Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46832
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пригодницька проза

Дерево в саду

© Владислав , 07-10-2019
Дерево в саду


Надворі йшов проливний дощ. земля вкрилася калюжами й на поверхню повилазили дощові черв’яки. Мені не хотілося йти, однак батько сказав:  
- Немає кращої пори для народження життя. Народжений в бурю – не схиляється до смерті, - повторював він, посміхаючись.
Батько наказав копати. Лопата була довга й по відчуттях важила, як половина мене.  Тому довелося попотіти щоб викопати невеличку яму (я був геть малим). А батько стояв тримаючи в одній руці саджанець дерева, в іншій - відро з добривом. Ми двоє були закутані в дощовики й у гумові чоботи. Коли я викопав достатньо велику яму, батько передав мені саджанець, а сам почав висипати з відра. Після цього він віддав пусте відро й забрав саджанця. Потроху засипав його, підтримуючи твердою рукою стебло в правильному положенні. Потім встав й подав мені команду засипати землю назад.
Ми часто це робили. Коли була спека, то постійно виносили воду поливати дерева, а нові саджали в грозу. Якось я запитав батька:
- Чому б не посадити їх іншого разу? Я бачив, як сусід садив у погожий день.
- Тікати від перешкод – ховатися від сили. Випробуване вітром коріння змолоду – не похитнеться в старості.

Невеличкий сад на задньому подвір’ї нашого будинку обростав новими мешканцями, однак мені з часом це стало набридати. Від цих дерев не було жодної користі, вони лише дарма займали місце. А ще вони росли надто повільно. Здавалося, що доки вони виростуть - мине ціла вічність. Я пішов в школу, за садом усе рівно доглядав за наказом. Особливої любові в мене до нього не було, я був швидким, як і всі діти, і мені хотілося витрачати час швидким речам. Маленькі ноги й великі від здивування очі мчалися по світу, який був повний можливостей та захоплень. Більшість цих забаганок захоплювали подих, однак закінчувалися так само швидко, як й починалися. Напевно мій батько давно це зрозумів, однак надати якийсь урок в нього не було нагоди, доки в третьому класі я сам не спитав його.
- Навіщо ми це робимо? – запитав я незадоволено.
- Що саме? – відповів він, відразу не зрозумівши суті питання.
- “Цей” сад, ці дерева. Ми садимо їх скільки я себе пам’ятаю, а користі вони не дають жодної. Рік за роком, а вони досі не обігнали мене.
- Прийде час й вони виростуть, дадуть плоди, й гарно послужать. Однак справа тут навіть в дечому більшому… Вам в школах говорять, що ви всі особливі, та змушують вдягати ідентичну шкільну форму. Вам розповідають, що в кожного з вас є незвичайний дар, однак не дають можливості його проявити. Запам’ятай сину : особливість – це не щось, що існує саме по собі, це те, що ми залишимо в своєму світі. Деякі люди занадто багато зациклюються на собі, думають, що вони особливі, намагаються щось довести своїм виглядом та поведінкою, нічого при цьому не роблячи й нічого не створюючи. Та що залишиться після них? Який результат дасть це все? Правильно - ніякого. Наша душа – наші справи, наші справи – наша особливість. Ми частинка цього світу, залишивши в ньому свій слід – ми залишаємо в ньому свою душу. В іншому випадку - просто зникаємо, сходимо в забуття…
Роки йшли, сад ріс, однак я ріс швидше, а світ рухався ще швидше. Вогники великих міст манили мене й з плином часу, я помчався навздогін за шаленим ритмом суспільства. Життя було дуже різнобарвним, від простого робітника до бізнесмена, від вуличного бродяги до мандрівника. Незгод та пригод було багато, але я пройшов їх всіх не благаючи ні в кого про допомогу.
Потім я потрапив на одне риболовне судно і в одній з мандрівок знайшов своє покликання. Ми пливли серед північних вод Атлантичного океану, трохи східніше Гренландії. Нещодавно закінчився сильний шторм й ми полагодили корабель. Щогла корабля нагадала мені про дерева в саду, напевно старий досі поливає їх в спекотний день, та садить нові в грози. Ремонт закінчився, всі вирішили відпочити. Спати мені не хотілося, я стояв на палубі, дивлячись на місяць й зорі, що відображалися в холодних безкрайніх водах. Лінія горизонту розмивалася в відображені, тому здавалося наче ми пливемо по космічному простору, в одну з дальніх галактик. І тут я почув музику, найпрекраснішу в світі. Її ніхто не чув крім мене - це був небесний дар мені. Заняття музикою залишилися в шкільних роках, однак я пробував створити щось нове протягом всього часу. Й ось він тріумф. Закривши очі я став водити пальцями й музика малювала в моїй уяві картину світу. Я назвав її “Пісня творіння” – коли людина закриває очі, перед нею постає цілковита темрява, якою колись був огорнутий всесвіт. Й ось перші нотки починають складуватися в ритм, й перед закритими очима слухача народжується матерія,  повстають зірки, планети, галактики. Десятки, сотні тисяч світів творяться перед ними. Ця мелодія запала мені в серце, це буде найгеніальніша мелодія, яку колись створила людина.
Ці мелодійні нотки зігрівали мене до кінця мандрівки, я чув цю музику по ночах, носив її в розумі та серці. Доки нарешті не зміг сісти в своїй студії та записати її. Робота була закінчена швидко й незабаром увесь світ почув її.
В славі та почестях я повертався додому. Я роздумував про батькові настанови: він завжди повчав мене - потрібно залишити свій слід на землі, однак що зробив він сам? Врешті-решт все своє життя він присвятив тому, щоб побудувати дім, посадити дерева й виховати мене…
Рідний будинок був переді мною, однак в ньому не горіло світло. Не було чути голосу та сміху. Мати зустріла мене великим сумом й розповіла, що батько нещодавно помер. В своєму заповіті він просив, щоб його тіло спалили, а прах засипали під найперше дерево, яке ми посадили в дитинстві. Так, він за своє життя побудував будинок, посадив дерево й виховав сина. Мені було важко зрозуміти сенс його життя, лише через те, що ми були частинами різних поколінь. Він виріс в часи визначеної істини – я в часи коли “Істина” поставилася під сумнів, лише для того, щоб вийти за її рамки й створити щось нове. І лише зараз я зрозумів, що все просто йшло так, як повинно було йти.
Роки йшли непомітно, я стояв поблизу дерева, під яким був прах батька, й дивився на табличку, на якій були записані його слова : «Ми всі частина цього світу, залишаючи в ньому свій слід – ми залишаємо в ньому свою душу».

Якщо сподобалося, заходьте ось сюди https://t.me/v_kondratyuk =)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8274941444397 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …