Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48571
Рецензій: 93322

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Друг «Каратель»

© Арсеній, 01-09-2020
Робочий день Володимира добігав кінця. Сутеніло, і чоловік потягнувся на кріслі, випростуючи руки і хрускаючи пальцями. «Идти за пивом или ну его нахрен?», — промайнуло в голові. Володимир глянув у вікно, на сутінки, що наближалась, і смачно позіхнув.
Відкрив на комп’ютері теку «Отчеты».
Скріншоти. 150 штук.
Задоволено усміхнувся. Йому навіть вдалось виконати план. Відкрив сторінку в «Вконтакті» і написав куратору: «План сделал. Сегодня отослать?», і натиснув на Enter. Потім відкрив нову вкладку і почав набирати «русское пор…», і в динаміках пролунав звук вхідного повідомлення. Куратор, як завжди, відповідав швидко. «Да, давай сегодня, — написав він. — И, кстати, можешь сегодня ещё поработать. За двойным тарифом».
Володимир важко зітхнув. Працювати вже не хотілось, але бажання наживи дуже швидко перемогло втому. Заархівуваши скріншоти уже написаних коментів і прикріпивши архів до діалогу з куратором, Володимир стер ті слова, які він писав у новій вкладці, а замість них набрав «новости Украины». Далі звично і швидко знайшов кілька сайтів, де були відкриті коменти. Почав пошук статей.
«Україна — це Європа». Від заголовку Володимир швидко пробігся очима по тексту статті. «Згідно з опитуванням, 65% відсотків українців виступають за членство в ЄС…». «Ага…», — подумав Володимир і швидко спустився в коментарі, де вже почалось жваве обговорення. Знову хруснувши пальцями написав ламаною українською: «Та яка вам Европа, хохлы обоссаные? Только на майдане можете скачать. Сало уронили))». Перейшов до іншої статті — «“Геть окупантів з вітчизняного ТБ!”. Як соцмережі відреагували на повернення в ефір одіозного серіалу “Тещині родичі”». Перелогінившись, Володимир, поставивши здивований смайлик, написав, уже в іншому образі: «Чего вы все прицепились к этому сериалу? Кино как кино. Ну выступает Злонравов в Крыму, ну и что? Не путайте искусство и политику, тем более что Крым всегда был российским».
Третя стаття була присвячена військовому, учаснику добровольчого військового об’єднання «Чорні козаки», що загинув вчора під Териконськом. Володимир впився очима в текст матеріалу, шукаючи зачіпки для «роботи». Керівництво вимагало прискіпливіше ставитись до таких матеріалів і писати найбрудніші та найцинічніші коменти. Володимир прочитав невеликий матеріал, де містились стандартний опис причин смерті, коротка біографія, слова скорботи, і скривив лице в кислій міні. Нічого. Можна, звісно, було написати стандартне в дусі «Так ему и надо», але це йому здалось замало, особливо коли згадав про «подвійний тариф». «Козаки-кирзаки… Да ну….».
Володимир спустився в коментарі, прогортав кілька і помітив, що один із користувачів кинув посилання на сторінку у Фейсбуці. Володимир клікнув і опинився на акаунті військового.
Так, це був той, про кого йшлось у статті — як і в матеріалі, в акаунті був лише позивний — Друг «Каратель». «Не друг ты мне, гнида бандеровская», — перефразував цитату з улюбленого фільму, клікаючи на посилання.
Кілька хвилин Володимир вивчав сторінку. Єдине фото — очевидно, власник сторінки, позує з автоматом на фоні якогось безкрайого, випаленого сонцем поля. Лице закривала чорна балаклава. «Ссыкло», — зневажливо подумав Володимир. Він вийшов на головну сторінку і пробігся очима по стіні. Сумні дописи від друзів, знайомих, слова скорботи і жалю. Володимир позіхнув і глянув у вікно: надворі геть посутеніло. «Мля, за пивом надо идти…» — промайнуло в голові. Він знову глянув на сторінку військового і помітив, що там були відкриті коменти для всіх охочих. Володимир усміхнувся, опустив руки на клавіатуру та написав:
«Слава Херою! Земля бетоном! Жаль, действительно. Жаль, что он умер так быстро и безболезненно. Я бы взял и бросил бы его живьем в могилу. За всех невинно убитых детей и матерей Териконска…».
Натиснувши «надіслати», Володимир відразу заскрінив свій комент і кинув його в нову теку. Однак один файл виглядав доволі самотньо. «Черт, еще надо, — подумав Володимир. — Ладн, сгоняю за пивасом, потом продолжим».
І він, схопивши гаманець, вибіг надвір, а коли повернувся, помітив у своєму робочому акаунті «Вконтакті» нове непрочитане повідомлення.

***
«Я не ссикло».
Володимир поставив на стіл пляшки і ще раз перечитав повідомлення, ніби не вірячи своїм очам. Адже йому писав той військовий, «Каратель», на сторінці якого Володимир буквально десять хвилин тому залишив свій комент. Як він його знайшов? У нього є сторінка ВК?
«Не буду отвечать», — подумав Володимир, знаючи головне правило своєї «роботи» — не годуй троля, не реагуй на його дії і йому набридне тобі писати.
Тому Володимир відкрив нову вкладу, збираючись зайти на Ютуб, як знову пролунав звук вхідного повідомлення. Чоловік перейшов до Вконтакту.
То був знову «Каратель».
«Я не ссикло, — написав знову він. — Просто ми з хлопцями вирішили для крутості пофотографуватись з балаклавами».
Володимир вже був хотів відписати у своєму стилі, що краще б вони «забрали своих фашистов и оставили российский Териконск в покое», але передумав, згадавши про правило «не годувати». Натомість відкрив пиво, поквапом відпив і почав вивчати ВК-профіль «Карателя».
Дивно. У цій соцмережі сторінка військового була ідентична тій, що розміщувалась на ФБ — одне фото (аватар — чоловік у чорній балаклаві з автоматом на фоні якогось поля) і жодного заповненого розділу в профайлі.
«Ти знаєш, — писав знову «Каратель». — Я тебе, мабуть, здивую, але навіть у Териконську багато людей говорять українською мовою».
«К чему это он?» — подумав Володимир, але враз згадка про власну думку кілька секунд тому блиснула в голові і відгукнулась в кінчиках пальців слабким електричним струмом.
«Це я про “российский Донбасс”», — знову зазначив «Каратель» і закінчив речення веселою пикою-смайликом.
Володимир аж підвівся і відійшов до вікна, вдихнути свіжого вечірнього повітря і так ніби боячись, що з екрану монітора його хтось схопить. Чортівня якась… Він намацав у кишені сигарети, нервово чиркнув запальничкою, зробив глибоку затяжку і випустив дим у відчинене вікно. Від серця трохи відлягло, але відчуття незрозумілого, а з ним і страх, той липкий страх, який виникає перед у ситуації, коли ти нічого не можеш вдіяти чи бодай-щось пояснити, опустився на плечі важким свинцем.
Якщо репліку про ссикла можна було якось зрозуміти (очевидно, власник сторінки, родич чи друг загиблого, знає пароль і логін, а тому зараз адмінить акаунт, захищаючи пам’ять військового у такий спосіб), але як «Каратель» прокоментував те, що Володимир тільки-но подумав? Як?

***
Куратор був ще онлайн. Відповів швидше, ніж зазвичай.
«Значит так, — писав він. — Блокируй этого типа во всех сетях. И кинь на него линк мне, передам в 6-й отдел. Очисти кеш Гугла, Оперы и других браузеров, даже если не пользуешься ими. Запусти вот это (далі йшло посилання на якийсь сайт). Облачный антивирус, платный, но тебе ничего платить не надо. Просканируй комп».
«Андрюха, — почав набирати Володимир. — Спасибо, все сделаю. Тут у меня какая-то мистика. Он типо мои мысли прочитал…»
«Так, во-первых, никаких реальных имен в Интернете, — відписався куратор. — Во-вторых, это вздор. Он что, укровский Кашпировский? Ты, поди, переработался».
Володимир зітхнув, не відповівши на це повідомлення. Він повернувся до діалогу з «Карателем», проглянув його уже вп’яте за вечір. Питання залишилось без відповіді. «Может он просто угадал?» — шукав логічне пояснення Володимир, допиваючи другу пляшку пива.
На годиннику була 12 ночі. Очі у Володимира злипались — від роботи та хмелю. Він просканував комп’ютер тим антивірусом, посилання на яке надав куратор, почистив кеш браузерів. Потім висмикнув із системника шнур веб-камери, незважаючи на те, що вона і так була вимкнена. Увесь цей час чоловік прислухався, намагаючись зловити звук вхідного повідомлення. Кілька разів переходив до діалогу з «Карателем». Той мовчав.
Минуло ще хвилин 30. Володимир відчув, що засинає. Сп’яніння і втома трошки приглушили занепокоєння. «Ну ладно, пойду на боковую», — вирішив Володимир, глянув на диван, але впасти і забутись йому не дав переповнений сечовий міхур. У туалеті, коли стих вир води з бачка, до вух долинув короткий звук з динаміків. Звук, який Володимир хотів почути найменше.

***
На щастя, то був куратор.
«Все сложнее, чем я думал, — писав він. — Похоже, имеет дело не с обыкновенным юзером. Хорошо шифруется, гад. Не можем быстро вычислить, поскольку этот тип сидит на Торе и, получается, его IP в Германии. Бред. Явно где-то в Полтаве расположился, галушки свои жрет и с нас прикалывается. Продолжаем поиски, думаю, за сегодня сделаем. Возможно, СБУ развлекается или кто-то из ихних волонтеров. И да, они знают все твои аккаунты. Даже профиль на сиськах.ком, Vovchich31».
«Что же длеать?», — запитав Володимир, плутаючи літери на клавіатурі.
«Выход есть всегда, — відповів куратор. — Удали все аккаунты. Тогда он точно тебя не достанет».
Володимир завмер, відчуваючи щось негарне. Дивні слова.
«Просто надо перестать врать, — продовжував куратор. — И тебя простят».
Володимир завмер, відчуваючи, як починає ворушитись волосся на голові. Тремтячими пальцями набрав:
«Андрюха, что с тобой? Что ты несешь?».
«Просто треба визнати, — не вгавав «куратор», перейшовши на українську, — що ти і те, що ти писав, — брехня. Публічно. Для всіх».
Пару секунд мовчанки, а потім коротке:
«Покайся».
Володимир підскочив з місця. Що відбувається? Що за чортівня? Він в паніці ступив кілька кроків назад, зачепив столик, з якого на килим впав телефон. «Точно, надо ментам позвонить!», — пролетіла шалена думка в голові. Чоловік взяв гаджет в руки.
«Нет сети».
Володимир вилаявся, схопив куртку і побіг до виходу. «Бегом в полицию… Быстрей…» — калатало в голові.
Він сіпнув ручку вхідних дверей, але ті були зачинені. Володимир тремтячими руками почав крутити замок, але той не піддавався. Набрав повітря в груди і щосили крикнув «Помогите!», а потім підбіг до стіни і став щосили бити в неї руками, в надії, що його почують сусіди.
Стих. Прислухався.
За стіною — ніякого руху.
Він знову набрав повітря в груди, але тут телефон завібрував.
На дисплеї прочитав:
«Замовкни, інакше помреш прямо зараз».
Володимир на мить завмер, а потім повернувся у залу, підбіг до вікна, але крик застряг у горлі. Враз все місто опустилось у морок. Стало тихо, немов у могилі. Володимир, як риба, викинута на берег, розтуляв рота, але не міг видобути жодного звуку. Потім він підвів очі і побачив в іншому кінці кімнати два червоних вогника — єдині джерела світла на все місто. Вогники затремтіли. Володимир відсахнувся до вікна — до нього йшов військовий, закривавлений, брудний, а його очі світились пекельними червоними вогнями.

***
Навколо темно та душно. Володимир не розумів, де він перебував. Розплющив очі. Поводив навколо себе руками. Тісний простір. Мало повітря. Неначе у могилі…
Що це? Невже?...
Ні, цього не може бути. Просто не може бути.
Володимир поліз рукою в кишеню, дістав звідти телефон і розблокував його. Спалахнуло світло дисплея, і Володимиру перехопило подих — він лежав у труні.
Дошки.
Кінчики цвяхів.
Це дійсно труна.
У якій Володимира поховали заживо.
Володимир смикнувся, ніби збираючись бігти, але лише бемкнувся головою об верхню дошку. Потім він почав кричати, бити ногами, руками, шкрябав до крові дошки, вдихаючи подвійну дозу і без того дорогоцінного кисню.
«Неужели … я тут умру?».
Враз озвався телефон. Прийшло повідомлення. Дивно, як мобільна мережа пробилась крізь товщу ґрунту? Володимир взяв телефон і побачив малюнок. Він прочитав «Слава Херою! Земля бетоном! Жаль, действительно. Жаль, что он умер так быстро и безболезненно. Я бы взял и бросил бы его живьем в могилу…».
Це був скріншот його коментаря, залишеного на сторінці того військового.
«Я ж попереджав», — йшлось у наступного повідомленні.
Військовий у балаклаві. Поле. А що це на полі? Що за пагорбок? Володимир збільшив аватар і помітив, що то була могила. У яку було встромлено лопату.
«Я каюсь! Каюсь, каюсь…», — закричав не своїм голосом Володимир, зображення на дисплеї замиготіло і згасло.

***


Оппозиционного украинского журналиста нашли заживо похороненным в могиле

Как сообщает сайт Териконской независимой республики со ссылкой на пресс-службу МВД ТНР, вчера местные фермеры случайно наткнулись в поле на свежую могилу, из которой слышались крики. В гробу они нашли журналиста Владимира Шарика.
Напомним, что оппозиционный украинский журналист сбежал в Москву от преследований хунты в 2014 году. Некоторое время он жил в столице России, а затем перебрался в Питер, где занимался копирайтом и блогерский деятельностью.
Владимир, к счастью, выжил, его доставили в 3-ю городскую больницу города Териконск, где с ним работает психолог.
Что делал журналист под Териконском, неизвестно. Министр внутренних дел ТНР уверяет, что это работа карательного спецподразделения Нацгвардии, которое закопало журналиста с целью запугивания мирного населения перед наступательной операцией. Сам Владимир решительно отрицает этот факт и просит не связывать инцидент ни с Нацгвардией, ни с Украиной в целом.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35661792755127 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …