Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2617
Творів: 47793
Рецензій: 92646

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-6

© Володимир Ворона, 20-03-2020
Як ото воно поміж людей чутки ширяться?! Варто було Любодарові в боярськім теремі ополудні, за зачиненими дверима, рота розкрити, а не минуло й тієї години, що добрій господині вистачає зазвичай, аби на хліб тісто замісити, як новину ту вже знали в найдальшім кутку посаду. Потривожений лихою звісткою про страшних, таємничих татар, Хоробор ускрізь, то тут, то там збирався купками, сплескував у долоні, пускав жіночу сльозу, жахався, відчаювався і завмирав у безвиході. Людська думка, марно шукаючи виходу чи порятунку, билась у скронях кожного поодинці й усих гуртом та все було марно.
   Втекти? А куди втечеш супроти зими?! І хто знає, чи не втрапиш десь поза рідними стінами прямо в зуби тим хижим татарам… Городські стіни видавались яким-не-яким, а все ж захистом: хай і непевним, зате одним-єдиним. Та й куди подасися ти від роду свого? Поза стінами Хоробора ти вже ізгой; за живот твій ніхто й ламаної різаної* не дасть, а з родом… з родом своїм і смерть не така вже страшна – бо вкупі.
   Згадувались минулі літа: як половці, налетівши колись під час жнив, багатьох побрали в полон і як не так давно галицький князь (де той Галич, а де ми?) піддав город вогню – ледь не половина його згоріла, посад так взагалі весь за димом пішов. А нічого ж, оговтались, пережили якось обидва лиха, звели нові житла, тереми, навіть церкву нову поставили й ніщо, окрім закіпченої, підгорілої зі сходу стіни не нагадує про те нешастя, тільки пам'ять людська не може змиритися з утратами рідних. На що іще сподіватись Дажбожим онукам-сіверянам окрім Долі, що може, змилостивиться саме над тобою та й залишить потоптати тут ще трохи рясту по весні?
   Гончар Буслай зажив у Хороборі слави любомудра і жартуна. І зовсім не тому, що мав у себе заморську дивовижу – книгу, бо кому яке діло, що там у кого в скрині лежить? Любомудром родовичі вважали Буслая тому, що той добре грамоту знав, а ще всяку годину про щось та й думав, голову собі ламав над такими дурницями, котрими звичайний муж за все своє життя жодного разу не переймався. Воно, звісно, як просидиш цілий день над гончарним кругом, як покрутяться в тебе перед очима горшки, гладишечки* й макітри, то не дивно, що під вечір голова обертом піде, „замакітриться”, як самі ж гончарі й полюбляли ректи.
   – Світ наш Богом вельми мудро влаштований. Ти ось помисли, чоловіче добрий, – десь на торговищі зачинав Буслай розмову з покупцем, котрому подобався товар гончара, – пощо повітря не кінчається? Дихаємо, дихаємо усі, а воно не кінчається!  Ну ж бо, пірни під воду – довго там не посидиш, задихнешся, як повітря скінчиться. А тут – не кінчається. От загадка, еге?!
   Покупець тільки кректав, хекав, головою крутив і вражений розмислом Буслая вже й не торгувався – брав уподобаний товар та скоріш відходив. „Ох і голова! – довго ще потому вертався чоловік думкою до почутого від гончара. – А й правда: як же ж воно так виходить?! Мудрець, одним словом…” І так, траплялося, мучить починала чергова ота Буслаєва заковика, що не витримував покупець і стрівши наступного разу гончара, вимагав:
   – Та скажи ти мені, не муч уже: пощо ж повітря не кінчається?
   – А-а-а.., – радів тоді Буслай, – зачепило!
   Споважнівши, манив сердегу до себе пальцем і шепотів у вухо:
   – Я таке собі намислив… Є на небі міхи; ними Стрибог повітря сюди наддає і ото вітри тоді дують. Втямив?
   – Стрибог? – озирався навкруги городянин: чи немає, бува, поряд отця Овдія, бо ще накладе на обох послух земні поклони в церкві бити за згадку про старих богів…
   – Чим ти слухаєш? – вдавано сердився тоді Буслай, зрозумівши, що не те ляпнув. – Речу: старий Бог, Бог-отець! У-у-у, язи-ичник… – ховав у бороді хитру посмішку гончар.
   Думку Буслая повсякчас живила книга „Шестоднев”*, за котру віддав на торговищі в Чернігові цілих сім гривень срібла, через що жона його Липка від сліз місяць не просихала. Та Буслай був справжнім хитрецем* у гончарнім ділі, тож родина його ніколи не бідувала; вмів такий посуд сотворити, що іншим гончарам і не снилось. У них і торгу справжнього не було, поки Буслай посуд свій геть чисто весь не розпродасть, а його він на воза накладав у маховий сажень* заввишки!
   Скільки себе пам'ятав гончар, стільки й цікавило його все на світі: і чому птах літає, а риба лише у воді живе, і чому вогонь без повітря димом стає – та хіба ж тільки таке?! Про все на світі хотілось йому знати. Десь ходять іще по землі волхви-чародії, котрі від старих богів мають відання про таїну світу, тільки вони ні з ким тим віданням не ділились ніколи й не поділяться. А літ може й сім назад піп їхній Овдій, що навчав Буслая грамоті ще в отроцтві,  узяв якось та й повідав гончареві після недільної проповіді про книги, в котрих усе те записано і таїни з того ніхто не робить, а навпаки ширяться світом ті книги й кожен, хто книгу якусь писав, мріє про одне лиш – аби якомога більше людей її прочитало.
   Тож коли натрапив у далекім Чернігові на „Шестоднев”, довго очам своїм повірити не міг, ухопив, до грудей притис і не торгуючись, виклав срібла, скільки просили. Йому й раніше доводилось книгу в руках тримати й не один раз навіть: читав у отця Овдія Старий і Новий Завіт. Диво дивнеє ці книги. Хтось, хтозна-де й хтозна-коли посаджав рядками буквиці на пергамент і живуть вони відтоді, устократ переживши свого сіяча; дотепер світом ходять, несучи в собі чужу думку. Ану ж бо, повідай комусь на Гульбищі* новину! До дитинця птахом долетить, та тільки ж чи взнає її той, хто перший і повідав? А в книзі, бач, слово в слово все збережеться – хоч і через (помислити навіть страшно…) тисячу літ!
   Ох і хвалив же купець „Шестоднев”!
   – Тут про світ увесь, – піднявши перста, поважно рік Буслаєві, – яким Господь його сотворив. Мудрість Божа, мов той колодязь, –  невичерпна.
   Буслай не втерпів, ще на торговищі, на своєму возі сидячи, розгорнув книгу. Із завмиранням серця узявся буквиці розбирати, в словеса поволі складати.
   „Хто хоче повідати про склад світу, для того пристойним початком буде наперед сказати про те, як влаштовані видимі речі…”
   Читав, забувши про все на світі: нічого не чув і не бачив навколо. Водив по рядках перстом, ворушив губами, розмислом намагався сягнути хоча б до коліна тому велетові, що мудрість свою в „Шестодневі” посіяв. Важко давалося слово: незвичне, часом і незрозуміле, та від того ще й привабливіше. Бо що то за мудрість, коли всякому розуму доступна?
   Читати труд важкий. І по десять разів, уже в Хороборі, вертався назад, аби рядок за рядком осягнути начертаний буквицями чужий розмисел. Прів до поту, до різі в очах, щоб потім ще й серед ночі прокинувшись, ворочати в голові думки, прилаштовуючи пізнане нове до засвоєного старого.
   А одного дня дійшов Буслай до того місця, де писано було про початок творення світу…
   „Те, що почалось, колись і закінчиться, а те, що закінчиться, мало й початок. Відчуття наше з першого погляду не може помітити в колі початку, та все ж ти не думай, що воно безначальне. Хто з осердя проводив коло, той без сумніву звідкісь його починав.”
   Чи Буслаєві, котрий з самого отроцтва свого ледь не щоденно вертів гончарний круг, та того й не знати?! Де початок глека, що він їх переробив тисячі? Якраз в осередку круга, куди гончар кидає кавалок м'ятої глини. Не з краю починається макітра чи горщик, а з самісінької середини: вдавить хитрець в кавалок змочені водою персти обидвох рук і на очах присутнього постане згодом крутобокий, на добру жону схожий, глек.
   Так вразила Буслая подібність гончарного труда до того, як в „Шестодневі” описано початок творення Господом світу, що відтоді й на саме рукомесло своє вже іншими очима дивився, а з розмислом вставав і лягав. Та й яка у тім дивина, коли нема на світі іншого такого промислу, щоб схиляв би до мислі так, як гончарство. Гнаний ногою, обертається круг, під мокрими пальцями оживає глина – здіймається вгору чи шириться в боки; руки пестять м'яке, діткливе тіло щойнонародженої посудини і схиливши набік голову, милується витвором власним гончар. Збоку хтось погляне – весь він у своїй роботі: один невірний порух зведе її нанівець, та вмілі руки завчено чинять належне, а що невидима нікому гончарева думка весь день вільно ширяє соколом в небі, так нащо те чужому знати?!
    Тільки ж разом з появою „Шестоднева” вже не до вільного сокола була подібна Буслаєва думка, а до дятла-трударя, що цілоденно довбе твердого дуба. Комусь таке було б за кару, а Буслаєві воно благостинями* лягало на душу, тішило її вдалим розмислом, що відкривав очі на дива світу.
   Що в мудрості більше важить: як запитати, чи як відповісти? Не подумавши, зрече котрийсь людин, що, звісно, мудрець той, хто відповідь на все має. А спитай мудреця самого? Почуєш: „Відповісти можна що завгодно. Спитай у мене, і я тобі сьогодні так одповім, а завтра вже по-іншому. Бо те, що вчора вірним було, сьогодні таким і не є. Зате запитати можна так, що й відповіді не треба. Розум людський більше запитання живлять, аніж відповіді.”
   Та й вірно. Що чужа відповідь? То так, як би тобі, немов тому беззубому дітиську, хтось хліб розжував і в рот поклав. А от спитати – то ніби в зруб вежі вінець покласти, потім ще один і ще, піднімаючись все вище та вище й обшир маючи перед очима все більший, аж доки від того виднокола тобі дух не заб'є.
   Та навіть самого себе спитати і самому собі відповідь дати… Бо себе, питаючи, дурити не станеш і відповідь собі теж чесну даси. А як таке в себе запитаєш, що й розуму не вистачить одразу відповісти, то те лише загострить його, довгим розмислом загартує і сягне він тоді стрілою твоєї думки вище орлиного лету.

   Буслай саме з синами біля горна порався: збирались виймати випалений посуд, коли у двір, мов та віхола, влетіла Мила, сестра його жони Липки, челядка боярина Жирослава, і угледівши ту, потягла в житло:
   – Ось я тобі зараз таке повідаю! – ще й гончара нетерпляче рукою поманила, мовляв: „Іди ж бо й ти, хутчій!”
   Надміру схвильований голос Мили той ще в сінях почув:
   – Ось я таке скажу, таке скажу! – сорокою скрекотала своячка. – Татари Чернігів спалили й сюди йдуть!
   Липка побіліла, мов та крейда, стояла онімівши, зате Мила не змовкала ні на мить.
    – У тих татар залізні ноги, а самі такі великі, що кожен на трьох конях сидить! Для прокорму кров із коней п'ють, а як полон візьмуть, то весь живцем з'їдять! Сюди йдуть!
   – І де ж ти таке почула? – хмикнув Буслай.
   – Думаєш, я брешу? Думаєш, брешу?! – гончарева недовіра тільки розпалила челядку: – Он коло корчемниці мужі рекли, що тії татари за кам'яними горами жили, в пустелі якійсь, а в боярина прочанин сидить, так тих татарів сам зрів, а про Чернігів сотник Любодар Жирославові при мені повідав, а…
   Буслай махнув рукою і вийшов. Не любив своячку – торохтить, мов жменя гороху в туязі*.
   Татари… Наче крім них мало на світі лиха: як не пошесть на людей, так пружіє* на їхні ниви, як не голод, так пожежа, як не половці, так чужі князі – й усе на простолюді окошується. Тільки зіпнеться котрийсь ремісник чи й смерд на ноги, ледь-ледь в колодочки виб'ється, як на тобі – напасть на його голову. Ех, житіє…
   Рекли старі люде, що колись, коли ще Русь була, в родах не було ні бідних, ні багатих. Усе порівну. То пощо ж не жилося? Яка причина поділила світ на бояр і смердів? Багатий в гордині вознісся, а душу в гнесь* зронив; убогий йому позаздрив та й до татьби вдався – душу навіки згубив. Чистий душею тільки той, хто хоч і в достатку живе, проте надміру його не має. Жили би так русичі*, то й горя не знали б. Не хочуть. Чи не через те Бог на руські землі напасті шле, аби спрямувати русичів куди треба? Як ото ратай на молодих супрягів*: – Цоб! Цобе! Цоб! Цобе!
   Тепер ще й татари. Ті, що колись у степу руське військо мало не до ноги винищили, навесні ось Переяславську землю розорили. А де ж князі з дружинами своїми хваленими? У Чернігові полягли? То хто тепер на рать підніме сіверян, хто на чолі стане? Нема кому те вчинити… Та й запізно вже. Ти бач, татари сії не те, що половці – замість з хвоста почати, спершу голову відкусили. Все котора княжа. Досиділись русичі, мов жабенята перед вужем. Переяславську землю понищили – ніхто й не схаменувся. Чи так боявся чернігівський князь татар тих? А простолюду що діяти? Куди йому тепер поткнутись?
   Хто відповість? В якій книзі те прочитаєш? І виходить тоді, Буслаю, що перед лицем зла мудрість твоя безсила, так?

   Наступного дня, перед обідньою порою на плесі Ятриці , біля посаду, саме собою зродилося віче. Посадські прикотили чотири підводи, поставили впритул – вийшов стіл. Не слухали нікого: ні нарочитих мужів, що з купців, ні ліпших – з городських старотців. Заправляли горласті. Віче кликало княжого посадника, та сли повернулися ні з чим: боярські челядники відповіли, що Жирослав удосвіта ще подався через Лугові ворота на соколині лови й досі не повернувся.
   Звістка та розбурхала віче далі нікуди. Розгубленість умить переросла в безсилу лють і вже знайшлися такі, що волали: „В татя місто  боярина!! ” Аж раптом угледів хтось, як з Полуденних воріт виїхало зо два десятки комонних ратників із сотником на чолі та й рушили посадом до мосту через Ятрицю. Здогад, що то вже й княжа залога покидає Хоробор, зопалу кинутий кимось у натовп, миттєво підхопили десятки, а то й сотні: віче заревіло й притьмом кинулось уздовж річки навперейми воям.
   – Дай дорогу! – рикнув перед мостом Любодар і двох уперіщив нагаєм так, що й одежина тріснула, мов під ножем, а самі биті, не втримавшись на ногах, впали на коліна.
   – Втікаєте, вражі діти!! – над головами піднявся раптом перший кий –провісник скорої розправи.
   – На поталу кидаєте! – у відчаї верескнув хтось високим голосом.
   – Мовчіть, дурні! Чернь! – Любодар аж на стременах звівся: – Дозори висилаю!
   – Брешеш! – закричали з натовпу. – Половина вас уже за Десною; добро підводами везли! Увесь город видів!
   – По каміння для пороків поїхали! – сотник намагався перекричати натовп. – Боронитися будемо!
   Юрма шаленіла; задні за своїми ж криками Любодарових слів не чули, відтак напирали, розлючені, на передніх, аби лиш дістатись винуватців своєї безвиході.
   – Втікаєте!! – знову завів хтось, уже зовсім близько.
   – Жона моя з дітьми в городі! – уже ревів, зриваючи голос сотник. – Хто переполох сіятиме, сам голову зітну!
   Губився в думках, як заспокоїти люд, аж доки не осяяло:
   – Дайте мені на віче слово сказати!!

   З лементом, а подекуди й бійками, зборище почало поволі розвертатись і посунуло назад, до возів.  Любодар, опинившись зі своїми дозорцями біля них, коня не покинув, лише на стременах звівся, аби ліпше його бачили й чули.
   – Підмоги нам чекати нізвідки. Уся надія на самих себе… – віче втихомирювалось і скоро залягла майже мертва тиша: шість чи сім сотень городян уже мовчки слухали сотника.
   –… Від долі не сховаєшся ні в лузі, ні в лісі, ні за стінами. – Любодар уже знав, що ректиме людям. – А коли город Хоробором зветься, то не личить нам навіть мислити про покору чи втечу. Стіни в нас міцні, люду доста – вистоїмо! Тож сотників  ваших збираю зараз же в дитинці: буде рада з ними і кожній сотні свій загад від мене! Рів маємо поглибити, з-за Десни навезти каміння, мости витягнути на берег, навколо стін вовчих* ям нарити, в городі ще два колодязі викопати, сіном для скота запастись і харчем для себе. І коли небайдужа вам власна доля, роботи сьогодні ж почнемо, тож беріть заступи – почнемо рів копати! Аще ж почую, що хтось переполох чинить – прямо на місці на горло скараю!
   Що здатне заспокоїти розгублених людей, котрі не придумають до якої думки їм пристати? Чийсь упевнений голос, загад на велику роботу, а ще чужа тверда рука. Вгамувалось зборище. Хоч трохи та й прояснився туман в головах і перші промені надії зблиснули крізь марево безвиході.
   – Дозорці, – Любодар уже окинув оком своїх, – годі вже мишей топтать: роз'їжджайтесь! І пильнуйте мені там!
   А сам, зібравши навколо себе городських та посадських сотників, рушив з ними за стіну, до дитинця.

                                                                         Глосарій.
Різана – срібна грошова одиниця на Русі. В одній гривні було п’ятдесят різаних. Одна різана дорівнювала вартості хутра двох білок.
Гладишка – полив’яний глечик без вушка.
Хитрець – майстер, ремісник, що осягнув усі премудрості ремесла. Слово „хитрість” в ті часи мало інше значення – відання виробничих секретів, доступних лише втаємниченим людям.
Сажень –давньоруська міра довжини. Простий сажень дорівнює 1,76 м, маховий – 2,13м, косий – 2,48м.
У татя місто – присуд, вирок людині, що скоїла важкий злочин: позбавлення усіх майнових прав, сучасною мовою – оголошення поза законом.
Гульбище – так традиційно звалася місцина неподалік давньоруського города чи городища, де влаштовувались масові гуляння.
Туязь – циліндричний посуд з берести.
Пружіє (пруг) – сарана.
Гнесь – грязь, бруд.
Русичі – тут: самоназва слов’янських племен полян та сіверян в ХІІ-ХІІІ століттях. Слово „русичі” завдяки застосуванню суфіксу „ич” означало нащадків русів або русі.
Супряги – тут: пара запряжених волів.
Вовча яма – викопана в землі звіроловна пастка із вбитими в її дно загостреними кілками. Окрім полювання використовувались також під час воєнних дій: від часів Давнього Риму до американо-в’єтнамської війни ХХ століття.

                                                                   Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Чи безсила мудрість перед лицем зла?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 24-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 23-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 23-03-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.66867089271545 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …