Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46832
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (51.) Частина IV - (О)північне сонце

© Viktoria Jichova, 11-10-2019
                                                               (продовження)

                                                                          6.

Мене прокинув холод та якесь пронизливе ячання. Моя голова тріщала.
- Ох-хо-хо! - застогнала я, відлипаючи її від плеча чоловіка, а в очах аж заіскрилося від болю у скронях. - Ой, а що ми тут робимо? Що за фігня? - протирала я ще склеєні очі, аби прозріли.
- Ти спала як убита. - відповів мій чоловік, котрий, як видко, весь той час не відходив від мене ні на крок. - Тобі треба було відпочити, бо перебрала.
Ззаду з галявини долинала музика та веселий гамір. Нарешті я почала потрохи приходити до тями. Невпевнено роззирнулася - над побережжям кружляли чайки - то їхнє тривожне ячання мене вирвало зі сну. Сонце тим часом вже вгніздилося на кошлатих вершечках дерев, що темною вервечкою тяглися по віддаленому протилежному березі затоки, і розливало по небу золотистий кармін. З´ясувавши, що ми з чоловіком на пірсі одні, я дещо заспокоїлася.
- Скільки ж я того випила? - дрижаки не попускали - і я хутко почала розтирати свої руки та плечі.
- Ну й запитання! Впевнений, що більше за дозволену норму, але точно не знаю скільки - тебе ж не впильнуєш! Ти постійно кудись від нас відбігала й носило тебе чортзна-де, начебто якийсь дідько тобою крутив. - відповів чоловік
- От тобі і свято всіх свят! К бісу все! - вилаялася я, цокочучи зубами. - Просто взяла і нахлялася, дурепа! - мене пробирала злість, бо раптом усвідомила, що моє очікування чогось незвичайного і грандіозного на тім святі розминулося з насталою реальністю.
Ані трішки не боячися нас, довкола бігали знавіснілі, нахабні великі чайки, відганяючи непроханих конкурентів - дрібних горобців.
- Ич, потвори які випасені! - вказала я на тлустих птахів, що з цікавістю глипали на нас своїми оранжевими очиськами. - Які вони захланні й вічно голодні! Боже-е-е! Як же мені погано! - і я не витримала - від різкого головного болю зігнулася в дугу.
- Не переживай, ще не все втрачено - святкуємо аж до рання! А абстиненція незабаром пройде. - чоловік погладив мене по спині, намагаючися втішити - а в моїй голові штрикало й товкло, наче молотом по ковадліі. Ще й нудота підступно підбиралася.
- Тож як, ти вже можеш встати? - порушив мовчанку. - Нам пора повернутися до компанії. Та й перекусив би я щось.. - і встав з лавки, подав мені руку.
- Нє-а! Ти йди. А я не можу поки.. - проскиглила я, намагаючися випростатися. - Голова на друзки! - терла я скроні.
- В кожноу випадку би не завадило чимось освіжитися. Найкращий лік - холодне пиво.
- Та хоч би води! - міцно заплющила я очі від чергової порції штрикань.
- Тоді зачекай тут, якщо не можеш йти. Принесу тобі щось попити. - і подався в напрямку галявини.

Я залишилася одна. Здаля долинає музика, раз ураз підкочується сміх та веселі викрики з гульбища. А я сиджу і намагаюся втамувати біль. Намагаюся дихати глибоко й рівномірно, аби наповнити легені свіжим морським повітрям, наставаляю обличчя рвучкому вологому вітру і вслухаюся у кигикання чайок та шум хвиль, що розбиваються об берег. Дивно, начебто допомагає. І головний біль поволі вщухає. Та й спрага і нудота якось втамувалися. А ось і дрож пройшов і цокотіння втихло. Через деякий час мені робиться легко й якось байдуже-спокійно, начебто сама від себе відсторонилася. Розплющую очі, шукаю Сонце. Його не видно - вже сховалося за верховіттям, запаливши його своїм призахідним сяйвом, мов смолоскипи. Сутеніє. Таємниче індиго обволокло небо, лише на заході - над тонкою темною смугою суші, що вдалині проступає з води, та над морем жевріє кривава заграва з вогняними хмарами. Ще хочу побачити Сонце - знаю, що цієї ночі десь коло півночі воно сховається лише на чотири години, залишивши у спадок по собі яскраві досвітки над обрієм та білі сутінки. Проте я ще хочу його нині побачити, хоча би окраєць! Я встаю і йду на пляж. Далі прямую по довгій, вузькій піщаній косі, що зникає десь у темних водах..

                                                                             7.

Мої кроки м´яко занурюються у пісок, очі блукають по вохристому видноколі. Музика й шум вже зовсім стихли. Тепер лише вітер, вогкий і солоний, бавиться з моїм волоссям, весело перебирає своїми тремкими невидимими пальцями листя й квіти у вінку, який я знову нап´ялила, щойно перестала тріщати голова. Все ж як-не-як вінок - це атрибут свята, на яке я так довго чекала і вірила, що стане вершиною моєї вимріяної подорожі на Північ. Подорожі за чимось, чого й досі не годна збагнути - знаю лишень, що піддалася своєму пожиттєвому підсвідомому голосу в душі - її поклику, котрого вже неспроможна нічим заглушити. Поклику за опівнічним Сонцем.. Вже все позаду. І біль, і сум. І неспокій. Мені хороше - я вільна, вільна!

Довкола мене - лише море, нескінченне темніюче небо та - обертаюся на захід - золота скиба Сонця, що швидко сідає десь над островом - може, і справді йде спати в озеро Каалі, як переповідається в прадавній легенді.. Моє серце радісно гупає - гуп! гуп! гуп! Море хвилюється, край неба горить, а високо-високо наді мною в синяві то виринає з-поза хмар, то знову занурюється слабке мерехтіння Великого й Малого Возу - онде Полярна зоря зорить все ясніше й ясніше, а поміж Возами майже через всю маківку небесного склепіння зміїться довжелезне, зеленооке сузір´я Дракона. Дракона, що ніколи не западає за нічний горизонт - бо не спить і стереже золоті яблука щастя.. Гуп! Гуп! Гуп! - вслухаюся у ритм серця і хвиль. Гуп! Гуп! Гуп! - колишуться баранці на хвилях, вітер свище й виє.. Гуп! Гуп! Гуп! Я коливаюся у трансі. Гуп! Гуп! Гуп! Вдивляюся в обрій, в безкрайність, у нескінченність, у вічність.. Гуп! Гуп! Гуп! - гупання наростає, ритм пришвидшується. Через мить усвідомлюю, що ці ритмічні удари не виходять з мене - ні, то не серце - ті звуки йдуть звідкілясь ззовні - ще тихі, проте дедалі виразніші.. Обертаюся до моря - бачу якісь спалахи на горизонті - онде одна іскра, а там от друга, третя.. Господи, скільки ж цих іскринок! Весь обрій заблимав червоними цятками, мов маяками.. Ще через хвилину бачу й не можу повірити своїм очам - це не іскри, це справжнє полум´я, що кожної миті більшає й спалахує з новою силою.. Сонце вже геть сховалося - і море враз потемніло, лише полум´я не зникає. Зливаєтсья з багряною загравою досвітку і наближається. Таки-так, воно ближчає - вже розрізняю окремі вогні - і вони ростуть на моїх очах! Здаля вчувається дивне, тривожне завивання - усвідомлюю, що то не вітер, що то щось інше. Що? Знову пронизлвий звук - і мене осінило - це ж трубить войовничий ріг! Гуп! Гуп! Гуп! - це ритм барабанів! Стою, як вкопана, не можу відірватися з місця, загіпнотизована видивом. Вже знаю - вогні пливуть до берега! Мені б тікати, та я не можу й ворухнутися.. Все в мені задерев´яніло - і мною киває з боку в бік, мов маятником.. Гуп! Гуп! Гуп! Велетенські ватри заполонили все море! Ось вони вже переді мною, крізь вогонь впізнаю обриси кораблів - дивних палаючих кораблів з пломінними вітрилами та вогненними драконячами головами! Та це ж драккари! Вікінгські драккари! Боже мій! Так горять лише погребальні лодії! Ось вони вже підпливають до коси - і що я бачу? На борту посеред вогню з´являються контури якихось чорних постатей - тіней, що швидко перетворюються на людські кістяки. Вогонь лиже їхні чорні кістки, але не спопеляє.. Ціле військо кістяків! Мене кинуло в жар і відразу ж пройняв несамовитий холод. Моє тіло знову розтремтілося, як осиковий листок - стискаю судомно кулаки - нігті глибоко й боляче вгризаються у шкіру. Тікати вже надто пізно, та й все одно не можу нічого вдіяти. Палаючі драккари обступають мис з обох боків та вже причалюють - безшумно ковзають по хвилях і занурюються у пісок. Усвідомлюю, що я - в повному оточенні. На лодії, що пристала якраз навпроти мене, відокремлюється від інших один скелет і вискакує на сушу. Полум´я на кораблях згасає, за мить довкола мене возвишаються лише темні силуєти дерев´яних човнів, утворюючи дивну, зловісну аркаду з драконячих голів. Кістяк, що зіскочив, тепер йшов прямісінько до мене. Його очиці горять, мов жарини. Зіщулююся й міцно заплющую очі в очікуванні найгіршого..

Чую кожною клітинкою, кожною молекулою свого тіла, як він зупиняється біля мене. Молюся: "Згинь, бісова нечисть! Боже, допоможи!" Але він не зникає, навпаки доторкається моєї руки, бере її за зап´ястя, а потому розправляє мій затиснутий кулак. Дивно, але я не відчуваю жодної жорсткості, жодного холоду - адже доторк кістяка повинен бути саме таким - гидким і зимним. Натомість відчуваю приємне тепло й пружність рук, що тримають мою. Наважуюся розплющити очі. Спочатку на тлі темного моря не можу нічого розрізнити, але незабаром бачу струнку чоловічу постать - ось уже й риси проступають - на блідому обличчі вимальовуються чорні брови, чіткішають вилиці й підборіддя. І цей пронизливий, з лукавинкою під віями погляд! Це ж мій зниклий хлопець, мій дух зі снів, мій перелесник! Моя кара небесна! Ось і прийшов знову по мене.. Ну, що ж бери-забирай мене з собою до свого пекла, раз уже спокою все життя не даєш! І я дивлюся, а він лише зирить тими своїми клятими синіми очиськами й мовчить, лише тримає мене за руку й ледь усміхається.. І я мовчу, бо мову відняло - тільки й відчуваю, як мною оволодіває знову несамовите бажання, як по хребту бігають табуни мурашок, як електризується волосся й кожна ворсинка на руках.. А він - а він тепер взяв личину вікінга з мого останнього страшного підліткового сну.
- Ти кликала мене - ось я і тут!
І я, оторопівши, похитнулася й замалим не впала, але він встиг підхопити мене за стан і різко притягнув до себе так, що відчула його морозний подих на устах - такий, яким мороз навесні спалює розквітлі вишні.
- Добре, що носиш мій знак. - натякнув на мій вишиваний пояс. - Це твій оберіг. А тепер пора на Святий Вогонь! - і вказав на щось позаду мене.
Я нічого не розуміла - який його знак, який вогонь? Я обернулася - а там, на піску вже палали розсіяні по всьому мису ватри. Мене пройняв жах.
- Запам´ятай раз і назавжди: лише твій страх тобі на перешкоді. Доки його не перебориш, доти не мине прокляття! - прошепотів мені на вухо, наче просичав.
- Хто ти? - ледве спромоглася я на запитання, що повсякчас мучило мене.
- Дуже хочеш знати?
- Не знущайся! - відіпхнула його від себе, вражена його зловмисною погордою.  
- Ходімо й ти побачиш. Ну, то як? Страх чи воля? - вже не усміхався - пропалював мою душу синім вогнем.
- Воля.. - несміливо видихнула я.
- Тоді треба повторити обряд і обіт! - і взяв мою руку, обернув її долонею вверх і, звідкись блискавично витягнувши ножа, різонув по ній поперек лінії життя - на ній відразу проступила кров. Потому різонув свою долоню і приклав її, закривавлену, до моєї пораненої. І я збагнула: це оживлення кровної присяги з мого весільного сну з юності! І в цю мить я відчула в собі дивне тепло й неймовірну легкість - моє тіло наче стало невагомим. А мій прибулець, міцно стиснувши мою руку в своїй, мовив:
- Йдемо!- і потягнув мене за собою.
                                                                          (далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 15-10-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 15-10-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анатолій , 11-10-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.3961238861084 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …