Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47063
Рецензій: 91460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Репринти незакінчених чернеток 7

© Меньшов Олександр, 09-11-2019
Протокол наради Гітлера
з Розенбергом, Ляммерсом, Кейтелем та Герингом
від 16 липня 1941 р.

м. Берлін
221-L
Штаб-квартира фюрера
Bo/Fu  
Таємна справа Рейху

ПРОТОКОЛ

За розпорядженням фюрера сьогодні у нього, о 15 год., відбулася нарада з рейхсляйтером Розенбергом, рейхсміністром Ляммерсом, фельдмаршалом Кейтелем, рейхсмаршалом [Герингом] та мною [Борманом].
Нарада почалася о 15 год. і тривала з перервою на каву десь до 20 год.
Розпочинаючи нараду, фюрер наголосив, що він хоче насамперед з’ясувати декілька принципових значень… суттєво те, що наші цілі не мають бути відомі цілому світові… Ми будемо знову наголошувати, що нас змусили захопити… нові території… Ніщо не повинно вказувати на те, що приготовляється… остаточне врегулювання!.. Ми вчиняємо так, начебто бажаємо  виконати мандат. Проте нам повинно бути ясно, що ми ніколи не залишимо ці території.
Відповідно цьому мова йде про наступне:
1)Нічого не говорити про остаточне врегулювання, але готувати його потай;
2)Ми наголошуємо, що ми – носії свободи.
Зокрема: Крим має бути звільнений від усіх іноземців та заселений німцями.
Так само староавстрійська Галичина стане територією Рейху. Наші стосунки з Румунією зараз добрі, але ніхто не знає, як вони складуться в майбутньому… Залізним принципом залишається: Ніколи не може бути дозволено, щоб хто-небудь, крім німця, носив зброю!
Це особливо важливо; навіть якщо іноді видається простішим, аби мати допомогу у війні, озброїти чужі підкорені народи…   Лише німець може носити зброю, а не слов'янин, не чех, не козак чи українець!.. завжди солдат повинен забезпечувати режим!..
Рейхсмаршал наголошує, що Коха треба брати до уваги для Балтії, яку він добре знає, або дати йому Україну, де він зможе добре керувати господарством. Бо Кох – особистість з сильною ініціативою і доброю підготовкою…
Фюрер… наголошує, що протягом наступних трьох років найважливішою територією, без сумніву, буде Україна. Тому найкраще туди призначити Коха… а управління Кримом передати колишньому гауляйтеру Фрауенфельду…


ОДНИМ ФРОНТОМ В ЄДИНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІД ОДНИМ ПРОВОДОМ ДО НАШОГО ВИЗВОЛЕННЯ

Цілий світ переживає сьогодні великі переломові події. Велика буря перейшла з небувалою силою понад одною половиною Європи й змела з лиця землі  багато кордонів і держав.
Та на цьому ще далеко не кінець. Буревій шаліє дальше.  Дальше б’ють громи й світять блискавки великих подій…
ЩО Ж ПРИНЕСЕ НАМ МАЙБУТНЄ? – це власне найбільше питання, яке стоїть перед нами.
Впала Польща, впаде скорше, чи пізніше і Москва, впаде ціла дотеперішня політична система.
З надією й тривогою в серці чекають усі українці на цю хвилину…
ЩО Ж ДАЛЬШЕ?
Що нам робити? Куди йти?.. Такі і подібні питання насуваються сьогодні кожному з нас. Їх не вільно оставити без відповіді. Треба більше уважати, щоби серед тої великої бурі в якій ми опинилися не стратити власної керми й вітрил та не збитися на манівці з нашого шляху.
Допоможе нам в цьому ясне означення наших цілей і нашого шляху. якім ідемо.
Наша ціль це: САМОСТІЙНА, ВІД НІКОГО  НЕЗАЛЕЖНА, СОБОРНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА… Під тим гаслом іде вже десятки літ уся наша боротьба…
Яким шляхом нам іти, щоб дійти до цеї великої цілі?.. Чи це направду вдасться? Чи це можливе? Чи тепер, коли на наших очах падуть один за другим народи й великі держави з мільоновими узброєними арміями – чи тепер якраз буде можна осягнути нашу ціль? Чи це не є часом тільки гарна нездійснима мрія?..
Нічого не поможуть поневоленому народові ніякі штудерні політичні комбінації, коли в нього не буде власної сили. Тільки власною силою можна будувати своє незалежне життя…. Не в спекуляціях і комбінаціях , не в небесах і в чудесах, ані в чужих краях – тільки в наших власних руках наша сила, наша доля і наше майбутнє. – ¬ НАША СИЛА В НАС САМИХ!..
Одначе мусимо розбудувати за всяку ціну нашу зорганізовану політично-мілітарну визвольну силу. Чим більше буде ця наша сила, тим ближче та повніше буде наше визволення…
«Наша боротьба», №17
Квітень, 1941 р.


Берндт ЛАНГЕ
19.10.1941
16:40


Міський музей, як і очікувалось, більше нагадував здоровезний склад. Воно і зрозуміло, щоб навести тут лад, було потрібно куди більше часу. Поки Колпаков бігав домовлятися про екскурсію з фрау Швабе, я встиг подивитися на деякі експонати,  а саме  на вицвілих змій у банках зі спиртом, на висушених метеликів, купки мінералів, на блідо-рожеву наїжачену голками раковину, на якісь допотопні скам'янілості вкриті сірим пилом… Роздивився і здоровезну кам’яну статую, яка залишилась, мабуть, зі скіфських часів. Примітивізм, з яким вона була виконана, явно контрастував з давньогрецькими витворами, на кшталт Афродіти чи Геракла. Навіть якось дивно, що така народність, як скіфи, котра виробляла дивовижні вироби із золота, не навчилася різьбі по каменю.
Не дивлячись на пануючу навколо недоглянутість та безлад, було помітно, що експозиції хоч якось намагалися розташувати по своїх місцях з певною любов'ю до музейної справи.
Відвідувачів не було. У кімнатах панувала тиша і типовий для таких закладів спокій. Я присів на старий стілець в очікуванні Корнія Семеновича. Він з’явився десь за чверть години у супроводі невисокої жінки років десь сорока, може більше. Вона трималася  гордовито, була одягнута у сукню суворого покрою, яка при тому не була позбавлена елегантності.
Колпаков представив нас один одному та якось розгублено подивився убік виходу. Він явно зараз роздумував над відмовкою, яка б дозволила йому втекти від мене. Я знову пригадав, як Корній Семенович майже біля самого музею повторився, що до знань фрау Швабе німецької мови.
–Вільно володіє нею, – говорив він.
–Думаю, мій мундир змусить її бути скутою, – замітив я.
–Ну ви ж розумієте, що говорити розкуто з працівником СД все одно ніхто не буде, – зіщулився Колпаков. – І хоч фрау Швабе має німецьке коріння, але так чи інакше,  ви – представник нової для неї влади… Взагалі, німці тут все ще чужі, тому не варто чекати на відверті зізнання. Навіть від фольксдойче.
Отже, Корній Семенович привів до мене фрау Швабе та вже втрете повторив, що вона прекрасно знає музей.
–І цей край! – додав він наприкінці.
–Це так? – спитав я у жінки.
–Так, герре офіцере, – говорила вона дійсно без акценту. При тому доволі стримано, і як мені здалося, з певним викликом у голосі. Жінка дивилась на мене оцінюючим поглядом, і в її сірих очах виднівся холодний вогник людини, яка сама себе поважає. Дуже поважає.
–Ви тут раніше працювали?  – поцікавився я, обводячи рукою приміщення.
–Колись було, – почулася холодна відповідь. – Отже, герре офіцере, ви хотіли  подивитися місцеві експонати? Хочу попередити, що ми й досі не навели тут лад.
–Я розумію, тому не маю претензій стосовно того… Якщо ваша ласка, то просто покажіть знахідки...
–А ви, вибачте, тут у ролі простого відвідувача, чи все ж маєте певних фах?
–А чому ви питаєте?
–Хочу зрозуміти хто переді мною.
–Вважайте, що я свого роду мандрівник, – це була спроба перевести все на жарт.
–Мандрівник? – хмикнула фрау Швабе. Мені здалось, що їй не сподобалась ця фраза. Проте Софія Оттовна нічого  не додала, а кивнула головою, пропонуючи слідувати за нею.
–Я можу бути вільним? – спитав позаду Колпаков. – В мене повно завдань…
–Як забажаєте, – байдужим тоном відповів я, рухаючись за жінкою.
Близько сорока хвилин вона водила мене по кімнатах, розповідаючи сухою науковою мовою про знайдені при розкопках речі. Трималась жінка явно відсторонено і це вкотре навело мене на думку, що їй взагалі-то неприємна моя компанія, тому, певно,  вона і вибрала подібний стиль спілкування.
Я уважно розглядав експонати, ледь слухаючи розповіді фрау Швабе. Тут було багато цікавого – починаючи від скіфських прикрас та залишків зброї, від знахідок з давньогрецьких поселень, до речей недавніх років. Тільки-но ми закінчили, я тут же нахабно поцікавився, чи нема бажання у фрау Швабе запропонувати мені кави? Я б не відмовився. На що Софія Оттовна зіщулилась та преспокійно заявила, що зараз не ті часи, щоб можна було десь вільно дістати кави.
–Можу пригостити чаєм! – сказала вона.
Я мотнув головою та сказав, що від чаю теж не відмовлюсь. Фрау Швабе провела мене до невеличкого кабінету, запросила там перечекати та вийшла геть. Я озирнувся: хиткий стіл, пильні стільці… шафи з якимись книгами… На полицях – рештки чи то ваз, чи то амфор… ще якісь незрозумілі предмети… Чесно скажу, що кабінет викликав почуття жалості до його власника. Це скоріш якась комора з маленьким віконцем, – подумалось мені, – ніж повноцінне робоче місце.
За кілька хвилин повернулася фрау Швабе. Вона принесла кип’яток, вазочку з печивом та дві широкі чашки.
–Знайшла все  у сторожа, – пояснила жінка. Вона заварила чай та сіла напроти мене. – Вам сподобалась екскурсія? – діловито поцікавилась фрау Швабе. Відчувалося, що це питання, скоріш, данина ввічливості.
–Є на що подивитися, – як можна м’якіше заявив я, поклавши убік свій кашкет та рукавички. – Ви дійсно багато на чому розумієтесь. Це добре помітно!
–Можна подумати, що вам дійсно було цікаво, – хмикнула фрау Швабе.
Дивна поведінка, – промайнуло у мене в голові. Якщо відверто, то я вперше стикався з тим, що мій мундир не викликає почуття, якщо не поваги, то принаймні такого собі ніяковіння. От не думалось, що фрау Швабе буде так поводитись.
–А хіба історія може бути не цікавою? – поважним тоном зауважив я.
–Це дійсно так, але при умові, що ми кажемо саме про історію… а не про її трактування.
–Слушна заява… Більшовики, наскільки я знаю, доволі часто перекручували історію на власну користь…
–Більшовики? Хіба лише вони? – зіщулилася фрау Швабе. – Я скажу вам більше: тут… в цьому краї… що до ставлення до історії… до справжньої історії… завжди процвітало позерство. Ця наука виявляється дуже небезпечною річчю… навіть своєрідною зброєю… За її допомогою можна розбити тисячі чужинських міфів. Сподіваюсь, що ви, герре офіцере…
–Звіть мене Берндтом, – запропонував я.
–Гаразд, герре Берндте… Так ось я сподіваюсь, що добре розумієте, куди прийшли. В яку місцевість попали… і чим та ким збираєтесь керувати…
–Ви мене заінтригували.
–Це не жарти, герре Берндте. Знаєте, якось за царських часів сюди був призначений черговий новий губернатор… Його звали фон-Гревеніц. Він був бароном, походив з прибалтійських німців. Так ось Віктор Іванович Гошкевич – засновник місцевого музею – провів цього фон-Гревеніца залами, продемонстрував усілякі експонати, а коли дістався кімнати із запорізькими старожитностями… Мова про період козаччини…
–Я зрозумів, про що ви кажете. Не треба вже настільки прискіпливо мені щось поясняти.
–Добре… Так от, коли губернатор та Віктор Іванович дісталися зали із козацькими старожитностями, то пан Гошкевич перейшов з мови московської на українську. Він розповів фон-Гревеніцу, що вони зараз знаходяться у відділі (треба сказати ледь не найбільшому в музеї), яким Віктор Іванович дуже пишається, адже представлений там період, з його слів, був найгероїчнішим та найблискучішим з усього життя нашого краю.
–Дуже поетично сказано!
–Так, дуже, – холодно промовила фрау Швабе. – Мова йшла про важкі роки козаччини. Наш народ, який споконвіку існує в цих південних степах, відчайдушно боровся за власну свободу. Він бився з ворогами, які його оточували, вибиваючи собі право на вільний голос… на віру… на незалежність…
–Браво! Я не жартую… Дійсно, браво! Якщо герр Гошкевич, як ви зараз кажете,  дійсно так переймався тим героїчним минулим, то честь йому і хвала. Таких людей слід поважати!
–Вас це вразило? А от губернатора – ні. Він сердито крикнув, мовляв, а що це за «язик»… що за «галіматья»? Чому, казав він, пан Гошкевич спілкується з ним якоюсь незрозумілою мовою? На що Віктор Іванович спокійно відповів, що це не «галіматья», а мова народу, який жив та живе в цьому краї. І яким новому губернатору доручено керувати. «Цю мову почуєте ще не раз», – додав він наприкінці, натякаючи, що слід дослухатися до мешканців цього краю.
–Сміливо!
–Так… сміливо… Віктор Іванович взагалі не раз казав, що та кімната із давніми козацькими речами – це куточок слави України. Частинка її серця. Тому ті старожитності  вимагають, аби в їхній присутності вживали лише мову, якою спілкувалися їхні власники. За подібні витівки згодом Віктора Івановича виселили з Херсону та відправили мешкати до Голої Пристані. Якщо б за нього не заступилися вчені Європи, з якими він тісно співпрацював, то пана Гошкевича заслали б до чорта на кулички. А то і ще дальше…
–Я так розумію, він добре знався на українській  історії. Так?
–Добре… навіть дуже добре… До Великої війни чотирнадцятого Віктор Іванович навіть таємно викладав історію України для вчителів з різних куточків нашої держави. Вони з’їжджалися до нього на такі собі «загальноосвітні курси».
–А ви самі знали пана Гошкевича?
–Я пропрацювала з ним тут, у Херсоні, лише кілька років… То було незадовго до його смерті у двадцять восьмому… До речі, вся ця оповідь мала за мету пояснити вам, герре Берндте, з ким ви будете мати справу.
–Ви намагаєтесь порівняти мене з тим бароном? – посміхнувся я. – Мені зрозумілі натяки… Ви, бачу, смілива жінка. Справжня німкеня! – фрау Швабе, як мені здалось, після останніх фраз дещо напружилась. – А взагалі якось дивно, що керівником музею чомусь назначили не вас.
–Чому «дивно»? – холодно спитала жінка.
–Мені здалось, ви… Ви ж фольксдойче? Хіба ні? То ж правильнішим було б назначати керівником музею людину німецької крові, а не якогось…
–На відміну від вас, герре Берндте… від справжнього рейхсдойче… я не настільки німка,  – в голосі фрау Швабе промайнуло єхидство.
–От як? І хто це вирішив?
–Я сама… та ваше німецьке керівництво, – все з тією ж часткою єхидства  відповіла жінка. Вона сиділа до мене лівим боком, так наче позувала для картини.  – У ваших колах… мова про рейхсдойче… про справжніх німців… Так ось у цих колах існує стала думка, що старше покоління фольксдойче, яке проживає на цих теренах,  зіпсовано більшовизмом… Отже, мене важко перевиховати.
–Дурість, – хмикнув я. – Нічого подібного у «своїх колах» мені чути не доводилось… А по-друге, наскільки відомо ви навіть постраждали від більшовизму… Я про арешт НКВС. Начебто вам інкримінували антирадянську діяльність.
–Постраждала, – якось двозначно відповіла фрау Швабе. – Але справа була трохи іншою… Мене  звинувачували у потаканні українському націоналізму.
–Тобто? Це як?
–Я в той час співпрацювала з деякими істориками та археологами, які вивчали період козаччини. Ми проводили дослідження у Дніпропетровський області… та й тут, у південних регіонах… Одного дня нас всіх було арештовано. Мене запроторили за грати… Довго допитували, вимагали зізнатися.
–У чому?
–Що я мала намір підірвати радянські устої… І взагалі НКВС не подобалось, що начебто я підтримую зв’язки з буржуазно-націоналістичними вченими колами, які «в інтересах панівних класів фальсифікують історію», – зі стриманою посмішкою процитувала когось фрау Швабе. – Теж саме закидали й іншим вченим. Декого з них було заслано до таборів, а мене… мене згодом відпустили… але з умовою, що я більше не буду працювати у цьому напрямі… І взагалі! – махнуло рукою жінка, наче щось підкреслюючи.
–Вибачте, а на чому ви спеціалізувалися? Який напрям обрали для вивчення?
–Вам би, певно, хотілось би, щоб це було пов’язано з німецькими колоністами, які мешкали тут з часів Катерини Другої?
–Чому це? – розгубився я.
–Бо з подібним «проханням» до мене вже зверталися… з певних ваших кіл, – і Софія Оттовна хитнула головою кудись убік вікна. – Мовляв, треба створити відповідний відділ у музеї, в якому демонструвати відвідувачам «прогресивність» німецьких колоністів. Тезис простий: «Прихід німців завжди вносить позитивні зміни в устрої держав». І взагалі, від мене вимагали зробити наголос на ідеях пангерманізму,  – тон, з яким це було сказано, явно натякав на негативне ставлення фрау Швабе до подібних «тезисів».
–Я так розумію, ви не погодились? Чому? Невже ця пропозиція вам чимось неприємна?
–Що до пропозиції… скажімо так, – фрау Швабе нахмурилась, – то вона схожа на чергову спробу перекрутити історію на чиюсь користь…
–Вибачте, але я вас не зрозумів.
–А що тут незрозумілого? Я людина пряма, – заявила моя співбесідниця, – тож скажу, що думаю… Невже ви вважаєте, що на цих землях до вашого появлення була така собі… пустеля? Безлюдна пустеля. І ось з’явилися ви… чергові хрестоносці… які начебто принесли сюди цивілізацію… Так?
Я, чесно кажучи, розгубився. От не думав, що фрау Швабе… фольксдойче… буде так активно захищати місцевих…
А вона ж явно їх захищала! – промайнуло у мене в голові.
–Не бачу різниці, – продовжувала казати Софія Оттовна, –  між режимом,  який тут панував майже двадцять років, з тим режимом, який зараз прийшов йому на зміну.
Я сторопів. Про всяк випадок спитав, чи розуміє фрау Швабе, яку службу я представляю.
–Прекрасно розумію, – відповіла вона.
–Я знову повторюю питання, чи ви розумієте, що зараз сказали?
Відповіддю послугувала стримана посмішка.
–Якщо я не підтримую більшовизм, – холодно промовила жінка, – це аж ніяк не означає, що мені до вподоби те, що пропонує ваш фюрер.
–Ви-бач-те… але ж ви – етнічна німка! – напружено промовив я.  
–І що? Ви вважаєте, що відтепер я повинна обожнювати ваш новий порядок?
–Прошу вас подумати, перш ніж ще комусь подібне казати… Я ж буду посилатися на те, що ви просто втомились.
–Ваше право, – повела плечем фрау Швабе. – Але своєї думки я не зміню. Теперішня Німеччина, скажу вам, це зовсім не те, що…
–Зупиниться, щоб потім не жалкувати! – перебив я жінку.
Ми певний час мовчали. Я між тим потягнувся до чашки з чаєм та почав неквапливо його посьорбувати. Подібне заняття мене трошки заспокоїло.
Ця Софія Оттовна, – думалось мені, – явно відчайдушна особа. Так спілкуватися з представниками влади, навіть,  не всякий чоловік вирішиться.
А з другого боку, я почав порівнювати фрау Швабе з Колпаковим. Різниця між цими людьми була разюча. Дуже разюча. І більше всього мене в тому дивувало, що Софія Оттовна по крові німкеня! Тобто  начебто повинна бути більш схильною до ідей, які ретранслює Німеччина…
Відразу ж пригадалось, як я буквально годину тому прямо спитав Корнія Семеновича:
–Колпаков! – кажу. – А ви за що саме б’єтесь? Чому погодились служити під нашим керівництвом?
–Заради Рейху! – відчеканив він. Але тут і сліпцю стане зрозумілим, що це була нещира відповідь.
Колпаков здавався мені типовим пристосуванцем: служити абикому, тільки б самому було  ситно та тепло. Такого б серед своїх же назвали типовим малоросом, а не українцем.
А ось про фрау Швабе, до речі, подібного не скажеш… Це справжній боєць…
–Гаразд… давайте почнемо ще раз, – спокійно запропонував я Софії Оттовні.
Чесно кажучи, мені б потрібно було реагувати інакше. Оці заявити фрау Швабе,  м’яко кажучи, виглядають недоречними. І я, як працівник СД, як ярий прихильник партії та фюрера, зараз був повинен арештувати цю жінку… Навіть не дивлячись, що вона фольксдойче.  
–Зізнаюсь, що ваша відвертість… збиває мене з пантелику, – я ледь знайшов слова для закінчення цього речення.
Фрау Швабе все ще сиділа, не торкаючись своєї чашки з чаєм, явно демонструючи відчуженість по відношенню до мене… Або до мого мундиру.
–Так що вас цікавить? – сухо спитала вона. – Німецькі колонії, які розташовувалися на цій землі?
–Я так розумію, тут з давніх-давен були чиїсь колонії, – іронічно підмітив я.
–Були, – все з тим же єхидством у голосі кинула фрау Швабе.
–І що з ними сталося?
–Або згодом зникали… або асимілювалися… Що стосується німецьких поселень… Кронау, Ландау… Шенталь… Фюрстенфельд… всіх зараз не назву… Так от деякі з них з часом перетворились на типові місцеві села. Вони навіть назви змінили під впливом різних обставин. Наприклад, Розівка раніше мало назву Розенорт… Пригір’я було Антонау… Світлівка – Блюменрот…  
–Може варто повернути їм ці історичні назви? Що думаєте?
–Оцими зауваженнями ви мені нагадуєте одного військового кореспондента… герра Керна… Знаєте такого?
–Ні, – замотав я головою. – Навіть не чув…
Фрау Швабе глянула на мене з певною недовірою.
–Він був тут разом зі своїми товаришами з СС, – казала жінка. – Та дуже поважно просторікував про можливості колонізації цих місць. Ми мали з ним, м’яко кажучи, дуже завзяту… бесіду…
–Я так розумію, у вас з цього приводу була інша думка… протилежна, так? –посміхнувся я.
–Звичайно, і я цього не приховую.
–Погодьтесь, що це дивно, як для людини німецької крові.
–От що я вам скажу, герре Берндте: ця земля має властивість розбивати вщент чужі імперії... Хто сюди приходить завойовником, згодом наражає себе на знищення.
–Отаке!
–Так… Це я вам заявляю цілком усвідомлено! Так було тут з давніх-давен… Згадайте відомого перського царя Дарія, який  намагався підкорити скіфів. Хіба це не показовий приклад?
–А до чого тут скіфи? Чи вважаєте, наче вони предки українців?
–Не в тому справа! Я кажу взагалі... Мова про відношення між нападниками... завойовниками… та місцевими жителями.  Хто б не жив тут – гуни, сармати,  анти, ті ж скіфи – всі вони билися за власну землю, за право вільно жити на рідній землі. А імперії, які намагалися підкорити ці землі, наштовхувались на  лютий опір...
–А ви, фрау Швабе, тоді хто? Хіба не чужинець? Адже ваші предки приїхали сюди з Німеччини.
–Мої предки прибули сюди не як завойовники. Принаймні, у них у руках була не зброя, а лопата. А ось у вас, герре Берндте… вибачте за прямоту…  на ремені висить пістолет. Отже, з вас такий же мандрівник, як з… з.., – фрау Швабе ледь себе стримала.
–Хм! – я вкотре підловив себе на тому, що відчуваю до цієї жінки щось на кшталт поваги. Дійсно, смілива фрау. – Так, я тут чужинець… завойовник… І що ж тепер робити? Як це владнати?
–А якби ви поладнали з тими, хто прийшов на вашу землю зі зброєю?
–Хмм… На німецькій землі зі зброєю може знаходитись лише німецький солдат!
–Ось бачите, герре Берндте, ви самі на все і відповіли.
–Так, так… так… сам… Здається, тепер я розумію, чому вас не назначили доглядачем музею… Отже, ви виступаєте проти нашої присутності на цих землях. І знову повторюсь, що ваша позиція, як німкені по крові, мене хвилює… Знаєте, своєю поведінкою ви нагадали мені адмірала Йозефа Унруга. Певний, про такого не чули.
–Не чула, – погодилась Софія Оттовна. –  І що з тим адміралом?
–Це – польський адмірал. Хоча сам він походить з давнього німецького роду…  як, до речі,  і його дружина. Якщо хочете, то я дещо вам розповім стосовно нього.
–Як ваша ласка.
–Барони Унруги оселилися в Польщі десь у шістнадцятому столітті, якщо мене не підводить пам'ять. З роками вони… вони…
–Ополячились? – підказала  Софія Оттовна. – Кажіть сміливіше.
–Я і не боюсь, просто підшукував слово. Та от, з роками Унруги почали більше перейматися справами Польщі, ніж їхньої колишньої батьківщини. Що ж до  Йозефа, то він  певний час служив у Кайзермаріне – військовому морському флоті Німецької імперії. Але, коли Польща добилася незалежності… у вісімнадцятому році… Йозеф записався добровольцем до лав польської армії. А потім очолив флот цієї молодої  країни. Восени тридцять дев’ятого…
–Це коли Німеччина напала на Польщу? – штрикнула мене своєю «шпилькою» фрау Швабе.
Я не відповів, а спокійно продовжив доповідати:
–Восени тридцять дев’ятого він керував обороною морського узбережжя, а також евакуацією залишків польського флоту до Британії. У жовтні потрапив у полон… Де перебуває і зараз.
–В чому соль цієї розповіді? Ви натякаєте, що цей Йозеф, будучи фольксдойче, не повинен був воювати проти своєї історичної батьківщини?
–Не тільки те… Коли він потрапив у полон, то йому пропонували послужити Рейху. Приходили навіть давні товариші по службі… умовляли… Але, кажуть, він відхилив усі пропозиції. І мало того – зараз навіть не спілкується німецькою. Навмисно не спілкується… Вимагає перекладача… та стверджує, що забув німецьку відразу ж після першого вересня тридцять дев’ятого… після, як ви сказали, нападу на Польщу.  
Обличчя фрау Швабе витягнулося. Її погляд став більш відстороненим. Я б додав – глибоким.
–Бачу, вам сподобалась ця історія, – промовив я, відставляючи чашку на стіл.
–Ну… вона дуже повчальна, – з глибоким вдихом промовила жінка. – Дуже…
–Певно так, вона повчальна… Але, думаю, ви бачите її з одного боку, а ми, німці… рейхсдойче… бачимо з іншого. У вас своя правда, у нас – своя. І хто правий?
–Ви хочете, щоб я дала оцінку вчинку цього адмірала?
–Ні… я і  так розумію, яким ви бачите цього чолов’ягу… Мені достатньо було послухати про герра Гошкевича та того губернатора… Моє питання було, скоріш, риторичним. Слухайте, фрау Швабе, – я нахилився вперед, – от цікаво, ви, як свого роду хранитель історії, взагалі як ставитесь до цієї науки? І чи дійсно можна вважати її наукою?
–Це перевірка?
–Ні, мені дійсно цікаво… Ви казали про трактування, про інші речі…
–Гаразд, відповім. Саме через подібні питання, думаю, люди, зазвичай, і не схильні вивчати історію, – прямо заявила фрау Швабе.
–Чого?
–Ви ж самі тільки-но висказали свою невпевненість у тому, чи вважати історію наукою…
–Я лише поцікавився вашою думкою.
–Знаєте, якщо орієнтуватися на загальну думку, то суспільство здебільшого вважає дослідження минулого  анахронізмом. Це щось на кшталт розглядання альбомів зі старими світлинами. Молодих вони майже не цікавлять, адже там зображенні старики та їхнє «нецікаве життя»… Хоча ні – один-два рази подивитися ці світлини можна…  ну хоча б заради пристойності… І навіть можна послухати давні розповіді… Але погодьтеся, що ми вважаємо це заняття нудним… Люди поспішають жити власним життям, власними проблемами, тому на справи минулого їм, чесно кажучи, наплювати.
–Ви дивитесь на те якось похмуро.
–Аніскільки! Це правда життя… Є ще одна правда: минуле, щоб ми не казали, щоб не робили, як би до нього не відносились – оці самі «світлини» – впливають на наше майбутнє. От ви, герре Берндте, зараз подивилися музей… Вірніше, його рештки. Вважаєте, легко взагалі було створити подібний заклад?  Чи потрібний був він тим, хто тут мешкав?
–Судячи з питання – важко.
–Важко... дуже важко… Створювали його, як то кажуть – зі скрипом. Віктор Іванович… Гошкевич… починав те робити через власні переконання, адже вважав, що подібний заклад  конче необхідний. А тодішній владі було не цікаво займатися тим. Експонати взагалі валялися на горищах. Лише наполегливі старання Віктора Івановича і дали можливість з’явитися музею.
–Отже, він намагався привіти місцевим мешканцям почуття такої собі «зацікавленості старими світлинами»? – іронізував я. – А чи варто те  було робити? Якщо людям не цікаве власне минуле, то…
–Суспільство без минулого – це суспільство рабів! – перебила мене фрау Швабе. –  Так вважав Віктор Іванович, так вважаю і я. Саме тому ми й б’ємось за те, щоб розповісти людям правдиву історію. Саме тому я тут!
–Раби? А не занадто це гучна заява? – нахмурився я, граючи роль роздратованого служки СД. – І по-друге: всім відомо, що німці прийшли сюди, щоб звільнити вас… Вибачте, українців... Щоб звільнити їх  від більшовизму!
–Тільки раби потребують звільнення! – випросталась фрау Швабе. – Цей тезис я завчила, як азбуку… Завчила тут! На цих теренах! Вільні люди нічого не чекають. Вони  беруться за зброю та борються за власну свободу!  
–Гаразд, – примирливим тоном сказав я. – Ви розповіли мені про свою точку зору. Сказали і про суспільство рабів… і про боротьбу... Я все це прийняв… Але… але дивлячись на ваші колекції… Повторюю: на ваші колекції, які розставлені по залах…  я приходжу до висновку, що тут взагалі представлено не ваше минуле… Не ва-ше, – по складах повторив я, роблячи навмисний наголос на цьому слові. –  Давні греки, скіфи… Ці народи жили тут… з давніх-давен.., – перекривляв я фрау Швабе. – Тому, вибачте, але це музей чужої історії. Демонструвати світлини  тих, хто навіть не приходиться вам родичом, це… це… не просто нецікаве заняття, а скоріш – дурнувате. Ви – німкеня, і з тим анічого не поробити! Навіть, якщо вам перелити чужу кров… Крім того, ця історія немає ніякого відношення і до українців. Це історія чиїхось колоній! Той же Херсон мені здається російською колонією… Ось що я тут бачу!
Фрау Швабе напружено задихала. Вона десь хвилину намагалася подолати свої емоції, а потім сухо та доволі холодно заявила:
–За стільки років я більш себе почуваю українкою, ніж… ніж..,  – Софія Оттовна запнулась на останньому слові. Від мене не сховалось, що вона схвильовано стисла кулаки. – Тому я зараз і прийшла сюди… до музею, – глухим голосом продовжила вона. – Щоб врятувати те, що ще залишилось від історії України… Саме в тому я бачу свою місію! А що до давніх народів… що до скіфів… так, пан Гошкевич був переконаний, що вони саме той народ, з якого пізніше і сформувалася нація українців... Сюди приходили інші народи… завойовники… Навіть ті ж греки та давні римляни…
–Римляни? – мені здалося, що я не правильно розчув це слово.
–Так… вони… Біля села Дарівка, що недалеко від Скадовську, колись існував табір римських легіонерів… Його не так давно розкопали археологи… Отже, на ці ласі землі приходили завойовники, які завзято стверджували, що відтепер це їхня земля.
–Бачу, все ж ви отруєні, але не більшовизмом… а байками герра Гошкевича.
–Ви дійсно так вважаєте? – гордовито нахмурилась фрау Швабе. Думаю, моє зауваження вона сприйняла за похвалу.
–Я сказав те, що думав, адже ми з вами начебто ведемо відверту розмову. Так? Тоді повторюю: історії місцевих жителів тут… в музеї… немає… Принаймні, я її не помітив.
–А якщо вона просто прихована? Навмисно прихована.
–Тобто «прихована»?
–Ну, герре Берндте, пригадайте прохання створити відділ, де була б показана колонізація цих земель німцями. От і буде вам вся відповідь… Не вірите? Тоді послухайте, – і жінка нахилилась до свого столу. Кілька секунд вона перебирала якісь аркуші. – Ось тут: «Дослідження з давньої історії свідчать також про те, що найкращі часи українського минулого пройшли під північно-германським пануванням, а кожне володарювання азіатських народів, як, наприклад, за часів гунів та монголів, означало крок назад у культурному розвитку». Це частина докладу, якого мені надіслав один з ваших вчених із зондерштабу «Прадавня та рання історія»… Ганс Райнерт… Чули про такого?
–Чесно скажу, що ні.
–Отаке, – посміхнулась жінка. – Дивно якось, щоб у вашому відомстві не знали таких людей.
–Тож може проясните мені ситуацію? – посміхнувся я у відповідь.
–Цей Райнерт демонстрував наказ від Розенберга, вашого міністра окупованих східних територій, – кожне слово фрау Швабе говорила з помітною огидою. –  Там значилось, що Ганс уповноважений у справі збирання та дослідження знахідок ранньої та давньої історії, а особливо того, що стосується германських племен. Йому наказувалось інспектувати музеї, наукові інститути та навіть приватні колекції, та вилучати звідти експонати, які будуть вважатися цінними для Рейху. Так ось я мала розмову з цим… професором…
–Я так розумію, що цитати, які ви мені тільки-но зачитували, справа його рук?
–Угу… Справа рук відомства Розенберга, якщо вже бути більш точною. Ось послухайте ще: «Згідно з цим дослідження мають завданням на противагу радянській пропаганді історично обґрунтувати німецьку присутність на Сході»… Поясню  іншими словами: Ганс Райнерт готує великий доклад у рамках доручення фюрера. І ці цитати, як ви їх назвали, як раз звідти. Люди Розенберга зараз активно намагаються підпорядкувати собі місцеві музеї та інститути… Вірніше, вони дуже бажають загарбати усі знахідки, які тут зберігаються. І взагалі, Райнерт каже, що фюрер націлився на Крим.
–Чому це?
–Бо вважає, що там колись існували німці… Послухайте ще, – і фрау Швабе знову схилилась над аркушем:  «В останній третині І ст. до н. е. до південних степів прийшли племена з півночі. Йдеться про германські племена бастарнів та скірів, що близько 200 р. до н.е. почали утискати грецькі міста на чорноморському узбережжі. У ІІ ст. н.е. їх замінили готи, про квітучу імперію яких біля Чорного моря свідчать вироби із золота та благородних металів, знайдені у південних могильниках… Після нашестя гунів утворилися готські князівства, зокрема у Криму, від яких сьогодні залишилися лише колишні укріплення…»
–Навіщо вам це залишили?
–Райнерт вважає, що я буду сприяти у пошуках деяких речей… Та окрім того допоможу в більш детальному трактуванні вашої «нової історії». Як бачите, всякий, хто приходить сюди панувати, вимагає переписати історію під себе... спаплюжити її… Царизм… більшовизм… нова окупація, – казала фрау Швабе. – Цей край постійно зазнавав утисків. Хоча, чесно кажучи, були й періоди, коли тут панували воля та свобода, але, на жаль, вони були недовготривалими, – зітхнула жінка.
Я відставив чашку та підвівся.
–Дякую, фрау Швабе, за цікаву бесіду… Чи можу я ще вас відвідати? Хочу подивитися той зал зі «славою України».
–Не думаю, що нова влада… ваша влада… дозволить подібне відкрити.
–Ну, для загального огляду – згоден, не відкриє… Але ж  ви, думаю, продемонструєте мені «справжню історію»?
–Якщо нічого не зникне… то я проводжу вас до тих експонатів…
Фрау Швабе теж підвелась та, склавши руки на грудях, стояла в очікуванні моїх подальших кроків. Я забрав кашкет, рукавички і було рушив до виходу, коли в спину линуло дивне зауваження:
–Знаєте, герре Берндте, – неголосно промовила жінка, – на якусь мить мені здалось, що ви прекрасно обходитесь без німецької мови.
–Тобто?
–А хіба ви не помітили, що я не завжди розмовляла нею?
–Не може бути, – кинув я та вийшов геть…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.68751907348633 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …