій на пляж. Тепер уся  територія була обгороджена сіткою з колючим дротом і високою напругою.
- Любите дивитися на воду?
Вона підійшла нечутно. Одягнута була у джинси і благеньку кофту. Мала здорове, красиве обличчя, і гарні, стрункі ноги. Була без взуття. Натомість мала на ногах щось на зразок грубих гумових шкарпеток.
- Давно тут не був. Вам не холодно?
- Переживу. Чому я вас раніше тут не бачила?
- А ви чому не обідаєте ?- відповів питанням на питанням.
- Набридло вже. Занадто бережуть. Годують, мов рідкісних тварин. Інколи навіть хочеться покуштувати чогось звичайного, із бактеріями і токсинами, а не стерильного і вирощеного на замовлення для нас.
- Микола ,- він підвівся з піску, обтрусив штани й простяг їй руку.
- Оксана ,- вона несміливо потисла її у відповідь.
На річці з’явився плавучий острів. Вони помітили його майже одночасно і стежили за ним, доки він повільно плив за течією, поступово наближаючись до пляжу.
- Ви мабуть, ще застали часи, коли цього всього не було ?- вона таки помітила його сивину. Хоч би не помітила усього іншого.
- Чого не було ?- спитав Микола.  
- Санаторію. Тутешньої досконалої системи охорони здоров’я.
- За моєї молодості санаторій був закладом для лікування і відпочинку, а не установою закритого типу ,- він намагався спілкуватися обережно.
- Тобто тоді ще не було теперішніх герметичних кімнат із повним життєзабезпеченням, програм контролю за станом здоров’я і таке інше,- підсумувала вона для себе.
Острів тим часом дістався берега й зупинився, зачепившись на мілині. Зблизька він виглядав, немов величезний шматок бруду і складався із водорослів, сміття та грязюки. Нестерпний сморід від острова поширився над пляжем і досяг Миколиних ніздрів. Десь глибоко всередині легким спазмом тихо нагадав про себе біль.
- Ходімо у корпус, почекаємо, доки це приберуть ,- запропонувала йому Оксана ,- Щось ви маєте кепський вигляд. Я сподіваюся, що ви не з тих.
- Яких тих.
- Ну тих. Хворих.
- Ні, звичайно ж ,- відповів Микола, не повністю розуміючи, про що мова, й спробував продовжити розмову ,- То чому ж в… (ледь не обмовився) нас годують тільки стерильною їжею?
- Ми ж здорові. Повністю і абсолютно здорові ,- почала вона ,- Чи ж ви не…?- і закричала.
Микола знав, який має вигляд, коли його хапає. Біль не прийшов поволі, а упав зненацька, схопивши тіло у нездоланні обійми. Микола упав, став хрипіти й шкребти пісок покрученими руками.
Завила сирена. Декілька постатей уже поспішали від корпусу до них. Оксана якнайшвидше тікала від нього, перечіпалася, падала на сірий пісок, підіймалася й бігла далі, не припиняючи кричати. Вони вже схопили його за руки-ноги й кинулися нести, аж несподіваний дощ суцільною чорною брудною стіною води вилився з неба на все: річку, ліс, санаторій і кількох людей на березі.
«Хворий на території!!! »- разом із дощем завила сирена і почав волати гучномовець – мабуть Оксана вже добігла до будівлі. Охоронці кинули покорчене тіло на пісок і, утримуючи його на місці копняками, почали чим прийдеться вкривати собі голови, захищаючись від «поганого» дощу.
Микола вже не боявся нічого. Крізь просвітки нестерпного болю, крізь дощ, котрий сумно й невідворотно падав із сірого без жодного просвітку неба, він бачив перед собою обвуглену людину під огорожею і, здається, починав розуміти чому вона посміхалася.

« Назад тому лет п’ять я проезжал через город Миргород. Я ехал в дурное время.»
М. В. Гоголь

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Що то за гриби?!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ігор Скрипник, 14-05-2007

*****

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Волошка, 14-05-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75617694854736 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …