Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2626
Творів: 47987
Рецензій: 92783

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Постмодерн

Ніколи не жартуйте з філфаком

© Арсеній, 15-07-2020

Сутеніло, а я все ще сидів на десятому поверсі біля масивних дубових дверей. Зазвичай гамірний і залюднений коридор був порожнім. І це не дивно — давно почалось літо, усі нормальні студенти все здали і гайнули першим потягом у свої Сирі Балки, залишивши по собі тишу, порожні аудиторію і «хвостівників», типу мене… Ех! Не щастить. Як я ухитрився завалити діахронічне мовознавство? Саме діахронічне мовознавство! Тепер ось сиджу і казна-скільки чекаю на перездачу.
Я підвівся (бо сидів прямо на підлозі біля дверей), зробив кілька маршеподібних кроків і підійшов до вікна, з якого виднівся шматок тротуару, а за ним — величезна площа. То там, то сям снували люди і араби, бігали маленькі дорогі собачки й неправильно паркувались величезні лиховісно-чорні джипи. Вільні… «А я тут скнію! — з жалем подумав я. — Де ж він є? Четверту годину чекаю…».
Я підійшов до дубових дверей з табличкою «Кафедра діахронічного мовознавства» і завмер. Що робити? З Григором Алоїзовичем ми завжди зустрічались в коридорі. Він з’являвся або з гущі людей, або з темряви, або виходив з якоїсь аудиторії, чимчикував назустріч з незворушним виглядом і треба було мало чи не за руку його схопити, щоби він тебе помітив… «А хай тобі», — подумки вилаявся я і вкотре за день схопився за клямку дверей.
— Стій! — крикнув хтось поряд.
Я обернувся, очікуючи нарешті побачити Григора Алоїзовича, але замість нього перед моїми очима постала знайома постать у радикально чорному одязі.
— Стій… — повторив Сан Санич, уже тихіше, важко дихаючи. — Не роби цього… Фух…
І Сан Санич прихилився до стіни, заплющив очі і облизав пересохлі губи. Вигляд був у нього стомлений: щоки, які покривала триденна щетина, запали, волосся було скуйовджене, немов він ночував в скиртах сіна, одяг брудний і зіжмаканий. Мій одногрупник важко дихав і, здавалось, що ось-ось впаде на підлогу.
— Ти чого? — насторожився я.
— Григір Алоїзович не проходив? — ледь вимовив Сан Санич, важко ковтаючи слину.
— Нє, я тут уже чотири години чергую. — відповів я. — А що ти теж на перездачу?
— Я все здав… Підпис треба в заліковці, — озвався Сан Санич. — У тебе є вода?
Я зняв з плечей наплічник і подав з нього майже повну пляшку «Живчика». Сан Санич схопив її, одним рухом відкрутив кришку і за кілька ковтків опустошив її вміст.
— А він точно не проходив? — ще раз запитав Сан Санич, повертаючи порожню пляшку і гикаючи.
Я заперечно похитав головою, і Сан Санич видихнув, сів на підлогу і почав розповідати:
— Я полюю на нього ось уже третій день. Справа в тому, що я, хоча і не маю більше ніяких «хвостів», не можу закрити сесію, бо в мене немає підпису, здогадайся чийого… Ну ось, Алоїзович чомусь відмовився підписувати відразу після заліку, сказавши, що йому типу ніколи, що він поспішає і вийшов з аудиторії, якось дивно на мене глянувши. Я випадково зустрівся з тим його поглядом і побачив у ньому насмішку. Уяви моє здивування! Чому він глузував? Навіщо? Це мені здалось дивним і я вирішив простежити за ним, тому я схопив речі і по стелсу пішов за ним, тримаючись на безпечній відстані і ховаючись серед студентів, яких тоді ще було тут повно. Таким чином ми з ним спустились вниз. Алоїзович вийшов на вулицю, а я зачаївся за вазонами з квітами. У вікно я побачив, як цей … гарний викладач підійшов до якогось чувака, стрельнув у нього сигарету і довго та смакуючи викурив її всю. Потім він взяв каву в одній із тих кав’ярень на колесах і також мало чи не пів дня сьорбав її, звісно, нікуди не поспішаючи! Я думав, що він зараз нап’ється-накуриться і почеше на якесь засідання чи екзамен. Якби не так! Викинувши порожні стаканчик, він пішов тротуаром… У парку купив газету, сів на лавку і став її читати, періодично голосно з чогось сміючись, анекдотів якихось чи просто може то він сам по собі прибацаний, не знаю. Потім він годину з чимось гуляв у парку, витріщався на дерева і з шумом вдихав повітря, так наче і справді був на прогулянці. Коли вже перевалило за обід, він пішов у зоопарк. Хай тобі! Мені на останні гроші довелось і собі купити той сраний квиток. У зоопарку було мало людей, але, як мені здалось, ховатись було не варто — Алоїзович так пильно розглядав звіряток, що його б не відволікли постріли з гармати! Тут я вже почав злитись, але ще якийсь час вів спостереження. Біля клітки з вовками мій терпець увірвався і я, забивши на маскування, рішуче до нього підійшов. «Григору Алоїзовичу! — сказав я, не приховуючи роздратування. — Поставте мені підпис нарешті!». «О, Сашко, — сказав він, вдаючи здивування. — А як ти тут опинився?». «Ось тут» — замість відповіді протягнув я заліковку. Алоїзович став переминатись з ноги на ногу, скривився і мовив: «Може давай завтра? Завтра саме парний день, я на кафедрі з 10 до 12…». «Чому не зараз?», — запитав я. Алоїзович знову скривився, махнув рукою і глухо сказав: «Ну гаразд. Тільки дай ручку, будь ласка…». Я швиденько вийняв з наплічника ручку і тицьнув її Алоїзовичу, той неохоче взяв її, покрутив у руці, немов бачив уперше, потім нарешті схопив заліковку і почав виводити підпис. Через секунду підвів очі і радісно усміхнувся. «Не пише!», — мало не вигукнув він. «Що?», — вирячив на нього очі. Алоїзович віддав мені заліковку і ручку та переможно глянув прямісінько в очі.
— І правда закінчились? — перебив я.
— Уяви! — вигукнув Сан Санич. — Саме в цей момент! Я ще якийсь час намагався її розписати в моєму конспекті з усього, але вона лише дряпала папір. Тьху… Коли підвів очі, Алоїзовича і слід охолов. Зник, немов Бетмен в ночі! Я спочатку засмутився, однак через дві години взяв себе в руки і вирішив, що бій програно, війну — ні. Згадав, що в нього завтра прийом на кафедрі…
— Ну… — почав я.
— Саме так! — вгадав мої думки Сан Санич. — Я також зрозумів, що то була дезінформація! Але тільки як прочекав його цілий день під дверима… Я не їв, не пив, не ходив у туалет, боячись пропустити його, але в той день піймав облизня. І подумав, що, мабуть, легше зайнятись сексом з живою жінкою, ніж поставити цей клятий підпис.
— Ну ти загнув, звичайно! — озвався я.
— Знаю, — втомлено усміхнувся Сан Санич. — Але я тоді опустив руки і поплівся додому. Очі злипались, у животі розігрався справжній ураган, тому вирішив зайти в ОТБ. Грошей майже не було, бо я майже всі витратив на ручки, — і тут Сан Санич вийняв з наплічника пучок ручок різних кольорів і розмірів. — Взяв, так би мовити, щоби залізобетонно… І тому в супермаркеті довго блукав, шукаючи щось якомога дешевше, але ноги самі несли до ковбас, сиру, ікри (ніколи її не любив, до речі), нарізок різноманітних… Стричу, значить, слиною давлюсь, коли глядь! — а поряд він стоїть.
— Алоїзович? — чомусь жахнувся я.
— Саме так! — кивнув головою Сан Санич. — Спокійний і розслаблений. Мугикає якийсь марш, крутить у руці величезну палку ковбаси (не знаю, чи смачна, але замашиста, немов бита). Він нічого не підозрював, бо думав, що я, по-перше, досі чекаю його під дверима кафедри, як ти оце зараз… А по-друге, студентів не часто можна побачити біля полиць з елітним хавчиком. «Ну, — думаю, — треба дійти». «Григору Алої…», — почав я, підходячи ближче. Алоїзович враз припинив мугикати, різко повернув до мене голову і його очі округлились від страху. «Ти!», — злякано вигукнув він і зашипів, немов кіт. Я хотів знову до нього звернутись, але Алоїзович весь стиснувся і, немов куля, помчав між полицями з мерчендайзом. Я побіг за ним, але швидкості були нерівні. І він би втік, якби на вході не стали охоронці і пара огрядний касирш, які, немов танки, заблокували вихід. Алоїзович біг з ковбасою, і персонал подумав, що він хотів її вкрасти. Там би ніхто не пробіг, а ще й охоронці почали кричати, щоб Алоїзович зупинився, бо будуть стріляти, хоча зброї при собі ніколи не мали. Алоїзович зупинився, оцінив ситуацію і стрибнув на одну з полиць, пробіг нею, потім стрибнув на стелю і зістрибнув уже біля виходу. Там справа техніки… Ковбасу, до речі, не віддав. Не думаю, що він хотів її вкрасти, просто в такій ситуації ніколи було думати.
І Сан Санич замовк. І теж промовчав і тихо спитав:
— Так що, все, виходить?
Сан Санич знизав плечима.
— А тобі дійсно потрібен цей підпис? — сказав він по паузі ще тихіше.
— Так! — відрубав я. — Без підпису ніяк…
— На що ти готовий піти ради підпису?
— На все! — знову відрубав я, уже смакуючи волю.
— Ну що ж… — протягнув Сан Санич і поліз рукою в кишеню. — Тоді нам треба переступити закон.
І він щось витягнув з кишені.
— Ключ? — навіщось запитав я.
— Ні, волинка, — зіронізував Сан Санич. — Звісно, ключ. І цей ключ виведе нас на світло… На вахті позичив.
І Сан Санич підійшов впритул до дверей.
— Ти що, збираєшся вдертись на кафедру? — зашипів на нього я.
— Так, — холодно сказав Сан Санич, орудуючи ключем. — Зробимо йому засідку. Рано чи пізно він сюди прийде, і вже тоді ніхто від нас не відкрутиться…
У замку пару раз клацнуло і масивні двері повільно відчинились. Ми зайшли всередину, і Сан Санич відразу зачинив кімнату та мовив, окидаючи кафедру оком.
— Ось вона яка, оселя зла…
Я аж присвиснув. Кафедра являла собою справжній барліг. На столах стояли кавові кружки, з яких пили чай, лежали наші реферати, які ніхто не читав, на одну зі стін були прицвяховані наші з Сан Саничем портрети, у яких хтось встромив кілька дротиків для дартсу.
— Так, розіб’ємо табір прямо тут, — скомандував Сан Санич і підійшов до портретів. — А це я зараз зніму…
— Не так швидко, синку! — зично мовив хтось у нас за спиною.
Ми одночасно повернулись і побачили Григора Алоїзовича, який сидів у дорогому костюмі в шкіряному кріслі і потягував вино з чашки.
— Ви? Як ви тут опинили…? — схопився за голову я.
Григор Алоїзович усміхнувся золотим зубом.
— А ви далеко зайшли, бравісимо! — сказав він і відставив чашку. — Але настав час прощатись, джентльмени. У мене ще сьогодні екзамен. Треба завалити кілька чоловік, щоби вони не отримали стипендію. Хотів би сказати «на все добре», але «добре» вам уже не буде ніколи.
Сан Санич почервонів від гніву, вийняв з наплічника ручки і кинув їх у Григора Алоїзовича. Той спритно відвернувся і ручки міцно вп’ялись у стіну позад нього.
— Дійсно, мені вже пора, — усміхнувся він, витираючи кров зі щоки (одна ручка таки його зачепила).
І він відкрив шафу, викинув звідти архів методичок і смикнув за якийсь важіль. Кімнату враз струснуло і стіни почали повільно змикатись, щоби затиснути нас в смертельну пастку і розчавити. Григір Алоїзович кинув осліплюючу гранату, вибив вікно і перед тим, як стрибнути вниз, кинув наостанок:
— І запам’ятайте: ніколи не жартуйте з філфаком.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Володимир Ворона, 18-07-2020

[ Без назви ]

© Вікторія Штепура, 17-07-2020

[ Без назви ]

© Вікторія Т., 17-07-2020

[ Без назви ]

© Інра Урум, 16-07-2020

[ Без назви ]

© Анатолій , 16-07-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77957105636597 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …