Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2626
Творів: 47986
Рецензій: 92779

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Дзянь Лі Пилипчук та несподіване рандеву

© Росткович Олег, 23-07-2020
– Скажіть, а гарно ж грають? – несподівано, голосним шепотом звернулася до Дзянь Лі Пилипчука невисока рудоволоса пані бальзаківського віку. Вона, мабуть, як і наш герой, під час шопінгу надавала перевагу прогулянці парком, замість того щоб супроводжувати свого андроїда при виборі продуктів. Зазвичай, струнний квартет андроїдів виконував твори древніх композиторів. Невідомо кому прирйшла в голову така ідея, але судячи з натовпу зівак, чи то пак, любителів музики, ідея була не така вже погана. Пилипчук, за гарної погоди, теж залишав Галю наодинці з полицями гіпермаркету та марнував час у тому ж таки парку в очікуванні повернення завантаженого продуктами андроїда. Якби він був хоч трохи ліриком, то відзначив би чудову осінню погоду, мільйон жовтобагряних відтінків листя на деревах, яке хоч і почало опадати, але все ще радувало погляд в височині верховіття. Шкода, та наш ліричний  герой був далеким від насолод погодою-природою та й на музик він набрів випадково: побачивши натовп, вирішив поспостерігати, що там зблизька.
– Так, гарно! – не став сперечатися Дзянь Лі, але подумавши додав,  – відверто кажучи, я зовсім нічого в музиці не тямлю. Тому можете сприймати мою відповідь як політкоректний спосіб продовжити розмову.
– А язик у вас некепсько підвішений,  – парирувала словесні викрутаси нашого героя меломанка.
– Живу довго, вивчив кілька зворотів.
– Живете довго, а в музиці не розбираєтеся. Вважаю, що в нашу епоху кожна людина повинна якщо не грати на якому-небудь інструменті, то хоча б добре знати музичну класику. Музичне мистецтво – це ж окремий прекрасний світ. З мелодіями, ритмами, крещендо та димінуендо. Музика це окрема мова, вона змушує радіти та сумувати. Навіть, якщо ви дилетант, ви легко зрозумієте де весела мелодія, а де навпаки. А взагалі, в наш час, коли у людей стільки дозвілля, не цікавитися музикою, не знати музику, не розуміти її – це злочин. Я в вас розчарувалася.
– Не у всіх людей є вільний час, – заперечив Дзянь Лі, згадавши свого товариша – ветерана спецслужб. – А в декого можливості вчитися грі на скрипці просто не було.

Взагалі, першим наміром Пилипчука було запропонувати несподіваній компаньйонці замість запальної промови сконцентруватися на слуханні музики. Та щось (скоріш за все багаторічний вишкіл спілкування з людьми взагалі та жінками зокрема) стримало його від відвертості.
– Вибачте, якщо вас образила. Але, на мою думку, поринути в світ прекрасного ніколи не пізно.
– А у вас язик теж підвішений дуже і дуже,  – Пилипчук зробив незграбну спробу перефурмулювати замовчаний меседж, надавши йому форму компліменту та  дрібку сарказму.
– До речі, а знаєте який твір зараз виконується? Чому ж я запитую – звісно, не знаєте. Запам’ятайте: це Моцарт, квартет «Ре мінор». Прислухайтеся до цих чарівних звуків. Скільки в них ніжності, скільки глибини. Це прекрасно! Це божественно!
На деякий час незнайомка замовкла, даючи можливість Пилипчуку врешті послухати саме музику та подумати, що мабуть даремно він вв’язався у цю бесіду. А також відзначити, що нічого надзвичайного андроїди з своїх інструментів не випилюють.
– Моцарт неймовірний. Не повірите – це вісімнадцяте століття. Вісімнадцяте! Уявіть: композитор прожив тільки 35 років, а скільки безсмертих творів залишив після себе!
Дзянь Лі скривив гримасу, яка мала б означати: «Що ви кажете, не знав що це Моцарт, що вісімнадцяте століття, шкода, що помер молодим і це справді крута музика». Насправді ж він подумки кликав Галю, яка як завжди барилася, змушуючи сого хазяїна накручувати кола парком. Однак, оскільки зв’язок з анроїдами за допомогою думки ще не був винайдений, то всі ці «Де ж ти Галю ходиш, забери мене звідси, скільки можна там блукати», були цілком марними. Демонстративно ж полишати незнайомку та андроїдів-віртуозів, було незручно.
Тим часом меломанка, напевне оримавши сигнал від свого  андроїда, розвернулася, щоб піти в напрямку входу гіпермаркету, при цьому вона знову наткнулася на Дзянь Лі, який, мимоволі піддавшись броунівському руху натовпу, опинився позаду неї.
– О це ви, я думала, ви вже втекли. А мені вже час йти до свого андроїда. Шкода, що ми так і не познайомилися, а ще шкода, що не вдалося дослухати концерт.
Ще раз оцінивши поглядом жіночку, наш герой з задоволенням відзначив, що як на свої роки, вона вигладає дуже гарно. Кілька зайвих кілограмів навіть личили їй, додавали сексуальності. Сіро-зелені очі, трохи задертий вгору носик – все як пише книжка. Навіть копиця пофарбованого в яскраво червоний колір волосся на голові не перекреслювала позитивного враження. «Зачіска, звісно, радикальна, але чого очікуати від фанатки музики п’ятисотрічної давності»,  – підсумував наш підтоптаний Ромео.
– Мене звати Дзянь Лі Пилипчук. І я можу з задоволеням вас провести куди забажаєте.
– А мене Євдокія Хоу Ксю, можна просто Дуся.
– Дуже приємно.
– А хіба вам не потрібно дочекатися свого андроїда?
– Ні, я наодинці. Галя вдома. – невідомо чому, не моргнувши оком, збрехав Дзянь Лі.
– То ви його Галя називаєте? – розсміялася Євдокія. – Оригінально! Інтригуюче.
– Чому його? Її!
– А! Зрозуміло! Добре що одразу зізналися. Хоча, зараз такі часи, що це ледь не норма...
– Я ще ні в чому не зізнавався! – спробував виправдатися Дзянь Лі.
– Ох, який ви запальний! Ви мені подобаєтеся! – бесіда отримала несподіваний поворіт.
– При всіх моїх вікових та інших, притаманних усьому людському роду вадах, чому б я міг не подобатися.
– У вас такий оригінальний гумор. Ви подобаєтеся мені все більше. Запрошую вас на каву.
Хоча, ще кілька секунд назад Ромео був готовий супроводжувати новоявлену Джульєту на край світу, її несподівана агресивна гостинність змусила Дзянь Лі почати панічно шукати шляхи для відступу. Тобто, вигадати причини, щоб не йти в гості.
«І навіщо я збрехав, що без Галі? Було б залізне пояснення втечі». Водночас, він спробував згадати чи в кримінальній хроніці не було повідомлень про злодіяння невідомого маніяка -  вбивці пенсіонерів. Натомість, Дзянь Лі несподівано усвідомив, що така інформація з’являєтья тільки коли маніяка спіймано. А поки ж злочинець на волі, інформацію приховують, щоб люди не хвилювалися та не панікували. Далі Дзянь Лі подумав, що Галя і без нього знайде дорогу додому: не вперше він під час шопінгу кудись завіюється. Треба тільки їй меседж не забути послати, щоб не починала розшук. Також він спробував згадати, в якому стані його шкарпетки – чи нема дірок.
– Не треба так довго думати, не треба шукати причини для відмови! Ми ж тільки вип’ємо чаю...
«Спочатку вона говорила про каву,  – насторожився Пилипчук. Хоча яка різниця: чай, кава...»
– Послухаємо музику...
На цих словах Ромео подумав: «А може варто просто втекти, нічого не пояснюючи. Навіть якщо побіжить за мною – не наздожене».
– Пішли, пішли! В мене є чудова колекція старовинних платівок. Послухаємо квартет «Ре мінор» у людському виконанні. Тобто, у виконанні людьми. При всій по вазі до андроїдів, але так як люди вони не зможуть грати ніколи.
Дзянь Лі зміряв габарити Хоу. «Якщо вона досконало не володіє якимись єдиноборствами, то фізичної шкоди завдати не зможе. Тільки потрібно тримати її в полі зору. Не допускати, щоб заходила за спину. А ще може щось в чай підсипати чи каву. Отруту. Чи снодійне. І тоді уб’є! Або, мінімум, згвалтує! Стоп, старий! Це жінку можна згвалтувати, поки вона без тями. А от чоловіка? Хіба що... Тьху!»
– Та що ви наче закам’яніли. Не можна в таких роках бути таким сором’язливим. Ходім-те!
– Це зовсім не те, що ви думаєте. Хоч якоїсь сором’язливості чи скромності від мене годі очікувати. Просто це... Просто ваша пропозиція така... Така несподівана, – врешті вичавив із себе Пилипчук.
І це сталося. Через якийсь час, вони сиділи за столом у вітальні квартири Хоу Ксю. Як і було обіцяно, сьорбали гарячий чай і слухали музику. Кімнату наповнив невідомий Дзянь Лі приємний аромат чаю. «Було б добре, якби відьомські чари залишалися тільки в казках. Зовсім не хочеться, щоб вона щось начаклувала з тим чаєм», – скоріше з самоіронією, а не серйозно подумав Пилипчук.
Андроїд господарки виструнчившись стояв поряд, зображаючи реінкарнацію лакея із сивої давнини. Хоу Ксю насолоджувалася прекрасним твором геніального Моцарта і перебувала в стані близькому до катарсису (а може й оргазму, якщо це не одне й те саме). Задерши голову догори та заплющивши очі, вона занурилася в світ чарівних звуків. Чи спеціально, чи мимоволі така поза сприяла на концентрації уваги гостя на зоні декольте. Плаття, в яке оперативно нарядилася господарка вдало виконувало функцію не тільки прикривання того що, прийнято прикривати, але й, певною мірою,  забезпечувало оголення ділянок, які споконвіку спокушають чоловіків. Дзянь Лі зачаровано, як удав за дудочкою дресувальника, спостерігав як піднімаються та опускаються груди меломанки, але думав про зовсім інші речі:
– що мабуть щось у тій музиці таки є, коли люди  отак від неї кайфують;
– що на старості було б не погано навчитися отримувати таке ж задоволення від музики;
– згадував музику своєї молодості, і відзначав, що в порівнянні з Моцартом це не музика, а поєднання реву бензопили, підвивання перфоратора та гупання молота.
– що тепер треба буде навзаєм запросити Хоу Ксю до себе в гості, а тоді подумати, ховати чи не ховати на цей час Галю, все-таки настільки старовинна модель може викликати глузування.
На диво, коли твір закінчився, Дзянь Лі зловив себе на думці, що хоче продовження. І не в сенсі, продовження логічного чи нелогічного розвитку подій, а продовження звучання музики.  Та вже за секунду він пояснив собі це бажанням не виходити з свіжоотриманої зони комфорту, поза якою на нього чекають нові несподіванки та необхідність говорити щось розумне та, водночас, культурне.
– А можна прослухати цей е-е-е-е..., цю музику ще раз, – майже щиро попросив новоявлений адепт струнної класики. Слово «квартет» несподівано вилетіло з пам’яті.
– Звісно! З превеликим задоволенням! Я бачу, ви починаєте відчувати смак цього звукового делікатесу. Альберте, ввімкни нам ще раз квартет «Ре мінор!» – звернулася вона до андроїда. – Чудова музика, правда ж!?
Дзянь Лі ствердно кивнув головою, не бажаючи паплюжити звучанням слів повітря, в якому за мить звучатиме музика.
Слухаючи п’єсу Моцарта втретє за день, Дзянь Лі подумалося філософське: що, мабуть, це і робить людей людьми. Вміння насолоджуватися музикою, картинами, танцями. Андроїди цього ніколи не вмітимуть. Скільки їх розвелося!
Цього разу Хоу Ксю не стала впадати в транс, а з цікавістю спостерігала за гостем. Невідомо які метаморфози вон очіквала побачити. Щось було в її погляді схоже на зацікавлення науковця інтелектуальними потугами мавпочки.
Але Дзянь Лі на те не зважав. Він думав про людство. Про композиторів, які жили в епоху без андроїдів та інтернету. Про андроїдів, які замінили людям людей і, чи спеціально чи мимоволі, ізолюють особистість від спілкування з собі подібними. Про шопінг в супермаркеті, коли там кишить андроїдами, які відсканувавши хімічний склад, термін придатності та ціну товару складають його до візка і тільки де-не-де найбільш затяті гомо сапієнси скуповуються самотужки.
«До чого ми докотилися? Люди перестали спілкуватися між собою. Коли хтось незнайомий звертається до тебе на вулиці, перша думка – це якийсь божевільний. А як відповідати на елементарні питання? Як підтримувати бесіду, щоб не образити співрозмовника? Це ж не в чатах з ботами теревенити, які усе терплять та завжди підтакують. Сумно. І я ж не юнак недосвідчений. Життя вже доживаю. Скоро попіл над Дніпром розвіють. А ось тут, біля жінки, лиш бекаю та мекаю. Хоча руда меломанка, здається, готова тараторити без упину. Доречне в неї захоплення, – музика. Інакше довелося б весь час її щебетання слухати. І це ще півбіди, бо довелося б також думати, як доречно відповідати, підтримувати розмову».  
Потім Дзянь Лі спохватився, що думає про зовсім зайве. Що слід думати про те, як культурно попрощатися, або про те як перейти до наступної стадії побачення. Не музику ж слухати насправді запросила його Хоу Ксю. Чи може все таки тільки музику? Прожив життя, а нічого не розумієш ані в людях в цілому, ані в жінках зокрема, – з прикрістю підсумував Ромео. Якщо я візьму її за руку це не буде розцінено як грубе домагання? А ще спробуй спрогнозуй реакцію робота?
Раптовий дзвінок в двері припинив його вагання.
– Кого це принесло? Альберте, пауза! – скомандувала господарка, йдучи відкривати вхідні двері.
Дзянь Лі залишився сидіти за столом. За кілька секунд Хоу Ксю повернулася.
– А це по тебе!
– Хто?
– Галя! Чекає в коридорі.
– Якого?...  – Дзянь Лі вчасно запнувся, щоб не вилаятися. – Я ж їй наказав чекати вдома.
– Дивно, чому ж тоді вона тут?
– Це в неї буває інколи. Глюки. Нові оновлення на старе залізо – так мені в сервісі пояснили. Глюк надопіки,  – почав щось на ходу вигадувати Дзянь Лі. Несподівана поява Галі, вибила Ромео з рівноваги.
– То ж продовжимо слухати Моцарта? В нього ще багато чудових творів є. Пропоную пересісти на диван. Так буде зручніше, – запропонувала господарка, прозоро натякаючи на напрям продовження чаювання під класику.
«І як я це робитиму, там же ж Галя в коридорі, вона все чутиме, можливо й бачитиме?» – подумки запанікував Ромео.
– Та ні, дякую! Мабуть ми, мабуть я будемо, тобто буду відкланюватися. Чай був дуже смачним. Музика прекрасна. Чесно кажу, я відкрив, тобто, ви відкрили мені сьогодні цілий новий світ, – до Дзянь Лі почало повертатися красномовство. – Я запам’ятав цього композитора. Моцарт –так? Вдома обов’язково прослухаю. Ще раз дякую за все, Галя чекає.
Цього разу вже господарка не знайшла що відповісти. Різка зміна планів гостя після появи андроїда дещо деморалізувала її.
Зависла неручна пауза. Врешті, Дзянь Лі збагнув, як це виглядає збоку та став виправдовуватися:
– Вибачте, я розумію як це виглядає збоку. Виглядає, ніби я надаю перевагу андроїду перед живою жінкою. Але не знаю чому... Є в мене така муха... Мені якось незручно це робити в присутності Галі. Можете вважати, що це такий бзік. Тарган такий у мене. Що я трохи божевільний. Схоже, що так і є. Справа не в вас. Ви чудово виглядаєте. Я сподіваюся, ми ще зустрінемось. Запрошую вас до себе в гості. Чи, якщо хочете, в ресторан.
– А її не можна попросити почекати за дверима, чи почекати на вулиці, чи, взагалі, відправити додому? – Хоу Ксю запропонувала цілий букет очевидних рішень.
– Fuck!  – несподівано для самого себе англійською вилаявся Дзянь Лі. Я щось і не подумав. Старість. Можна. Але раптом через оцю всю пертрубацію в мене нічого не вийде. Відчуваю, що тиск піднявся і пульс почастішав. Розхвилювався... Вибачте, ще раз!  Можна, Галя мені тиск поміряє? Ймовірно, слід випити таблетку. Старість не радість. Маю проблеми з тим тиском.
– Альберте, зміряй нашому гостю тиск, – наказала андроїду господарка, – а потім і мені зміряєш.
Хоу Ксю сіла на диван і не приховуючи розчарування спостерігала за процедурою. З її обличчя зник вираз ейфорії і навіть, здавалося, очі  блищали не так яскраво.
–160 на 120, – повідомив андроїд за кілька секунд і почав міряти тиск в Хоу Ксю. – 160 на 130,  – промовив він, закінчивши.
– Два чоботи пара, – спробував пожартувати Дзянь Лі. – То що, я відправлю Галю чекати під під’їздом?
Господиня на хвилю задумалася, а потім не втрималася:
– Не знаю! Не-зна-ю! І чому це я маю вирішувати? Чому це я повинна пропонувати? Чому з чоловіками завжди так? Усе за них і для них зроби, а вони вдають що нічого не помічають і нічого не розуміють! А потім при першій-ліпшій нагоді зникають. Хочете – йдіть, не хочете – не йдіть. Прийміть самостійне рішення. Дайте мені спокій. Мені вже чомусь нічого не хочеться, – Хоу Ксю закінчила промову, лице її посіріло і ніби постаріло років на десять.
Знову запанувала пауза, під час якої обоє зважували усі за та проти. Пилипчуку стало зрозуміло, що у випадку, якщо він зараз піде геть, на наступне побачення можна вже не розраховувати. В ньому боролися дві сутності, одна вимагала залишитися (будь мачо, чому не скористатись шансом, вона зовсім непогана, вона нещасна самотня жінка, йдучи на  «чай-каву» ти ж здогадувався, що тебе чекає чекаклята Галя – усе зіпсувала), інша вимагала припинити авантюру (ще зранку ти не знав хто такий Моцарт, а зараз співчуваєш його фанатці, чому ти повинен її жаліти, хто вона така для тебе,  а якщо в тебе нічого не вийде, подякуй за чай і мерщій додому, запитай чи є «нормальна» музика).
Врешті, Дзянь Лі сів на диван поруч з Хоу Ксю та поклав свою руку поверх її руки.
– Пропоную, почекати і заспокоїтися. Послухаємо ще Моцарта. Впевнений, це поверне нам спокій і як її? Душевну рівновагу. А потім вирішимо, що далі: ви за себе, а я за себе. Нам нема куди поспішати. Ламати легко, а будувати важко. Чому ми гарячкуємо ніби шістнадцятирічні? Накажіть Альберту, ввімкнути музику знову.
– Альберте, Симфонію №39.
Андроїд виконав наказ.
Дзянь Лі відчув, що долоня Хоу Ксю опинилася поверх його долоні.
Минуло чимало часу, в кімнаті уже почало темніти, а музика звучала і звучала...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Avtor, 23-07-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81554698944092 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …