Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2627
Творів: 47999
Рецензій: 92788

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Діалоги з Монстром. Діалог п'ятнадцятий

© Алла Марковська, 13-05-2020
Професор Тищенко вперто намагався розрізати мармуровим скальпелем шкіру прибульця.

Філіпов, здавалося, не дихав, спостерігав, вирячивши очі, йому було страшно.

Аж ось мармуровий скальпель прорвав міцну еластичну шкіру чужого, і з рани виступила краплина чорної крові, схожої на ртуть. Ця кров не стікала під дією тяжіння додолу, вона наче маленьке звірятко застигла над раною господаря. Складалося враження, що чорна блискуча краплина наче розвідник вивчає ворожу територію. Професор Тищенко робив розтини, певне, вже тисячі разів, звичайно кров, що з’являється під скальпелем під час досліджень живого чи мертвого зразка, - це нормально, тому вчений навіть не звернув уваги на дивну поведінку маленької блискучої краплинки. А коли краплини виступили з рани зграйкою і вп’ялися у руки Тищенка, було вже пізно.

Генетик не відразу зрозумів, що відбувається, подумав, що лише заляпався кров’ю піддослідного, як воно зазвичай буває. Подумав, що чорного кольору кров набула тому, що розтин він робить мерцю. Мозок професора все ще чіплявся за звичне, науково обґрунтоване пояснення усьому, що відбувалося, але рукавички зникали з рук професора  разом зі шкірою.

Першим закричав Філіпов. Хлопець ухопив начальника за комір і потяг геть від столу. Над тілом прибульця чорна хмарка поповнювалася новими краплинами, що вільно вигулькували з відкритої рани. Схожі на маленьких кусючих комашок, ті краплини почали атакувати людей, які стояли довкола лабораторного столу.

Вибухнула паніка. Працівники лабораторії вибігали із зали досліджень з ранами на руках і обличчях, у одязі, побитому дірочками, пропалинами. Вони били себе по одязі, наче хотіли збити пекуче полум’я.

Тищенко не помітив, як Філіпов і Юрченко випхали його у коридор, професор ошелешено дивився на свої руки у глибоких ранах, схожих на сильні опіки. Ті рани нестерпно боліли. Тищенко дивився на власні руки і кричав.

Генерали почули крики і кинулися до оглядового вікна. Вони не розуміли, чому працівники лабораторії усі тікають із дослідницької зали. Прибулець лежав на лабораторному столі, прив’язаний міцними шкіряними ременями, у масці. А службовці бігали, наче ошпарені, відмахувалися від незрозуміло чого, натикалися на меблі, стіни і один на одного, з криками тікали геть із зали. Кіборги стояли біля басейну і не рухалися. Вони не знали страху і болю. Ловрашов сидів біля стіни на стільчику і спостерігав за метушнею. Чорні ртутні краплини до нього не долітали.

Апсу несподівано рвонув руку вгору, ремені розірвалися, наче зотліла марля. Прибулець зірвав зі свого обличчя маску, крикнув:

- Досить!

Рана на його грудях миттєво загоїлася і сліду не залишилося. Чорні краплини зникли, вибухнули світлячками.

Ловрашов підвівся.

Несподівано у динаміку почувся наказ Смєхова до кіборгів:

- Дванадцять! Вісімнадцять! Двадцять сім! Тридцять! Вбити прибульця!

Ловрашов знову сів на свій стілець.

Кіборги посунули до чужинця. Апсу вже розірвав ремені на ногах. Він не приспав кіборгів, не відімкнув їм електронний мозок електричним імпульсом. Він відірвав трубу, що йшла уздовж краю лабораторного стола, і прийняв бій. Все ще будучи голим, із металевою трубою, наче з палицею, він стояв проти кібернетично модифікованих солдатів.

Генерали, наче діти, зачаровані казковою виставою, приклеїлись до вікна оглядової кімнати, спостерігали за тим дивовижним боєм одного проти чотирьох.

Апсу посміхався. Ловрашов уперше побачив давнього бога таким. Коли очі монстра набули холоду північного океану, на обличчі з’явилася крива посмішка, схожа на вишкір могутнього звіра. Аркадій Іванович відчув, як холод пробіг по спині, він пожалкував, що був таким упевненим у власній безпеці й не утік разом із іншими із зали досліджень.

Кіборги накинулися на прибульця усі разом, сильні та кремезні, кожен вище двох метрів. Схожі на гігантських мавп, вони намагалися гамселити чужого, але не могли влучити у нього кулаками-кувалдами. Апсу рухався швидко й плавно, наче вітер серед гір. Один за одним він зробив чотири точні удари гострим кінцем металевої труби у голови кіборгів. Вони впали так, наче закінчився заряд у їхніх потужних батарейках. Не втримався на ногах і Апсу, він похитнувся і стомлено осів на коліна, оперся руками на закривавлену підлогу. Неслухняне волосся вкривало його плечі і спину, як плащ.

Аркадій Іванович хотів підійти до дивовижної істоти, щоби допомогти, але не наважився, сидів, немов у заціпенінні.

Смєхов і Губенко в оглядовій злякано дивилися один на одного.

- А я казав, що не треба його чіпати, - процідив крізь зуби Губа.

- Та хто ж знав? - розгублено пробелькотів Смєхов.

- Ти сам і знав, - різко відповів генерал Губенко. - Та це усе, єдрьон батон, - повна нісенітниця, а ми - ідіоти.

- Це точно, - зітхнув Смєхов. - Що будемо робити?

- Хай тікає, - відповів Губенко, - хай просто вшивається з нашої бази під три чорти!

- Я покличу солдатів, - вперто гнув своє генерал Смєхов.

- Але ж ти дурень, друже, - дивувався Губенко, ошелешено дивлячись на товариша.

Апсу потряс головою, підвівся, хитаючись, запитав у Ловрашова:

- Тут спирт є?

- Так, тобі скільки треба? – перепитав Аркадій Іванович.

- Та хоч грамів триста, - відповів Апсу.

Ловрашов посунув на ватяних ногах до шафи, знайшов заховану Юрченком пляшку горілки, віддав давньому богу. Апсу мовчки зрізав кігтем кришку разом зі склом і випив півпляшки за один довгий ковток.

- Гидота яка, людям цей трунок не раджу пити, - прокоментував Апсу якість горілки.

Саме тоді двері відчинилися, у кімнату увірвалася група ліквідації. Давній бог, дихнувши у пляшку плазмою, пожбурив її у солдатів. Вогонь розлився і піднявся під стелю, Апсу підживив його енергією. Солдати відскочили назад до дверей, рятуючись від полум'я. Апсу глянув у велике дзеркало, яке було вікном оглядової кімнати.

- Ні! Ні! Ні! Не роби цього, паскудо патлата! – ще кричав генерал Смєхов, коли скло розлетілося на уламки, а Апсу, вмить перетворившись на великого звіра, відштовхнувся могутніми лапами від підлоги дослідницької зали, стрибнув до оглядової кімнати.

Пани генерали хутенько запхалися під стіл.

Перевертень зазирнув до них, нахиливши велику лобату голову, і посміхнувся, показавши великі ікла. Голос звіра був хрипким, гортанним, але слова він вимовляв чітко:

- Щось ми частенько зустрічаємося, панове. Це, певне, востаннє, коли я вас залишаю живими. Ви мені набридли своєю тупістю.

- Це він, а не я, - ображено тицьнув Губа у спітнілий лоб Смєхова.

- Ви однакові, - відповів перевертень і засміявся. Сміх його був схожим на гарчання. Потім він розвернувся, вибив лапою двері і зник десь у лабіринті бази.

- Ти зовсім дурень? – образився Смєхов. - Ти хотів, щоби він мені горлянку перегриз?

- Та він сказав, що цього разу, єдрьон батон, нас не вб’є. Я лише сказав йому, що я не дурень, - навіть образився генерал Губенко.

- Ти цілковитий ідіот і зрадник, Губа! – вигукнув Смєхов і додав уже плаксивим голосом, - Б…ть, я обісцявся.

- Не лише ти, єдрьон батон. Не лише ти, друже, - відповів йому Губа.

- Йди до біса! – визвірився Смєхов. - Друзів чупакабрам не здають, старий бовдуре!

- Ходімо краще вип’ємо і штани замінимо, - вже сміявся Губенко.

- А пошуковий загін? – несподівано запитав Смєхов. - А пастка для другої чупакабри? Губа, ти що здався?! Ні, я повинен помститися! Він мене принизив!

Ловрашов тихенько вийшов із дослідницької зали. До нього відразу кинулися із запитаннями. Старий нейробіолог коротко розповів про те, як загинули кіборги і як утік перевертень. Сказав наостанок, що піде приляже у своїй кімнаті, бо від страху тепер серце болить і ноги досі ватяні.

***

Ведмідь відчув, що хтось наближається, і почув тихий стукіт по гранітній підлозі, наче стукіт кігтів об тверду поверхню. Найманець звів дуло автомата, очікуючи невідомого ворога. Маленька долоня Тіамат лягла на дуло, опустила його додолу.

- Свої, - пояснила вона.

Із темряви вийшов великий темно-сірий звір. Тіа, радіючи, повисла на його могутній шиї. А за мить звір повернув собі людську форму. Апсу обійняв рукою сестру.

Мішель сердито сплюнув. Скинув із себе бронежилет та куртку, бронежилет вдягнув знову на футболку, мокру від поту куртку віддав Апсу. Потім білозубо посміхнувся.

- Де ж тебе носило, чудовисько? На, одягни, а то замерзнеш. Я вже не питаю, хто з тебе одяг зняв.

- Одяг у магмі згорів. Гостинні господарі відпускати не хотіли, - з наївною юнацькою посмішкою відповів Апсу. - Взагалі тут, на подушці з магми, не холодно, але мене трохи підморожує. Отруїли.

- Чорти б їх забрали! - вилаялася стародавня. - Ангели, певне, їм допомогли.

- Проекція. Але того туману вистачило, щоб я не помітив пастки. Вони заради тебе хочуть кількома коридорами пожертвувати. Треба тікати, поки ті дурні всю гору собі на голову не завалили.

- Назад не можна. Там Енкі той підземний хід завалив, наскільки я його почула.

- Навіщо? – здивувався Апсу.

- Маг, який використав персні Мардука, розповів Смєхову, де вийдуть утікачі. Туди генерали послали професіоналів, але Енкі одних налякав голограмами, інших відрізав від наших завалом. Хтось із наших цивільних загинув, дехто поранений, - розповіла Тіамат усе, що завдяки короткому сеансу телепатичного зв’язку почула від Енкі.

- То як вибиратимемося? Лишається тільки йти нагору, - замислився Апсу.

- Важко буде! – життєрадісно сказав Ведмідь

Ловрашов підійшов тихо. Але, зустрівшись поглядом із синіми очима давніх істот, зрозумів, що його почули, щойно він замислив план порятунку чи то гори, чи прибульців. Ведмідь звично підняв дуло автомата, але Тіа жестом руки, розкритою долонею вниз, показала, що стріляти і зараз не потрібно.

- Йдіть за мною, - тихо мовив старий професор, - сюди, - показав на бічний коридор, наче доброзичливо заманював у пастку, - швидше, зараз тут будуть спецпризначенці.

- Ми можемо йому довіряти? – занепокоєно запитав Мішель.

- Так, - коротко, але впевнено відповіла Тіамат.

Ловрашов привів прибульців і француза у свою кімнату. Кімната була схожа на печеру спартанця-відлюдника: мінімум речей, мінімум меблів. Апсу стомлено сів на вузеньке ліжко. Тіа - поруч із братом на жорсткий матрац. Ведмідь умостився прямо на підлозі під стіною біля дверей.

Ловрашов вказав на подушку, де лежала акуратно складена новенька солдатська форма.

- Черевиків не добув, та й не знаю, який у тебе розмір, - із сумом сказав нейробіолог. - Зате є тепла куртка. Під горою не холодно, але на поверхні у нас осінь.

- Нічого, на поверхні ми набудемо іншої форми і зникнемо, - відповів Апсу, - Дуже вам дякую, але ви ризикуєте.

- Ви можете опинитися там, де ми знайшли професора Климова, - попередив Ведмідь.

- А де ви знайшли професора Климова і звідки його знаєте? - зацікавився Ловрашов.

- Його племінник служить у моєму загоні, він мій друг, - пояснив найманець. - Він приїхав дізнатися, куди зник його дядько, чи хоча б попрощатися востаннє, а його ледь не вбили. Дядька він знайшов у казематі для тих, на кого зараз на нижніх рівнях полюють багатії.

Ловрашов мовчки вислухав розповідь француза. Спантеличено сів на єдиний стілець.

Апсу вдягався, Тіа допомагала братові. Той іще був трохи млявий. Отруєння беладоною далося взнаки.

- Востаннє я бачив його щасливим, а це було шість днів тому, - згадував старий професор. - Ми випили вина, кисле було. Я провів його до виходу. Він радів, що скоро побачиться із сестрою, що племінник приїде. Він живий? Малий урятував його?

Ведмідь глянув на Тіамат, вона відповіла:

- Обидва живі, Клим поранений, але не важко.

- От сучі діти, ті генерали наші! От сучі діти! - Ловрашов ледь не плакав. – Документи пропускні виписали, паспорт віддали, дякували за службу. Лицемірні виродки! Я цього так не залишу!

- Та що ви їм зробите, Аркадію Івановичу, - запитав Апсу із кривою хижацькою посмішкою. - Почнете звинувачувати? Закликати до пробудження давно мертвої совісті? Вони тільки посміються.

- А я вас виведу з гори, - усміхнувся Ловрашов.

- Може, її взагалі завалити? – запропонував Апсу.

- Ні, не можна, - злякався старий. - Тут окрім сволоти багато хороших, порядних людей. Не треба цього робити. Я знаю, як зняти генералів з їхніх посад так, що вони опиняться на місці мого друга і ніхто їх не врятує.

- Добре, не будемо завалювати гору, - погодився давній бог, - тим більше, що Удав цього не оцінить. А з тим бізнесом він розбереться. От цікаво, як ви хочете нас вивести на поверхню? Під час загального авралу?

- Я тут тридцять років і виїжджав звідси нечасто, я знаю цю гору, як свою долоню.

- Стривай, чудовисько, - Ведмідь подивися на Апсу з підозрою, - чому це на поверхні тобі черевики не знадобляться? А я що буду робити? У мене крил немає.

- Носитиму тебе на руках, - цілком серйозно сказала Тімат великому дядькові.

- Таку пропозицію від дівчини я почути ніколи не чекав, - відповів Ведмідь і засміявся.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Штепура, 22-05-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 21-05-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0116839408875 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …