Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2612
Творів: 47572
Рецензій: 92413

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Укрфентезі

Точка відліку 2

© Богдан Горгота, 22-05-2020
1929 рік

2

   «Останній розділ книжки, рукопис якої лежить на столі і очікує на остаточне редагування, я назвав було «Крах», аби з першої ж фрази ввести читача в непередбачуваний світ державної політики, в якому нема місця емоціям, в якому править виключно тверезий розрахунок на базі досвіду та інтелекту (модне сьогодні оце слово «інтелект», але воно точніше в нашому випадку, ніж інше модне слово – «компетенція»). Назва останнього розділу «Крах», за моїм задумом, повинна була ввести читача водночас і у світ лукавих політиків, жадібних і некомпетентних, які підмінили державні інтереси власними уподобаннями, які зруйнували величезну і, як здавалося тоді, могутню країну, до побудови якої доклав чимало зусиль і я, Павло Прокопович Тихий. Але зняв я цю назву. Чому? Відповідь на це питання потрібно розкласти на кілька складових, кожна з яких є головною.

    Перша – це точне визначення поняття «крах». Відкриваємо академічний словник: «Крах – це повний провал чогось (надій, планів), невдача, катастрофа, розгром». Одним словом, крах – це катастрофа. І в нашій уяві одразу спливають епізоди з історії: крах періоду панування динозаврів, крах Римської імперії… Це так, перше, що спало на думку. Можна, звичайно, ще погортати підручник з історії та нашукати безліч інших прикладів відомих широкому загалу і маловідомих. Але тут спливає надзвичайно цікава особливість процесу: кожен крах будь-чого дає життя чомусь іншому. Повернемось до нашого прикладу: крах періоду панування динозаврів звільнив життєвий простір для ссавців; крах Римської імперії став початком стрімкого розвитку (за історичними мірками) Європейської цивілізації.

   Друга – це природа краху. Природа краху невідома. Вона ще не сформульована філософами. Є, звичайно, визначення, на кшталт «некомпетентність», «жадібність», тощо, але то тільки попередні висновки від поверхневих спостережень, а от що лежить в глибині цього явища з філософської точки зору – невідомо. Науковці, щоправда, розробили надзвичайно цікаву теорію катастроф, за допомогою якої можна спрогнозувати катастрофічні наслідки як у природних процесах, так і в соціальних. Спитаєте, чому ж наші політики не скористалися цією теорією і не передбачили краху могутнього Союзу? А я вам скажу, що математично передбачити катастрофу можна, а от скористатися математичним аналізом можна не завжди. Бо природа краху невідома.

   Цих двох складових досить, аби пояснити причину, яка підштовхнула мене змінити назву останнього розділу вже написаної книги. І сісти писати нову книжку, в основі якої будуть не просто мої роздуми та події, свідком та безпосереднім учасником яких я був, а ланцюжок подій, смисл яких не завжди зрозумілий саме в той час, коли вони відбуваються, і які таємничим чином сформували і моє життя, і мою кар’єру, і крах могутньої держави. Сьогодні я знаю відповіді на ряд питань, які повставали переді мною впродовж всього життя і тому я з чистим серцем та з холодною головою сідаю писати цю книжку, яка, надіюсь, заставить замислитися і мого читача.  

   Що таке «доля»? Сьогодні ледь не на кожному перехрестку можна почути щось на зразок того, що колись було майже партійним гаслом: «Кожна людина коваль своєї долі». Так думав і я до того пам’ятного дня 1929 року. І для формування впевненості
у своєму майбутньому у мене були вагомі аргументи.

   Тоді, на зорі встановлення радянської влади, не існувало такого явища, як «протекція». Ми такого слова навіть не чули. Ми все здобували своїми руками, своїми головами, своїми здібностями. Ми йшли в комсомол за покликом серця, з чистими намірами перетворити цей хижий світ вічної боротьби на виживання у світ справедливості та порядку. Так, у кожного з нас були свої уявлення про справедливість та порядок, але наші різні уявлення зводилися в одну єдину мету – комунізм, яку сформулювала партія. А ми, комсомольці, були джерелом, потужним
джерелом, з якого виходили підготовлені і надійні партійці. Тільки згодом, з вершини прожитих років, я зрозумів, наскільки виваженою і продуманою була робота з молоддю в тих перших комсомольських гуртках, в яких розрізнені думки зводилися до спільного знаменника.

   Це сьогодні я з іронією спостерігаю за поважними монологами партійних функціонерів, які не терплять заперечень чи якихось інших думок, які не чують і не бачать своїх рядових партійців, а від того не знають ні їх, ні їхніх помислів. І саме тому, саме завдяки їх пихатості, а від того їх близорукості, і розвалилася могутня держава, перетворилася у фантом. А тоді старші товариші, загартовані революцією та в боях громадянської війни, мовчки спостерігали за нами, молодими комсомольцями, уважно слухали наші диспути на будь-які теми: про світову революцію і всесвітній комунізм, про вірші Маяковського та міщанство «єсенінщини», багато сперечалися про НЕП, хоча ніхто толком не знав тоді, що воно таке і для чого воно насправді. Старі комуністи на рівних обговорювали з нами антирелігійні заходи, і співали з нами «Інтернаціонал» так, як колись ми співали у земській школі «Боже, царя бережи». Це сьогодні я розумію суть тих комсомольських диспутів – знайти з-поміж гарячих молодих голів справжніх прагматичних лідерів, які зуміють організувати будь-яку роботу в майбутньому і продовжити справу побудови комунізму. Знайти і допомогти їм сформуватися у справжніх лідерів, з широким кругозором, з чистим серцем і холодною головою.
   Як приклад, пригадується тиха розмова з секретарем райкому комсомолу Іваном Шерстюком, до якого я, ще жовторотий комсомолець, звернувся за допомогою. Мене направили у село Петрівське для пропаганди ідеї комунізму.
̶  Чи зможу я?
̶  Зможеш. Спокійно говори з людьми, навіть коли вони відмовляються тебе слухати і починають кепкувати. Завжди розповідай людям тільки те, у що віриш сам і в чому абсолютно впевнений. Тільки так ти зможеш налагодити контакт. А коли чогось не знаєш, пошукай у книжках. Книжка в нашій роботі – надзвичайно важливий інструмент. Але книжка не повинна лежати на полиці, а ти не повинен позувати на фоні полиці з книжками, показуючи всім: «Ось, подивіться, який я розумний, гляньте, скільки я книжок прочитав!». Ти повинен завжди тримати книжку в руках, а коли тобі поставлять якесь питання, на яке ти не зможеш одразу знайти відповідь, не викручуйся і не вигадуй нічого, а чесно скажи, що ти це питання вивчиш, розберешся і даси точну відповідь. І це буде першим кроком, дуже важливим кроком до взаєморозуміння. Люди не люблять зазнайства, але люди інстинктивно починають поважати тих, хто слухає і шукає. Така вже природа людини.
̶  А можна чимось заохотити людей до розмови? Чимось таким, що не зовсім стосується політики, ну, не зовсім співпадає з лінією партії.
̶  Чим саме?
̶  Ну… агрономією… наприклад. В селі більшість селян заможно живуть але, думаю, вони будуть не проти познайомитися… ну, з науковим досвідом…
̶  Слушна думка. Подумай, як правильно організувати цю справу, а я допоможу тобі з толковими фахівцями з райземвідділу. Бачиш, ти молодець! Ти вже зробив вірний крок! А коли й далі будеш вперто працювати над собою, навчишся визнавати свої помилки і швидко виправляти їх, то досягнеш неабияких вершин…

   Я, як і всі комсомольці того буремного часу, з цікавістю учив політграмоту за Коваленком і політекономію за Бухаріним, з юнацькою самовпевненістю «громив» Чемберлена і приймав активну участь у комсомольських диспутах. Але ніколи не гарячкував. Спочатку вислуховував усіх опонентів, а потім намагався коротко і точно подати свою думку. Але для цього потрібно було вчитися, треба було перечитати купу всяких книжок, аби мати хоч якесь уявлення про довколишній світ. Що я і робив. І саме тому на мене звернув увагу Іван Шерстюк і спочатку запропонував роботу по організації комсомолу в селі Петрівському, а вже звідти направив на навчання у Харків, у радпартшколу, де мені запропонували вступити у партію. А після навчання мене направили на роботу секретарем Боровського райкому комсомолу. Я чудово розумів, що це було моїм дуже важливим випробовуванням, яке мені потрібно було успішно пройти. Що це було першою сходинкою моєї кар’єри, а тому був максимально обережним і виваженим у своїх взаємовідносинах з товаришами по партії та з комсомольцями.

  Але доля шпурнула мене в такий крутий поворот, за яким безслідно зникло минуле, сповнене райдужними надіями та глобальними планами. А майбутнє ще не з’явилось перед моїм розгубленим поглядом. По рекомендації окружкому комсомолу мене направили на навчання в школу кулеметників.

   Це сьогодні я знаю відповідь на просте питання: чому я мовчки підкорився цьому безглуздому рішенню комсомольців, адже на той час я вже був членом партії, отже, за статусом, я міг впливати на рішення окружкому комсомолу, а окружком комсомолу не міг вчинити що-до мене якихось дій без узгодження з окружкомом партії. Тим більше, що я вже пройшов військову підготовку у радпартшколі. А тоді мені навіть на думку не спало хоча б спробувати захистити себе, звернутися в окружком партії за уточненням що-до розпорядження комсомольців. Ні. Я тільки мовчки кивнув головою у знак згоди і почалапав в Ізюм за документами. Три десятка кілометрів пішки, бо кінну бричку, яка числилася за райкомом комсомолу використати вже не міг, затим як здав усі комсомольські справи своєму наступникові. Тридцять кілометрів пішки з надією на попутний транспорт. Отож у мене було вдосталь часу, аби вгамувати розпач і навести лад у своїх думках.

   Перше, що спало тоді на думку – мене підставили. Бо одразу ж пригадався епізод, в якому я, до глибини душі вражений жорстоким і кривавим кулачним побоїщем росіян-старообрядців, мимоволі буркнув: «Ну і дикуни, ці росіяни». Звичайно… Я використав трохи не те слово, не «росіяни». В побуті це слово було нормою і на це слово ніхто не звертав уваги, але я на той час був партійним працівником і не мав права на образу гідності та честі людини іншої нації. Можливо хтось і почув.  

   А може спливла історія з моїм першим великим коханням? Ось навіть зараз, коли я тільки пригадав її ім’я, Юлія, як мене одразу ж огорнуло теплом і ніжністю давніх романтичних зустрічей. Саме Юля привела мене у чарівний світ художньої літератури, в якому думки та емоції авторів оживали в образах його героїв. Навчила бачити довколишній світ не чорно-білим, а яскравим, барвистим. Юля була для мене турботливою мамою, вона тактовно, немов би з маленької дитинки, знімала з мене сірість та убогість, якими була вкрита душа сільського юнака. І саме з нею я зрозумів глибинну суть слова «кохання». Слова, якого нема в жодній іншій мові світу. Одне – це любити жінку, а зовсім інше – кохати. Адже ми жодного разу навіть не поцілувались! І це більш ніж за два роки наших зустрічей. Можливо саме це високе почуття штовхало мене до активної роботи, додавало віри у свої сили і берегло мене, юнака, сповненого енергії життя, від спокуси, яка останнім часом проявлялася у формі турботливих мамочок, яким конче було видати заміж своїх донечок.

   Але Юля була донькою непмана. І справа була не тільки в наших батьках, які і чути не хотіли про наше одруження.
̶  Якщо ми одружимось, – ковтаючи сльози, тихо відповіла  Юля на мою пропозицію втікти кудись далеко-далеко і щасливо жити разом, – то не будемо щасливими. Мій статус, статус моєї сім’ї не дозволить тобі зробити кар’єру в умовах нової політики, яку проповідує твоя партія, а в тебе дуже великий потенціал для сходження. Тобто, ти на все життя залишишся кочегаром паровоза. В кращому випадку – зростеш до машиніста паровоза. І все. І твій нереалізований потенціал все життя мучитиме тебе, не даватиме тобі спокою і ти… почнеш пиячити. Та й у мене з часом сформується не кращий психологічний стан від того, що я вийшла заміж за хлопця без перспектив… Це правда… Сумна, важка, але правда. І ми повинні сприйняти її і залишити все так, як є – залишимось друзями… Я кохаю тебе, але… Вибач…
   І ми залишились друзями. Закоханими друзями.

   Тоді, на довгому шляху до Ізюма, я подумки повернувся до ще одного дуже важливого епізоду, який справив на мене сильне враження.
   В Юлі був старший брат Михайлик, який працював телеграфістом на залізничній станції. Він був калікою з дитинства, горбатеньким, а від того ненависним до людей і дуже нервовим. В селі про нього майже нічого не знали, бо був відлюдьком і після роботи зникав дома, але пошепки говорили, що свій комплекс неповноцінності намагається пом’якшити випивками, що пив він наодинці, вечорами, не звертаючи уваги на благання матері та сестри. Якось я допомагав своїй матері порядкувати у Чаговчиків, аж мене покликала Юля. Вона намагалася самотужки покласти п’янезного Михайла в ліжко, але не мала сил підняти його несвідоме тіло. Я швидко впорався з Михайлом і мимоволі оглянув його кімнату, в яку до того ніколи не потрапляв. Кімната справила на мене враження не спартанським стилем, а книжками на іноземній мові, які дбайливо були розставлені на полицях книжкової шафи і навалом лежали на величезному письмовому столі, що стояв під вікном напроти ліжка. На столі крім книжок були ще й розгорнуті зошити, сторінки яких були заповнені недбалим почерком, «мов курка лапою», як говорив мій батько, і також іноземними літерами.
̶  То Михасик балується, коли тверезий, – зауважила Юля мій розгублений погляд.
̶  То він так добре знає іноземну? І читає, і пише…
̶  Так, Михасик вільно володіє німецькою, французькою та англійською. Пішли, – Юля підхопила мене під руку і намагалася витягнути з кімнати, але я вперше вчинив їй відчайдушний опір.
̶  Слухай, а про що книжки?
̶  Наукові.
̶  Та ти що! А яка наука?
̶  Фізика. Математика. Квантова механіка. Пішли, Павлику.
̶  Відчепись. Я хочу глянути хоч одну книжку.
̶  Пішли, Павлику, бо Михась буде сердитись, коли раптом прокинеться і побачить тебе з книжкою. Він не любить, аби хтось чіпав його книжки. Та й ти нічого не зрозумієш, бо то нова і складна наука.
̶  А де Михалик купляє ці книжки? Та не полохайся ти, спить твій брат без задніх ніг.
̶  Йому Паулі висилає.
̶  А хто такий Паулі?
̶  Фізик. Пішли, Павлику, бо ти не знаєш Михася, він може несподівано прокинутися у будь-якому стані…
   Юля таки витягнула мене з кімнати, а згодом розповіла, що Михайлик хотів після гімназії поступати в Київський університет, але почалася революція, а далі війна розчавили його велику мрію стати науковцем. Вчитися в університеті він ніяк не міг, тож почав штудіювати науки самотужки. А ось коли і як він познайомився з європейськими фізиками, а з Паулі навіть зумів зав’язати постійну переписку, цього ніхто не знає, а Михайло тільки відмахується і говорити на цю тему не хоче.
̶  Він марить фізикою і водночас розуміє, що наука для нього – недосяжна вершина.
̶  Комплекс неповноцінності – страшна штука, – спробував було хизонутися своїми знаннями, але, наштовхнувшись на сумну посмішку Юлі, одразу ж прикусив язика.
̶  Так, але додай ще нереалізований потенціал, який ще більше гнітить людину. Коли ти хоч один раз, краєчком ока, спробуєш заглянути у таємницю фантастичного світу науки, то вже довіку не зможеш відірватися від нього. А коли ти ще й маєш хист до науки, або, як кажуть розумники, маєш потенціал, то цей незвіданий світ проникає у все твоє єство, стає твоєю суттю і ти вже нічого не можеш із собою вдіяти. А у Михасика мабуть є хист до науки, а реалізувати його не може, от він і …і пиячить.
̶  Ти так говориш про науку, як про якесь божество. Ти віриш у Бога?
̶  Павлику, ти не коректно ставиш питання. Релігію не можна втискувати в чорно-білу проблему довколишнього світу, який ваша партія хоче докорінно змінити. Михасик також працює над цим, над зміною навколишнього світу, але через глобальний переворот у свідомості кожної людини. Михасик хоче вирішити цю проблему за допомогою науки. Нової науки, нової фізики…
̶  Ти не викручуйся, а скажи конкретно!
   Тоді мені неприємно було слухати балачки, які йшли впоперек моєму кругозору, тому я сухо обрізав Юлю. Вперше, за весь час наших зустрічей і розмов. Навіть майнула думка розвернутися і гордовито так піти від неї. Майнула і зникла. І мені стало соромно за себе, бо одразу ж пригадав ту нашу розмову, в якій вона пояснила, чому ми не можемо одружитися. Згадав і лагідно та мовчки обняв її тендітні плечі. Юля не відсторонилась. Вона все зрозуміла. Чи відчула.
̶  Павлику, я не викручуюсь, а хочу відповісти на твоє питання так, як я розумію і відчуваю відповідь на нього. Але… Давай повернемось до цього питання іншим разом. Якщо в цьому буде потреба.
̶  Добре. Закрили цю тему. А от що-до Михася, то… здається, я зможу допомогти йому. Не зараз, а згодом.
   Але я не зміг допомогти Михайлику. Невдовзі, після нашої з Юлечкою розмови, Михайлик зник. У швидкому і напруженому ритмі життя – робота, я все ще працював кочегаром паровоза, комсомольські гуртки по політграмоті із запеклими диспутами, гурток лікбезу, який я вів за комсомольською рознарядкою, обов’язкова військова підготовка, а ще ціла гора книжок, які я мусив не просто прочитати, а засвоїти, – я пропустив ту мить, коли зникли і Юля з мамою. Це була катастрофа! Крах! Саме так, це був крах усім моїм юнацьким сподіванням, які дбайливо оберігав у глибині своєї душі.
   Так! Тоді я вперше в житті відчув на собі емоційний вибух, спричинений цією подією. Ні, я не запанікував, не рвав на собі волосся, не бився в корчах. Я просто мочки сидів цілу ніч на лавочці біля хвіртки Юлиного дому. І не бачив навкруг себе нічого і нікого. Вже під ранок прийшов батько і мовчки забрав мене. Я востаннє кинув погляд на лавочку під розлогим корчем безу, на будинок, що потопав у пишному і доглянутому саду, попрощався зі своєю юністю і пішов.
  
   Через кілька років, під час першої партійної чистки, з'ясувалося, що таємничий фізик Паулі допоміг Михайлику тихцем виїхати до Відня і поступити (нарешті!) в університет. А згодом, вслід за Михайликом і також потай, до Відня перебралися і Юля з мамою, кинувши все своє майно. Партія тоді не поставила мені за провину цей епізод з моєї біографії. Але й не викреслила його.

   Ось з такими роздумами та спогадами я й здолав пішки шлях з Борового до Ізюма. А в Ізюмі я несподівано дізнався, що моє направлення в школу кулеметників – це чиясь прикра помилка, випадковість. Розвели отак руками і пояснили, що мене, партійця з військовим вишколом не повинні були направляти в школу молодших командирів. І ніхто не вибачився, а поспішили виставити за двері. І всім було байдуже, що я залишився без роботи, без грошей і без майбутнього. Я тоді так думав, що без майбутнього.
   Коли вже виходив з окружкому комсомолу, то у дверях наштовхнувся на Федора Сивка. Я багато чув про цього відчайдушного хлопчину, якому смерть не один раз лоскотала п’яти, а він завжди виходив із найскрутніших ситуацій живим та неушкодженим, але зустрілися ми вперше. Вірніше, він сам зупинив мене, нічого не розпитував, а одразу ж запропонував мені з’ясувати, яка падлюка почала точити зсередини наш цілісний бойовий і дружний колектив. Але з’ясувати нічого не вдалось, бо вже на другий день Федора направили в Росію, Тамбовську область, а мені запропонували повернутися назад, на роботу кочегаром паровоза.

   Кілька днів я потерпав від повної безвиході, бо й на залізниці всі робочі місця були зайняті, думав було їхати на заробітки в Харків чи кудись далі, аж викликали мене в окружком партії. Виявилося, що про мене згадали Рудьковський і Крумгольц, і запропонували мені йти вчитися у вищу партійну школу в Харкові. Я ледь стримував бурхливі емоції радості, подякував, швиденько зібрав усі необхідні документи і стрімголов помчав до світлого проблиску, яке з’явилося за поворотом.

   Не буду тут розповідати з усіма подробицями про своє життя у Харкові, тільки наголошу, що там, у партійній школі мені спала в голову несподівана думка – поступати в інститут. Чому саме в інститут, коли я вже учився у вищій партійній школі, яка вже тоді обіцяла мені блискучу партійну кар’єру, – до сих пір не втямлю. Так само не втямлю, чому я подав документи саме в Інститут народного господарства. Що саме керувало мною, моїми помислами? Не знаю. Але точно не свідомий вибір.

   Отож, що таке «Доля»?

   Сьогодні, з висоти прожитих десятиліть бурхливого і суворого життя, я можу …тільки здогадуватися, про цей феномен, який ми називаємо «Долею». Спираючись на висновки, які я отримав на крутому повороті «1929».
   Перше. Що було б зі мною, аби я залишився і далі працювати секретарем Боровського райкому комсомолу? В найкращому випадку – кар’єра моя закінчилася б окружкомом партії. І ще не факт. Бо довелося б мені пройти наджорстку партійну чистку наприкінці тридцятих років. Довелося б втягуватися в інтриги. Довелося б. Аби вижити. А далі – війна з її непередбачуваним характером.
   Друге. Що було б зі мною, аби я закінчив вищу партійну школу? …Отож, мені знову ж таки довелося б втягуватися у жорсткі партійні інтриги… Довелося б… І довелося б… І хто-зна, чим закінчилося б усе, навіть коли б мені пощастило вижити в ті жорстокі роки запеклої боротьби за ідеологію, за владу…
   Отож, що таке «Доля»?  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Богдан Горгота, 22-05-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63303208351135 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …