Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2627
Творів: 47999
Рецензій: 92787

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання № 11

© Конкурс прозових творів "Історія однієї світлини", 26-10-2019
Оксана Левіна «Портрет Доріана Грея»


Скільки себе пам’ятаю, хата баби Марусі була уся обрамлена різними світлинами. У найбільшій кімнаті – хатині зяє 4 невеликих вікна, а на перестінках між ними сяють портрети її близьких людей.  Тут тобі і сестра, яку погнали у Німеччину остарбайтером, а потім, повернувшись, вона вдало вийшла заміж за районного головлікаря, щоправда старшого за неї на 25 років; тут і її три брати: Федір, Сергій та Яків, двоє із яких не повернулися із війни, та й вона сама із моїм дідом Сергієм. А ще ж, зрозуміло, її діти: старша Віра та менша Надія, бо так було модно називати доньок в честь Віри, Надії та Любові. Та коли третьої доньки Люби Господь не послав, а подарував їй сина, то вона назвала його Ваньком, бо ж на Іванах світ „держиться”, та й після війни ходило розхоже твердження, що руський Ваня виграв Велику Вітчизняну. Тож, на найкращому місці сяяла і його фотокартка. З часом цей іконостас баби Марусі  поповнювався світлинами невісток, зятів і внуків та й її самої, яка ставала на зображеннях все старішою і поважнішою.
Вечорами баба шила рушники, якими обрамлювала кожну світлину. Більшало портретів, які подекуди висіли у два ряди, а з ними більшало й рушників. Аякже, у баби такий порядок, як вона сама казала: „Одна пика – один рушник.” Цей портретний іконостас був головною прикрасою її старої хати, бо скільки себе пам’ятаю, не мінялася в ньому ні здорова дубова лава, яку збив мій дід Сергій, і яку через розмір не можна було винести із хати, хіба що, вирубавши двері, ні два столи, на одному із яких обідали, а на іншому учили уроки, ні гардероб із великим люстром, на якому зверху лежала купа книжок. Бо ж любила дуже баба Маруся читати.
-Хату не замете, а од книжки не відірвеш! – часто скаржилася моя мати
- Але ж наша баба  багато знає! – заперечувала я.
Особливого абзацу в моїй розповіді заслуговує піч баби Марусі, бо на ній пройшло моє дитинство. Коли я народилася, то мої батьки ще не збудували нової здорової хати, як вона в нас називалася, а жили перші шість років із маминими батьками. Батько був у приймах, а моє місце було на печі біля баби, бо там було найтепліше. Діда Сергія, який помер, коли мені не було і трьох років, я пам’ятаю лежачим  на своїй лаві, бо він хворів. Його змарніле обличчя висвічувало страдницьким образом святого з білої квітчастої подушки, яку йому без кінця поправляла баба. Коли на мене нагримали за якусь чергову витівку, бо я була дуже шкодлива, то на моєму заплаканому обличчі шкарубка, худесенька дідова рука витирала сльози. Він гладив моє густе неслухняне волосся, а в його глибоких очах була вселенська мудрість і доброта. Він був для мене найбільшим захисником у світі. Та згодом діда не стало. Його зранене на війні тіло було слабким і він помер, залишивши бабу вдовою у 48 років. Так вона потім навіки і залишилася сама. А на лаві тепер уже в чорній труні, над якою сяяла його молода світлина, лежало непорушне тіло.  Два спогади – дідова рука, що гладить мою голову і дідів похорон лишилися в моїй пам’яті назавжди.  
Вже коли я ходила у старші класи, я дізналася, що дід Сергій у роки війни потрапив в полон до німців і  був в’язнем концтабору Освенцім. Під час наступу наших військ, нацисти вирішили знищити докази своїх злочинів і розстріляти бранців.  На світанку їх вишикували в колону і повели на розстріл. Виснажене від голоду тіло нещасного хлопця ледве трималося на ногах і важило щонайбільше 30 кілограм. І його випадково зіпхнули під міст, де він непритомний лежав до вечора. Його привів до тями голос.
-  Гей, чуєш, браток! Очюнюй вже! Нам треба звідси забиратися, бо скоро нас кинуться. Пощитають, що двох немає і будуть шукати. – Це був інший такий самий бідака, який перетягнув діда в якусь польську клуню. Німці кинулися їх шукати, і на другий день прийшли до їхньої засідки. Довгими штиками вони проштрикували кулі сіна, шукаючи втікачів.
- Не йшлося мені на смерть. – часто згадував дід Сергій.– Не йшлося.  Я так щиро молився Богу, що мене не знайшли. Потім іще тиждень ми тихо сиділи у своїй схованці, і виходячи вночі, виривали по одному буряку на городі. Ото сирим його і гризли, поділивши на двох. А місце, де ріс буряк, візьмемо та й затопчемо, щоб господарі не бачили. А може вони нас і бачили, але мовчали. Шкода їм було нас… Я так і не подякував цій польській сім’ї за спасіння. За терпіння… Що не видали нас. Коли наступали наші і гриміла канонада бою, ми на світанку вийшли їм назустріч. Так нас і підібрали. Підлікували і відправили воювати.  А після Перемоги я зустрів Марусю…
Коли опустіла лава після мого діда, туди перебрався мамин менший брат Іван, який через рік чкурнув навчатися у Білу Церкву, де жила його сестра Віра.  Згодом він став лише гостем у материній хаті,  бо життя його закинуло на воєнну службу у місто Мурманськ, а потім і на Кубань, звідки була родом його дружина.  Тому баба лише милувалася своїм дорогим Ваньком на фотокартці. Для портрета свого брата Івана Кубанського, як ми його охрестили, рушник уже вишила моя мама, яка не хотіла відставати від баби.
Але я відволіклася, я ж хотіла розказати про піч. Кращого місця на землі за нашу піч не було у цілому світі. Там було завжди тепло. Баба, вкладаючись звечора спати, розповідала мені казки. Які ж тільки дива я не чула від неї, скільки дотепних історій. Вона мені відкривала цілий всесвіт. Скоро до мене долучився і  менший братик, якого також назвали Іванком. Ось так утрьох ми й гомоніли, визираючи із подивом з маленького віконця-пічурки на світ божий. А за вікном, забарвлена бабиними історіями, завжди оживала казка, падав, витрушений із перин бабою Зимою, сніг,  а дід Мороз малював узори.
Доки ми росли, батько будував нову хату. Перед моїм першим класом батьки зробили входини у новий дім. Ні, прибрали ми його по сучасному. Не було там на стінах портретів, не чіпляли ми всяких фотокарток та ікон. Єдине, що було на покуті, це портрет маленького Володі Ульянова. Чомусь майбутній вождь пролетаріату в дитинстві був схожий на мого брата Ванька: світле волоссячко, великі очі, пухкенькі щічки. Навіть дехто із сусідів, заходячи до нас, з подивом говорили: „Ось, ти подивися, як Ванько на Леніна похожий!” Ця обставина дуже тішила мою матір, бо я красою в дитинстві не вирізнялася і мене ніхто не хвалив. Мама казала, що в мене шкіра, як з гречаної муки темна, і що я схожа на батька. Хоч зараз, проживши скільки літ, я є  її точною копією. Брат мій живе в батьковій хаті, а портрет маленького Леніна десь валяється на горищі.
Дуже скоро понад селом почали тягти газопровід і в нашій новій хаті з’явився газ. Як же ж ми раділи, що нам не треба більше рубати дрова, та підкидати вугілля у піддувайло, щоб натопити хату, не треба виносити попіл. Газ був для нас вершиною блаженства. Провести блакитне паливо у свою хату піддурив батько і бабу.
- Та поки ж його морочиться із отими дровами?! Хватить! – махнув рукою батько і баба згодилася.
А ми вже підросли і не потребували теплої печі.
- Не треба мені отих ваших труб! – по діловому сказала баба, – „Піч я викину, а комини залишу і зроблю опалення, щоб і газом можна було топити і вугіллям”. Баба була завбачливою і розумною настільки, що мій скептичний батько, коли його щось заковиристе запитували, завжди казав: „Піди спитай у моєї тещі, вона все знає.”
Але так, чи інакше, епоха печі і бабиних казок закінчилась із приходом газу у село.
От саме після переїзду у нову хату та закінчення 1 класу, і трапилася ота прикра пригода. А все через мою допитливість і любов до телевізора. Я годинами, або читала книги, або дивилася телевізор. Звісно, я учила уроки, але мені навчання давалося легко,  тому я ніколи довго не сиділа над заняттями. Мені хотілося хутчіше стати дорослою і бути розумною, як баба. Тому я витріщала очі на всілякі дорослі фільми. Дорослі не в сенсі сучасного звучання, бо тоді по телевізору не показували ніяких сороміцностей. Просто для дітей один раз у тиждень ішла передача „В гостях у казки”, і щовечора „На добраніч, діти”, де дід Панас розказував коротеньку казочку і показував мультфільм. От і все. А все інше було для дорослих: новини, „Сільський час”, „Сонячні кларнети” і кіно. Із запалом подивившись новий фільм про мушкетерів, я вкотре переглядала „Вічний поклик”, а потім „Тіні забутих предків” та „Слідство ведуть знавці”.  Радянське кіно носило виховний патріотичний характер і, не дивлячись на тяжкі фільми про війну, воно не псувало дитячої психіки. А потім…
А потім я подивилася фільм „Портрет Доріана Грея.” Я, не пропускаючи жодного слова, спостерігала за історією жорстокого і безжального вбивці, чий неповторно красивий портрет старів замість нього. Його обличчя протягом багатьох десятків літ залишалося молодим і прекрасним, а на його портреті вимальовувалися огидні риси. В кінці фільму, коли Доріан Грей хотів знищити свій портрет, який зображав жахливого монстра, він сам перетворився на чудовисько, а на портреті знову засяяло молоде  і прекрасне обличчя. Я поринула у фільм звечора і передивилася його зранку. А потім побрела до баби Марусі снідати. Насипавши борщу і всівшись обідати, я безтурботно кинула оком на стіни. І, о Господи, серед світлин висів портрет Доріана Грея! Так, не зовсім портрет у художньому стилі, але світлина молодого чоловіка була точною копією Доріана із кіно. Те саме обличчя! Ті самі очі! Кинувши все із переляку, я вискочила надвір. Як? Як може жити у бабиній хаті монстр? Де він тут узявся? У кіно ж показували іншу країну, це ж було десь далеко від її хати, в яку я більше того дня  не наважилася зайти.  Переді мною стояли оті холодні і безжальні очі з портрету, які несли загрозу, несли смерть.
Ніч принесла мені новий жах. Ледве поринувши у глибокий сон, я прокинулася від власного жахливого крику: мене душив Доріан. Душив так, як він душив художника Безіла. Я чула, як несамовито летів до мене батько, як бігла перелякана мати, які не розуміли, що сталося. А я просто кричала. До ранку батьки забрали мене спати у свою кімнату, бо я боялася залишатися сам на сам із своїм жахом. Сніданок у бабиній хаті став для мене пекельними тортурами. Над столом бовванів чорно-білий  портрет, який був жахливішим за любе марення. Піднявши на нього очі, я чекала коли красиві риси обличчя перетворяться на маску монстра. Але  в хаті були і баба,  і мати, тому я заспокоїлася.  
– Ба, а хто це такий? – з острахом запитала я. Звісно я знала, де дід Сергій на портретах, а де баба Галька, і всіх родичів: діда Федора, дядька Івана – тих, які хоча б раз переступали поріг хатини. Але власники двох портретів були мені невідомі.
– Це мій брат Сергій, а он там Яків.
– А де вони зараз?
– З війни не повернулися. Прийшли матері похоронки на усіх трьох.
– А де ж третій? Їх там два! – я  шукала очима іще одного незнайомця.
– Коли хлопці не вернулися, ми знайшли невеличку карточку, де всі були зняті молодими. А Грицька вже не було, бо він, як старший  поїхав учитися. Ми довго не знали, що з ним сталося. В шістдесят третьому мати запит робили і взнали, що  в Чехословаччині його вбили. А Якова, як неповнолітнього разом з Галькою погнали в Німеччину. Він „драцапа” був, узяв та й побився з німцем. От його і забрало гестапо. А під час бомбардувань у ту катівню бомба влучила. Галька бігала шукать, так там таке місиво було, що нікого впізнати не можна було. Ми їх зі старої карточки „увелічили”.
– Як це „увелічили”?
– А просто з маленької карточки зробили велику. Ото їх портрети і є. – сказала баба і побігла годувати на подвір’я качок.
Я не знаю, чи повірила я бабиним словам. Але мене не переставав мучити жах. Якщо це вбитий бабин брат, то яким чином я його вчора в кіно бачила? Звісно, я тоді навіть уявити не могла, що люди між собою можуть бути просто схожі. Тому я боялася сама залишатися що в бабиній хаті, що в батьківській. Мені було спокійно, лише коли поряд була мати.
Баба Маруся відразу дала діагноз моєму стану: „Переполох! Ото витріщиться у той телевізор і дивиться усе без розбору!” Вона й вирішила повезти мене до відомого сільського ворожбита Андреле. Цей ворожбит передбачав долю і гадав, навіть, моїй мамі, бо всім жінкам, особливо молодим,  цікаво було знати, чи ж трапиться, врешті решт, їм принц на білому коні. Для неї вердикт був отаким: „Будеш ти, Надько, ходити заміж, хоч раз, хоч тричі.” Із цього „точного” ворожіння ми реготалися усією сім’єю.
Того ранку мій добрий батько, чиї великі карі очі були наповненими турботою про мою скромну особу, повіз мене до Андреле. Поклавши йому на стіл паляницю, бо так було „положено”, батько посадив мене на стілець, що стояв посеред кімнати. Я думала, що  мені даватимуть уколи, або порошки, бо слово лікування я пов’язувала лише із медсестрою у білому халаті. Але той „знахур”  почав мене лікувати по своєму.
-Сатана. Сатана сидить у ній. Ізго-о-о-няю нечистого духа! – пробасив над моєю головою „знахур”, тричі при цьому на мене плюнувши.– Тьху, тьху, зійди, нечистий! – на голову із гуркотом опустилася якась книжка, така стара та пошарпана, що на ній не видно було і літер. Видно він їх пооббивав на головах переполоханих, заражених порчею та нечистим оком.
Бідний батько аж пополотнів, коли та книжка грюкала мене по голові.
-Вона якась у вас витрішкувата. Від переполоху в неї очі на лоба повилазили, чи що? Переполох відьомський! – проказав ворожбит, не подумавши про те, що мої очі стали вбільшки, як 5 копійок від  лікування мене ударами гросбуха.  Потім він  почав удавлювати мені очі в черепа, напевне, щоб вони вилізли аж на потилиці. Після цього лікування він сказав: „Все! Можете не переживати. Їй обов’язково поможе”. Батько віддав йому за лікування могорич, мішок гречаної крупи та подякував.
Везучи мене додому, він скоса поглядав на моє, ще більше злякане обличчя, намагаючись заглянути прямісінько у мою душу. Але ворожіння цього видатного світила чи то білої, чи то чорної магії, помогло мені, як мертвому припарка. Доріан Грей, як і  раніше,  приходив уночі душити мене в ліжку, а портрет красивого бабиного брата,  варто було мені лише на нього глянути, перетворювався на портрет жахливого вбивці.
Баба Маруся найшла для мене іншу пораду. В маленькому хуторі Безводівка жила баба Гапка. Невеличка, худенька жіночка, із добрими синіми очима, яка носила у селі звання баба-шептуха. Запнута червоним платочком, підперезана зеленим фартухом, вона спокійно глянувши на мене сказала: „Заходь, дитино”,  – і заходилася наді мною читати молитви. Я, звичайно, боялася, що і ця почне виймати мої перелякані очі, як Андреле, але цього не сталося. Вона просто згадувала Ісуса, діву Марію і ще якихось святих. То затихала, ледве шепочучи, то підіймала голос вище. Мені навіть зробилося трішки чудно.
Тієї ночі я вперше заснула спокійно. Тричі возили мене до баби Гапки, і з кожним разом моє сум’яття все більше перетворювалося на спокій. Я і далі намагалася сам на сам не залишатися з портретом, але навіть після довгого споглядання, він не перетворювався у монстра.
Минули роки і я закінчила школу, минуло десятиліття і я вийшла заміж, народила сина, минали десятки років, а я жила, працювала і дбала про родину. Але ніколи більше із того часу я не бачила ту радянську постановку фільму „Портрет Доріана Грея”, знятого за книгою Оскара Уайльда. Її я прочитала в юності. Лише в 2015-му фільм відзняли американці, і я з цікавості його подивилася. „Та куди їм?”, – як би сказала моя баба, до отієї радянської версії із мого дитинства? Мура!
Я вже давно не живу  у селі, але кілька раз на рік я повертаюся до батьківського двору, заходжу до баби Марусі, якій уже 93. Її іконостас із портретів став іще барвистішим, іще більшим. Не з’явилося у хаті нових меблів, бо вона любила лаву, яку збив дід Сергій і зроблений ним стіл. Все, що вона мала, намагалася віддавати дітям і внукам. Для себе їй нічого не було потрібно. Вона уже напівсліпа безпомилково могла вказати на любе місце на стіні і сказати, де який портрет і хто на ньому зображений. А недавно я білувала її стару хату зі сволочками, прала, вишиті нею рушники і фарбувала золотою фарбою рамки на усіх її дорогих портретах. Потім баба по діловому давала вказівки, кого і куди чіпляти.
-Федора повісь над вікном біля Гальки. На нього почепи рушник з Анютиними вічками, а на Гальку – отой із вив’язаною лиштвою.
Я облаштовую старі і потьмянілі ікони на покуті, мощу над вікном велику рамку, у якій все моє свідоме життя сяють світлини молодої красивої дівчини Марусі із двома заплетеними косами, дужого усміхненого молодого чоловіка, які через багато літ стали моїми бабою Марусею та дідом Сергієм. А на центральному перестінку, якраз навпроти дверей, вішаю портрет молодого чоловіка із надзвичайно вродливим обличчям і проникливим поглядом очей. Над ним сяє найкращий червоно-білий рушник, витканий узорами за технікою закарпатського килимарства. Це той самий Доріан Грей, який наробив мені переполоху в дитинстві.
-Повісь отам на гвіздочок Сергія, а під ним є шворка для Надьки і Ванька (себто моєї мами і улюбленого дядька із Кубані), – командує баба.  Випадково  я перевертаю портрет Доріана Грея і на іншій стороні бачу портрет свого старого дідуся: все обличчя якого порізане зморшками, стареньке і страдне.
- Ба, а чого ти не хочеш  дідовою стороною повісити?
- Та таке?! Він же ж он висить біля мене. Хочу, щоб ми молоді були на карточці. А  Сергій – середульший був із  моїх братів. Найрозумніший. Він поїхав, ще як ми жили на Донбасі,  вчитися перед війною аж у Ленінград. Там він воєнним був. Гарно влаштувався і присилав нам звідти у 33-му посилки: великі буханці хліба та цукерки. Якби не він, ми б не вижили. А  коли почалася війна, там голодовка була, блокада… Кажуть, що 900000 тисяч народу від голоду пропало. Він возив через Ладозьке озеро  харчі для людей. Так у машині і загинув. В Неву провалився під лід…
На порозі своїх 48 років я вперше почула від баби історію її брата Сергія. Мені стало соромно за свої давні дитячі страхи. Його світлина ніколи б не перетворилася на страхітливе зображення  монстра, бо він загинув молодим, став героєм, несучи людям добро. Його обличчя, закарбоване на цій давній фотографії, залишилося прекрасним навіки.

                                

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© blanskij, 30-10-2019

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 28-10-2019

[ Без назви ]

© , 26-10-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84646201133728 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …