Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46603
Рецензій: 90910

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 47453, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.206.15.215')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Жіноча проза

ДУРНУВАТИЙ (2 - частина)

© Зоряна Зінь, 06-08-2019
Три роки загальної колонії і конфіскація майна. Майна, котрого  не було, не стало, а роки на «зоні» пролетіли швидко. Що казати, обвели її круг пальця, а вона цього і не помітила. Відтрубила за всіх, бо директор відбувся переляком і доганою, не мав права упродовж кількох років займати керуючої посади, бухгалтер – штрафом і звільненням з роботи, лише вона, малолітка, продавець була винною у всьому. Дарма, що не мала із цього зиску, бо ні грошей не знайшли, ні житла не надбала, ні коштовностей не було. Що суду великому, всесильному й гуманному до того, що дружина директора мала велику квартиру, заміський будинок, власну «Волгу», а чоловік їздив на «Жигулях», обідали у найкращих ресторанах міста, відпочивали на найкращих курортах …
Життя таки дивна й складна штука. За тих три роки дівчина пройшла добру школу, вивчила закони й знала не гірше за випускника будь-якого фахового вузу. Саме життя заставило її це зробити. У камері, в котрій вона відбувала термін, була зечка Оксана, котра «попалася» на такий же гачок, що й Ганна. Різниця лише у роках. Десять років це не жарт, це неабиякий термін. Оксанина доля була схожою на її власну. Лише відмінність у тому, що ту підставив власний чоловік із котрим прожили кілька років і народили двох дітей. Діти опинилися в інтернаті, маму позбавили батьківських прав та Оксана була певна у власних силах і мала велику мрію – повернутися, забрати дітей, послати колишнє життя за тридев’ять земель. Мабуть і тому Ганна потоваришувала із цією «зечкою».
Коли опинилася на волі, знала добре що її чекає. Роботи нема. Документи вовчі й її ніхто не чекає. Додому, до матері  повертатися нема чого. Там вона нікому не потрібна. ЇЇ давно забули . Повернулася назад у місто, котре гріло у юності, котре дало їй шанс, але котре й відібрало у неї кілька років життя вільного. Тут бодай залишилися якісь знайомі і ці знайомі, були винні їй немало. Мала надію, що допоможуть із роботою.
Коли  вийшла із вагона душного, просмерділого від духу спотілого тіла, запаху брудних шкарпеток, сала, цибулі і горілки, немитих клозетів, засипаних хлоркою, то впилася повітрям , вільним простором і соленим запахом, що стоїть над містом. Подалася на набережну, щоб відчути вітер морський, скупатися й поніжитися на пляжі. Зрештою, змити з себе увесь бруд.
- Пиріжки!!! Пиріжки з м’ясом, сиром, картоплею, капустою-квасолею!!!! Свіжі пиріжки!!!!
Ті пиріжки запахли на весь невеликий пляж, залоскотали ніздрі і нагнали повен рот слини. Аж тепер Ганні захотілося їсти.
- Ще б до ваших пиріжків кави і справжній кайф можна ловити, - промовила до продавчині дівчина.
- Кайф лапают тепер від іншого, - буркнула жінка, що продавала оті пахнючі смаколики. – Брати будеш?
Ганна вийняла свого потертого гаманця й стала рахувати дрібні купюри. Гроші пошарпані акуратно складені , засмальцьовані.
- Один з капустою, - глянувши на прейскурант промовила дівчина.
- Ти бачу, дівко, проїздом  від кума додому чи як? –  кинувши зацікавлений погляд на покупця проказала жінка. – Кава твоя бідна, дієтична.
- Маєш куди їхати? – згодом спитала продавчиня.  – Чи лише транзитом тут?
- Вітром попутним, - відказала коротко й зухвало глянула на жінку. – А що? Від кума телеграму получила? – продовжувала Ганна.
- Телеграм не було, але те, від кого їдеш аж за верству смердить. Не бійся, сама така. «Відкинулася» весною, щитай вже місяців чотири з вітром вільним гуляю. Маєш місце? – допитувалася й очиці її забігали, так, ніби от-от зараз обкраде.
- Маю. І кава  мене добра чекає.
- Ага, так і повірила, та твоє діло. Хочеш брехати, то й бреши.
- Собака бреше! – відказала уже сердито Ганна у спину  жінки.
- Пиріжкиии!!! Пиріжкиии з м’ясом, капууу-стоюю….
Прийшла до будинку у котрому містилася їх пивна. Ще здалеку побачила вивіску -  «Міраж» кафе-бар. Через вікно вітрини побачила гарно оформлений зал, офіціанток у біленьких фартушках, бар, яскраві диванчики. Знайомих облич жодного. Звісно,що розігнали усіх.  Не буде кави ні доброї, ні поганої. Подалася вулицею вгору, до будиночка, котрий купила, а потім він виявився не її власністю. Куди йти не знала,бо особливих знайомих не було. Була робота й клієнти і Серж. « Серж! – сплюнула собі під ноги при згадці про коханого. – Чоловік мрії!» Скептично подумала про себе й стало соромно, що була такою наївною й сліпою. Соромилася цього знайомства тепер. Хатина стояла за гарним мурованим парканом. Дах перекрили нові власники, поштукатурили стіни, пофарбували у бірюзовий колір. Дерев’яні вікна вилискували білосніжною фарбою. ЇЇ кубелечко, про яке мріяла й сподівалася вдосконалити тепер не її. Навіть у мріях воно тепер не належить їй. Чуже. Зовсім чуже обійстя побачила Ганна й подалася вузькою стежкою до берега, де можна усамітнитися, бо берег не піщаний, а кам’янистий…  
Цього ж дня стала на облік і знайшла роботу. Радше дільничий привів її у  ЖЕК, там її оформили у двірники, а житлом стала комірчина в одному із будинків, котрі буде обслуговувати Ганна. Робота не Бог зна що. Дурна робота. Проте, Ганна матиме де жити, отримає паспорт і зможе зосередитися на пошуку кращого місця праці. Хіба може вона перебирати роботою? Гроші не пахнуть, але без них не виживеш. Могла, звісно, шукати місце швачки, за ці три роки вона працювала на швейному виробництві. Шили спецодяг. Має документ, що засвідчує її кваліфікацію, але отой штамп і довідка поки є перепоною у її власному житті.
- Вийдеш на волю, шукай собі якого тюхтія,- вчила Оксана. – Не любов шукай, а такого, щоб ні риба , ні м’ясо. Жени на собі, ти дівка ладна, все при тобі. Не убуде з тебе  ні краси , ні життя. Виходь заміж, змінюй прізвище,  розлучися, коли нелюбий чоловік,переїжджай в інше місто, загуби паспорта і вироби інший. Дасть Бог, «заметеш» своє минуле. Будуть «чисті» документи, буде нове життя.
Ганна мела чужі подвір’я, вимітала вулиці, чистила під’їзди, вимивала запльовані сходи, вибирала із сміттєвих баків гидотства, ходила на службу день у день. Мала де жити, що їсти, мала документи та не мала життя. Так собі, існування. Жила тим, що мріяла. Майже рік минув з того часу. Та знайти собі іншу роботу було складно.  Вічно у хустці, у спецовці , завеликій на таку тендітну постать, було некомфортно. Хто ж гляне на таку красуню? Проте знайшовся і тут «шанувальник»  жіночого тіла. Старий підтоптаний парубок, котрому минуло сорок і котрий залишився самотнім. Кілька місяців тому померла його мама і він, не навчений жити, ледь давав собі раду. Жив у сусідньому будинку, у трикімнатній квартирі батьків. Поки була мама, то було зварено, попрано,  зашито- пришито. По смерті  неньки з’ясувалося, що чоловік геть – чисто не пристосований до життя.  Жартуючи із свого залицяльника Аня , ненароком натякнула йому, що так холодно й вогко їй жити у комірчині, то вона б винайняла куток у квартирі. Олег, так звали цього підтоптаного жениха, заїкаючись запропонував їй жити у нього, тобто винаймати кімнатку. За якийсь час вони розписалися. Ганна ожила. Паспорт змінено, приписка постійна, дах над головою є. Зварити, прибрати, помити  не така складна справа. Щоб чоловік не чіплявся до неї й не вимагав виконання шлюбного обов’язку помаленьку споювала. Зрештою, він уже сам шукав собі співтоваришів до застілля. Ніколи не сварилася, не кричала, що прийшов додому пізно, що п’яний, що копійки додому не приносить. Вона ставила вечерю на стіл, чвертку і тихо виходила з квартири. Мела осоружну вулицю, вишпортувала сміття із контейнерів. ЇЇ роботою були задоволені у ЖЕКу.
Минуло півтора року  відтоді, як вона вийшла на волю, їй лиш двадцять чотири. Вона молода і вона хоче бути щасливою, вона не хоче ховати себе заживо, хоче гарного й щасливого життя.  Чи не вперше вона захотіла, щоб метелики, з котрими літала її душа ожили, залопотіли крильцями й залоскотали її жіноче єство. Вона хоче впиватися цим почуттям, звиватися од доторку крилець й у відчутті чогось незбагненно теплого мліти, мліти від щастя й прокидатися в обіймах коханого. Та у квартирі окрім п’яного недолугого чоловіка її ніхто не чекав.
Олег приходив до тями не скоро. Шукав чим би похмелитися, а що його шукати, коли чвертка завжди стояла на місці. Споювала  свого благовірного? Так, споювала, бо цього чоловіка вона не чекала у себе в спальні, вона його не любила й щастя він їй не міг подарувати. Все, що міг дати їй він дав. Нове прізвище, нові документи. Одного разу, коли вона вимітала частину своєї дільниці тишу вечірню сполохав звук сирен: пожежної машини, швидкої допомоги, а згодом під’їхав міліцейський газик. ЇЇ п’яний благовірний підпалив незумисне квартиру. Вигоріло все вщент, у кухні  знайшли обгорілий чоловічий труп…

  « Ду-уурни-иий , дурну—ууувати-иий, взє-ииевси дурнува-ааату-уу
Посіда-ааали ко-ооло ха-аати – підпали-ииили ха-ааату
Посіда-ааали ко-ооло ха-аати – підпали-ииили ха-ааату»…
З низенької старої хатини виривається скрипучий старечий голос. Стелиться пониклими травами від спеки, пірнає у тінь старих яблунь, торкається вітром  покручених й непритомних листочків, а тоді вітерець піднімає його, той голос, понад долиною, до котрої з пагорба спадає стежина. А сонце пече нестримно повітря й голос скрипить щораз тихіше й , зрештою, зовсім губиться понад світом, який такий прекрасний і такий страшний водночас. Що та людина у цьому світі? Билинка? Комашина? Ні, ще дрібніше і ще менше. Тінь. «Є світло – буде тінь, нема того світла, ніц не буде», - думки Ганнині нині таке мудрують, що аж самій лячно.
Жінка заводить своєї знову й знову. Зациклилася на ній, так, ніби й не знає інших пісень, лиш тих пару рядочків. «А таки дурнуватий  взєвси дурнувату! – проказує гнівно, навіть сердито. – Бо де ж то таке диво хто видів, щоб свого чоловіка сама господиня сповує?»
- Дуринда! – голосно мовить жінка і з кутка відбивається відлуння. – Ага, дуринда. Мала житло і не стало його. Мала кут, де голову прихилити, сама позбулася його.

По пожежі  перебралася до комірчини знову. Відбула похорон, слідство. Виробила згорілі документи. На хату не мала права, бо хата державна була, не кооперативна. У двадцять п’ять літ без даху над головою, без родини, без грошей, але з новими документами подалася до столиці. Там легше загубитися, легше вижити …

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій , 12-08-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 08-08-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Штепура, 07-08-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8405978679657 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …