Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48245
Рецензій: 92943

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

Кінь кольору волоті очерету

© Варел Лозовий, 11-08-2020
Варел Лозовий
КІНЬ КОЛЬОРУ ВОЛОТІ ОЧЕРЕТУ

"Навесні - світанок.
Білішають  серпанки гір, он вони ледве побагріли. Торкнуті черленю хмари тонкими биндами розкочуються небом...
Влітку - ніч.
Безумовно, вона чудова в місячному сяйві, але й без...
Сутінки - восени.
Сонце, заходячись на захід, впущає довгим променем, настромлюючись на ікла гір.
Ранок - зимою.
Свіжий, щойно впалий сніг".

Тепер я - книжка.
Такий собі потрійний зшиток з людської шкіри, помережаний каліграфічним письмом "кайсьо", що лежить собі нишком, складений гармошкою, щільно охоплений корінням карликового дубка. Чи ясеня? А може, і в'яза.
Мені все'дно - звідси не видко! Хай буде в'яз.
Отже, я - в'язень в'яза. Півметрового мініатюрного в'язка з покрученим, від методичного пригнічення, стовбурцем. У таких собі череп'яних ночовках на підпорках у формі кнурових ратичок. .
Тут мене ніжно огортає трьомастами унціями тепла японська земля, щедро притрушена шаром різнобарвного нарінку з узбережжя затоки Вакаса.
Я схований в "бонсай".
І на мені завершується ця історія, яку  певно від когось почув і зробив з неї свій знаменитий "Піллоу-бук" мій кіногеніяльний співвітчизник Піт Грінвей. Але це тільки додає наснаги розповісти усе, як було насправді.
А на початку цієї історії теж лежить книжка. Вона також у сховку. У потаємній шухлядці старовинного прямокутного узголів'я, на яке щоночі кладе важку, від двометрових кіс і безперервних міркувань, голову придворна фрейліна юної імператриці Садако на ім'я Нагіко Кійохара-но Мотосуке Сей-Сьонагон.
Інтимний щоденник. Розпочатий 986 року і завершений у тисячному. Отже, цій історії рівно тисяча років.
Але всьому своя пора.

Тоді я був ще людиною - таким собі русявим молодиком, шанолюбним і марнославним, певно, як будь-хто в моєму віці, переповненим по саме нікуди невпинними пошуками сенсу власного існування. Годинами, днями й ночами я, як навіжений, затято борознив, а потім знов і знов переорював стоси розумних книжок, де той сенс врешті-решт мусив чаїтися. Вивчав мови. Щодо них я мав неабиякий хист та досить чіпку пам'ять. І мріяв про літературну кар'єру.
"Якщо ти почув про якесь чудове, надзвичайне явище, то вже ніколи не лишишся до нього байдужим, хоч би мова йшла про травичку чи деревце, квітку чи комаху".
Світ батьків, забезпечених, "стабільних" кокні, який оточував мене змалку і від якого я щосили відмежовувався палітуркою розгорнутої книжки, в кінці кінців мені вщерть обрид. Їхнє суцільне нерозуміння мене, байдужість і зарозуміла, пихата самовп.евненість доводили мало не до сказу. Вони вважали дуже дивним, як то можна насправді думати і взагалі існувати не так, як вони. "Адже хіба то не велика честь для чоловіка, якщо його половину величають "пані найсі-но суке"?"
Вони чекали, що їхній молодший теж буде "гідним спадкоємцем їхніх порядних набутків та чеснот". А той тікав від них, як зачумлений, у лабіринти бібліотечних полиць і далі, зі скарбом під пахвою, у царину дерев і струмків.
"Добре, коли в малого хлопця чи юнака пухкі щічки. Огрядність також пасує губернаторам провінцій та людям у чинах. Челядниці і тілохранителі повинні бути худорляві й стрункі. Та й узагалі всі молоді чоловіки. У товстунів завжди сонний вигляд".
От послухайте мою мамуню. "Джером ніколи мене не любив. Син віддавав перевагу моїй сестрі, наївній дурепці, безтямно закоханій в сучасну літературу, з усіма її збоченнями і непристойностями. Поки це не стало модним".
Від політики мене нудило до блювоти. Бізнес викликав огиду і бридливість. І те й інше відвертало своєю бездушністю і неприхованим цинізмом.
Перевесники, з їхніми стандартними уподобаннями і сліпим беззастережним снобізмом, з їхнім культом гедонізму і гламурного хайлафізму,  електронними цяцьками, спортманією і жахливо одноманітною, галасливою музикою - з усім цим культом безцільних, бездумних розваг, цікавили мене ще менше.
Алкоголь і наркотики відпали дуже швидко. Відразили їх тупість і неприборканість станів.
Секс? Так. Але дівчата, майже без винятку, дурепи і страшні зануди. Або порожні, пихаті істерички.
Мене вабили інтелектуали. Меншість. Будь-якої статі... Без усіх цих старомодних гендерних заморочок.
Англія і Європа в якийсь момент осточортіли мені остаточно, і я втік на Схід. Шлях битий, але для мене цікавий. До того ж я вже був доволі понівечений і Ніцше, і Гессе, і сером Аланом Вотсом.
Так я опинився на Гонконзі, саме так – на Гонконзі, а не у ньому, де знайшов собі місце перекладача в одному з дорогих екзотичних видавництв у Каулуньсіті, хазяїном якого був багатий, розбещений естет-японець, котрого всі уклінно величали Ядзі-сан.
Тільки умовою нашої співпраці з боку видавця було надання йому сексуальних  послуг. Гомосексуальних. Ну, що було робити? Жоден з фібрів мого категоричного імперативу не заперечував. І я погодився.
"Розказують, що в давнину жив мікадо, котрий любив лише тільки молодих і наказував страчувати всіх, кому виповнюється сорок".
"У кафе "Тіпот" я познайомилася з перекладачем-англійцем. Він сказав, що розмовляє чотирма мовами, у тому числі й на ідиш". А це вже вона.
"На ній була спідня одіж з фіалкового шовку, матового, ніби затягнутого поволокою, а зверху  інша - з парчі жовто-багряного кольору осіннього листя, і ще одна - з найтоншої прозорої тканини.
Пасма її довгого волосся, розхвилені вітром, легесенько піднімались і знову опадали на плечі..."
Вона була справжня красуня. Японка, як і мій коханець-видавець. На ім'я... Нагіко. Нагіко Юікіно.
"Напиши мені! Не питай, навіщо. Напиши мені своє ім'я в мене на руці!"
От дивна. Що робити? Я, клямцнувши капшучком маркера, почав старанно виводити на її зап'ясті: "Дж-е-р-о-м". Здається, вийшло не вельми мостиво.
Потім вона зажадала, щоб я писав у неї на спині. Трьома мовами. Гаразд, хай буде трьома! Потім... на грудях. Я знітився, на мить. Але вона наполягала. І я написав "груди".
Моя вправність її остаточно розчарувала. Та й мене самого мій почерк не дуже тішив. А вона таки просто знавісніла...
"- У нього неможливий почерк, - почали казати про Нобуцуне, коли він пішов. - Хоч китайські ієрогліфи, хоч японське письмо, все виглядає жахливо. Над його карлючками завше насміхаються..."
- Ти - не письменник! Ти - писака! Я бачила, як ти клацав на друкарській машинці. Клац-клац-клац! Як зосереджений на комахах дятель! Геть! Забирайся геть!
- Але ж ти могла б мені показати! Вважай, що я - сторінка книги. Твоєї книги!
Та марно. Ми не бачилися цілу вічність.

"Плакучі верби о цій порі невимовно звабні. Бруньки їхні ніби тугі лялечки шовкопрядів. Але розпуститься листя - і красі край !"
"Те, що навіює сум.
Собака, що виє насереддні.
Ятір для риболовлі взимку.
Погонич, в якого здох бик.
Кімната для пологів, де вмерла дитина.
Груба-котацу, повна холодного попелу.
Високоосвічений вчений, в якого народжуються лише дівчата...
Як же невимовно мусить страждати чоловік, що марно очікує свою кохану!
А ще навіюють смутки довгі дощі в останній місяць року.
І один-єдиний день нестриманості наприкінці тривалого посту".

Я багато працював, почав робити певні успіхи в опануванні ще двох мов. Наші особисті зносини з видавцем потроху набули певного статусу. Я  навіть відчував з його боку щось схоже на ніжність. Наскільки це взагалі можливо з його боку.
Підсвідомо я здогадувався, що він негідник і безсоромний хижак. І що будь-які ділові стосунки він щосили намагається обернути на "любов і дружбу". А потім нещадно експлуатувати їх. У цьому він був по-справжньому "східною" людиною. Щедроти змінювала скнарість. Але як коханець він був неперевершений. Їй-богу, ця сива, вологоока людина була наділена справді гіпертрофованою чутливістю.
"Ці юнаки стрункі і тендітні, майже як діти. На одному киптан з оксамиту, тонший за крильце цикади...
А тюнагон Йоситіка поголився в ченці. Яка печаль! Коли в свій термін облітає вишневий квіт - то річ звичайна. Але ж він був у чудовій порі розквіту, коли брость лише чекає роси...
Коханець певно вже зник. Дама дрімає. Пасок ще розв'язаний, кінці визирають з-під укривала...
У досвітньому тумані повз ступає інший, повертаючись з побачення. Лискучі сап'яни намокли від роси й безладно висять. Волосся на скронях скуйовджене, і він глибше насунув на лоба свою шапку-ебосі кольору гайворонячого крила.
- У довгій дрімоті після розлуки?
- Ні, в докорі тому, хто зник раніше, ніж всіяла роса".

Нарешті я знов зустрів її там теж, у "Тіпоті".
Вона сама звернулася до мене так, ніби ми розлучилися щойно за півгодини.
Я спочатку навіть не впізнав її. Вона була вбрана, як середньовічний китайський підліток зі ксилографії.
Вона була зі мною на диво приязна. Довго й проникливо, ледь посміхаючись, вона дивилася мені прямісінько у вічі. А я розпалявся, натхненно переказуючи зміст своїх ще не написаних книжок. Вона слухала уважно, подеколи зітхаючи від захвату. Удаваного захвату. Але про те я ще навіть...
"Вони нидіють, буркочучи, що за час чекання й держак сокири струхнявіє...
Ось мужчина в бузкових шальварах і рудому киптарі, накинутому на райдужну спідню сорочку, відсуває запону і перехиляється, викручуючи поперек, у світлицю, через нижню стулку сітомі. Так кумедно спостерігати за ним знадвору.
Він пише листа, присунувши вишукану тушечницю, чи, поспитавши в дами люстерко, дає лад чуприні. Красень, аж ну!"

Здається, я закохався до нестями. О, це було незрівнянно! Я занурювався в неї кожною клітиною свого єства, ледве вигулькуючи на поверхню.
Наші перші зустрічі були суто "діловими". Але мені нічим було їй платити...
Її справжньою манією була каліграфія. Я на тому не дуже розумівся. Хоча цікавився давно. Навіть займався трохи цією "шуфа" з приятелем-китайцем. Але майже безнадійно. Я впевнився, що для цього замало бути просто жовтим. Ця справа - віртуозний фах, що потребує повсякденних вправ і цілковитого самозречення. Як кажуть китайці – «гун фу», «щоденна, натхненна праця до повного самозабуття».
І навіть цього ще не доста.
Бо каліграфія, мушу вас запевнити, витончений різновид справжньої магії. Древнього йогічного ритуалу, що скеровується зсередини рухом кіл "життєвої сили". А назовні, тим самим містично обумовлює перебіг життєвих подій у своєму колооберті. Увесь цей довколишній "колізей колізій". Спрямовує вістря долі і...
Але до певних подій я знав про це лише умоглядно.

"Те, від чого серце радіє.
Чудово намальована на сувої дівчина в супроводі вишукано виведених віршів.
Коли пишеш на білому чистому папері з Мітіноку таким тоненьким-тонюсіньким пензликом, що здається, і сліду він не залишить...
Ковток води серед ночі, коли отямишся від снів".

Мені нічим було їй платити. Але вона мене заспокоїла, повідомивши, що за тілесні утіхи я можу розплатитися... теж тілом.
Вона поклала мене горічерева, озброїлася пензлем і почала списувати мою шкіру ієрогліфами. На щастя, вона виявилася на те  вельми придатною.
Вона писала по мені.
Це дуже приємно, дражливо, мало не млосно, коли до твоєї шкіри майже нечутно торкається-прохолодно вологий, пружний кінчик пензля і, повільно рухаючись, чітко мережить стовпчики "каньсі", карбуючи кожний так, що відчуваєш кожну риску, гачечок, крапочку - і годен навіть втямити його значення!
"У суміжному покої дами скупчилися навколо світильника. Вони розважалися грою - по лівій стороні ієрогліфа впізнати праву".
Це була якась химерна еротоманія. Вона й мене втягнула в цю "лоскотливу справу". Вона писала на мені, а я писав на ній. Навіть "Ойче-наш".
"Священні книги. "Мьохоренґекьо", "Лотосова Сутра" - тут не треба зайвих слів".
"Черевички - німецькою, панчохи - французькою, пальчатки - на івриті. А капелюш з вуаллю - італійською... Він залишив мене голою в тих місцях, які зазвичай приховує одіж...
Сисці схожі на кістяні ґудзики. Підйом ноги - на напіввідкриту книгу. Пуп як завій мушлі. Живіт як перекинута миска.
Прутень - як морський черв'як чи протеняний огірок. Він зовсім не схожий на знаряддя для письма!"
І ще.
Нагіко майже достеменно ідентифікувала себе зі своєю тезкою, яка жила в її рідному Кіото рівно тисячоліття тому.
З авторкою "Нотаток з узголів'я" - із самою Сей-Сьонагон. І вела свій власний щоденник, якому довіряла своє потаємне, своє "хагакуре" - "сховане серед листя".

Я добув ці "Нотатки з узголів'я", які правили їй мало не за "Біблію" чи "Книгу змін".
Саме звідти я вихоплюю шматки тексту і вмережую ними свою сповідь, перетворюючи її у майже паранояльний сумбур.

"Залишаючи на схід сонця кохану, мужчина не повинен надто квапитись, опікуючись своєю зовнішністю.
Не біда, якщо він недбало зав'яже шворку. Коли вранці настає час розлучитися, мужчина повинен поводити себе гречно. Повний смутку, неохоче, він не поспішає підвестися.
Дама підганяє його:
- Уже пізно - нас побачать!
Він тяжко зітхає. Який він був би щасливий, коли б ранок узагалі не наставав! Сидячи на постелі, він не кидається прудко натягати шальвари, а, нахилившись, шепоче у кохане вушко те, що не зважився вимовити вночі...
А трапляється, деякі схоплюються вранці, як шершень впік. Здіймають галасливу метушню, поквапом підтягуючи штаниська під самі пахви".

У доволі тривких, хаотичних тайм-аутах між побаченнями з Нагіко я пропадав у бібліотеках, де годинами гортав аркуші коментарів, історичних і лінгвістичних досліджень, бібліографій І глосаріїв. Я хтів таким чином збагнути свою дивну кохану. Трохи оригінальний спосіб, але він мені імпонував.
Отже, "Тисячу років тому в місті Кіото - тоді воно мало назву Хейян - "Мир і злагода" - і було столицею Японії - жінка, відома під іменем Сей-Сьонагон, отримала в подарунок стос якісного паперу й почала писати на ньому свої нотатки. У них мало спільного з літописом чи звичайним щоденником. Для того за доби Хейян побутував окремий жанр щоденників - "ніккі". Хронологічно непослідовні... "
"Якось його світлість Коретіка, бувши тоді міністром двору, приніс імператриці стос зошитів.
- Що мені з ними робити? - гадала вона. - Для його величності "Історичні нотатки" вже повністю скопійовано."
І тому замість десятитисячного примірника праць Сима Цяня, "китайського Геродота", людство було нагороджено "Нотатками з узголів'я". Тенно хенка банзай! Хай буде благословенне ім'я  мікадо!

"Жінка красує своє лице для того, хто шукає в ній насолоду. Доблесний муж вмре за друга, здатного його збагнути".
"...Назвисько не належить авторці, воно закріпилося шляхом відбору, як найприйнятніше, у наступних століттях.
"Нотатки з узголів'я", японською - "Макура-но сосі"...
"Мої записи не про стороннє око, тому я волію писати про все, що заманеться, навіть про дивне і неприємне". "Пишу для себе..."
"...Творчість і сприймання її, в основі японської естетики, єдині. Витвір мистецтва ніби шукає спроможного сприйняття його і тоді розкривається докорінно...
Коли на основі курсивного ієрогліфічного письма було створено у дев'ятому столітті складову абетку "кана", японська художня література стала доступною для жінок. Лише деякі з них спроможні були здобути китайську класичну освіту, але обов'язком кожної було вивчити напам'ять усі двадцять томів поетичної антології "Кокінсю" й вишукано виводити японські знаки."
"...Усе величезне поле японської художньої прози було полишене жінкам. Чоловікові належало писати тільки китайською."
"Позаду плетеної завіси, незграбно поспустивши з плечей китайські укривала, сиділи придворні дами в сукнях кольору вишні, лілової гліцинії, жовтої керії та інших модних забарвлень. Кінці довгих рукавів витріпувалися з-під запони, що затуляла верхню стулку невисоких сітомі, і тікали вниз, до самої підлоги. Спіднє у всіх з білого бавовника-сирцю. Так і віє прохолодою!"
"...Ці жінки, повністю відірвані від участі в суспільному житті, що вікували в глибинах родових маєтків та палацових покоїв, але при цьому глибоко освічені, начитані, вкладали в свої твори увесь нерозтрачений шал душі і таланту."
"Наш світ такий відразний, повний горя і страждань, іноді жити не хочеться. От втекти б кудись далеко, далеко! Але якщо в такі хвилини до рук моїх потрапляє білий гарний папір, якісний пензель, білий аркуш із візерунками чи папір "мітіноку", - от я і втішилась. Я вже згодна жити далі".
"...Види прози: повісті - "моноготарі", щоденники - "ніккі" і "дзуйхіцу".
...Більшість творів хейянської доби, принаймні найбільш знамениті, написані жінками.
...Її велика сучасниця, Мурасакі Сикібу, авторка всесвітньо відомої "Гендзі-моноготарі".
...Перлина жанру "дзуйхіцу", що в буквальному перекладі означає "слідком за пензлем".
..."Дзуйхіцу" - то будь-що, що забреде в голову, впаде в око, підкоряючись єдиному порухові єства. Нехай то буде спомин, раптова думка, побутова ситуація чи роздуми про сенси життя.
Будь-що, що виникає безпосередньо, неупереджено, не обмежене нічим. Як сіло, так і впало. Спонтанне."
"Відверто довіряти паперові заповітне - звичайна річ. Але як то важливо! Якби ми цього не робили, то безмежно страждали б від безперервної тужби і пригнічення".
"...Може, єдиний засіб відреагування складної, глибокої натури, що прирікає себе на самотність, з повною відразою до "довірчої камізельки", щоб не збожеволіти, не накласти на себе рук."
"...Жінка за доби Хейян ще не зовсім втратила незалежне і поважне становище, яке вона мала ще за родового устрою японського етносу."
"Буває і так, що жінки ляскають мішалкою не тільки одна одну, а й мужчину з реготом вперіщать..."
"...Вона віддала перевагу придворній кар'єрі, знехтувавши статусом родинної матрони.
...Сей-Сьонагон - її придворне прізвисько. Прізвище Кійохара писалося двома ієрогліфами. Сей - односкладове читання першого з них, що відіграє роль визначального ініціала перед званням "сьонагон" - "молодший державний радник". Стосовно жінки - порожній, майже безглуздий титул."
"Візок кинуло на порозі. Жінки стукаються головами. Гребінці вилітають з кіс, ламаються... Чути сміх".
"...Фукаябу, прадід Сьонагон, і батько її Мотосуке (908-990 рр.) були в свій час відомими поетами."
"Вони взяли луки з рук тілоохоронців і почали лякати коней бринінням тятиви".
" ...Мотосуке було вже під шістдесят, коли народилася молодша дочка Нагіко, майбутня Сей-Сьонагон."
"Гвардійці з церемоніального почту присунули так близько, що було видно навіть плями на їхніх обличчях. Білила накладено нещільно, ніби подекуди станув сніг і вигулькнула темна земля".
"...Вона вивчала і вчила напам'ять священні книжки, щонайперше "Лотосову Сутру", один з основних канонів буддизму махаяни"
"За доктриною заснованої Денге-дайсі 804 року школи Тендай, що спиралася на "Лотосову Сутру", існує триєдина правда - феноменальний світ перебуває в постійній зміні - і тому нереальний, ілюзорний. Реальна тільки порожнеча - "шунья". Усе залежить від усього, бо підкоряється закону причинного виникнення, і набуває свободи в єдиному - "природі Будди", притаманній кожній істоті. Реальним є лише істинно існуюче, а істинно існуюче безатрибутне й пізнанню не підлягає".

Не підлягає, Джероме!

"...У 981 році Сей-Сьонагон вийшла заміж за якогось Татібана Норіміцу, помічника начальника служби палацового ремонту, і невдовзі народила сина. Шлюб виявився невдалим - подружжя розпалося у 993-му. Їй було вже за тридцять, коли вона опинилася в почті імператриці Садако. Тій було лише сімнадцять.
"- Скажи мені, Сьонагон, які нині сніги на верхівці Сянлу?
Я наказала відчинити вікно і мовчки підтягнула плетену фіранку.
Імператриця посміхнулась".
Садако, старша дочка всемогутнього канцлера Мітітака,  ще чотирнадцятилітньою була видана заміж за десятирічного хлопчика-імператора Ітідзьо. Фудзівара завше поставляли дружин в імператорський гінекей.
"Коли я одержала павіть сливи з опалим квітом, з притороченою цидулкою, де рукою государині було черкнуто: "Що ви мовите на це?" - відповідь злетіла з уст миттєво: "Облетіли рано".
"Між синами покійного канцлера і братом його Мітінага спалахнула кривава борня за владу. Зірка Садако закотилась. Імператрицю постригли в черниці. До того ж і палац її на Південному проспекті дощенту винищила страшна пожежа.
А наприкінці 1000 року Садако вмерла від пологів.
Сьонагон полишила службу при дворі. Їй довелося вийти заміж за провінційного чиновника й перебратися жити в глушину. По тому народилася дочка Кама, майбутня поетка. Потім знов розлучення..."
"Розповідають, що один подорожній натрапив на жалюгідну халупу, звідки висунулася виснажена стара й гукнула, регочучи:
"Почім ниньки йде оберемок старих кісток?"
Могилу Сей-Сьонагон показують водночас у декількох провінціях.

І в мислі й на мить не тримаю
податись в далекії гори,
де вітер куйовдить сосну
Від кого плітки ви ці вчули?
Примарилось може зі сну?

"Нотатки" складаються з оповідальних одиниць різної довжини - "данів", "ступенів", що їх згодом було понумеровано.
"69. Теми віршів.
Столиця. Повзуча лоза. Трава "мікурі". Лошатко. Град.
70. Те, що збуджує тривогу.
Серце матері, в якої син-ченець  на дванадцять років усамітнився в горах.
Немовля, що падає навзнак, кричить, борсається і не йде на руки.
71. Те, що неможливо порівняти.
Літо і зима. Ніч і день. Негода і погода. Старість і юність. Біле й чорне. Коханий і нелюб.
Він такий самісінький, як і був.
Але ким він здавався тобі, поки ти його кохала, і який він зараз?
Ніби двоє різних людей.
Вогонь і вода. Гладкий і тендітний. Довгокоса і голомоза".

"Звичайно дани поділяють за їхнім характером на три групи -"переліки", "розповіді про пережите" і власне "дзуйхіцу" - "споглядання."
"Сей-Сьонагон чітко диференціює різновиди краси і оповідає про красу піднесену, здатну викликати священний захват, про красу витончено-вишукану, про сумну красу, про красу оригінальну, про красу звичайного, буденного...
Найвищий різновид гармонійної краси, який втілює національний естетичний принцип  "моно-но аваре", своєрідну "радість-страждання", що дослівно прийнято перекладати як "сумна чарівність речей". Усе те, що викликає захват і щем водночас, почуттєвий катарсис. На противагу "окасі" - "симпатичному, сентиментальному, приємному" у своїй "неповторній звичайності". Привабливому, але більш поверховому, ніж "аваре".
"Дитячий писочок, намальований на дині.
Горобчик, що біжить, пристрибуючи за тобою, коли пищиш, як мишка: пі-пі-пі.
Візьмеш дитинча на руки, а воно втомилося, обхопило обома рученятами шию та й спить.
Зворушливі лялечки з паперу, якими граються дівчатка.
Триліток їсть суничку.
Качині яйця, а також лазуритова кінва для реліквій".
"Гуси прямують у вирій..."

"...Парадоксально, але зовнішність для хейянської придворної красуні мала другорядне значення. Обличчя її чоловікам все одно бачити було заборонено. Та й те ховалося під страхітливим шаром білила.
Брови зголювалися дощенту. Замість них насеред лоба малювалися дві чорні риски. Зуби чорнилися лаком. "Макіяж", як на сучасний смак, доволі відштовхуючий.
Спілкування з дамою відбувалося крізь ширму чи ґратчасту затулку сітомі. У внутрішніх покоях і по обійстю дама пересувалась у конічному капелюшку, зі спущеною вуаллю. По місті чи в прочанських мандрівках - у запнутому з усіх боків візку, запряженому волом, якого вів погонич.
На крайній випадок для приховування обличчя використовувалося віяло.
Дама сама вибирала собі коханця.
"Файно, коли в кота спина чорна і білосніжна грудь".
Шлюбний статус чоловіка був доволі умовним. Чоловік не жив разом з дружиною, а відвідував її на "власній території".
Усе відбувалося майже в суцільній темряві. Коханець мусив зникнути вдосвіта, щоб встигнути написати листа, приторочити його до квітучої гілки хагі й відіслати із слугою... до своєї коханої."
"...Тому, як не дивно, прекрасною вважалася жінка не за прикметами зовнішності, а як тонка, чутлива натура. Інтелектуально, поетично, музично обдарована. Та, що найперше, спроможна пройнятися і осягнути душею "моно-но аваре".

От і маєш, Джероме! Емансипе та й годі...

"Вона не вважала себе красунею, тому в японському образотворчому мистецтві побутує стала традиція зображати Сей-Сьонагон спиною до глядача".

Я  сам запропонував Нагіко цей план.
Річ у тім, що колись-то, ще до нашого знайомства, видавництво Ядзі-сана відхилило каліграфічні оригінали Нагіко  Юікуні, самовпевнено стверджуючи, що вони не варті навіть паперу на якому писані.
Ну, відмовили - тай відмовили! Теж мені збоченський рейтинг. Однаково ж усі інші видавництва прийняли. Але їй чомусь до зарізу кортіло друкуватися саме там.
"Чоловіки, що не кажи, дивні створіння. Забаганки їх незбагненні. Раптом один, на загальний подив, кине красуню дружину  заради якоїсь бридулі".

Та хіба я не улюбленець Ядзі-сана?
І тому я вмовив її зробити оригінали прямісінько на моєму тілі, запевняючи, що непохитність видавця саме у такий спосіб буде остаточно зламано.
Я вмовляв її три доби підряд, і вона таки погодилась.
Тоді я ще ніц не відав, що Нагіко смертельно ненавидить Ядзі-сана.
Колись, ще в Японії, він немислимо безчестив її батька. Шантажуючи його боргами, примушував до содомського злягання.
Саме за особистим вибором Ядзі-сана її віддали заміж за невігласа, який знущався з неї. Лупцював по чому попало, всіляко принижував, і від котрого вона врешті-решт втекла світ за очі. І що вона поклялася собі будь-що помститись Ядзі-санові.
І що я... лише сліпе знаряддя цієї помсти.
Та мені то байдуже, адже я тепер просто книжка.
Але я достеменно впевнений і зараз у тому, що Нагіко по-справжньому кохала мене!
І це зафіксовано отут, на мені, біля серця, вже назавжди. Чіткими вихльостами каліграми.
"Найсумніше в світі - це знати, що люди не люблять тебе. Й де знайдеш безумця, який би побажав собі такої долі?"
"Те, чого людина зазвичай не помічає. Дні зловісного передвістя. Як потроху старіє його мати".

Ми вирішили, що вона напише тринадцять книжок - одну по одній.

І от я вже стою розібраний, у чому мати спородила, демонструючи "першу книгу", перед вщент приголомшеним Ядзі-саном.
Він  був у справжньому, непідробному захваті!
Ніц не соромлячись, почав цілувати кожен знак, гачечок, відкидну, крапочку...
"За царювання імператора Мурокамі якось всипало багацько снігу.
За наказом його величності сніг наклали купкою на тацю, а зверху вхромили тендітну галузочку квітнучої сливи. В небі сяяв місяць уповні".

Промайнув тиждень. Та до Нагіко я так і не з’явивсь. Мій обожнювач не відпускав мене ані на крок.  
"Чоловік, якого повсякчасно гризе тривога. В нього дві коханки - одна ревнивіша за іншу."
Я відчував,  що Нагіко просто шаленіє-паленіє від ревнощів і чекання, але нічого не міг вдіяти.
Вона надіслала іще чотири двоногі "книжки".
"Незайманого".
"Ідіота".
"Імпотента"
Та на додаток - "Ексгібіціоніста".

"Море завжди викликає жаске почуття. Проте рибачка-ама пірнає на самісіньке дно, щоб збирати там перлинові скойки. Тяжке то ремесло!
Як же мені огидні чоловіки, спроможні спустити жінку на дно моря, а самі при цьому безпечно гойдатись у човні !"

Коли я повернувся, вона не відчинила.
Я гамселив у двері що було сили, знавісніло кличучи її. Кричав, як навіжений.
Але вона була невмолима.
Мене охопили розпука і відчай. Я відчував, що можу втеряти її назавше.
Яка ж то пекельна мука!
"Двоє кохають одне одного, але щось стало їм на перешкоді і вони не можуть коритися волі власних сердець".
"Якщо я не можу царювати в серці людини, то волію, щоб вона взагалі не любила мене. Нехай краще ненавидить мене і жене!"

Я щосили домогався стрічі з нею, але вона мене спритно уникала.
"Чому ви не з'явились у галереї раніше? Один чоловік шукав вас - хтів передати вам віяло!"
"Кажуть, що олень особливо вподоблює кущі хагі. І восени, стогнучи, кружляє навколо них. Важкі від роси, вони ледь тремтять і хиляться до землі".
"Коли гірський фазан тужить за своєю милою, кажуть, що він утішиться, якщо побачить свій відбиток в люстерку. Просто жаль бере від мислі, що фазана і його кохану вночі роз'єднує долина".

Я зовсім зневірився від цього пекельного чекання.
І от Хокі, її давній приятель, фотограф із Кіото, порадив мені один слушний засіб, який не зможе лишити її байдужою.
Дуже давній засіб...
Із "Ромео і Джульєтти" Шекспіра.
Імітувати самогубство.
Геніяльно!
Хокі мене навіть снодійними капсулами забезпечив. У необмеженій кількості! Вероналом.
"У Вероні, де спіткали нас події, кипить кривава ворожнеча..."

"Спіймайте двох мурах, обв'яжіть їх у попереку ниткою і до неї доточіть іншу, грубкішу. Намастіть камінь медом навколо лівого отвору і дайте мурашкам влізти у правий".

По дорозі я згадав, що Акутагава Реноске вчинив самогубство саме за допомогою вероналу. Ну що ж, тим "концептуальніше"!
"Коли мене відвідає друг у ніч бурхливої негоди, віриш його любові, і на душі стає радісно. Таємне побачення, само собов, більше бентежить серце, ніж звичайний візит, на очах у всіх. Але в обох випадках жінка відчуває радісну погорду".

Я нишком прослизнув у майстерню Нагіко. Дякуючи, ключ у мене був свій. На щастя, там не було анікого.
Скинув лахи, відкоркував першу пляшечку і проковтнув одразу кілька глазурованих ядуче жовтих пігулок. Сім чи вісім.
Здалося замало.
"Став Серасава, відомий тим, що його особисто відвідав імператор, зачувши, що туди кинулась юна дівчина, яка прислуговувала йому".
Потім почав ковтати одну по одній, рахуючи.
Невдовзі я відчув, як тілом перебіг приємний струмінь тепла. За ним другий.
У голові запаморочилось, і перед очима затанцювали веселкові кола.
Вони звивались і викручувались у хвостаті стовпчики "струмкового скоропису"...
Одинадцята пігулка.
"Всюди виднілася така кількість бурульок, куцих і довгих, ніби хтось зумисно розвісив їх по краях стріх. Кришталевий водоспад бурульок! Ніяких снів не вистачить змалювати це..."
Тринадцята.
"Бик на кожному кроці розсіює бризки, ніби розбиває на скалки кришталь ..."
Сімнадцята.
"Твій коханець нажлуктився і без угаву торочить одне й те саме"…
Двадцята.
"У бурмотіння віршів вплітається ляскання по боках коня щитків від дорожньої твані"…
Двадцять друга.
"Приходь, не чекаючи сутінків. Усе небо затягнули снігові хмари - ніхто не впізнає твого обличчя"…
Двадцять п'ята.
"Ворони метушливо дзьобають на даху підношення божествам"…
Двадцять дев'ята.
"Чорні, поцятковані білими плямами піхви мечів"…
Тридцять третя. "Ледве рухаючи вибалушене бжухло, суне вагітне старе бабисько".
Тридцять четверта. "Смаглява бридуля в перуці і волохатий чоловік, мокрі від спеки"…
Тридцять шоста. "Дідок кутуляє жолуді самими яснами". Тридцять сьома. "Гвардійці з палацового почту, за плечима височіють сагайдаки у формі глеків"…
Я відчув на губах смак натертої туші і на якусь мить отямився. А чи не забагато стане? Але сонна байдужість відігнала цю думку і я продовжував ковтати...
Тридцять восьма. "Риплива хура невимовно роздирає вуха".
Тридцять... дев'ята.
"Вуглячок для розтопки. Страж пекельної брами гемон Усіоні з бичачою головою. Якір "Ікорі". "Віяло на три планки". "Кості медузи".
Со-орок перша. "Внутрішність котячого вуха". "Човен, кинутий під час відпливу". "Спина переможеного борця. Гірське селище в снігу".
Со-о-рок т-т-третя...
"Впали велетенські дерева, вивертаючи коріння, привалюючи квіти хагі і омінаесі." Со-ор-ок че-четверта-а!
"Вир смарагдовіє углиб".
Со-о-о-орок п'я...
"Кінь... Кінь кольору волоті очерету!"
Його ставну постать почала затягати блякла поволока. Ніби смеркло.
Коли мене почало судомити й уже забракло сил триматися на ногах, я, заточуючись, упав на спину. Простягся і прикрив оголене лоно вхопленою поруч книжкою.
То були "Нотатки з узголів'я" Сей-Сьонагон.
Яскрава, кольору "мурасакі", пляма під склепінням повік закрутилася смерчем, перетворюючись на слабнучу цятку, і зникла в пітьмі.

"Імітація" подіяла. Нагіко страшенно зраділа мені. Вона схилилася наді мною, примовляючи про те, яка вона щаслива, що я знову тут, і що хоче почати все спочатку - все, все, все!
Ніжно, тремтливими пучками торкнулася моєї щоки...
"Але найбільше мене проймає від мандаринок. Качур із качечкою змітають, струшують одне в одного іній з крилець".
Голова впала набік. З кутика вуст чорною гадючкою вислизнула цівка крові, змішаної з тушю, і втекла за вухо.
Я  був мертвий. Нагіко заверещала.
"У житті є дві надійні речі - тілесні утіхи і насолода від красного письменства".

Перед похованням вона написала на мені шостий розділ своїх "дзуйхіцу" - "Книгу коханця".

Але видавець не дрімав. Негідник Хокі і тут доклав рук. За наказом Ядзі-сана моє тіло ексгумували. Дуже обережно здійняли шкіру, розпалатавши її на аркуші, не пошкоджуючи жодного ієрогліфа, і зробили з неї книжку, потрійну книжку. "Голови". "Серця" . І "Тіла".

Отже, тепер я - книжка.
Нагіко, довідавшись про цю страшну наругу над моїм тілом, будь-що захтіла повернути його залишки, заправлені в палітурку.
Вона таки написала на оголених тілах різних чоловіків усі обіцяні за мого життя "книжки". І пішки, одну по одній, "надіслала" їх Ядзі-санові, плекаючи надію, що той поверне навзамін них "Книгу коханця". До останньої, за яку правив найманий кілер.
Велетень-сумоїст, з останньою, тринадцятою, "книгою смерті" на своїй могутній статурі, сіконув видобутою із зачіски бритвою по старечій шиї Ядзі-сана.
Помсту було звершено.

21 січня 1999 року.
У такономі розпроставсь сувій каліграфії. Невимушене, без відриву пензля, «струмкове» письмо.
"Щастя дитині!"
Звідси, з-під коріння "бонсай", мені добре вгледно, як до кімнати увійшла красуня-японка з немовлям на руках.
Вона вмощується і починає годувати його лівою груддю.
Набухлий сисець кольору вареної мушлі притьма зникає у пожадливому, вологому ротику. Всенький, до оливкового серпанку тонкої, у синьому віялі жилок, шкіри.
Чути щасливе плямкання і мурмотіння.
Око в немовляти втішено мружиться. Набігає сльоза. Повіки розкліплюються.
З-під білявих вій виблимує втішений, приспаний чоловічок.
Вона обертається на півкола. І мені стає видко його рухливі ступки, що щосили куйовдять пелюшку, мережану знаменим письмом «кайсьо».
Хлопчик!
Головатий, монголоїдний хлопчик.
Вилицюватий, вухатий, з розкошеним на все небо розтином оченят.  
Але золотаво русявий! З вибалушеними світлими, блакитними, як море обіч прибою, райдужками, в яких веселково виграває вікно за відсунутими сьодзі.

"Нагіко! Я чекаю тебе. Зустрінемось у бібліотеці. У будь-якій бібліотеці. У кожній бібліотеці.
Твій Джером".                                                                                        





Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Вікторія Т., 13-08-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 11-08-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.2433249950409 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …