Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49213
Рецензій: 93888

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Облога Полоцька

© Варел Лозовий, 11-08-2020
Варел Лозовий
ОБЛОГА ПОЛОЦЬКА

Ця вже призабута історія ховається, як хвіст у лисячій норі, в далекому шістнадцятому столітті – на широких теренах Великого Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського,  саме напередодні його об’єднання з Королівством Польським у єдину Річ Посполиту. І саме її події стали чи не головним спричиненням для такого об’єднання.
1563 рік. Саме накочується з важким гарматним гуркотінням перша хвиля Лівонської війни, яку розпочав московський цар Іван Грозний. У сучасній шкільній програмі Ерефії з історії зазначена вельми переконлива, самодостатня мотивація для агресивної експансії московитів на північний захід: «Московское государство крайне нуждалось в выходе к балтийским торговым портам». І фсьо. Бідолашне, навіть жити без нього не могло! А задля цього готове було наїхати на Лівонську конфедерацію, гарбати та плюндрувати її міста, малі й великі – Дерпт, Ревель, Нарву,  й примусити шукати допомоги у більш сильних сусідів.
Це саме та частина Прибалтики, історично об’єднана Лівонським лицарсько-чернечим орденом хрестоносців, де розташовані  нинішні Латвія та Естонія. Бувші Естляндія,  Ліфляндія та Курляндія. Історичні латиські етнічні зони Латгале, Земгале, Відземе, Курдземе… Той орден походив від ордену меченосців, що виник ще на початку ХІІІ століття і тримав на меті окатоличення Прибалтики. Потім меченосці, ослаблені зіткненнями з латами та литовцями, увійшли до складу Тевтонського ордену та стали його Лівонською філією. Лівонський орден отримав повну незалежність від тевтонців лише у 1520 році, незадовго до війни з Московією, і не теренах його утворилась Лівонська конфедерація.
Сама Лівонія та орден, членами якого були переважно німці, походила своєю назвою від лівів, давнього прибалтійського племені фіно-угорського походження, яке було майже повністю асимільоване прибалтами лето-литовської групи, німцями та росіянами. Щось подібне трапилось і з іншим прибалтійським етносом – прусами, які подарували німцям топонім Пруссія і назву «прусаки»… рудим тарганам, стійкому секс-символу хатньої антисанітарії!  Жартую, звичайно, але так воно насправді і було. Бо ці огидні комашки, пристрасні поціновувачі  недоїдків та різноманітної сміттєвої  гнилизни, що періодично окупують наші міські оселі,  дійсно потрапили з Прусського королівства у ранцях російських солдат-мародерів, разом з іншими награбованими бебехами, ще за часів Фрідріха Великого. Справжня «коричнева чума»! Кумедно, але у самій Німеччині, цих смердючих жучків кличуть абсолютно відлюстрено – «русаками». Цілком справедливо кличуть.
Та, на відміну від лівів, пруси та їх мова зникли з лиця землі безслідно. Та й лівам дісталося непереливки, бо у нинішні часи у всьому світі налічується лише десь пів тисячі чоловік, що етнічно ідентифікують себе, як лівів. Цікаво, що половина з них мешкає на теріторії сучасної Латвії, а трохи менше половини… на теренах незалежної України. Решта - деінде.

Так от, за Лівонію проти зажерливих московитів щонайперше «підписалася», тобто заступилася братня Литва – тодішнє Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське, саме до складу якого входили тоді білоруські та українські землі.  Просто кажучи, ми з вами, тобто наші пращури. Бо, як зазначив Орест Субтельний, Литва Гедиміновичів скорше нагадувала відтворену давньоруську державу, ніж країну, окуповану чужоземцями. І державна еліта Великого Князівства Литовського, починаючи від князів та придворної верхівки, що в більшості своїй вихрестилася з язичництва у православ’я, користувалася щонайперше русинською, тобто староукраїнською та старобілоруською мовами. І «Литовський статут», що тричі укладався та доповнювався протягом ХVІ століття, головний державний юридичний кодекс на основі європейського, щонайперше німецького, юридичного права, котрий потім ліг в основу прав і вольностей українського козацтва, був написаний не латиною, литовською чи польською, а саме  русинською, тобто мовою абсолютної більшості населення держави, найбільшої за площею у тогочасній Європі, яке складалося з давніх українців та білорусів.
Так, це був достойний захисник Лівонії. Тим пак, що не пройшло і пів століття з часів славетної битви під Оршею, та ще були живі поодинокі учасники тої вікопомної звитяги. Вже посивілі й шрамами посічені, та вони добре пам’ятали, як у вересні 1514 року литовське військо, об’єднане з білорусів, українців, поляків та татар завдало нищівної поразки московській орді, що втричі перевершувала його чисельністю. А на чолі того війська був наш славетний Костянтин Острозький, волинський князь та великий гетьман. Саме його геніальна стратегія, побудована на досягненнях новітніх європейських військових технологій, дозволила одержати цю блискучу перемогу. Все тут було – і обхідний маневр резерву, і влучний вогонь польової артилерії, і класична завершальна атака крилатої гусарії.
Але зараз проти навали чисельних московитів сил у Литви вочевидь не вистачало. Бо скориставшись вигідним corpus delicti, Іван Грозний посунув величезне військо, яке сам очолив, у складі шістдесяти тисяч ратників та двохсот гармат, на литовський Полоцьк та взяв його у облогу.
Одну тільки циклопічну стінобитну гармату, що плювалася дсятипудовими ядрами, тягнула на мотузках, як бурлаки на Волзі, ціла тисяча здужалих гевалів! При цьому московський цар нахабно стверджував, що гарбає Полоцьк тільки лише тому, що це місто у злитті річки Полоти та Західної Двіни, яка насправді по-людськи називається Даугава - насправді його, єдиного законного Рюриковича, непорушна, споконвічна вотчина. Зважте, чи не єдиного Рюриковича у сьомій воді на киселі, по бічній, молодшій лінії  суздальських князьків, серед сотень інших прямих нащадків варязького кондотьєра та конунга Рюрика, славного данського чи свейськго вікінга, або норманського берсерка, або ободрита з Руяни, або… лапландського Санта-Клауса, що започаткував династію київських великих князів ще в кінці ІХ століття, починаючи з Ігоря під опікою регента – Олега Віщого. Отого саменького, якого вкусила гробова змія. І ці нащадки Рюрика у великій кількості мешкали саме на теренах Великого Князівства Литовського. Але саме московський Іван вирішив, що він один у полі Рюрикович, а рештою можна знехтувати у власних амбітних інтересах.
І таки дійсно древній Полоцьк, центр слов’янського племені кривичів, входив у домонгольські часи у склад Київської Русі, але яке він мав відношення до бувшого улусу Золотої Орди, котрий отримав плазуванням на бжусі і лизанням пантофлів ярлик від ханів на обдирання всіх інших поневолених давньоруських князівств та зарозуміло почав вважати себе пупом землі десь наприкінці п’ятнадцятого століття?
Певно, таке ж саме, як і всі інші давньобілоруські та давньоукраїнські землі, які під орудою литовських князів здихались чингізидського ярма ще за сто-сто-п’ятьдесят років до того, як це зробили московити за княжіння Івана ІІІ, спритного дідуся оцього Івана, четвертого  за порядковим номером, що набув в історії прізвисько Грозний. Хоча за характером його психологічний портрет більш би відповідав епітетам – Жорстокий, Підступний та Лицемірний. А ще – Ненаситний та Несамовитий.
От і Полоцьк він оголосив у форматі «Крим наш!» - «исконными российскими территориями, требующими исторического возвращения в лоно Отечества нашего свободного». Було б кумедно, якби не було сумно, що агресивну, нічим не виправдану експансію московського самодержця з претензіями на спадщину Київської Русі російська імперська історична наука та освіта ще досі трактує як «реконкісту» - за аналогією відвоювання іспанцями та португальцями Піренейського півострова у маврів. Але таке зухвале порівняння не витримує бодай найменшої критики.
Адже справжня, початкова Русь могла бути тільки «Київською» - за прямим визначенням столиці. І ніякої іншої Русі не було та й бути не могло. І оце, здавлось би, зручне та стале, але абсолютно нісенітне словосполучення - «Київська  Русь». Адже звучить воно на кшталт «масла масляного»! Це все одно, що «Паризька Франція», «Лондонська Британія» чи там «Будапештська Угорщина». Тавтологічна ахінея. Але ми всі вже давно призвичаїлися до цього фейку та до багатьох йому подібних, створених «Московською Росією» родом з глухого закутня на півночі удільного Володимиро-Суздальського князівства, який історично заселяли не східні слов’яни, а дикі фіноугорські племена. Вся ця розчудована «чудь белоглазая» - змокла по болотах мокша, всенька неохопна вєсь, незмірна мєря з ерзею та ненаситні самоїди з нганасанами й іншими прадавніми монголоїдними прибульцями з-за Уралу та Байкалу. Але фейк лишається фейком, скільки на нього не натягуй липову шапку Мономаха у форми ординської тюбетейки.

Тоді, у 1563 році, Полоцьк боронив невеликий литовський гарнізон кількістю усього в дві тисячі вояків та кілька німецьких та польських найманих рот. Проти москальської орди це, вважайте, майже ніщо. Нікчемна, жалюгідна жменька.
Комендантом фортеці був воєвода з показовим фаховим  прізвищем Девойна, що з польської можна перекласти як «де війна», ясно показуючи, де має буди ясновельможний пан воєвода, один з найкращих стратегів Великого Князівства. Але це не завадило військові московитів за допомогою щільних гарматних бомбардувань усього за три тижні примусити пана Станіслава Девойну капітулювати. Деяким ядрам з московських гармат, що пробивали наскрізь зовнішній оборонний мур, вистачало потуги руйнувати і мур протилежний. Ті кляті ядра сипались невпинно, як град, без спочивку, і вдень, і насеред ночі.
Врешті решт змучений пан воєвода здняв з впрілої, закіптюженої голови, що люто гула після чергового артобстрілу, крислатий шолом-моріон з багряним плюмажем з фарбованого страусового пір’я, і буркнув лаконічно:
- Доста!
І Полоцьк, геть з усіма тельбухами,  опинився в липучих мацаках невблаганного московського самодержця.
А той часу не гаяв ані миті.
Щонайперше, він зробив широкий жест милосердя, гідний великого царя - відпустив десь з пів тисячі приїжджих польських шляхтичів, ще й обдарував їх шубами з теплого хутра та  щирим дзвінким золотом з захопленої полоцької казни. Мовляв, хай передадуть крулю Жигимонту, що війни з Литвою він нізащо не бажає. А Польцьк він взяв лише тому, що це насправді його «власна вотчина». Просто повернув собі те, що й так йому початково належало. І край! Так стверджують найправдивиші в світі російські історики, починаючи з Миколи Карамзіна.
І ви повірили? А дзуськи!  Бо насправді, як стверджує безпосередній учасник цієї військової кампанії, німець Генріх Штаден, що був у числі царевих опричників і залишив ґрунтовні щоденникові нотатки описуваних подій, Іван Грозний викликав спочатку з міста всю шляхту, тобто командирів, а потім й усіх простих вояків. І таким чином відокремив «тіло» від «голови», розділивши оборонців на дві партії, щоби не учинився організований спротив. Опісля по черзі вимордував всіх до ноги та наказав поскидати трупи у Двину. «Милосердец», одним словом, відспіваний.
А мешканців Полоцька, до речі, європейського міста, яке користувалося Магдебурзьким правом ще з 1498 року, його корінне литвинське населення, міських ремісників та місцевих крамарів – всіх до останнього, з усіма родинами, дружинами, літніми батьками й малими  дітьми -  звелів депортувати вглиб Московії. І на цьому ще ніц не зупинився! Бо багатьох половчан, як дворян, так і простолюд, він ув’язнив по хурдигах та цюпах у нелюдських умовах, закувавши в кайдани, і після чергової поразки або невдалої облоги у ході Ливонської війни,  знищував їх поступово, для залякування, відрубуючи нещасним, перед остаточним страченням, ноги, допоки не вигубив всіх. Про це Штаден теж доскіпливо  занотував з подробицями, жахаючими людську уяву.
До речі, у результаті звірств, учинених завойовниками, до сонму католицьких святих додались ще три мученики – Адам, Домінік та Петро. Це були монахи-бернардинці, що згоріли живцем разом з костьолом, де правили месу. Інших монахів, всіх без винятку, порубали прямо на монастирському подвір’ї.
Та й панові Девойні довелося гірко пожалкувати про своє рішення капітулювати й здатися на милість кремлівського бузувіра. Чотири довгих роки протримали його ув’язненним у московській цюпі, допоки не виміняли на князя Темкіна-Ростовського. А його кохана дружина Петроніла, княжна з роду самих Радзивілів, так і не перенесла страшного полону, де її тримали в кайданах, у темній хурдизі, та померла так і не побачивши світла божого.

Та найбільше дісталось нещасним полоцьким юдеям. Бо, на їх біду, Іван Грозний був затятим, лютим антисемітом, яких ще треба було пошукати. Він абсолютно був певен, що євреї підступно додають отруйні зілля у страви, щоби  відворотити православних від віри істинної, п’ють кров невинних християнських немовлят та проголошував абсолютно всі параноїдальні нісенітниці, які входили у корпус найбільш дрімучої та мракобісної  середньовічної юдофобії.
Ось що він відповів, доприміру, на докір Сигизмунда ІІ Августа про заборону в’їзду єврейських негоціантів у Московію:
«Мы к тебе не раз писали о лихих делах от жидов, как они наших людей от христанства отводили. Отравные зелья к нам привозили и пакости многие нашим людям делали: так тебе бы, брату нашему, не годилось и писать о них много, слыша их такие злые дела».
Щонайперше, євреї для нього були саме підступними отруйниками. Як це нагадує його палкого поціновувача та епігона, що безроздільно правив тими ж теренами, тільки значно розширеними, через чотириста років! Я маю на увазі головну юридичну особу цього мого опусу, генсека ЦК ВКП(б) Йосифа Сталіна, та розгорнуту ним сумнозвісну «справу про заколот лікарів», просякнуту державним антисемітизмом, що вирвався назовні та забив смердючим гейзером останньої масової тоталітарної кампанії по викоріненню «ворогів народу». Як завжди до того - з підлими доносами, повальними арештами та бузувірствами енкаведистів. Звичайно ж тому передувало сумнозвісне вбивство Соломона Міхоелса та розстріл Єврейського Антифашистського Комітету. Бо ж у дужках воно, це ВКП, хоча й було маленьким «б», та насправді було воно «б» великим. Дуже великим!
Так от одною з найвагоміших причин, чому для первинного нападу на Литву Іван Грозний вибрав саме Полоцьк, була саме наявність  у ньому великої єврейської спільноти, що процвітала в умовах вигідного розташування торгових водних та суходільних шляхів, що вели від балтійських портів, щонайперше Риги, вглиб країни. Тобто ікло на нещасних полоцьких юдеїв, які ні про що не підозрювали,  Грозний точив заздалегідь і чекав слушного моменту для показової садистичної розправи. Такі горе-розваги, як відомо, тішили його найсильніше - до падучої від істеричного захвату.

Коли московському цареві переповіли, що євреї міста Полоцька будуть раді-радесенькі заплатити новому володареві величезний викуп за те, щоби їх не чіпали, він лише зловтішно осміхнувся.
- Ишь, жидовня проклятая! Всё равно и так всё отдадут – до последнего гроша!
Коли приказний дяк оголосив старійшинам громади про царську відмову, вони спочатку знічено видихнули:
- Азохен-вей!
Але, достеменно втямивши що на них чекає, в розпачі почали рвати пейси на скронях, волаючи до  невблаганних небес:
- Ой-вей! Ой, вейз-мір!
Та небо «аполітично» мовчало, байдуже спозираючи на чергову пекельну витівку набожного душогуба.
І от уже стрільці московського війська, хмільні після перемоги, ляскаючи нагаями, знущально регочучи  та голосно матюкаючись, зігнали нещасних в щільне юрмовище, як худобу в отару, і притьма погнали до річки.
Лемент стояв неймовірний. Жінки заходилися від плачу, верещали до хрипу діти, безперервно голосили старі баби й діди.
- Ой-вей! Ой-вей! Ой, ве-е-ей!
Молоді матері з усієї моці притискали немовлят у пелюшках до грудей, ніби хотіли сховати їх, запхавши до себе всередину. Та марно, п’яна москальня лише ущільнила коло навкруги приречених полочан.
Чорнявий довготелесий підліток – зовсім ще незграбне цуценя! - у розчахнутому довгополому кунтушу, з густою копицею кучерів над видовженим писком зляканого лошати, раптом шарпонувся та кинувся вбік, зіщулившись, як наполоханий щур, прослизнув мало не навкарачки по-під ноги стрільців, загубивши полумисочок кіпи, та чкурнув тюпки у бік хащів зжовклого, деінде поламаного очерету, що бованів далі, вниз поздовж принишклої ріки. Лише поли заметляли, розчепірені, мов гайворонячі крила.
Ще тросі, ще мить і він зникне зовсім у гущавині, вже непроникний для вражого ока. Та не добіг, середега! Дві прудкі чорнопері стріли, пущені одна за одною, наздогнали його, вхромивши крицю зі свистом у карк та поперек, і він брязнув з усенького розгону писком у твердий, злежаний на суцільний корж пісок, сіпонувся декілька разів та, прохрипівши з булькотінням щось невиразне, остаточно занімів.
Приречені від тої картини заголосили ще дужче.
- Ой-вей! Ой-вей!
А бузувіри виокремили з натовпу старійшин та заможних чоловіків, та миттю поздирали з них дорогі довгі шуби та поскидали хутряні кулясті ярмулки, лишивши на маківках лише благенькі кіпи. Свою здобич вони потішено постягали оберемками на купу віддаля від полонених. Як то кажуть давні греки на чолі з Геродотом, «спорудили трофей». Стало видно, як роздягнених почали проймати дрижаки та бити озноб. Певно, що від холоду і жаху одночасно.

Зойкання посилились. Але розлючені москалі ще хутче запрацювали нагайками та держаками списів й бердишів.
- Эй, шевелись, сволочь некрещённая! Побыстрее давай!
Вони невпинно зганяли ошалілий тлум до прибою, де скрижаніла хвиля сповзала до суцільного ледовища.
Адже це була зима. Саме найлютіший місяць.
Євреї ступили на кригу, як у прогалину Чермного моря, розверсту до дна божим провидінням, що нарешті виведе їх з єгипетської пітьми. Та не було з ними звитяжного Мойсея на чолі, і вони знічено посунули далі, гнані лютим ворогом, до середини Даугави, де струменіли, паруючи, скреслі таловини з темною, важкою водою, утворюючи великі ополонки, схожі на розпечені пекельні пательні, що курилися бітумним смородом.
Крига, спочатку зжовкла біля берега, з кожним кроком з білої робилася матово сірою та хиткою.
І от вже перші бранці з зойками шубовснули з плюскотом у ополонку, зіпхнені з криги юрмовищем, що невмолимо напирає ззаду. Декотрі виринають, похапцем жадібно хапаючи повітря, як риби, викинуті на берег, та на них валяться наступні, змушуючи знову зануритьсь  у пекучу крижану стихію…
Раптом крига під рештою репає та перекидається на кшталт самосвалу, вергаючи з себе всіх, хто на ній опинився. За край утвореної крижини одразу хапається декілька пар рук, але від того вона знову перевертається, накриваючи гамузом всіх, хто опинився в цю мить під нею. Врешті решт всі, без винятку, бранці опиняються у воді, утворюючи картину пекла, яка лише геру Ієронімусу Босху могла б тільки намаритись.
Декотрі одразу пішли на дно камінцем, віддавши поверхні останні бульбашки. Щонайперше, молоді матері з немовлятами, що так і не розімкнули обіймів, у яких судомно затиснули свої спелюшкані чада.
Декотрих потужна течія на середині річки вже затягнула під кригу, де вони, задихаючись від браку повітря, востаннє споглядають тьмяніючі плями світла.
Та декотрі ще вперто борються за життя, борсаючись щосили в крижаних обіймах. Серед них одиницям, самим спритним та найсильнішим, навіть вдається викараскатись назад на слизьку поверхню. Але тут на них вже, хижо зловтішаючись, чатують стрільці, які, сиплячи матюками, як горохом, тупими кінцями довгих списів безжально зіштовхують бідолах назад – у темну ненаситну безодню.
Ще задовго до смерку все було скінчено. Лише в ополонці, підхоплена крутовир'ям, хвацько витанцьовувала зграйка відчеплених кіп, що позлітали з бідних голівоньок полоцьких юдеїв, що так і не побачили обітованого суходолу.
Таким чином Полоцьк був успішно взятий та «повернений» у московитську «святу» Русь.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 15-08-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 12-08-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.58561110496521 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …