Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2616
Творів: 47779
Рецензій: 92639

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Жінка

© Алла Марковська, 02-07-2020
Жінка стояла на кухні і плакала над брудним посудом що захаращував мийку. Плакала і промовляла крізь сльози і схлипування: «Нехай усі будуть щасливі, тільки не так, не так».
Була вона огрядною, відчувала себе страшенно важкою, і здавалося їй що постаріла несподівано та несправедливо швидко. У старому затертому халаті у старечих нових капцях подарованих чоловіком. Відчувала себе старою, бо він, коханий чоловік купив їй ті старечі темні капці, аби її ноги не мерзли. Старою, бо не мала сили рухатися, не хотіла рухатись. Аби не потрібно було працювати й не вставала б з ліжка, бо й через кімнату до комп’ютера ледь доповзала. Працювала чотири п’ять годин і знову лягала у ліжко знесилена. Намагалася ще піклуватися про сім’ю, щось прибирати, якось готувати, і нічого не відчувала окрім страшенної втоми. Зачинила зелені жалюзі у кімнаті, бо боляче було дивитись на сонце. Зрідка виходила на вулицю, бо від того простору у голові паморочилось і серце стискалось, голосні звуки різали нерви. Та й все одно одягу у неї підходящого не було, так швидко розповніла що усе стало неприємно тісним. Вдягалася у старі речі чоловіка, вдягнула би усе що завгодно, аби не тиснуло. Стара жінка вже не мріяла ні про що. Нехай усі будуть щасливі тільки не так.
Чоловік не міг бути вдома. Безнадія і темрява. Спочатку йому здавалося що дружина його більше не кохає. Тікав як тільки наставав ранок, подалі на роботу, з кватири. Подалі від неї. Аби не бачити тієї гладкої байдужої до всього жінки котра дивилась на світ скляними очима, не відчувати ту зневагу що виникла несподівано, коли відчув що кохає іншу, і коли зрозумів що та інша, жива і любляча дає йому сили і бажання жити. Тікав зі страшного склепу до тієї що стала для нього життям.
Чи змінилося кохання до дружини з котрою прожив п’ятнадцять років ненавистю, ні став байдужим, до неї, до її дитини, що також зачинилася у кімнаті з двома котами і не виходила. До Старого пса що більше не міг бігати. Вони усі втратили його повагу і любов, вони більше не любили його. Він кричав на них намагаючись хоч якось розбурхати ту могилу у яку перетворилося його житло, та марно вони колись живі, тільки ще більше стискалися на ганебні безпомічні  крапки. От і поставив крапку.
Неприваблива, вона спала. Як завше спала.
Сказав рішуче на порозі мерзенного дому, «Я йду від тебе». І вийшов, залишаючи їх усіх, що більше не любили його, байдужих, назавжди. Байдуже.
Жінка прокинулася, почувши. Де й з’явилися сили, скочити з ліжка, як колись прудко і швидко. Добігла до дверей, зупинилася біля них, вже зачинених. Старий пес підвівся підійшов до неї, став поряд. У темряві передпокою.
Жінка наковталася таблеток, тих заспокійливих, що їх не можна більше однієї в день. Лежала. Думала, надіялася, що може не пішов насправді, може так пробує пробудити її з того напівсну у який вона вже рік як провалилася. Вночі повернеться додому. Та вже розуміла, він і справді пішов.
Таблетки діяли, захитували у дивний, темний сон. Старий пес опам’ятався. Скочив на ліжко, закричав почав бити лапами по господині. Не гавкав, не скиглив, а саме кричав. Вона встала хитаючись дійшла до туалету. Пес був поряд. Донька також вийшла з кімнати. Допомогла слабкій жінці знову дійти до ліжка.
Жінка плакала повторюючи, «Я не зможу, не зможу без нього, як я тепер буду жити? Я не зможу». Плакала голосно розпачливо. Розривалася її душа.
Не витримала подзвонила йому. Просила прийти. Написала листа. Усе що не могла сказати останній рік написала.
Чоловік прийшов. Як важко йому було повертатися у ту вже чужу квартиру. Як неприємно було бачити ту жінку. Та знайшов у собі сили розмовляти з нею. Не нервуватися не кричати, а просто розмовляти Він навіть прочитав того листа, що вона написала. Байдуже. Він нічого не відчував, лише зневагу і нехіть.
- Ти залишишся зі мною? – питала вона заплакана, зістаріла, гладка у старому потертому халаті.
- Так, - відповідав він ховаючи відчай, не в силах сказати їй що не хоче більше бути з нею, бачити її, а хотів про те кричати.
- Ти просто не хочеш бути зі мною, чи хтось у тебе є?
Чоловік кивнув головою. Так є.
Жінка знову розплакалась. Він не відчув жалю. Обійняв її, та не відчував жалю.
Чи день пройшов, чи години. Чоловік і Жінка зустрілися на вулиці він повертався з роботи, вона гуляла зі Старим псом. Пес не підійшов до чоловіка, відвернувся.
- Ти що? – здивувався чоловік, звертаючись до пса.
Старий пес махнув легенько пухнастим хвостом, що мало б значити напевне «Я тебе бачу». І пес став байдужим до господаря котрого раніше обожнював. Усі байдужі. Не потрібен їм. З гіркотою впевнився що не потрібен.
У вечорі пішли до друзів, знову разом. По дорозі Жінка усе запитувала Чоловіка, «Ти залишишся зі мною?»
«Так», - відповідав з гіркотою.
Жінка напилася гіркої. Як напивалася останнім часом, коли зрідка виходила з дому, бо тільки сп’яніла могла рухатись, відчувати смак життя і прокидатись. А як сп’яніла запитала його, «Я тобі більше не потрібна?»
«Не потрібна» відповів він. І вона пішла. У ніч, у холод. Повторюючи що йде до моря. Та яке там до моря, дурненька, дома ж дитина, чи кине, ні не кине. Ніколи.
Наздогнав її по дорозі до її дому. Подзвонив її дитині, сказав аби та зустріла матір.
Жінка простягала руки до Чоловіка, повторюючи що кохає його, Відсторонився, відходив назад відштовхував її руки. Запитав у відчаї:
- Мені що під машину кинутись?
Повторила схлипуючи вже вкотре:
- Як же я без тебе житиму?
Відповів, наче ляпаса дав:
- Та мені все одно що ти відчуваєш, і плювати як ти житимеш далі!
Жінка відчула що той чорний ковпак під котрим вона жила останній рік луснув. Жінка побачила зорі над головою, відчула приємний запах вітру. Розвернулась і нічого більше не сказавши пішла додому. Донька зустріла її запитала:
- Будеш плакати?
- Зараз ні, - відповіла Жінка.
Старий пес помер від старості і хвороб через місяць. Дочекався поки донька жінки засне, бо дівчина ніяк не хотіла відпускати його. Покликав жінку, і тихо помер поклавши важку голову їй на коліна. Плакала в останнє.
Жінка ще чекала свого чоловіка, та він не повернувся. А за рік й припинила чекати.
Пройшло два роки. Жінка стояла на кухні, дивилась у вікно, пила ранкову каву. У коротеньких шортиках у яскравій кофтині, не худенька та струнка. Ще молода і навіть приваблива. Біля її ніг сиділа молоденька вівчарка, чорна як нічка, а за вікном падав і падав білий сніг. Вона більше не чекала свого чоловіка, вона більше не плакала. Вона зібрала по шматочку свою вирвану з корінням душу, склеїла її надією, і продовжувала жити.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Nina, 17-07-2020

[ Без назви ]

© Уляна Янко, 08-07-2020

[ Без назви ]

© Вікторія Штепура, 07-07-2020

[ Без назви ]

© Ольга, 04-07-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88616299629211 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …