Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2628
Творів: 48003
Рецензій: 92795

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (54.) Частина IV - (О)північне сонце

© Viktoria Jichova, 28-12-2019
                                                                              10.

Горить-палає нове вогнище! Горить-горить ясно й переливається-міниться барвами: від насиченого жовтого, мов жовток яйця, через жовтогарячий, мов червонне золото, аж до яскраво-шарлахового, мов сама кров. Язики полум´я вибухають й розквітають зіркою-квіттям - нічним огненним квіттям святоянської чарівної папороті.. Я торопію: осердя квітки нагадує людське серце й справді вивергає, ніби поранене, гейзери гарячої крові й розбризкує її по довкіллю, де, зашкварчавши, закипає бульбашками і всотується у білий пісок.. Червоне по білому.. Вагаюся і призупиняю крок - і на свій подив зауважую, що мій супутник мене вже не підганяє, а теж зупиняється разом зі мною. Поволі обертає своє обличчя до мене й, міцно стиснувши мою руку в своїй ніби на знак впевненості, мовить:
- Справді готова пізнати всю правду? Тепер не можна поспішати. Ти повинна добре розміркувати, чи варто тобі її знати. - його очі сяяли синім вогнем далеких небесних зір. - Бачу, що ти ще вагаєшся.
- Так, вагаюся. Але відчуваю, що страшнішого за те, що я бачила перед тим, вже нічого бути не може. - його очі мене заспокоювали, хоч і пломеніли, мов космічний лід комет. - Так, я готова й до цього! - вимовила я впевнено і враз відчула, як стиск його руки послабшав, тепер тримав мене ледь-ледь - видко, пришкварена наша кров знов почала хлюпотіти і наші руки поволі відлипали. Та я не хотіла, аби вони роз´єдналися - і сама стиснула його руку якнайміцніше. - Не відпускай мене, чуєш? - прошепотіла я, не взмозі відвести від його ясного, заморожуючого погляду очей.
На обличчі мого магічного провідника ковзнула легка усмішка і лише тепер я відчула, що він мені повірив.
- Так, ти справді готова! - видихнув і в цю мить мій пасок з огненними сваргами-спіралями висмикнувся з мого поясу і блискавично обвився, мов змій, довкола наших рук, що трималися, і обмотав їх так, як перев´язуються руки наречених, що стоять перед вівтарем. - Ходімо! - наказав мій прадавній вікінг.
І ми рушили назустріч кривавому осердю розквітлого вогню..

--------------------------------------------------------------------------------------

..Спалахи - руді, золоті.. І знову тепла, сяйлива плазма, переткана синіми блискавицями - я пливу через неї і мене огортає дедалі ясніше сяєво - біле й червоне водночас - не можу розрізнити, чи то біле на червоному, чи навпаки.. Мимоволі міцно замружуюся - очі не в силі витримати цей осліплюючий блиск.. Крізь шпаринку моїх вій просочується золотаве світло, з-під повік, чую, котяться сльози і якесь дивне тепло зігріває моє мокре обличчя.. Поволі розплющую очі.. Вони впираються у величезну багряну кулю, що визирає з-під фіолетової хмари. Ця вогненна куля воцарилася на піку найвищої гори, що, мов дивовижна піраміда, височіє з-посеред інших гір, покритих всуціль снігом, і здавалося, що куля зостане там незрушною на віки-віків - і я бачу, що то з неї, з прадавньої богині Соль, випромінюється те ніжне тепло, що зігріває моє змерзле обличчя і не дає заскляніти сльозам.. Я поволі роззираюся довкіл - повсюди сніг, гори, які простягаютсья аж за небокрай, і знову сніг - глибокий, непрохідний - в долині білий та в тіні аж посинілий, а на схилах та вершечках - золото-червоний, мов розквітлий мак.. Я стою на високій скелястій кручі, а піді мною - темно-синя безодня фйорду..

- Господи, о, Соль, Сунно-Сонце* моя, не заходи, не заходи ще! - раптом поруч себе чую схвильований голос. Налякано обертаюся й збоку зауважую худорляву постать жінки у довгому, темному чернечому вбранні. Як вона тут опинилася? Чи вже тут стояла раніше, ще до моєї появи? З німим подивом придивляюся до жінки уважніше: вона мружиться під яскравим промінням сідаючого Сонця, і заодно бачу, що вона плаче.
- Ще посвіти моїм любим та найдорожчим на дорогу, на далеку їхню путь-плавання! - продовжує жінка, зовсім не зважаючи на мене. - Як же вони там, на тій чужині, у тій Ґардарікі? Як же він, мій коханий, як же моя рідна кровинка - мій синок? - хапається скрушно рукою за серце. - Чи живі, чи здорові? Зачекай, зачекай ще, рідна Сунно, ще не ховайся за цю мертву гору! Нині, в день зимового Сонцевороту, у свято Йоль, я знаю, що сягаєш своєї Смерти, та все ж народишся знову - як наш Христос - і я молю тебе о, Соль, Сунно моя золота, світи, світи ще хоч трохи - не вмирай! Світи по всіх світах - усюди, де б вони не йшли, де б вони не були, куди би не пливли - на кожну їхню стежинку, на кожну їхню доріжку, на море, на кожну річку, по якій би пливла їхня лодія! - жінка простягає руки до Сонця - до вічно-молодої й заодно старої, повсякчас вмираючої і знову народжуваної предковічної богині Соль - вона молиться знову так само, як молилася колись, коли ще у неї вірила, допоки не почала молитися до свого триєдиного Бога під кам´яним склепінням храму. Бо чи справді та нова віра, з-за котрої вона зреклася своєї любови, свого щастя, своєї найдорожчої родини, замінила їй те все? Вона знову, як поганинка, молить-благає Сунну-Сонце, аби дала їй хоча би якусь вісточку про тих, яких наостанок бачила вже й не пам´ятає скільки літ тому.. Її волосся - вже сивина - біла-біла, як той же сніг довкіл, осьдечки пробивається декілька срібних прядок з-під габіту абатиси монастиря, що був зведений чи не півстоліття тому в долині на березі фйорду - такого ж, на якім було її рідне село..
- Я вірю.. Я вірю.. - шепоче черниця гаряче і змахує зі старечої щоки сльозу. - Та чи справді я вірю? У що я все своє нікчемне життя вірю?! У Білого Христа - Бога милосердя? Чи у старих богів моїх пращурів, мого чоловіка, богів наших відчайдушних та хоробрих воїнів? Я вірю?! Ха-ха! - її плач переходить у гіркий сміх. - Та хіба я, така маловірна, як сказав мені ще тоді святий отець, коли навертав нас, темних поган, на віру, я - вірю?! Я - абатиса, духовна матір своїх сестер во Христі - лише тепер взнаю і визнаю, що я не вірю! І ніколи по-справжньому не вірила! Боже мій, немає мені, грішній і проклятій, прощення! - і я зримо, прямо фізично відчуваю, як світ в очах жінки блякне. Вона глядить під ноги - а там лисніє темним лезом, мов щойно нагострене вістря сокири Тора, прірва фйорду.. Сонце ось уже лише тоненькою скибочкою визирає з-поза льодового шпичака гори.. За мить настане темрява - така, що вже й Валькіри не осміляться виїхати з небесної Вальгалли на своїх вогнистих, сяйногривих конях по загиблих воїнів*.. бо довоювали вже, соколи - вже давно в цім краю ніхто не воював і не летів відчайдушно на крилах відваги назустріч героїчній смерті.. Дивлячися зверху на фйорд, на його моторошну, захопливу безодню, я знаю, що стара абатиса відчуває: незмірна глибочінь починає її притягувати. І начебто камінь скелі, на якій стоїть, під її ногами колихнувся..

-----------------------------------------------------------------------------------------

Біло, так біло довкола - сніг чи туман? Не розрізнити.. Таки туман - чи, точніше, хмари - так, саме хмари - я лечу крізь них, а хмарини розступаються - легко й невагомо - бо ж таки водяна пара, як їй і належить.. Десь внизу проблискують сині жили фйордів, що глибоко вгризаються у засніжену скелясту твердь вздовж всього стародавнього Північного шляху; вище над обрієм ще встигаю зловити поглядом диск Сонця, що освітлює долівку, яка незабаром зануриться у синій сон довгої зимової ночі.. Прямі, як стріли, призахідні промені стеляться й прорізають прожекторами уже поступово темніючу зі сходу змерзлу скандинавську неозорість - і мені туди ж - спочатку на Схід, а потому на Південь.

                                                                       (далі буде)

----------------------------------------
Пояснення:
Сунна-Сонце* - у давніх ґерманів синонім до імені Соль - богині Сонця.
Валькіри не осміляться виїхати з небесої Вальгалли на своїх вогнистих, золотогривих конях по загиблих воїнів* - мається на увазі Північне сяйво, котре наїнтесивніше можнна спостерігати у листопаді та початку грудня чи то у лютому-березні.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 01-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 29-12-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83785009384155 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …