Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47689
Рецензій: 92548

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-7

© Володимир Ворона, 25-03-2020
   День видався погожим, ясним, хоча й дещо вітряним, а все одно теплим для такої осінньої пори. На Ужеті від латаття вже й сліду не лишилось, під першими нічними заморозками пожухла, побуріла лепеха над водою, то тут, то там на ще зеленім килимі отави стриміли поодинокі стебла кінського щавлю з темно-рудими волотями оцвітини – луг починав потроху засинати. Збрижена грайливим вітерцем вода серед його простору була глибокого синього кольору, а там, де річечка ще тільки виривалась із затишку соснового бору, вона вилискувала темно-зеленою гладдю, по якій ніби золотом хтось сипонув: то поросле березами узлісся під Стрибожим* подихом втрачало своє жовто-гаряче осіннє вбрання.
   Шестеро комонних, кожен з ловчим соколом на шуйці*, тримаючись між собою відстані в десяток-другий сажнів, неспішно рухались лугом на схід. Було вже по полудні, коли стає найтепліше, і хоча сонце над бором починало котитись донизу, та все ж промені його ще ніжили шкіру останнім лагідним теплом – тим осіннім, ненав'язливим, котре ніколи не набридає, а ще коли про не таку вже й далеку зиму помислити…
   Боярин Жирослав із сином своїм, Михайлом, та чотирма власними сокільниками відводив душу на ловах, як робив те мало не щодня протягом кожної осені від самих жнив і до зимових снігів. Дарма, що ще вчора звістка сотника про татар вибила боярина зі звичної колії: вранці перемогла давня пристрасть – хтозна, подумав, чи будуть ще коли в його житті соколині лови?  І на все махнувши рукою, таки поїхав. Соколині лови були для волостелина Хоробору тією життєвою відрадою, що чи не єдина прикрашала його „животіння” в придеснянській глушині чернігівського князівства. Моровські бояре, під самим носом у чернігівського князя сидячи, на таке нахабство нізащо не осмілились би, бо сокільництво – забава княжа, іншим до неї зась! Для боярства он яструби є, пси ловчі.
   Та тут, на східній околиці князівства, куди Михайло Всеволодович один лише раз і заглянув, та й то після руїни, вчиненої Данилом з Галича, можна було дозволити собі й соколів. Правда, коли з'явився тут сотник Любодар, Жирослав Мироніжич аж ростом поменшав: а що, як донесе князеві про боярське самовілля? Та минулося – Любодар нічим, окрім ратного діла не переймався і до забави волостелина був байдужим.
   Сокіл птах не простий. Гордий, а ще ж і розумний, або й хитрий… Собачої відданості господарю своєму в ньому й близько не знайдеш. Сокола не змусиш служити собі, з ним лише подружитись можна, на рівних. Свого часу Жирослав Мироніжич у кожнім городищі своєї волості, навіть у весях багатьох, завів собі помитників*, звільнивши від всякого оброку, окрім свого уставу: до Трійці принести на боярську сокільню не менше чотирьох птахів. Відтоді в соколах нестачі не мав.
   Почалося все з княжих соколиних ловів ще в Чернігові: був якось присутнім  на них і вразило Жирослава те видовище.  А вже в Хороборі половець Кучук, що прийняв Христову віру та й прибився до боярина, спокусив Жирослава тією забавкою, ставши його старшим сокільничим. Він боярина й усіляким премудростям сокільництва навчив. І так це діло захопило волостелина, що навіть, якби й хотів, то вже не мав би сили покинути його.
   Ще нічого, як принесе тобі помитник пухнастого гніздюка* і ти його вигодуєш із власних рук, доки на крило не стане – він тебе за родителя свого вважатиме, з ним трохи легше буде. А коли перелітного* молодика, то почнеться тихе, непомітне зовні змагання двох воль: людини й птаха – хто кого? Дасть сокільник слабину й виросте сокіл норовистим, вередливим. Перебере ловець міру – за першої ж нагоди втече птах назавжди. Сокола не те, що карати не можна, а й навіть висловлювати вголос незадоволення його непослухом – образиться горда птиця.
   Так захопило боярина сокільництво, що кожного дня з улюбленими птахами був. Аби з молодика виховати ловчого птаха, потрібно п'ятнадцять седмиць, не менше. Зате й ціна такому птахові, як кільком коням. Половець-сокільник возив їх на торг і до Новгорода, й до Путивля та Глухова, у Гомій*, Переяслав, навіть Києва дістався. Добру взвить* мав щоосені Жирослав Мироніжич зі свого сокільництва.
   – Лебеді! – гукнув раптом Кучук і покинувши повід, вільною рукою вказав на небо.
   З полуночної сторони, від Десни, не так вже й високо, летів лебединий ключ, голів двадцять. Жирослав миттю стягнув з голови рарога* розшитий золотою ниткою шкіряний клобучок* і заохотив пернатого ловця коротким кличем:
   – Ка-а! – „Дивись, здобич!”.
   А далі помахом шуйці* послав сокола в небо:
   – Гич!!
   Тонко дзенькнувши срібними бубонцями*, птах зірвався з руки й часто махаючи гострими крилами, пішов низом та піймавши зустрічний порив вітру, тут же здійнявся в небо – все вище й вище, доки не став маленькою темною цяткою в бездонній холодній синяві осені. Лебеді, загледівши свого одвічного, страшного ворога, захвилювались, вожак подав клич: „Бережись!” і ключ враз поламав стрій.
   А згори вже летіла сіра стріла: рарог намітив собі жертву; певно, що й лебідь той зрозумів – саме він під прицілом, тож вильнув туди-сюди, збив напрям свого польоту, опустивши одне крило донизу, іншим прикрився від прямого удару з неба, та марно… Ще на підльоті рарог змінив напрям, – немов сухий лист під поривом вітру ковзнув убік і вже з розвороту пішов по дузі: не зверху зробив ставку*, а промайнувши між двома сусідами обраної жертви, блискавицею вдарив збоку і кігті задніх пальців обидвох його лап, немов ножами пропоровши спину лебедя, глибоко увійшли в тіло, зімкнувшись на плечах зі смертельним хватом передніх.
   Зчеплені між собою в химерний, біло-сірий клубок, рарог і лебідь, перекидаючись у повітрі, повільно падали на землю, а згори на розгублену лебедину зграю вже сипались інші соколи: навіть ловці на лузі чули глухі удари, коли хижі кігті з розгону впивались у  живу пташину плоть. Жирослав, забувши про все на світі, очей не міг відвести від звитяги своїх пернатих улюбленців. Хто в житті своєму жодного разу не бачив ставки сокола, той і не жив, і краси не бачив, не пізнав! Стрімкий політ рарога, хитрість, з котрою він так просто обдурив свою жертву і майстерність та швидкість, з якою був нанесений смертельний удар, як завжди викликали в душі боярина непідробний захват.
   – Хать! Хать! – гукав Жирослав до рарога, що вже разом із лебедем упав на землю за кількадесят сажнів від лісу, і підганяв чимдуж коня, щоб швидше дістатись птаха. Знайшов обох за кущем верболозу: сокіл вже обскуб на лебединих грудях пір'я і діставшись вола*, почав тягнути нутрощі.
   – Хать! – нагадав Жирослав птахові про те, хто все-таки господар і давши рарогу заготовлений шмат м'яса, як плату за роботу, обережно вивільнив тіло забитої здобичі.
   …Непросто підкорити волю сокола, що вже став на крило. Забувши про боярство, Жирослав ішов з молодим птахом у ніч. Тримаючи голодного сокола на короткій прив'язі – довжику, на шуйці, вдягненій в рукавицю з товстої шкіри, всю ніч не давав птахові заснути, а на ранок пригощав з неї м'ясом – аби лиш зламати його волю, привчити до людської руки, як найзручнішого, найзвичнішого місця на світі, де, як на отчім гнізді, тільки й можна відчути безпеку, спокій та отримати їжу.
   Траплялись такі, що й по три ночі витрачав, добиваючись від сокола визнання залежності. Залежності, але не покори. Ти мені – здобич, я  тобі – харч: ми обоє залежим одне від одного, брате соколе. Тільки ж оті безсонні ночі лише початок довгого шляху порозуміння між такими різними істотами: людиною і птахом. Бо ще слід привчити птаха повертатись до господаря на клич його: „Хать!” – такий же короткий та різкий, як і клич самого сокола. Звісно, за все ту ж винагороду: шматочок м'яса. Привчити до думки, що сам він без людини не проживе, що тільки людина дає соколу їжу. Відпустить сокільник голодного сокола політати, а коли він, підкорившись заклику ловця, повернеться на рукавицю, поїсти дасть. Бо немає отця чи матері, котрі навчили би сокола ловити здобич, самому добувати прокорм. Тільки людина годує птаха і дає прихисток – на своїй шуйці у воловій рукавиці. Тільки похвала, слово тепле, ласка людська роблять молодого сокола другом.
   Лише коли птах добре засвоїть, що саме ловець є годівником, тоді починається наук ловитви. Вабило – простеньке опудало з голуба – за живого птаха служить: на ньому сокіл вчиться бити здобич влет. Розмахуючи навколо себе прив'язаним до сажневого повідця вабилом, сокільник зваблює молодика на нього напасти. Вдасться соколу збити опудало – отримає винагороду, коли ж ні, то й голодним лишиться. Тут головне для ловця міру знати. Бо недогодуєш птаха – слабким стане, сили на лет і вправний удар не матиме; перегодуєш – або лінуватиметься трудитись, або й узагалі втече, бо забуде про свою залежність від господаря-друга. Е-е-е, сокільництво – справа тонка, від людини постійної думки вимагає, любові до сокола, терпіння безмежного.
   … Сокільники вже розвертали коней додому їхати, коли з березового узлісся піднявся в повітря червонобровий, чорний, мов ніч тетерук і з тріскотом та шумом махаючи білими зі споду крилами, подався в луг. Жирослав не стерпів, послав рарога:
   – Ка-а! Гич!
   Ні, недарма той був бояриновим улюбленцем! Не за жертвою вслід майнув, а й тут проти вітру вгору пішов. Наче й згаяв на те час, та вигоди для своєї ставки мав тепер більше. Жирослав, що теж кинувся услід тетерукові, бачив, як мов з крутої гори ковзнув униз рарог, а чорниш, наче спиною відчувши небезпеку, у відчаї рвонув до самотньої молодої верби. Темно-сива неминуча смерть неслася згори наче вітер, але й тетерук був уже біля верби – Жирослав обмер… Мить! – і тетерук торохтів крилами, плутаючись серед гілля, а рарог… так і лишився в повітрі.
   Не міг повірити очам Жирослав Мироніжич – найдорожчий птах його, безсило стріпуючи крильми, висів нахромлений на сухій вербовій гілці, злету напоровшись на неї у своїм карколомнім польоті!
   – А-а-а!! – несамохіть вирвалось у боярина; в розпачі крутився він конем коло верби: то на птаха свого зиркне, то на сокільників, що вже мчали до нього.
   Доки хтось із молодших здерся на вербу та зрубав ту злощасну гілку з рарогом, а інший так і приніс її до Жирослава, птах уже сконав. Боярин побивався за улюбленцем, так, наче за родичем найближчим: хіба що сліз не лив. А що вже ликом почорнів і навіть осунувся весь – так те всі запримітили. Сам, з коня зійшовши, ножем видовбав у луговій землі глибоченьку ямку, сам поклав до неї мертвого птаха, пошепотів щось про себе й засипав землею загиблого пернатого друга.
   … П'ять літ назад, серед осені, повертаючись якось із ловів, побачили ловці на чолі з Жирославом зграю ворон, що з криками несамовито носилась навколо тернового куща; поблизу без угаву тріскотіли кілька сорок. Під кущем, безсило опустивши крила, сидів похнюплений темно-сивий сокіл. Не сапсан, у того груди світлі, а рарог. Сокільник Кучук не полінувався, заліз під колюче тернове гілля і дістав птаха. Той настільки знесилів, що навіть не пручався.    
   Оглянули гуртом і одразу ж побачили причину – рану на грудині. На відміну від сапсана, рарог б'є здобич не лише в повітрі, але й на землі, не тільки птахами харчується, а й вивірку може вхопити чи мишу, часом і зайця, коли невеликий. Тож порішили, що рану отримав чи то від лиса, на землі за здобич змагаючись, чи навіть від вухастого, бо зайці хіба ж так вміють задніми лапами навіть від орла відбиватися! Кучук тоді на рарога лише рукою махнув, пропаща птаха, мовляв, а Жирославові жаль чомусь стало – забрав із собою.
   Хоча й не боярське діло пораненого сокола виходжувати і птахом займалися, звісно, більше сокільники, а проте Жирослав Мироніжич в стороні не лишався, переймався долею рарога: по кілька разів на день провідував. Диво чи не диво, тільки почав одужувати птах; тижнів за шість готовий був до лету й тоді забрав боярин його прямо в терем свій, щоб звикав той до нього.
   Назвав Жирослав рарога Перуницею – самицею той був. Так уже повелося серед сокільників, що й на самиць з повагою кажуть „він” – сокіл чи рарог. Самиці значно більші від челігів*, сильніші, а тому й ціну серед сокільників мають вищу. Чимось запав Перуниця в Жирославову душу. І хоч як важко не було бояринові здобути прихильність дикомита*, а все ж не втрачав надії й недаремно: перед першим снігом таки наважився. Не втік Перуниця від свого рятівника і здобув йому першу здобич – припутня*, та й лишився відтоді при Жирославові аж до самої своєї смерті.
   Соколи птахи перелітні, зимою на Придесенні їх не стрінеш, корму тоді тут мало, а в мороз, каменем з неба падаючи, околіти від холоду можна. Сокіл має щоденно здобич бити – щоб хисту свого не втратити. Тому сокільники всих соколів своїх пізньої осені відпускають на волю із вдячністю: летіть у вирій! І кожної весни все починається заново: помитники несуть молодиків, сокільники їх виховують, а з початком осені й до першого снігу починається славнозвісна забава, відрада для душі – соколині лови.
   Жирослав Мироніжич Перуницю у Вирій не відпустив: навряд чи витримав би рарог важку і довгу дорогу. Всю зиму прожив птах прямо в теремі, у світлиці, а коли починалась відлига, їхали з боярином на лови. Щось їх поріднило; чи рятівника свого Перуниця в Жирославові признав, чи те, що багато часу разом були, тільки прив'язались одне до одного на подив усих, навіть старого Кучука, й була поміж людиною та птахом справжня дружба.
   Навіть половець, дарма, що прожив на світі півста літ і змалку коло соколів був, і той такого не стрічав, через що в душі визнав Жирослава Мироніжича у сокільництві вищим від себе. А той своїм Перуницею нарадуватись не міг, бо замість трьох місяців соколиних ловів утішався всі дев'ять. Жалкував лише, що немає перед ким похвалитись: князеві не повідаєш, та й боярам-сусідам теж – аби Михайлу Всеволодовичу не донесли, заздрісники.
   … І ось Перуниці не стало. Отак, в одну мить. Ніщо ж не віщувало лиха, ніщо! Не стало, й відчувалось чомусь Жирославу Мироніжичу, що й не буде більше ніколи в його житті ані рарога, ані сапсана… Нічого не буде.
   Мовчазним та засмученим вертався в Хоробор боярин Жирослав. Смерть Перуниці, без сумніву, знак Долі. Коли б лише сказав хтось: попередження це йому, засторога чи присуд остаточний? Що хотіла смертю Перуниці Доля йому повідать? Упокоритись перед татарами чи марною буде навіть спроба і доведеться згинути всьому боярському роду Жирослава? Хто скаже?
   Ще на під'їзді до Плавучого* мосту помітили ловці, як більше сотні городян порпались у рові. „Сотник постарався…” – Жирослав навіть засмутився, бо коли рів поглиблюють, то виходить, що не впокорення в головах людських зріє, а навпаки, спротив. Значить, віче відбулося… Вже перед ворітьми боярин звів на переніссі густі брови й підхльоснув коня: хоча й не чув лихого слова в спину, та злі погляди черні в рові обпікали боляче, мов вогонь. Гірко пожалкував, що не стримавшись, подався вранці на лови – і Перуниця живим лишився би, й люд до покори, можливо, вдалося б схилити.
                                                    
                                                      Глосарій.
Стрибог - бог вітру.
Шуйця - ліва рука.
Помитник - ловець, добувач пташенят і молодих соколів.
Гніздюк - пташеня сокола, котре ще не покинуло гнізда.
Перелітний молодик - птах першого року народження після літа, готовий до осінніх перельотів.
Гомій - нині Гомель, обл. центр в Бєларусі.
Взвить - рибуток, вигода.
Рарог - сокіл-балабан.
Клобучок - шкіряна шапочка, що вдягається на голову ловчого птаха, аби той поводився спокійно.
Бубонці – на лапи ловчих птахів сокільники кріпили спеціальні дзвіночки-бубонці, щоб легше було відшукати птаха в кущах чи високій траві.
Ставка - тут: напад сокола, удар, що він наносить здобичі.
Воло - розширення стравоходу в птахів, знаходиться внизу шиї, коло грудей.
Челіг - самець сокола.
Дикомит - дорослий сокіл, що вже навчився сам добувати собі їжу.
Припутень - дикий голуб.
Плавучий міст - така конструкція дерев'яного понтонного мосту, яка дозволяла перед повінню або ворожим нападом відокремити його від берегових устоїв і розвернути по течії або і взагалі витягти частинами на берег.

                                                             (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 29-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 28-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 26-03-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1849629878998 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …