Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48568
Рецензій: 93322

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Укрфентезі

Тавро Каїна

© Богдан Горгота, 11-05-2020
"…История большинства имеет свой конец, а вот история меньшинства закончится только вместе со Вселенной…
Слишком много всяких систем было испробовано, а все осталось, в общем, по-прежнему…"
                                         "Град обреченный" Аркадий и Борис Стругацкие


   Вируючі темно-сірі клуби туману, що останніми днями важкими хвилями грізно сунули із заходу, поглинаючи все довкола себе, зупинилися на березі ріки. І враз завмерли. Вітер тривожно бився об цю зловісну стіну, що тягнулася без кінця і без краю, і яка стрімко здіймалася ввись, в бездонну глибину вічного неба. Вода в річці зупинила свій плин і застигла, зробилася мов холодець.
   Бетонний міст, що з'єднував два береги, зник умить, немов розчинився в повітрі, залишився тільки один голий бик на березі ріки. Асфальт, прокладений по мосту, немов лезом обрізало якраз перед колоною солдат у камуфляжах. Солдати розсипалися по дорозі і приготували зброю, тривожно оглядаючись навсебіч.
̶  А нехай тобі… – грубо вилаявся Вадим, від несподіванки він ступив кілька кроків назад але опанував собою, повернувся, присів і уважно придивився до різаного краю асфальтового покриття, з якого здіймався сизий димок, і обережно помацав його рукою: – Зрізаний край гострий, мов лезо бритви, і холодний, як лід. А нехай тобі! – відсмикнув обпечену холодом руку.
̶  До цього йшло, – присів поряд з командиром Артем, тривожно оглядаючись навколо. – Пам'ятаєш, як нас атакували під Полтавою? Спочатку з'явився такий же туман, він одразу був схожий на щось страшне, неприродне, а з нього вивалювались древні «іллюшини», як у кіно, і давай нас свинцем поливати, і бомбити. Скільки вони тоді  наших поклали. Я тоді перевернувся на спину аби хоч по одному собаці пальнути і аж отетерів… На крилах були наші червоні зірки! Наші бомбили наших! Капець.
̶  Заткнись, – глухо проговорив Вадим. – Тих «іллюшиних» ніхто, крім тебе, не бачив. А ось це – кивнув головою на самотній бик від мосту – бачать усі.
̶  Та я заткнусь, – швидко говорив Артем, оглядаючись навколо і ледь стримуючи тремтіння від страху. – Але все почалося саме з такого туману, ти ж сам бачив, як з туману під Харковом вилітала всяка нечисть у вигляді козарлюг на конях і довбала нас, бетери різали шаблюками, як масло, і знову зникала у тому клятому тумані. Це все добром не закінчиться. Треба повертатись назад, поки не пізно.
̶  Окремо для тебе: і під Полтавою, і під Харковом нас довбали укри; твоїх «іллюшиних» та іншої нечисті ніхто, крім тебе, не бачив і твій страшний неприродний туман був звичайнісіньким осіннім туманом, мокрим і їдким, з якого укри гамселили нас зброєю від америкосів. Втямив?
̶  Та зрозумів, але…
̶  Ніяких «але», – крізь зуби процідив Вадим і злісним поглядом прошив Артема наскрізь, від чого Артем завмер і спробував відповзти.
̶  Суки! Тварі! – істерично закричав Денис, отямившись від несподіванки, і почав стріляти довгими чергами у застиглі клуби туману.
̶  Не дурій! Припини! – Артем впав на асфальт, над його головою лютував автомат Дениса. – Зупиніть цього придурка!  
̶  Там же наші! Там мій брат! – кричав, вириваючись із міцних рук, Денис. – Це ти, ти, сука, відправив їх туди, на погибель! – намагався штовхнути ногою командира, голос його зривався від люті. – Вже давно і всім було ясно, що в тій каламуті наша погибель, а ти вперто посилав хлопців у це пекло на вірну погибель. І нас ти женеш на погибель! Вислужитися, сука, хочеш?
   Міцний удар в щелепу зупинив потік слів. Вадим потер кулак, сплюнув презирливо і обвів поглядом спантеличених солдат, які вже стояли навколо.
̶  Хто ще так думає? …Ніхто? Добре. Ми не повинні так думати, бо ми солдати. Ми не повинні думати взагалі, бо солдати не думають, а виконують накази. Ми повинні виконувати накази! Ми повинні зупинити цю каламуть на порозі Великої Росії! Хто знає, як це зробити? – за його спиною глухо забурмотіло, солдати згуртувалися ще тісніше і намагались не зводити очей із командира. – Ніхто! Ніхто не знає, як це зробити. А коли ми не знаємо, як це зробити, тоді ми мовчки виконуємо накази. А якщо в когось протікають штани, то той може сушити їх в іншому місці. Тут ніхто нікого не тримає. Зрозуміло?.. Добре. Зараз ми повертаємось на базу. А в цього істеричного придурка заберіть зброю і хай прохолоне тут, подумає над вічним...  Шикуйсь! Кроком руш!
   Солдати швидко згуртувалися в колону і, насторожено оглядаючись навсебіч, рушили назад до міста. Тільки похнюплений і обеззброєний Денис залишився на узбіччі.

***

   Зловісна темно-сіра маса мовчки нависла над містом, над покинутими напризволяще будівлями, поміж яких ще безладно метушилися поодинокі постаті переляканих людей.  
   Прихожани виходили з церкви, насторожено оглядаючись навсебіч, і гуртувалися на центральній площі міста. Автомобілі з людьми та домашнім скарбом зупинялися перед ними, немов перед похоронною процесією, глушили двигуни і терпеливо ждали. Останнім з церкви під тривожний передзвін вийшов священик з великим дерев'яним хрестом в руках. Палаючими очима оглянувся навколо, струсонув хрестом і загримів:
̶  Брати і сестри! Розпочався Суд Божий! Там, на тому боці ріки розкольники, що поділили братній народ і святу православну церкву, єретики, що продали свої душі унії та американцям, і впали у гріх братовбивства, вже отримали заслужену кару! – священик вказав рукою на мовчазну стіну сірого туману, що здіймалася по всьому виднокраю, скільки сягало око.  – Гнів Божий не знає меж, нема для нього ніяких перешкод і тільки покаяння, що очищає Душу від скверни плотської, від гріхів тяжких, може пом'якшити Його. Тож станемо всі разом, народе православний, і підемо назустріч долі, якої не може уникнути жоден смертний. Жоден! Бо так написано на скрижалях Божих! Підемо з молитвами і покаянням в серцях наших, понесемо своє смирення! І нехай здійсниться праведний Суд Його!
   Священик тричі перехрестився, підніс над головою потемнілий від часу та гріхів хрест, і пішов крізь натовп. Тривожна і велична мелодія церковних дзвонів злетіла над принишклим містом.

***

    Глухе бурмотіння прокотилося в сплетінні сірих клубів за рікою. Вітер враз затих, немов завис і плавно опустився на принишклу землю. Все навколо застигло в глухій зловісній тиші.
̶  Які кадри! Які кадри! – захоплено бубонів Андрій, працюючи старенькою відеокамерою, з якою ніяк не міг розлучитися.
̶  Господи! Вже всі поїхали, а ми стовбичимо тут посеред дороги!
   Нараз сіру стіну туману розітнуло на клапті мереживо сліпучих блискавок і принишкле місто, і все навкруг спалахнуло у безмовному світлі. В сяйві, яке не давало тіні.
̶  Андрію! Поїхали! Діти у смерть перелякалися!
   Відеокамера Андрія вихопила осяяну світлом священника, який ішов до річки з високо піднятим хрестом. До священника непомітно приєдналася понура постать у камуфляжі.
   Світло стало таким яскравим, що аж замерехтіло в очах.
̶  ось так! …Тепер поїхали, – Андрій кинув камеру на коліна Галині і стрибнув за кермо автомобіля.
   Двигуна автомобіля ревнув, прокладаючи шлях у зрозумілий з дитинства світ. А позаду вирувало безмовне світло, в якому потонуло місто його дитинства.

***

̶  Останні фото і відеоматеріали з космосу. На них жодних слідів катаклізму. Жодної ознаки, що кордон на цих ділянках перекритий чимось надприродним. Згідно цих відеоматеріалів, життя продовжується і через кордон рухається і автомобільний, і залізничний транспорт. На всьому протязі кордону, без винятку. Зверніть особливу увагу на ділянку кордону з Донецькою та Луганською областями, на ті райони, в яких з 2014 року ідуть активні бойові дії… Там жодних ознак збройного конфлікту… Все тихо і мирно… Таке враження, що відрізок часу, зайнятий громадянською війною і швидким введенням нашого миротворчого контингенту в Україну по всій лінії державного кордону, вирізано з їхнього життя і викинуто.  
̶  Таке враження? А насправді?
̶  А насправді наш миротворчий контингент  змушений був відступити, в період розвитку катаклізму по всій лінії фронту, аж до державного кордону. Більше того, ми змушені були евакуювати півтора мільйона людей від лінії кордону. Зруйнована вся інфраструктура вздовж кордону. Зруйновані всі прикордонні міста і села. Кордон на всьому протязі перекритий катаклізмом. Більше того, катаклізм розвивається. Повільно, але просувається вздовж західного кордону Росії до Балтійського моря і на сьогодні в нас уже перервано пряме сполучення із Білорусією. Автомобільний і повітряний транспорт в Білорусію проходить тільки через Прибалтику.
̶  А що наші науковці?
̶ Ми мобілізували всіх фізиків, математиків, хіміків, біологів, всіх здатних розібратися у природі катаклізму і знайти протидію.
̶  І результат?
̶  Науковці вивчають проблему.
̶ Дуже довго вивчають. Прикріпіть до науковців своїх людей, аби вони прискорили вивчення проблеми. Потрібен результат.



1

   З чого все почалось? І коли?
   Дитинство немов би потонуло в тумані сірої буденщини. Одні лиш уривки спливають у пам’яті, але й вони пов’язані тільки з тим, що його постійно чомусь лупцювали. Він ніяк не може зрозуміти причини такої жорстокості навіть сьогодні, коли досвід років вибудував логіку життя, в якій знаходило пояснення все, крім дивного поєднання жорстокості і любові батьків. Можливо відповідь ховається у своєрідній позиції батька: будучи глибоко набожним він не махав своєю вірою, немов прапором, перед загалом, а ховав її в потаємних куточках свого серця і єдине, в чому вона проявлялася наочно – це у твердженні, що всі до нього повинні звертатися на «ти», бо так звертаються до Бога, а він не може бути вище.
   Але били всіх хлопців. Били за кожен необачний крок. Били за пустощі, які закінчувалися збитком. Однак, невідворотність побиття ніколи не відвертала від необачних кроків та пустощів зі збитком. Друзі сприймали цю неминучість з почуттям гумору і зі словами «Оце мені дадуть!» знову лізли через паркан у сусідський сад, аби помститися за те, що минулого разу розлютований шкодою сусід «накапав» батькам. І він ліз за ними, здригаючись від думки, що буде жорстоко побитий, а після того ще й доведеться терпеливо вислуховувати довгі та нудні проповіді, від яких нічого не відкладалося ні в пам’яті, ні у свідомості. А після побиття і проповідей він тихцем лупасив молодшого брата. Дмитро, ображений і зарюмсаний, обіцяв помститися, коли виросте. Але не помстився. Розсудливість взяла гору і всі образи залишились в тумані далекого дитинства.  
     І шкільні роки промайнули у свідомості, і розчинилися в тумані часу. Всі десять років він прожив в очікуванні, коли ж оце все закінчиться, бо наука давалася важко і під невсипущим наглядом батька, який пом’якшувався тихим голосом матері: «Треба вчитися, синку, інакше ти не виживеш у цьому світі. Невігласи завжди погано закінчували своє життя».
   Він з нетерпінням летів зі школи додому, нашвидкуруч робив усе, що вимагали батьки, уроки також, а вже тоді з головою поринав у звабливий віртуальний світ книжок. Цей світ він несподівано відкрив для себе вже будучи підлітком і цей світ поступово заповнював собою весь вільний час, і він навіть не помітив, як здивовані друзі залишились за парканом. Читав усе підряд. Казки, детективи, фантастика, класика, науково-популярна література змішувалися в його голові, але він не переймався цим. Читав, немов ковтав усе, що підсовувала йому в шкільній бібліотеці усміхнена бібліотекарка, чи привозив із кожного відрядження задоволений захопленням сина батько. І мабуть саме звідти, з того віртуального світу, він вийшов, на перший погляд, холодним і розважливим джентльменом в дешевенькому, але чистенькому і добре випрасуваному костюмчику, в білій сорочці та батьківській краватці. І зупинився перед дверима Київського університету.
̶  Ну і? – спитав зацікавлений батько.
̶  Механіко-математичний.
̶  Як знаєш. Тобі з цим жити, – знизав плечима батько і обняв сина, аби підбадьорити і його, і себе.
   Він легко поступив в університет, чим викликав непідробне здивування у всіх, хто знав його у містечку, особливо у шкільних вчителів, які вважали його хоч і не тупеньким, але й недалеким учнем. Однак здивування вже за рік переросло в повагу і директорка навіть відшукала його стареньку шкільну фотографію, але почепити на дошку «Ними пишається школа» не встигла, бо батько несподівано, і на радість меншого брата, відмовився фарбувати парти, мотивуючи свій крок тим, що вже здав гроші на фарбу і фарбувальникам.
   В університеті, на відміну від школи, він вчився легко і весело. І так же легко отримав направлення в аспірантуру.
̶  Все дуже просто, – пояснив він щасливому батькові, – я не пропустив жодної лекції і жодного семінару. Спитаєш, а як же танці-манці-зажиманці? Легко, тату. Якщо правильно організувати свій час, то можна встигнути все.
   І саме в ту мить, коли, задоволений собою, підняв над головою свій червоний диплом під радісне ревище друзів і однокурсників, подумав, що йому потрібно одружитися. І то дуже швидко.
   Питання «Чому?» не стояло перед ним взагалі. Несподівана думка в одну мить переросла в нав’язливу ідею і він почав гарячково перебирати в пам’яті всі кандидатури. І одразу ж пригадав однокласницю, яка завжди, на відміну від інших дівчат,  поблажливо посміхалася на його пласкі підліткові жарти і ніколи не цуралася його незграбних обіймів. Вона успішно закінчила педагогічний університет і повернулася у рідну школу. Виявилось, що не сама. Він саме підходив до її хати з букетиком польових ромашок, коли його випередила крута іномарка і, здійнявши стовп куряви, ефектно зупинилася перед її хвірткою.

   Додому він прийшов рано і абсолютно тверезий.  А дома його чекала Галина. Вона спокійно сиділа за столом на кухні перед ошелешеними батьками і про щось невимушено розповідала, а менший брат не зводив з неї захоплених очей. Галина вміла причаровувати до себе. Щойно Андрій переступив поріг, як всі замовкли і зосередили на ньому погляди.
̶  Вона приїхала одружитися з тобою, – проговорив  батько, тикаючи в Галину пальцем. – Ти знаєш її?
   Андрій підсунув стільчик до столу і сів напроти Галини, ховаючи під стіл тремтячі від збудження руки.
̶  Знаю. – і вже до Галини: – Ти ж поїхала з Нікітою в Одесу… – ляпнув, а тоді вже зрозумів, що саме.
̶  Не зрослося, – витримано відповіла Галина, спокійно дивлячись на Андрія.
̶  Господи, – проговорила крізь сльози мати. – Який жах!
̶  Ганю, – процідив батько, – іди пошукай гарбуза.
̶  Оце поворот сюжету, – радісно застогнав брат.
̶  Ти… справді хочеш… одружитися зі мною? – аби приборкати внутрішню напругу, Андрій сперся руками на стіл.
̶  Справді.
   На мить в кімнаті зависла пауза.
̶  Тоді в чому проблема? Давай спробуємо.
̶  Спробуємо? – загримів батько, рвучко підвівся і темною хмарою завис над столом. – Одружуватися треба один раз і назавжди!
̶  Я тільки «за»! – Галина від полегшення ледь не заплескала в долоні. – Я за те, аби раз і назавжди!
̶  Нехай буде так, – погодився Андрій.
̶  Кінець світу, – простогнала мати.
̶  Та вони приколюються! – веселився брат.
   Батько безсило впав на стільчик і сперся руками на стіл.
̶  Робіть що хочете, а мене в цю комедію не вплутуйте. Дайте мені ще трохи пожити і побачити, що Дмитро ще вичудить.
̶  Стоп! А про весілля ви забули? – запитав Дмитро.
̶  Та ніяких проблем! – швидко заговорила Галина. – Сьогодні четвер… Я зараз швиденько переговорю з батьком і він вже завтра приїде з матір’ю та й усе організує. Він вміє такі справи швидко організовувати. І в суботу відгуляємо весілля. Чого тягнути?
   Дмитро перевів веселий погляд на Андрія.
̶  Дійсно, а чого тягнути. В мене є трохи грошей, – Андрій подумки прикинув потрібну суму. – Вистачить на невелику вечірку в ресторані.
̶  Ой, мовчи вже про свої гроші… – розслаблено махнула рукою Галина.
̶  Нас люди заклюють… Така ганьба, – мати вже не стримувала сліз.
   Батько, обхопивши руками голову, лиш мовчки похитувався над столом. Здавалось, що він ось-ось втратить свідомість. Дмитро перестав посміхатись і підсунувся ближче до батька.
̶  Та ніхто вас не заклює. Ваш сват – генерал СБУ. А хто насмілиться щось варнякати на родичів есбеушника? – проговорив Андрій. – Бойовий генерал, тату, з першого дня на фронті. Саме такий, яких ви любите і поважаєте.

   Галина, очевидно, намагалася змити з себе всі гріхи, бо довго не виходила із душової. Батько готувався до сну і вже спокійно чекав своєї черги в душ. Мати заклопотано стелила всім постелі. Переговори з несподіваним сватом трохи заспокоїли батьків.
̶  Ти з Дмитром спатимеш тут, на дивані, а дівчина нехай займе вашу спальню. Я постелила їй новеньку постіль.
   Дмитро, наштовхнувшись на жорсткий погляд батька, поклав свою похідну сумочку назад на тумбочку і почав виправдовуватися:
̶  Та я тільки з Андрієм на ганку постою.
   А вже на ганку скорботно видихнув:
̶  Це вже мені мабуть з місяць доведеться жити за жорстким графіком.
̶  Доведеться, – засміявся Андрій, прикурюючи цигарку. – Як у тебе складається із втіленням батькової мрії – «син – знаменитий хірург»?
̶  Тугенько. Надіюсь, батько якось переживе, що і другий його синуля не стане хірургом. В медицині лишаюсь, але змінюю профіль. В мене викликає відразу варварська методологія, яка до сих пір практикується в медицині і при якій людина сприймається виключно як механізм. Сперечатися із системою нема сенсу, тому спробую тихенько, за допомогою квантової біології, намацати новий і реальний шлях розвитку медицини, а тоді вже буду організовувати глобальний переворот.
̶  Ого!.. – аж закашляв від здивування Андрій.
̶  Тільки так і не інакше! Бо для чого я прийшов у цей світ?
̶  Ну, брате… Зрештою… Дійсно, ми прийшли у цей світ творити.
̶  Отож! Але давай повернемось до твоїх планів, які викликають в мене купу питань. Спробуй, для початку, пояснити сценарій вечірнього спектаклю.
̶  Тут суцільна імпровізація. Єдиний пункт мого плану на майбутнє: я дійсно хочу одружитися. Ну, вже хотів, – Андрій погасив цигарку і кинув недопалок в баночку з-під кави, яку мати ще вранці поставила на ганку. В хаті, крім її улюбленця Андрія, ніхто не палив.
̶  Тут не імпровізація, Андрію, тут розрив стандартів. І оглушливий розрив. Я в останню мить запереживав за батька, бо він був вражений до глибини душі. Зрештою, я також хоч і сприйняв все це з гумором, бо звик до приколів у гуртожитку, але… брате, тут приколи закінчились.
   Коротка пауза. Нарешті Андрій зібрав свої думки до купи.
̶  Твоя правда, приколи закінчились. Так от, останні два роки Галина жила з одеситом Нікітою. Велика любов. Ходили взявшись за руки. Не зводили закоханих поглядів одне з одного. Всі їм тихо заздрили. Особливо я. Але сталася якась подія. Я уникав дружніх відносин з ними, тому й не звернув уваги на їхній нервовий від’їзд до Одеси… Звідси, брате, спробуй зрозуміти мій стан: я планую терміново одружитися, не питай чому терміново, але мої плани під загрозою зриву; я приходжу додому і бачу Галину за столом… І Галина пропонує мені одружитися…
̶  Слухай, а в неї все в порядку з психікою?
̶  В цьому плані в неї все нормально. Вона дуже розумна дівчина і весь час вела себе адекватно. Якщо не брати до уваги, що погодилась на сумісне життя без оформлення стосунків.
̶  Сьогодні цей пункт до уваги не береться... І всеодно, розвиток подій не складається у цілісну і зрозумілу картинку. Я не можу зрозуміти тебе, брате.
̶  А що я мав робити? Вигнати її? А ти не помітив, що попри веселість і невимушеність у поведінці, в неї був блідий і хворобливий вигляд, і темні кола під очима? Схоже, що в Одесі закрили перед нею двері і вона, можливо, в шоковому стані, не вигадала нічого кращого, як з’явитися тут з відчайдушною пропозицією. Вона знала про мої почуття. Отож, як би і я виставив її, то на який наступний крок вона могла б відважитися? Тим більше, що я трохи знайомий з її батьками і їхня реакція на невдалу шлюбну епопею дочки навряд чи буде відрізнятися від реакції наших батьків… Та головне – я ніколи не був байдужим до неї. Ніколи.
̶  Та да, ситуація патова… Думаєш, у вас складеться сумісне життя?
̶  Побачимо… Вона тобі подобається?
̶  Знаєш, – Дмитро на мить завагався, – вона не може не подобатися… Не красуня і, разом з тим…
̶  Ось у цьому основна її проблема, що вона всім чоловікам подобається. І мені доведеться зламати в собі чимало комплексів та стереотипів...
   В цю мить відчинилися двері і на порозі стала сяюча Галина.
̶  Я вам не завадила? – вона швидко визначила реакцію хлопців і задоволено посміхнулась.
̶  Гарне запитання, – засміявся Дмитро.
̶  І строго в жіночому стилі, – у такт братові кивнув головою Андрій і подав руку. – Пройдемось перед сном?
̶  Так, хлопчики, прогуляємось, бо вам треба зняти напругу після такого нервового збудження, – знову грайнула милою посмішкою Галина.
̶  Нам – обов’язково! – і Дмитро поспішив відчинити хвіртку перед молодятами, а вже на вулиці Дмитро злодійкувато оглянувся на вікна і, побачивши, що в батьківській спальні погасло світло, радісно помахав рукою Галині.
̶  Вибачте, але змушений залишити вас удвох. Не сумуйте без мене!
   Галина тільки посміхнулась у відповідь.
̶  Підемо в місто чи до Дніпра? – тихо запитав Андрій.
̶  До Дніпра, – так же тихо відповіла Галина.
   Йшли звивистою стежкою до ріки.
̶  Все сталося якось хаотично, немов у дурному сні. Я повелася як маленька дівчинка, – заглянула в очі Андрія. – А ти все, як завжди, зрозумів і пішов назустріч.
̶  Сторінку перегорнуто і все, що було написано на ній не так, пішло в минуле. Давай поговоримо про майбутнє. Або помовчимо.
   Андрій незграбно пригорнув її і Галина, схилившись на плече, тихо заплакала.
̶  Тільки одне малесеньке прохання – зміни зачіску. Ну… щось із коротким волоссям. Мені не подобається довге волосся на верхньому одязі. Та й не гігієнічно.
   Зупинились перед тихою заводдю. Галина звела на Андрія заплакані очі.
̶  Ти вмієш заспокоювати.

   Стоп! Ось вона, та точка в просторі і часі, з якої все і почалося!
   Вони сиділи в тісній кімнаті гуртожитка для аспірантів і зачудовано дивилися в ліжечко, в якому солодко спав їхній синочок.
̶  Господи, яка я щаслива, – сказала Галина і перевела погляд на Андрія. – Але я постійно жену від себе дурні передчуття, які останнім часом не дають мені спокою і постійно, кожну ніч, мені сняться гнітючі сни.
̶  Наприклад? – запитав Андрій.
̶  Сьогодні, під ранок, мені приснився дивний сон, який вкарбувався в пам'ять і цілий день не дає спокою. Наснилося, що я стою біля дороги, якою рухається нескінченна колона солдат. Ніч. Сипле холодний їдкий дощ. Попереду заграва на пів неба і грім гуркоче. А солдати йдуть в ту заграву, в той грім... Мені страшно, але я стою і вдивляюся в їхні обличчя, а вони мовчки проходять повз мене… Мені дуже страшно, Андрію… Може не вплутуйся у справи Аркадія? Дуже ненадійним він мені видається. До того ж, в тебе скоро захист дисертації.
̶  Моя золотенька, – ніжно обняв Галину за плечі. – Я вже більше року працюю з Аркадієм і успішно розв’язав усі його проблеми, отже, причин для конфлікту я не бачу. За цей час я добре вивчив Аркадія, його повадки, а тому завжди дуже обережний з ним. Нарешті, захист дисертації через місяць і після цього ми мусимо звільнити цю затишну кімнатку, а тих грошей, які я сьогодні отримаю від Аркадія, вистачить, аби купити однокімнатну квартиру. Як мінімум. Думаю, що для старту в доросле життя потрібно мати якийсь дах над головою.
̶  Нехай так, – зітхнула Галина і кволо посміхнулась, – але будь розважливим.
̶  Ось ця твоя посмішка зводить мене з розуму. Завжди зводила. І я ніяк не можу насолодитися нею.

   Ресторан. Гуркіт музики. Мигаючі різнокольорові пучки світла вихоплюють невиразні тіні, що рухаються у шаленому ритмі. За довжелезним столом весела компанія нетерпеливо очікувала закінчення довжелезного монологу боса.
̶  …так вип’ємо за мого нового і надійного партнера! Всі, дружно, вип’ємо за нашого розумашку Андрія! – гримів голос Аркадія.
   Андрієві стало зле. Він багато випив і почав втрачати орієнтацію. Все навколо двоїлося, розпливалося і він ніяк не міг зрозуміти себе в цьому галасі. Грім музики переплітався із громом артилерійської канонади. Він несподівано побачив себе серед російських офіцерів. Також у ресторані. Чому російських? Андрій струснув головою але видіння не зникало. На місці Аркадія стояв російський генерал… Знову Аркадій. Перехилив у себе фужер горілки і підхопив бутербродик з чорною ікрою… Генерал хвацько, під «ура-ура-ура», вилив у себе фужер горілки і підхопив бутербродик з чорною ікрою…
   Андрій ледве вибрався з-за столу і, похитуючись, посунув до виходу.
̶  Я допоможу, – немов з туману, вихопилося кругловиде хлопчаче обличчя.
̶  Хто ти?
̶  Твій ангел-охоронець.
̶  Мій?
̶  Твій особисто.
̶  Де ми?
̶  В ресторані.
̶  Зрозуміло, що в ресторані. Але де саме? Місто назви.
̶  В Києві… Слухай, давай я допоможу тобі. Я відвезу тебе додому. Ти вже, бачу, готовий до перепочинку.
̶  Ні. Я маю лишитися тут. Тільки трохи освіжусь. Я сам, – Андрій звільнив руку і з другої спроби відчинив двері.
   Що було далі?
   Вона стояла на сходах і дивилася у тиху весняну ніч. І оглянулась, коли він, похитуючись і чортихаючись, вибрався таки з дверей.
̶  Яка… яка дивовижна краса… весняна, – видихнув Андрій, ставши поряд, і рвучко обняв незнайомку. – Я хочу потонути в тобі, красуне. Ти знаєш, хто я?
̶  Обережно, – встигла сказати красуня.
   Важка рука лягла на плече Андрія.
̶  Це моя дружина, – прохрипів п’яний голос Аркадія.
̶  Ти вільний, – відмахнувся, не обертаючись, Андрій. – Сьогодні ти гуляєш сам.  
   Далі все знову переплелося у хаотичних видіннях. Тривожний нічний ліс, в якому він опинився, вибравшись з неглибокої ями і розкидавши навалене зверху ломаччя… Він бреде, спотикаючись, лісом, не усвідомлюючи, що абсолютно голий. Нараз бачить попереду голубий маячок поліцейської машини і намагається прискорити ходу до неї… І знову люди у російській військовій формі, а він розпластався на асфальті з ножом у спині. До нього продираються крізь натовп медики швидкої… І знову ліс. І легка тінь стала поряд, підтримала, коли він похитнувся. Ноги не слухались, зрадливо підгинались і легка тінь підставила міцне плече.
̶  Хто ти?
̶  Ангел, – тихо прошепотіла тінь і підштовхнула його до маячків поліцейського автомобіля. – Тримайся.
   І знову темрява в яку ледь пробивається розпачливий крик Галини: «Андрійчику, коханий мій, не залишай нас!». І десь глибоко, у свідомості, луною відбилося: «В нас буде донечка! Не залишай нас!».
   Нарешті крізь морок темряви, що огорнула все навкруг, пробилося кволе світло. І стурбоване обличчя Дмитра.
̶  Ну ти даєш, брате! Всіх у ступор поставив.
̶  Чого? – ледь прохрипів Андрій.
̶  Чого? Ти питаєш чого? Пробите серце, розпанахана печінка, а через кілька днів – жодного сліду від смертельних ран… Тільки згустки крові виштовхуються з організму… Розумієш, брате? Твій організм сам виштовхує згустки крові… Але зараз тобі треба поспати, а нам прийти до тями. Оклигаєш, тоді й поговоримо. В нас є про що поговорити!
   Збуджене обличчя Дмитра змінило знервоване обличчя згорбленого Аркадія. Він щось хотів сказати, але його клинило і він не зводив переляканих очей з Андрія.
̶  Трикімнатна квартира. Нова. Сьогодні, – механічно проговорив Андрій зрозумілою для Аркадія мовою.
̶  Моя. На Оболоні. Чотирикімнатна, – прорвало нарешті Аркадія, він навіть зробив спробу посміхнутися.
̶  Ми не на базарі.
̶  На нову місяця три знадобиться.
̶ Тоді додай машину. Нову. З автоматичною коробкою, – встиг проговорити Андрій і знову потонув у темряві.



2

   Все полетіло шкереберть. Андрій відчув себе малесеньким хлопчиком, який несподівано усвідомив грандіозність довколишнього світу. Зняв ручки з очей, виглянув за хвіртку і побачив, що світ не закінчується парканом. Світ, виявляється, існував давно, але він нічого не знав про нього. Думки плутались. Андрій підхопився й неусвідомлено закрокував по кімнаті. Несподівано для себе він побачив цей світ іншим, вируючим і, здавалось, хаотичним, але в цьому хаосі, в цьому вирі енергії пристрастей та емоцій відчувається спрямований рух інтелекту. Невидимий для стороннього ока, але послідовний.
   Роздвоєність свідомості, яка переслідувала його після подій в ресторані, яка кожного вечора занурювала його в зовсім інше життя, що вирувало в іншому світі, враз зникла. І можна було б полегшено зітхнути, і зажити, нарешті, на повну силу, адже йому вже нічого приховувати. Але! Ось це підступне «але» прийшло разом із флешкою. З маленькою чорною флешкою з того таємничого світу, який приходив у видіннях. Цю флешку він виявив у кишені пальта, яке Галина принесла з хімчистки. Того самого пальта, яке після пам’ятної ночі залишилось в ресторані. І всі видіння враз стали реальністю.
   Дзвінок телефона повернув його до тями.
̶  Дмитре! – гукнув у мікрофон, перебиваючи брата. – Тільки на тебе надія! Ти щось знайшов?.. Та я ж тобі відро крові з себе вицідив… Добре. Мчу… Який катаклізм? Ти про війну чи про щось інше? Про катаклізм… Але ж я нічого тобі не встиг розповісти про цю флешку… Ти нічого не чув про флешку? Все реально? Капець… Добре. Мчу. До зустрічі.
   Андрій заховав флешку в кишеню і закрив ноутбук. Детально роздивившись себе у дзеркалі, заглянув у кухню, з якої доносився аромат смаженої качки.
̶  Ну, і куди це ми зібрались? – Галина, випроставшись, витерла вологі руки і тугіше зав’язала білосніжну хустину на голові.
̶  Як то куди? – несподівано занервував Андрій. – Я ж говорив тобі, що мене терміново викликають на роботу. Думаю, що це пов'язано з катаклізмом, який поволі наближається до Нарви. І світить мені, мабуть, відрядження не на один день. Я передзвоню тобі.
̶  Який катаклізм? Яка Нарва? Андрійку… Знову…
    Пауза. Вони нерозуміюче дивились одне на одного.
̶  Я надіялась, що ти нарешті повезеш Женюшку на футбол, – зітхнула Галина і в погляді вже не було жодних питань. –  Він же марить ним і найбільша його мрія – це нарешті піти на стадіон з батьком. Тільки з тобою. Він вже підліток і йому потрібен батько, йому потрібна твоя увага. Та й Марійка всім в садочку розповіла, що піде з тобою на рибалку… А в тебе робота… В тебе тільки робота. В тебе знову відрядження.
̶  Люба моя, – Андрій обняв дружину за плечі і чмокнув рум’яну щічку, – я не володію ні своїм часом, ні собою. Така вже робота мене знайшла.
̶  Іди вже. В мене качка підгорає, – зітхнула, випручалась з обіймів Андрія і відвернулась, аби не він побачив ображеної сльози. – Мати дітей забрала. Я надіялась на романтичну вечерю сьогодні. Зі свічками. Як у кіно. Але нехай, іншим разом. Понесу качку батькам. З ними й повечеряю… З ними й відсвяткую день нашого весілля.

̶  …Мені знову снилось, що я молода, повна сил і… – вона затнулась, аби звично і приязно привітатися з Андрієм.
   Андрій також посміхнувся у відповідь, привітався, спитав про здоров’я,  а потім, злегка поклонившись, пішов далі, а вони залишились на лавочці і продовжили свою розмірену звичну розмову, вмить забувши про нього.
   Спокійне весняне небо. Кудлаті хмари сунуть з моря. Сонце весело виглядає з-за хмар. Галасливі горобці тусуються в густих корчах безу. Діти під наглядом втомлених мам бігають по майданчику. Звична картина, яка ніколи не привертала уваги, але  яка завжди була незмінним фоном спокійного розміреного життя. Спокійного і розміреного життя, яке завжди цінувалося людиною.
   Сто двадцять сім кроків до автомобільної стоянки повз сміттєві баки, кругом яких день і ніч товклися бездомні коти…
   Андрій від несподіванки зупинився. Чому підліток? Чому Женюшка, якому тільки восени буде рік, раптом став підлітком, а ще не народжена донечка.. вже в садочку… Нервово оглянувся. Котів біля сміттєвих баків не було. Жодного. Прислухався. Жодного звуку. Дитячий майданчик порожній. І на лавочці біля під’їзду жодної душі.
   Важкі темні хмари закрили сонце і посунули вниз, до землі. Легенький вітерець завмер і немов розчинився у в’язкому повітрі. Жодного руху довкола. Тишу тривожили тільки далекі дивні звуки, схожі на шум вируючого моря, а в ньому, в цьому приглушеному гуркоті вічної стихії, чуються якісь голоси. Шум прибою і невиразні голоси. Голоси замовкли, але грізний шум морських хвиль стає все виразнішим…
̶  Маячня якась, – Андрій швидко підійшов до свого автомобіля, відчинив дверцята і тільки за кермом відчув полегшення. – Капець…
   З хмари посипався дощ і застукотів по даху автомобіля. Думкою, що треба нарешті зробити шумоізоляцію, Андрій витіснив залишки тривоги в глибини свідомості і повністю віддався автомобілеві. І вони помчали крізь час і простір.

   Антон голосно позіхнув. Він практично дві доби не спав і вже ледь стримував втому і роздратування, що через зрадливе тремтіння рук пробивалося назовні.
̶  Принеси кави і нехай міцнішої зроблять, – кивнув головою на кіоск, що стояв неподалік, витягнув із бардачка купюру і віддав помічникові, який сидів на задньому дивані і з головою поринув у віртуальну гру.
̶  Може зеленого чаю?
̶  Помиї в них, а не зелений чай. Неси каву. Тоже якийсь незрозумілий сурогат, але хоч міцний і добре вставляє.
   Щойно помічник вихопився з авто, як ожила рація: «Об’єкт «Два» рухається по Талліннському шосе. Пройшов мостом через річку… Нотіку і наближається до повороту на Комаровку».
̶  Нарешті, – ожив і Антон.
̶  Естонець, – водій ткнув вузлуватим пальцем у скло.
   Постать в темно-сірій спортивній курточці з піднятим капюшоном впевнено прямувала від Нарви протилежною стороною вулиці. Чоловік ішов швидко, тримаючи руки в кишенях, але обережно оминав калюжі на тротуарі.
̶  Все по плану, шеф, – радісно потер руки водій.
   Антон тільки кивнув у відповідь, ледь стримуючи збудження мисливця. Знову ожила рація: «Об’єкт «Два» пройшов поворот на Комаровку».
̶  Я вчасно? – хлопець з кавою заліз в автомобіль і простягнув пластикову скляночку Антонові.
̶  Вчасно… Тепер він не вислизне з наших рук, курва хохляцька, – Антон сьорбнув кави, не зводячи очей з естонця, і взяв мікрофон рації. – Всім приготуватись! Задіяти поліцію і перекрити А-180. Всі легковики направляти через Лугову.
   Постать у темно-сірій спортивній курточці зупинилась і подивилась на годинник.
   Рація заговорила несподівано переляканим голосом: «Об’єкт «Два» загорівся! Спостерігаю сильне полум’я з-під капота».
̶  Як?.. – Антон поперхнувся гарячою кавою.
   Рація відповіла: «Об’єкт «Два» звалився у кювет і вибухнув!».
   Постать у темно-сірій спортивній курточці повернулась і швидко пішла назад, до кордону.
̶  Всім! Швидко по Талліннському шосе до повороту на Комаровку! Взяти естонця!

   Вогонь вихопився з-під капота автомобіля несподівано. Долі секунди переросли у
вічність. Андрій, не зводячи очей від загрозливих язиків полум’я, автоматично вимкнув двигун, відстебнув пасок безпеки і відчинив дверцята, але в останню мить побачив важкий вантажний автомобіль, який з протяжним ревом летів за ним. Спрямував своє авто в кювет і виштовхнувся з кабіни.

̶  Його авто вибухнуло і вигоріло вщент, – Антон оглянувся на своїх помічників, що нервово курили неподалік, біля автомобіля, і зробив кілька кроків до чорного скелету автомобіля.
   Голос в телефоні зривався до істерики: «Як вибухнуло!? Ми ж домовлялися… Він потрібен живим! Ви повинні були привезти його живим до нас, на академічну базу. Живим! Цілим і неушкодженим! Я вже все приготував, всіх підняв на ноги!».
̶  Ви не дослухали! – Антон зробив ще кілька кроків. – Він залишився живим. Мій помічник супроводжував його і ні на мить не випускав із поля зору, і на власні очі бачив, як на трасі вибухнув його автомобіль, а об’єкт, майже неушкоджений, лежав на безпечній відстані. А скоро його забрала швидка. З ним все впорядку.
   Голос у телефоні полегшено зітхнув: «Слава Богу!».
̶  Йому просто пощастило. На цей раз.
   Телефон зробив паузу, а потім заговорив швидко і впевнено: «Ось як? Пощастило, кажете, «на цей раз»? Я, молодий чоловіче, хочу вас попередити, що ваша самодіяльність не припустима! Ми працюємо за узгодженим планом і ви більше не зробите жодного кроку без консультації зі мною! Вам зрозуміло?».
̶  Виникли дві обставини, професоре: мене терміново викликають на нашу базу і мій шеф не дав «добро» на арешт нашого клієнта. І виходить, що я працюю на свій страх і ризик. А я задурно ризикувати не люблю. Отож, я вибуваю з гри, а ви подумайте, як цю справу можна правильно організувати, – Антон заховав телефон і вже зі спокійним, із задоволеним видом підійшов до своїх знервованих помічників.
̶  Що робити з естонцем, шеф?
̶  Здайте його Олексієві. Нехай з ним попрацює. Може й знадобиться. Я в аеропорт і ви зі мною.
  
   Реальність розпливалася, змішувала невиразні силуети в якусь немислиму фантасмагорію. Молодий хлопець у спортивному костюмі плескав його по обличчю, щось говорив і мацав пульс. Нараз місце хлопця зайняв невиразний силует дівчини із стурбованим обличчям у чорній формі українського поліцейського.
̶  Українці під Івангородом? Капець… Знову ці видіння… – ледь пробурмотів Андрій і спробував підвестись.    
   Йому вже допомагав російський поліцейський. Барвистий натовп, що зібрався
навколо, метушився, галасував і робив селфі на фоні автомобіля, що поволі догорав.
   Нарешті Андрія витягнули з кювету на узбіччя траси і він, похитуючись, звівся на ноги.
̶  Ви чуєте мене? – допитувався поліцейський.
   Андрій лиш кивнув головою і перевів погляд на залишки свого автомобіля. Натовп заспокоївся, порідшав. Ще один російський поліцейський із жезлом регулював рух автомобілів, які скопичились навколо більше з цікавості, ніж з бажанням допомогти. Тремтячими руками Андрій обмацав кишені і заспокоївся.
̶  Як ви почуваєтеся? Ви можете відповісти?
̶  Так. Здається, я не ушкоджений, тільки от костюм…
̶  Та да, – засміявся поліцейський, – на вашому костюмчику помітні сліди місцевого ґрунту.
   Дзвінок телефона, який завібрував у внутрішній кишені, остаточно привів Андрія до тями. Разом із телефоном він витягнув і своє посвідчення.
̶  Товариш майор, – поліцейський мимоволі виструнчився, глянувши у відкрите посвідчення, і враз набув серйозного виду.
   Андрій жестом зупинив поліцейського, мовчки дослухаючись до голосу в телефоні.
̶  Мені терміново потрібно в аеропорт, – заховав телефон і посвідчення в кишеню. – Терміново!  
  
   Галина перевела знервований погляд від вікна, за яким лежав у комі Андрій, на пакунок з його речами, який щойно виніс Дмитро.
̶  Це не він. Речі його. Костюм, сорочка, краватка, туфлі, шкарпетки – все його. А там – не він. Схожий, дуже схожий, але не він… Дмитре, а документи? Крім водійських прав з ним завжди був паспорт!
̶  Всі документи, які були при ньому, я віддав хлопцям, аби перевірили. Знайомим хлопцям з поліції.
̶  То ти… також думаєш, що це не наш Андрій?
   Дмитро обняв Галину за плечі.
̶  Тобі треба заспокоїтись. У твоєму стані не варто так нервувати…
̶  Заспокоїтись – це знати щось конкретно! Скажи, що конкретно ти знаєш про Андрія і я заспокоюсь. Але отой чоловік в реанімації – не наш Андрій. Я це не просто відчуваю, а… Дмитрику, я тільки відчуваю, але нічого не знаю.
̶  У цього чолов’яги, що в реанімації, все один до одного, як у нашого Андрія… Крім одного… У нього позитивний резус-фактор…
̶  А в Андрійчика негативний!
̶  Галинко… Був негативний… До пригоди в ресторані. А після тієї події я особисто перевіряв – у нього на ту мить була повна відсутність антигенів.
̶  Ти хочеш сказати…
̶  Ні, сестричко, я хочу сказати тільки те… що все треба перевірити ще раз. Але там – точно не наш Андрій. Поліція знайшла …щось в костюмі нашого Андрія і з його документами…

̶  Прийміть мої щирі слова подяки, пане генерал, за можливість попрацювати з такими важливими для науки документами.
̶  Ну і що ж саме важливого для науки ви знайшли в особових справах? Чи може це якась наукова таємниця?
̶  Ну що ви, пане генерал, які можуть бути таємниці від вашої служби, яка знає все і про всіх?
̶  А конкретно?
̶  Бачите, пане генерал, я очолюю науковців, які займаються дослідженням особливого генетичного матеріалу, що досить несподівано з’явився під час системної роботи по з’ясуванню відмінностей генетичного фону у представників різних рас та народів. Це так звані сплячі гени. Попередні досліди з прихованими сплячими генами, знайденими нашими науковцями у кількох різних біологічних об’єктах, а на початку це були тварини, дали фантастичні результати і настільки нереальні, що здоровий глузд відмовляється повірити в них. І ось у сферу наших інтересів потрапив, можна сказати, що зовсім випадково, один надзвичайно цікавий екземпляр із сплячими генами. Це був будівельник з України. Він отримав надзвичайно складні травми на виробництві, від яких нормальна людина, зазвичай, або помирає, або залишається на все життя калікою, а наш будівельник надзвичайно швидко одужав і, увага, без якихось видимих рецидивів. З біологічним матеріалом цього об’єкту були проведені попередні дослідження, які дали фантастичний результат, але… Ми не змогли провести більш детального дослідження, чи бодай перевірити отримані результати, бо носій цього типу прихованих генів загинув в автомобільній катастрофі у себе на батьківщині, а його біологічне тіло було дуже швидко кремоване. Але ми не розгубилися і працювали далі. І ось завдяки системній перевірці практично всіх біологічних матеріалів від об’єктів, які дали бодай якийсь нетиповий клінічний результат, в наше поле зору, після відомих подій у ресторані, потрапляє ваш офіцер.
̶  Зрозуміло… Тільки ось яким боком до своїх наукових досліджень ви намагаєтеся прилаштувати особову справу нашого офіцера.
̶  Поясню. Бачите, пане генерал, мені дуже важливо знати всі деталі його біографії, весь його життєвий шлях, всіх родичів та знайомих, яких він зустрічав на своєму шляху, аби точно визначити географічну область його походження, бо його генезис прив’язано до місцевості. До конкретної місцевості. Бачите, пане генерал, для науки надзвичайно важливо визначити географію поширення цього генетичного типу, визначити локальні області їх найбільшого скупчення. Відома нам спецслужба роздобула генетичний матеріал з України, в якому ми також виявили подібні приховані сплячі гени. На превеликий жаль, отримані нами матеріали не були систематизовані, не прив’язані до конкретних об’єктів та конкретних регіонів, то був просто хаотичний об’єм аналізів і не дуже якісних, а до всього, вони були втрачені за досить дивних обставин. Спецслужби, звичайно вивчають ці само дивні обставини, але далі безвідповідальності обслуговуючого персоналу справа поки що не просунулась. Але! Але є вже доведений нашими науковцями факт, що без них, без людей з таким генетичним типом, Україна не змогла б так швидко мобілізувати внутрішні резерви і не вистояла б перед потугою нашої державної машини і нашої армії. Більше того! Я думаю, спираючись на статистичні дані, що саме ці люди зупинили швидке поширення печально відомого коронавірусу в Україні. Отже, нам потрібно шукати цих людей. Вони не на виду, вони не позують перед телекамерами і не фігурують в інтернеті, вони ховаються від публічності і дбайливо приховують свої здібності, але, водночас, саме така обережність і видає їх. Треба тільки уважніше придивитись. Скажу більше, їхню діяльність в часі можна прослідкувати за історією локальної географічної місцевості, але це вже інша сфера досліджень.
̶  Досить оригінальна думка… Це я що-до внутрішніх резервів… Вибачте, але тут пахне містикою.
̶  Даремно, пане генерал! Ніякої містики! І я доведу це на справі вашого офіцера!
̶  Ну… а на ваші висновки не вплинули слухи про… шпигунську діяльність цього офіцера на користь України? Хочу вас попередити, що прямих доказів поки що мені ніхто не пред’явив.
̶ Що ви, пане генерал! Подібні питання діяльності цього офіцера у сфері компетентних людей, до яких я ніяк не можу зачислити себе при всьому бажанні. Я повний невіглас в таких питаннях, пане генерал!
̶  Тобто?
̶  Пане генерал, мене цікавить виключно наукова сторона цього питання. Наука і тільки наука керує всіма моїми пориваннями.  
̶  Конкретно.
̶  «Тавро Каїна», пане генерал. Так ми назвали цей тип сплячих генів. Бачите, пане генерал, згадалася біблійна легенда про перших дітей Адама і… але то таке… Я не можу випереджати розвитку подій, я не можу прогнозувати розвитку в часі не досконало перевірених фактів що-до цього типу сплячих генів, отож, нам потрібно провести дослідження з живим біологічним об’єктом, а тоді вже ми зможемо поговорити конкретно.  
̶  Добре… Але що саме ми матимемо в результаті ваших наукових досліджень?  Чи ви просто хочете ліквідувати цих людей? Тільки конкретно, професоре.
̶  Пане генерал, важливо знати, чи не хочуть вони ліквідувати нас. Для початку. Але тут найголовніше, якщо, звичайно, попередні дослідження з генетикою цих людей знайдуть своє наукове підтвердження, то в нас з’явиться можливість перенесення їхніх унікальних фізіологічних властивостей іншим людям. Для прикладу, ви, пане генерал, отримаєте абсолютне здоров’я, довголіття ну і ще чогось там, на вибір. За вашим бажанням.
̶  Хм… Цікаво… Але є одна проблема. Я повинен нагадати вам, що… ця людина була запрошена в аналітичний центр департаменту військової контррозвідки після того, як він врятував від банкрутства одну дуже відому сьогодні компанію з багатомільярдним оборотом. Він вичислив «крота», який працював на конкурентів, проаналізував діяльність компанії і розробив план її успішного розвитку. Тепер додайте до цього його доповідну від 2014 року, в якій він проаналізував і спрогнозував розвиток подій на Україні і його прогноз справдився на всі сто відсотків. Отож, ви мусите розуміти, що на цього офіцера покладаються дуже великі надії, і не тільки мною особисто, у розв’язанні проблеми з катаклізмом, який виник на кордоні з Україною.  
̶  Пане генерал, саме тому я й попросив особистої зустрічі з вами, бо також хочу попрацювати з цим офіцером в польових умовах по дослідженню феномену, вислухати його думку, адже для аналізу та формування правильних висновків просто необхідно знати думки різних інтелектуалів, а в розвиненому інтелекті цього офіцера в мене вже немає жодного сумніву. Я думаю, що разом з вами, пане генерал, разом із вашими людьми, ми швидко знайдемо рішення цієї проблеми, якою б складною вона, з першого погляду, не була.
̶  Добре. Якщо потрібна буде моя допомога, то звертайтесь до моїх помічників.
   Генерал люб’язно розпрощався з академіком і провів його до дверей. Коли ж він повернувся назад, то в кріслі вже сидів молодий хлопчина.
̶  Ти все чув, – сказав генерал.
̶  Так, – відповів хлопчина.
̶  Ти знаєш, що робити.
̶  Знаю.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Складний останній абзац

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Надія, 12-05-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6911039352417 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …