Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2616
Творів: 47779
Рецензій: 92639

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Переклад з перекладу

Битва під Земпахом (Роберт Вальзер)

© Інра Урум, 30-06-2020
                        


          Одного дня, в середині літа військова експедиція мірно сунула сільським пильним шляхом у напрямку кантону Люцерн. Сліпуче сонце пражило над коливкою масою обладунків, призначених берегти людські тіла; над конями, що вигравали й ставали дибки; над металевими шоломами і підборіддями під шоломами, кінськими хвостами й озаддями, строкатими лаштунками, пишними плюмажами й острогами завдовжки з добрі лижі. По обидва боки блискучої експедиції розлогі луки з тисячами фруктових дерев розходились, поки не губилися ген під горбами, що височіли одаль в пливкій літний блакиті й звідти вабили так, як ваблять вправно виписані декорації. Лишавсь якийсь час до опівдня, і спека починала дошкуляти.
         То була лугова спека, з жаром у траві, сіні і пилу, який піднімався й часом огортав густою хмарою частину війська. Важким неквапним поступом довжелезна колона повільно сунула вперед. Іноді здавалася вона видовженою сріблястою змією, іноді – велетенською у попереку ящіркою, а ще часом нескінченним полотнищем, що, оздоблене фігурами й барвистими деталями, церемонно тягнеться, як за дамами, старими й владущими – особисто я вважаю, й звиклими до волочіння довжелезних шлейфів. В манерах цієї військової потуги, в тупанні ніг і оружному брязкоті, в різкому й ґвалтовному шумі вчувалося якесь спільне «особисто я вважаю», щось брутальне, певне себе і нестале, що необорно, повільно всією масою хилилося в один бік.
           Рицарі всі до одного вели приязні бесіди, наскільки це дозволяли закуті в залізо роти, без кінця сипали жартами. Сміх аж дзвенів і дзвін той на диво пасував до ясних барв, якими вигравали зброя, цепи й золоті перев’язі. Під ранковим сонцем спалахувала ще не запилюжена мідь і дорогоцінні метали. До сонця злітали звуки олов’яних флейт. Раз у раз хтось із численних челядників, ступаючи мов на ходулях, підносив кінному своєму пану під саме сідло тонкий делікатес на срібній виделці. Пили на ходу вино, споживали дичину й ніщо з того, що можна було розжувати, не випльовували з однаково веселою безтурботністю, тому що попереду була не справжня війна з притаманною їй звитягою, а така собі каральна експедиція, узаконений розбій, акція кривава, безчесна і не варта зайвого слова.
           Всі так вважали і всім уже бачились купи відрубаних голів, що скривавлять луги. Серед ватажків експедиції значним числом були родовиті юнаки, які, доглянуті і елегантно вбрані, верхи на конях виглядали чоловіками-янголами, що тільки-но зійшли з небес. Багато з них для більшого комфорту познімали шоломи й віддали нести комусь із пахолків. Відкривши голови, являли вони світу лиця тонкі і зграбні, що аж пашіли невинністю й завзяттям. Жваво один одному переповідали жарти і ділились останніми новинами з життя знайомих дам. Серйозніших своїх товаришів хіба терпіли; цього дня мати задумливий вираз обличчя вважалось нетактовним і негідним шляхетної людини. Волосся в молодих рицарів, що познімали шоломи, пахло і сяяло від мазей, коштовних олій і ароматичної води, якої вони повиливали на голови стільки, наче кожен збирався під вікна до пасії співати пісень. Руки їхні, з яких познімали металеві рукавиці, не виглядали руками воїнів: доглянуті і ніжні, були вони тонкі і білі, мов руки красунь.
             Лише один чоловік в цій славній процесії лишався серйозним. Самий зовнішній вигляд, весь обладунок непроникно чорного кольору, тонко мережаний золотом, вказували на спосіб його мислення. Цим чоловіком був герцог австрійський Леопольд. Він і словом не обмовився, цілковито занурений у власні думки. Обличчя у нього було, як у людини, що їй перед очима весь час літає набридлива муха. Мухою тою могло бути передчуття чогось лихого, що мало трапитись, тому що посмішка не сходила з його обличчя, презирлива водночас і сумна. Їхав він з опущеною головою. Цілий світ, яким би привітним він не був, в його уяві кидав блискавки і гримав. Чи то був лише грюкіт румачих копит, бо армія саме ступила на дерев’яний міст, перекинутий через річку Ройс? Так чи інак, якесь лихе передвістя висіло над постаттю герцога.


*             *              *

             Військо спинилось біля містечка Земпах. Тепер було близько другої по обіді. Можливо, третя година. Точний час рицарям більше не важив. Як на них, могла бути і восьма вечора – вони б анітрохи не здивувались. Їм уже все остогидло й будь-які натяки на військову дисципліну видавалися сміховинними. Усі нудились. Стрибали з сідел і займали місця так, наче відбували стару казармену рутину. Ніхто не мав бажання сміятися. Всі насміялися предосить. Панувала загальна втома й позіхання. Здавалося, навіть коні розуміли, що кожному лишалось лише стомлено дерти рота. Піші слуги добивали рештки їжі і вина, доточуючи і ковтаючи все, що ще можна було згризти чи випити. Якою дріб’язковою і якою безпотрібною здавалась тепер експедиція її учасникам. І це забуте богом містечко, що досі чинило опір: яким неважливим все це було.
             Раптом звук сурми прорізав страшенну задуху й нудьгу. Одне чи два уважніші вуха це змусило насторожитися – що б це могло бути. Чуєте? Знову. Справді, сурма проревла ще раз, цього разу ближче. Хтось із дотепників пробурчав, «Бог трійцю любить».  «Давай, труба, ще раз!» А час ішов вперед. Люди ставали задумливіші, а тепер, на додачу, й трохи наполохані – здавалось, якась вогненна сила набула крил і неслась на пекельних потворах в їхній бік, у полум’ї, розносячи клич: Ми ідемо! Так, наче щось потойбічне дісталось свіжого повітря, пробившись раптом крізь землю. Гуготіло, немов відкрилося чорне провалля; і навіть сонце вже сяяло зі зчорнілого неба – ще дошкульніше, і навіть ще яскравіше, але вже світлом із пекла, не світлом згори.
                Люди знов засміялися – бувають моменти, коли люди вважають за краще тримати усмішку, в той час як зсередини вже лещатами стискує страх. Під кінець дня настрій військової експедиції з цілою юрмою людей не надто різниться від настрою окремо взятого самітника. В важкій білій спеці тепер, здавалось, ревіла одразу вся місцина. Рев перейшов у гудіння рогів і з цього звуку, як із прелюдії, вже без церемоній, вирвався натовп, якому той рев і належав. Місцевість одразу втратила форму. Небо й спекотна земля злились в одне тверде ціле. Зникла пора року. Географічний пункт, ристалище, майданчик для військових вправ, все враз обернулось на бойовище. Природа у битві не грає ролі. Все залежить від військового щастя, потужності зброї, одного натовпу людей проти натовпу людей інших.              
           Ошаліла товпа валом котилась вперед, напливаючи ближче. І рицарі стояли твердо, на вигляд згуртовані, як ніколи. Закуті в броню, вони наставили перед себе списи так, що по них, як по мосту, міг би проїхати ридван з четвіркою коней, настільки тісно вони один до одного стали, і так густо стирчали списи: прямі і недвижні: саме так, як годилося, щоби штовхати, тіснити, хромити людські тіла перед собою. Глуха стіна гостролезого дерева з одного боку, простолюд, напіводягнений, у сорочках, з іншого. Тут мистецтво війни, відточене й возведене в догмат, там чоловіки, знавіснілі від люті. Один за одним відчайдушно вони набігали вперед тільки щоб покласти край цьому осоружному браку натхнення, і кидали себе на вістря списів: невидющі, безтямні, гнані люттю і гнівом. І закінчували передбачувано, падаючи один долі на одного, неспроможні своєю зброєю навіть поранити закутих в залізо, в шоломах і пір’ї недвижних бовванів з протилежного боку. Обличчям лягали у свіжий ще послід порідних коней. Та сама доля спіткала майже всіх напіводягнутих, в той час як списи, почервонені кров’ю, здавалось, погірдно всміхалися.  

*             *              *

             Ні. Так не годилося. Треба було щось протиставити, щось негайно зробити, стати в пригоді усім. Проти відточеної майстерності годилася тільки інша майстерність або ж безмірне натхнення, і це останнє, у вигляді чоловіка з розкриленим лицем, зараз ступило вперед: наче піднятий дивною силою, крикнув громаді: «Подбайте за дітей і дружину. Я прокладу вам дорогу». І штовхнув себе уперед, поки не стихла жага самозречення, на чотири чи п’ять списів, і донизу пригнув кілька ще: усі, скільки зміг, скерував до грудей, вже вмираючи. Так, наче не міг прийняти металевих жал достатньо, й втискав їх у себе, аби померти з цим незліченним багатством, й упасти на землю і стати мостом для людей, що пробіжать по ньому, по високій думці, що бажала бути розтоптаною. Ніщо і ніколи не дорівняється тому побиттю, коли чим прийдеться озброєні мешканці гір і долини проломили сталеву ненависну стіну, і потім терзали й рвали її залишки так само безтямно, як тигри шматують беззахисне стадо корів.
              Рицарі тепер були безпорадні, зажаті в кільце, неспроможні ворухнутися в сторону. Вершники лускали й валилися з коней, як лускають паперові пакети з повітрям, коли по них хлопають руками. Тепер страхітливою стала пастуша зброя, а ефективним їхній легкий літній одяг. Рицарям важка броня лише заважала. По головам їх шарпали навідсіч, здавалося, тільки шарпали, і голови котилися вниз. Більше і більше рицарів падали долу, переверталися коні, а сила і шал навали тільки росли. Герцога вбили на місці. Було б дивом, якби його не убили. Ті, хто наносив градом удари, на все горло безперервно волали, наче саме так було треба, наче просто вбивати було б нищенням надто м’яким, не достатньо дієвим.
             Спека і випари, запах крові, порох і бруд і галас й волання сплелись у пекельному закруті. Ті, хто гинув, не встигали завважити власної смерті, так швидко вони помирали. Ці стосами задихались в парадних своїх обладунках, ті – вимахуючи цепами. Що ще додати? Кожен з них залюбки б цим переймався, коли б тільки міг. Витончені аристократи захлиналися сотнями; не так, сотнями їх топили, тут же, в водах озера Земпах; захлинались штовхані в воду, як неужитний товар. Втрачали рівновагу і падали один через одного, чіпляючись видовженими носаками своїх елегантних чобіт – то був справжній сором. Найкраща броня гарантувала своєму носієві лише швидке забуття, і здійснення цього страшного передчуття не барилося.
            Чого вартим було тепер те, що вдома, в своїх Ааргау чи Швабії, рицарі володіли землею й людьми, мали прекрасних дружин, численних слуг і покоївок, фруктові дерева,  ліси і лани, збирали податки і  насолоджувалися особистими привілеями. Це робило вмирання у заводях озера, затиснутими між колінами селян і п’яддю землі тільки ще більш гірким і безчесним. Некеровані вже румаки давили власних господарів. Багато рицарів в різкому бажанні спішитись плутались у стременах своїм ідіотським вигадливої форми взуттям і потім так і висіли, б’ючись карком і кроплячи кров’ю траву. Їхні шоковані очі, перед тим як закритись назавжди, бачили над собою небо, що яріло, мов розлючене вогнище. Звичайно, селяни теж помирали, але на кожного, хто загинув з голими руками і голою груддю, приходилось десять мерців в дорогому сукні й обладунках.
            Битва під Земпахом, власне, вчить, як глупо вдягатись у надто красиве. Якби тільки ті розцяцьковані кукли могли трохи рухатись, цього було би достатньо. Декому таки це вдалося, й вони кінець кінцем звільнялись від абсолютно надмірного одягу. «Я б’юся з рабами. Мерзенно!» вигукнув красивий юнак з жовтуватим волоссям, що спадало йому до плечей, і упав, збитий жорстоким ударом в обличчя, на землю, де, вмираючи, гриз траву напівзнесеними зубами. Кілька скотарів, чия вбивча зброя випала їм із рук, стягували, як борці на борцівському рингу, своїх противників голіруч, ізнизу за шкірку, або кидались, ухиляючись від ударів, рицарю на шию й стискали, душачи на смерть.


*              *               *

           Тим часом уже сутеніло. Пригасаюче світло ще пробивалось  крізь віття дерев і кущів, коли сонце тихо зникло за смерковим підніжжям Альп, як мертва, сумна і красива людина. Жахлива битва скінчилася. Білосніжні, без кольору Альпи схилили тонкий і  холодний свій вид і в тіні опинився весь світ. На поховання збирали мертвих, обходячи поволі все довкруги, піднімали полеглих і зносили до спільної могили, яку інші вже відкопали. Прапори й обладунки громадили разом, аж виросла ціла гора. Гроші і коштовності в купу. Все складали у певному місці. Більшість з цих простих і сильних людей стали мовчазними і вихованими. На захоплені багатства поглядали збайдужіло й з погордою, тинялися галявинами, зазираючи в обличчя забитих й змиваючи кров, коли бажали вглядітись в чиїсь закаляні риси. Двох юнаків знайшли біля заростей: просвітлені лиця, губи усміхнені навіть по смерті, лежали, міцно обнявшись, в траві.  Один отримав удар в груди, в іншого було розпороте тіло. Роботи вистачило до пізньої ночі. Потім шукали зі смолоскипами.
            Натрапивши на тіло Арнольда фон Вінкельріда, обступили його з мовчазною пошаною. Коли його поховали, чоловіки глибокими голосами затягли одну зі своїх нехитрих пісень. Було не до пишних церемоній. Священика теж не було. Та і нащо. Молитву і подяку Богу за тяжку перемогу відбули тихо й без церковних свічок. Тоді подалися додому. Й за кілька днів розсіялися по своїх високих долинах. Там працювали, служили, складали статки й вели справи, робили те, що мали робити і все ж, час від часу, говорили про битву, яку довелось пережити, хоча й далеко не всім. Ніхто їх не вітав як героїв (ну, можливо, трохи в Люцерні при урочистому вході у місто). Це не важило. Дні заступали інші дні, тому що дні, з безліччю нових турбот, були суворі і грубі навіть тоді, у 1386 році. Славетний подвиг не вилучає з календаря важке плетиво інших подій. У день битви життя не стоїть довго на місці. Історія тільки злегка пригальмовує, поки, спонукана необорним законом життя, не мчить надолужити згаяне.




The Battle of Sempach

A Story
By
Robert Walser (1878-1956)

Berlin.
The Future Press.
1908.

One day, in the middle of high summer, a military expedition was advancing slowly down the dusty country road that led towards a district of Luzern.  The bright, actually more than bright, sun dazzled down over swaying armour serving to cover human bodies, over prancing horses, over helmets and parts of faces, over equine heads and tails, over ornaments and plumes and stirrups as big as
snowshoes.
To the right and to the left of the shining military expedition spread out meadows with thousands of fruit trees in them up as far as hills that, looming up out of the blue-smelling, half-hazy distance, beckoned and had the same effect as light and carefully painted window dressing.  It was before noon and the heat was already oppressive.
It was a meadowy heat, a heat contained in grass, hay
and dust, for thick clouds of dust were being thrown up that sometimes descended like a veil over parts and sections of the army. Sluggishly, ploddingly, carelessly the long cavalcade moved forward. Sometimes it looked like a shimmering and elongated snake, sometimes like a lizard of enormous girth, sometimes like a large piece of cloth, richly embroidered with figures and colourful shapes and ceremoniously trailed as with ladies, elderly and domineering ones as far as I'm concerned, accustomed to dragging trains behind them. In all this military might's method and way of doing things, in the stamping of feet and the clinking of weapons, in this rough and ready clatter
lurked an "as far as I'm concerned" that was uniform, something impudent, full of confidence, something upsetting, slowly pushing to one side.
All these knights were conversing, as far as their iron-clad mouths would allow them, in joyful verbal banter with each other. Peals of laughter rang out and this sound was admirably suited to the bright tones emitted by weapons and chains and golden belts. The morning sun still appeared to caress a good deal of brass and finer metal.  The sounds of tin whistles flew sunward.  Now and again one of the many footmen walking as if on stilts would tender to his mounted lord a delicate titbit, stuck on a silver fork, right up to his swaying saddle. Wine was drunk on the move, poultry consumed and nothing edible spat out, with an easy-going, carefree amiability, for this was no earnest war involving chivalry they were riding to, but more of a punitive expedition, a statutory rape, bloody, scornful, histrionic things.
Everybody there thought so and everybody saw already the heap of cut-off heads that would redden the meadow. Among the leaders of the expedition was many a wonderful noble young man splendidly attired, sitting on horseback like a male angel flown down from a blue uncertain heaven.  Many a one had taken off his helmet to make things more comfortable for himself and given it to an attendant to carry.  By doing so he displayed to the air a peculiarly finely drawn face that was a mixture of innocence and exuberance. They were telling the latest jokes and discussing the most up-to-date stories of courtly women.  The serious ones in their company they tolerated as best they could; it seemed today as if a pensive expression was deemed to be improper and unchivalrous.
The hair of the young knights who had taken their helmets off, shone and smelt of oil and unguents and sweet-smelling water that they had poured on it as if it had been a matter of riding to visit a coquette to sing her charming love songs.  Their hands, from which the iron gauntlets had been taken off, did not look like those of warriors, but manicured and pampered, slender and white like the hands of young girls.

Only one person in the wild procession was serious. Already his outward appearance, armour that was deep black broken up with tender gold, indicated how the person it covered thought.  He was the noble Duke Leopold of Austria.  This man did not speak a word and seemed completely lost in anxious thoughts.  His face looked like tha of a person who is being pestered by a fly that is impudently flying round his eye.  This fly may well have been a presentiment that something bad was going to happen for a smile that was permanently both contemptuous and sad played over his mouth. He kept his head lowered.  The whole world, however cheerful it looked, seemed to him to roll and thunder angrily. Or was it just the thunder of the trampling hooves of horses as the army was now passing over a wooden bridge that spanned the river Reuss?  Nevertheless something foreshadowing misfortune hovered horribly around the duke's bodily
form.

*             *              *

The army stopped near the little town of Sempach. It was now about
two o'clock in the afternoon.  It may have been three o'clock.  It was
a matter of indifference to the knights what the time might be. As far
as they were concerned it could have been eight o'clock at night--they
would have found that quite in order. They were already terribly bored
and found even the slightest trace of military discipline laughable.  It
was a dull moment.  It was like a parade ground manoeuvre how they
jumped from their saddles to take up a position. No-one wanted to
laugh any more.  They had already laughed so much.  Yawning and
exhaustion had set in.  Even the horses seemed to understand that
all one could do now was yawn.  The servants on foot tucked into
the remnants of the food and wine, quaffed and scoffed what there
was still left to scoff and quaff. How ridiculous this whole
expedition appeared to all concerned!  This shabby little town that
was still holding out: how stupid it all was!

The call of a horn rang out suddenly through the frightful heat and
boredom.  It left one or two more attentive ears particularly inquisitive
as to what it might be.  Listen: there it is again.  It really did
sound out again and it could generally have been believed that it
was now ringing out from not so far away.  "All good things come
in threes," lisped a facetious fop. "Sound one more time, horn!"
And time marched on. People had become somewhat pensive--and
now, in addition, frightened, as if the thing had grown wings and was
riding on fiery monsters in that direction, consumed by flames and
shouting, setting up a long cry:  We're coming!  It was in truth as
if a subterranean world had suddenly received a breath of fresh air,
breaking in through the hard earth above.  The sound was like the
opening up of a dark precipice and it seemed as if the sun were
shining down now out of a darkened sky even more glowingly, even
more harshly, but a light coming down out of hell and not out of
heaven. People laughed again--there are moments when man thinks
he ought to smile when really what he feels is the icy grip of terror.
The mood of a military expedition made up of many men is, at the
end of the day, not very different from the mood of a single and
solitary individual. The whole of the landscape in its stifling white
heat now seemed to be still making a hooting noise.  It had turned
into the sounds of horns and now there entered without any more
ado into the range of horns being blown, as if from an opening, the
crowd of men from whom the sound had gone out.  Now the landscape
was featureless. The sky and the earth in summer came together as
something solid. The season disappeared. A geographical location,
a tilting yard, a bellicose play area had become a battlefield.
Nature plays no part in a battle.  Everything depends on luck, the
calibre of the weaponry, one crowd of people and another crowd
of people.

The rushing forward, to all appearances heated, crowd drew nearer.
And the crowd of knights stood firm seeming for once to have knit
together.  Lads of iron held their lances out in front of them so that
you could have driven a coach and four over the resulting bridge so
densely packed were the knights and so unsurprisingly lance after
lance stuck out, immobile, unmovable, just the thing one might have
thought for one of the pushing, pressing, human chests opposite to be
spitted by. Here a stupid wall of sharp points, there men in shirts, only
half dressed. Here the art of war practised in the most narrow-minded
of ways, there men in the grip of inarticulate anger. One after another
they ran forward boldly just to put an end to this despicable lack of
enthusiasm and threw themselves onto the tip of a lance, crazy, mad,
driven by rage and fury.  They ended up, of course, falling over one
another on the ground without having been able even to inflict a wound
with their hand-held weapons on the plumed and helmeted louts
of iron opposite. They fell face down into the dusty horse dung left
behind on the ground by noble mounts.  And so it befell nearly all
these men in a state of undress while the lances, already reddened
by their blood, seemed to smile at them disdainfully.

*             *              *

No. That was nothing. One saw oneself compelled to make use of
a trick in order to be on the side of humanity.  Confronted by art,
either art or some lofty thought was called for and that lofty thought,
in the shape of a man of lofty face, immediately stepped forward as if
pushed there by a supernatural power and addressed his countrymen:
"Look after my wife and my children.  I'll make a path through for you."
And he threw himself forthwith so as not to let cool his desire for
self-sacrifice onto four or five lances and pulled down several more,
as many as he could force to his chest in the act of dying.  It was as
if he could not embrace these iron points enough and drag them into
himself to be able to die with unlimited resources and to lie on the
ground and turn into a bridge for men who then trampled over his
body, on the lofty thought that wanted to be trampled on. Nothing
will ever again compare with such a thrashing and the way in which
those lightly-clad valley and mountain folk smashed that clumsy,
despicable wall and tore it and beat it to bits like tigers ripping to
pieces a defenceless herd of cows. The knights had become almost
totally defenceless since, being hemmed in, they could hardly move
to the side.  Mounted knights were popped from their horses like
paper bags filled with air pop when you clap your hands on them.
The herdsmen's weapons now proved frightful and their light summer
clothing just right.  Armour to the knights was that much more
burdensome.  Heads were stroked by side-swipes, only stroked
apparently, and turned out to have been severed. More and more
knights were being struck down, horses overturned and the power
and rage of the onslaught kept increasing.  The duke was killed
outright.  It would have been a miracle had he not been killed.
Those who were raining down blows shouted as they did so,
as if it were appropriate, as if just killing were too slight an
annihilation, only a half measure.

Heat, steam, the smell of blood, dirt and dust and the shouting and
yelling merged in a wild, diabolical turmoil.  The dying hardly even
felt the onset of their death, they died so quickly.  They suffocated
in droves in their showy iron armour, those threshing flails.  What
further comment need be made?  Each of them would gladly have
given a damn, had they still been able to. Fine noblemen drowned
in their hundreds; no, they were drownded in the nearby Lake of
Sempach; they were drownded because they were pushed into the
water like cats and dogs. They overbalanced and fell over one
another in their elegant pointed shoes--it was a real shame. The
most splendid armour plating could only vouchsafe to its wearer
oblivion and the realisation of this frightening presentiment was not
contradicted. What did it matter now that at home, in the Aargau
or in Swabia, knights owned land and people, had a beautiful
wife, servants, maidservants, fruit trees, fields and woods and
collected taxes and enjoyed the finest privileges?  That only made
dying in these pools of water between the pressing down knee of
a crazy herdsman and a piece of earth more bitter and more wretched.
The warhorses in their uncontrolled flight naturally stamped on their
own masters.  Many knights, in the abruptness of their desire to
dismount, got caught up in the stirrups with their silly but fashionable
footwear and were left hanging from them so that they bumped
themselves over the grass bleeding from the backs of their heads.
Their shocked eyes in the meantime, before they closed for good,
saw the sky burn above them like an angry flame.  Herdsmen also
died, of course, but for every one bare-breasted and bare-armed
combatant who died there were always ten armour-plated and
wrapped up ones.  The battle of Sempach teaches us, in fact, how
dreadfully stupid it is to wrap up well.  If only those puppets had
been able to move, yes, they would have done.  Some did manage
to do so, so that they were finally able to free themselves from that
totally unbearable thing they were carrying on their body.  "I am
fighting with slaves.  How disgusting!"  cried a handsome youth with
yellowish hair falling down to his shoulders and sank to the ground,
hit full in his fair face by a vicious blow, where he, fatally wounded,
bit the grass with his half-smashed teeth.  A few herdsmen, whose
deadly weapons had gone missing from their hands, pulled
down like wrestlers in a wrestling ring their opponents from below by
the scruff of the neck and head or threw themselves, avoiding counter
blows, at the throat of a knight and throttled him, strangling him to
death.

*              *               *

Meanwhile it had started to go dark.  The dying light still glowed in
trees and bushes while the sun went down among the dusky foothills
of the Alps like a dead, sad and handsome man.  The grim battle was
over. The snow-white, pallid Alps let their fine, cold brows hang down
and in the background was the world. Burial details gathered up the
dead, went around quietly doing this, lifted up the fallen who were
lying on the ground and took them to the mass grave that other men
had dug. Standards and armour were piled up together till they formed
an imposing heap.  Money and treasure together. Everything was set
down in a certain place. Most of these strong and simple men had
grown silent and well-behaved.  They were observing the captured
valuables not without a melancholic contempt, walking up and down
the meadows, looking at the faces of the slain and washing off the
blood when it pleased them to see what the sullied facial features
looked like. Two youths were found at the foot of some shrubs with
young, bright faces, lips still smiling even in death and with their arms
around each other as they lay on the ground. One of them had suffered
a blow to the chest while the other had had his body ripped open.
There was work for them to do till late at night.  After that torches
were used to find corpses.  They came across the body of Arnold
von Winkelried and beheld him with reverence.  When the men buried
him, they sang with deep voices one of their simple songs. There was
no more pomp under the circumstances. There were no priests there.
What would one have done with priests?  Praying and thanking God
for the hard-fought victory had to happen quietly without church
candles.  Then they went home.  And after a few days they were
scattered back again in their high valleys.  They were working,
serving, saving, looking after businesses, doing what needed to be
done and still spoke occasionally of the battle they had lived
through, though not much. They were not hailed as heroes (well,
perhaps a little in Luzern on their triumphal entry to that town). No
matter. The days glided over it, for the days, with their multiplicity
of cares, were harsh and raw even then, in 1386.  A great deed
does not strike from the calendar the arduous sequence of days.
Life does not stand still for long on the day of a battle.  History
just pauses a short while until it too, forced on by life's imperious
demands, has to hasten forward.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

запилючений непотріб...

© George, 01-07-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 9 відгуків
© , 01-07-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.5143628120422 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …