Смажило, мов у пеклі. Муза плюнула і гайнула у відпустку в Шарм Ель-Шейхіський готель з басейнами і кондиціонером. Залишене «на коня» натхнення не витримало лихої долі й спекло само із себе пиріжки-погорільці.
А дедлайн наближався.
«А. А Герасименко. Чорт із Табакерки. Лібрето», – всоте вивела розімліла від спеки рука і безсило хляпнула на стіл. «Перо» скотилося списаним заголовками аркушем і звисло з краю стільниці.
– Дрію, зупа стигне! Йди їсти, чуєш?! Мені треба на базар, більше кликати не маю часу, як не прийдеш зараз , то будеш їсти зимне, – долинули голос дружини і за ним грюкіт вхідних дверей.
– Та йду, - сам до себе пробурмотів чоловік і спересердя додав. – Чорт би побрав роботу вліті, чорт би пробрав дедлайни і цю немилосердну спеку!
В дзеркалі шафи відбилося бліде неголене обличчя, набряклі повіки під насупленими бровам, стражденно скривлений рот. П’ятірня проїхалася скуйовдженою чуприною. Андрій Андрійович посунув обідати. В коридорі почув характерний дзенькіт посуду і хмикнув: «Ти диви, не піша ще, чекає». З фразою «Ти ж моля турботлива пташечко» зібрався голубом запурхнути в кухню. Та від побаченого оторопіло завмер у порозі. Біля столу, накритого на двох, поралась не Люба, а якийсь тип.
– Я вам до юшечки ще м’ясця докинув, – дружньо підморгнув незнайомець, на вигляд – ровесник Андрія Андрійовича, чолов’яга років тридцяти п’яти-сорока. Кивнув на непочату пляшку «На бруньках» – Може до обіду по чарочці?
– А ви хто? – глухо витиснув із себе Герасименко, напружено вчепившись руками за одвірки.
– Не лякайтеся, я не грабіжний і не бандит, – розплився широкою усмішкою лисуватий смаглявець і відкоркувавши пляшку. Хлюпнув кришталеву рідину в келишки. Правою рукою простяг поетові чарку, лівою люб’язно підсунув табуретку. – Ну ж бо, пане Андрію, вмощуйтеся, будь ласочка.
Герасименко машинально взяв чарку. Сів.
– Будьмо, – незнайомець підняв келих і залпом перезилив собі в горлянку Поет понюхав вміст своєї
–Не отруєна, не бійтеся. На здоров’ячко!
Горілка приємно обпекла гортань і Герасименко крекнув.
– Бутербродик, – подав незнайомець тарілку, на якій красувалася гірка канапок зі шпротами. Поет закусив.
– Я Тибі, Тиберій Тиберійович, –смаглявець цокнув між собою келишки і один подав своєму візаві. – За знайомство!
– Власне яким макаром ви опинилися у моїй квартирі? – Герасименка трохи повело від алкоголю в спеку, але осторога все ще не зниула.
– Дзинь, – білозубо ощирився Тиберій Тиберійович, –Третій – за любов. До дна! А тепер бульйончику!
Після третьої чарки і кількох ложок гарячої юшки краплі поту рясно вкрили обличчя і шию поета. Він покинув їсти і почав вацькати шкіру серветкою.
– То скажеш нарешті звідки взявся? – стукнув кулаком по столу розпашілий поет. – Дай вгадаю – ти Любчин родич? Чи може… її…тойво.. ? Дядьку, я тобі зара покажу, як шуримуритися до моєю Любки! –- очі Андрія Андрійовича налилися кров’ю, він оперся об стіл руками і важко зіп’явся на ноги. Кулак просвистів повз смуглий гачкуватий ніс .
–Та йой. Заспокійся, друже, я ні той і сой. Я – чорт. Дідько. Лисий.
– Хто-хто? – булькнув Герасименко і, як лантух, хляпнув на табуретку.
– Дідько лисий. Ріжки бачиш? Отож Ти мене кликав – ось він я. Не треба знову витріщатися і лякатися. Я прийшов не шкодити, а допомогти. Розумієш, у нематеріальному світі теж є свої закони. Трапилося зловживання повноваженнями. Часом буває. Якщо через таке ситуація на землі стає критично-аномальною, мусимо відповідати. І все виправляти. Не буду довго пояснювати «що?», «чому?» і «як?». Скажу коротко і про суті: мене призначили замість музи. Так-так, тобі не причулося. Яка назва лібрето? Оу, чудова назва. Зараз організуємо за найвищим розрядом.
Чорт Тиберій вискочив з-за столу і клацнув пальцями.
Не встиг поет муркнути, як зі столу зникли прибори і страви, а просто перед його носом виріс стос аркушів. На верхньому було видруковано великим жирним шрифтом «А. А Герасименко. Чорт із Табакерки. Лібрето»
– Вуаля, – смаглявець схилився у реверансі.
Від стресу Андрій Андрійович геть протверезів. Схопив рукопис і почав читати. Текст лібрето був геніальним. Поет просльозився і кинувся обіймати свого благодійника.
– Я тобі.., ти мене….
– Знаю, врятував. Не вартує подяки, – чорт задоволено погладив пухкою долонею глибоку залисину і зловісно сяйнув білосніжним іклом. —Лише одна манюсінька послуга.
«Послуга? Ну так, як він міг забути. Душа!» – від раптового усвідомлення оплаченої ціни світ поплив перед очима, закрутився-завертівся і поніс кудись у чорну безодню.
– Гов, тобі недобре? Що з тобою? Отямся! – почув Герасименко чортів голос над собою, але десь далеко вгорі. Спробував підняти голову, щоб побачити його, але не зміг.
– Дрію, прокинься, – поет відчув як щось боляче гупнуло межи плечі , вхопило за шкварку і потягло з чорної ями до світла. Герасименко відчайдушно затряс головою і нарешті пролупив очі.
– Ну нарешті. Геть від спеки очманів. На, випий квасу – зимний, з холодильника.
Андрій Андрійович машинально схопив склянку і вилив у себе живильну вологу, яка помогла йому трохи очуняти після кошмару.
– Дякую, Любцю. І за бульйон теж, дуже смачно, – Герасименко скорчив подобу усмішки і цмокнув дружину в щоку.
Ясна річ, ніякого стоса з рукописом на столі не виявилося. Звісно, це був сон. Добре, що це був лише сон. Поет з полегшенням зітхнув і почалапав до ванни освіжитися.. Після прохолодного душу повернувся в кабінет і ввімкнув вентилятор. Взяв списаний численними «А. А Герасименко. Чорт із Табакерки. Лібрето», зіжмакав і кинув до смітника. Тоді взяв чистий аркуш і почав штурмувати мозок, силкуючись пригадати хоч слово з геніального дідькового рукопису.
А що? Подейкують, геніям пера таке часом вдається.
