ДІЯ 2, КАРТИНА 3
В кімнаті ІВАН і МИКОЛА. Обоє являють собою зразок бездоганної симетрії, сидячи на стільцях і перебираючи великі сумки, звідки видобуваються пакети з гостинцями від Іванових родичів.
ІВАН (дістає прозорий пакунок із кільцем домашньої ковбаси. Задоволено): Ковбаска!
МИКОЛА (занурючись із головою у сумку і вдихаючи повітря): Сальце.
Кілька секунд чути лише шелестіння паперу й целофану, і назовні перед глядачем виринають баночки з огірочками, помідорками й варенням.
ІВАН (не перериваючи свого заняття): То той бовдур таки пішов на службу?
МИКОЛА: У нього якесь збочене уявлення про світ. Думає вичистити його мітлою. Махатиме нею навіть ціною власного життя.
(Обоє тихенько хихотять. Входить ІВОННА).
ІВОННА (стомлено): Привіт, хлопці.
МИКОЛА: Хочеш ковбаски?
ІВОННА: Відчепися. Годі дурня клеїти. Я маю дещо знайти.
ІВАН: Тут?
ІВОННА: Не знаю, де саме. Ви нічого дивного не бачили?
МИКОЛА: Купу різних речей. Ти про що саме?
ІВОНА: Слухайте, десь у природі існують скривавлені ножиці, якими одна бідолашна дівчинка поранила одного юнака.
МИКОЛА: Звучить дуже зворушливо і... ніби щось знайоме.
ІВОННА: Ви не бачили тих ножиць?
ІВАН: Ми схожі на людей, які щось бачать?
ІВОННА: Я серйозно.
ІВАН: Я б і сам залюбки подивився на ті ножиці. То його Адель пирнула? Ото дівчина! Така ж гаряча, як ти...
ІВОННА (з відразою): Геть не така. (Тепер спокійно): З нею сталася істерика через смерть батька... П'єр прийшов і поводився дивно, от їй щось і примарилося.
ІВАН (вперше виявляючи емоцію і злісно відкидаючи спорожнілу сумку): Старий покидьок не просто помер. Його хтось грохнув, і я підозрюю, що то таки був твій божевільний П'єр, хай йому грець.
МИКОЛА (скипає, симетрично відзеркалюючи ІВАНА): Шкода, що вона не випатрала його, як кабана.
ІВОННА: Що б це змінило?
МИКОЛА: Це принесло б мені моральне задоволення.
ІВОННА: Я думала, що непотрібні вбивства не потрібні навіть тобі.
МИКОЛА: Загалом так, але...
До кімнати входить СЛІДЧИЙ БАСКИЙ. Усі здивовано, ніби заскочені на чомусь забороненому, дивляться на нього.
БАСКИЙ: Привіт, привіт. Двері були відчинені, а я, визнаю, ще й не постукав. Вибачите?
ІВАН (отямився першим): А що залишається робити? (ставить ще один стілець, жестом запрошуючи гостя сісти).
БАСКИЙ (сідає): Обговорюєте вбивство? Добряче воно всіх переколотило... З вами (дивиться на Івонну) я, здається, спілкувався вчора... Ви, якщо я правильно пам'ятаю, доглядаєте Адель Торос, дочку вбитого від першого шлюбу. Чи не так? Івонна?
ІВОННА (помітно схвильована): Все правильно.
БАСКИЙ: Яка несподіванка побачити вас тут. То ви сюди завітали до своїх друзів? Ви, мабуть, з того самого села, що Іван і Микола?
ІВОННА: Я взагалі не з села.
БАСКИЙ (із люб'язною посмішкою повертається до чоловіків): То ви, як я випадково почув, засуджуєте вбивства безневинних людей?
ІВАН: Авжеж.
МИКОЛА: Звичайно.
БАСКИЙ: Це надзвичайно схвально. На жаль, із нами все не зовсім так. Ми змушені засуджувати й карати вбивство навіть дуже винних людей, навіть, останніх покидьків.
ІВАН (похмуро): Думаєте, ми не знаємо? Нам до цього байдуже.
МИКОЛА (похмуро): Ви засуджуєте за платню, а ми — люди вільні. Хочемо засуджуємо, хочемо — ні.
БАСКИЙ (хитрувато): хоча, ви, здається, вжили іншого слова. Прозвучало щось на кшталт “непотрібні вбивства.” Що ж це воно таке? Хіба бувають потрібні?
ІВАН: Ще й як бувають! От у нас ветеринарка поцапалася з жінкою і відмовилася робити свиням прививки, мовляв вакцина скінчилася — і не підкопаєшся! Доки ми ту вакцину самотужки шукали по районах, вона нам такого штрафа впаяла. Ще й свиней вилучили! Десять голів! Порахуйте, скільки тисяч ми втратили не сіло, не впало. І через що? В цьому випадку вже точно не завадило б декого придушити.
МИКОЛА: А я теж одну історію знаю...
БАСКИЙ (м'яко перериває його): То яким же чином тут опинилася пані Івонна? Що вас об'єднує з мешканцями цієї квартири: дружба, родинні стосунки? Романтичні стосунки... (із сумнівом дивиться на Івана з Миколою і додає) не дай Бог?
ІВОННА (скупо): Дружба... (похапцем додає): А, взагалі, я щось сумніваюся, чи ви маєте право...
БАСКИЙ (з посмішкою): Ні, ні, ні — жодного права, ви маєте рацію. Лише цікавість — вам вирішувати, чи задовольняти її.
ІВОННА: Схоже на погрозу. Але, якщо так, то вона не менш порожня за вашу цікавість.
БАСКИЙ: З мого особистого досвіду: люди, що вороже сприймають припущення і від початку намагаються заплутати стосунки зі слідчими, наприкінці виявляються не такими вже й безневинними. Проте, я, власне, прийшов не для цього. Вибачте, просто здивувався дуже, побачивши вас тут. А потім собі думаю: чого дивуватися, мало, що в світі буває? А хотів я, насправді, запитати про П'єра. Скажіть, де саме він працює двірником? Сьогодні я сподівався заскочити його вже вдома і не вгадав. То, може, він досі на роботі?
ІВАН (радісно): Так він тутечки, неподалік. На сусідньому подвір'ї, там, де п'ятнадцятий номер. Листя нападало — от йому роботи й додалося. Інакше вже б давно м'яв подушку. Він і в суботу рідко куди виходить.
МИКОЛА (не зважаючий на застережливий погляд Івонни): Щось він у нас занедужав.
ІВАН (попри ще жорсткіший погляд Івонни): Атож — блідий і невеселий.
МИКОЛА (ніби наввипередки з Іваном): Ледь ноги тягає.
БАСКИЙ: Такий хворий?
ІВОННА: Хлопці навряд чи знають. Вони дуже неуважні, завжди заклопотані своїми справами, а, повертаючись з роботи, здебільшого сплять. Я не помітила нічого дивного у П'єрі.
БАСКИЙ: І коли ж ви його бачили востаннє?
ІВОННА: Вчора. І він був геть такий саме, як завжди.
БАСКИЙ (підводячись зі стільця): То на все добре. Мушу йти — справи. (Йде).
Щойно він зникає, ІВАН і МИКОЛА полегшено зітхають, ІВОННА падає на звільнений стільчик.
ІВОННА: Як я втомилася. Стільки неприємностей одразу. Навіщо ви все це казали?
ІВАН: Це він убив Тороса. Нехай і відповідає.
ІВОННА: А якщо не він?
ІВАН (серйозно): У будь-якому випадку, тобі не варто було втручатися. Адже ми не брехали, а брехала ти, а той, хто бреше, дає зачіпки. От він зараз піде до П'єра і побачить того хворого, ледь притомного, це ж одразу кидається в очі. І він запитає себе: чого ж ти одна цього не помітила? Тож, ти привернула до себе увагу й підозри.
ІВОННА: Я опинилася під підозрою, щойно ТОРОСА вбили, адже я — нова стороння людина в його домі. Тому моє становище більш небезпечне за ваше, і все ж я не прагну спересердя підставити безневинну людину.
ІВАН: Наше становище однаково небезпечне щойно хоч одна ланка ланцюга дає тріщину.
ІВОННА (роздратовано): То тим більше треба було обачніше розмовляти зі слідчим! Це ви не стрималися. Це через вашу дурну жагу помсти ми всі напатякали зайвого.
ІВАН (зважено, але зі звірячою люттю на обличчі): Тобі треба було лише не встрявати. І все б минулося без ускладнень. А тепер взагалі невідомо, як минеться. Мало мені було втратити гроші, я тепер, може, маю ще й відповідати за чужі грішки! А ти лізеш зі своїми дурницями, зі своїм жалюгідним П'єром! Яка різниця: вбивав він чи ні, якщо всі ми на гачку? Чи він тобі дорожчий за власну шкіру?
ІВОННА (трохи налякана таким натиском): І все ж таки — це не П'єр.
МИКОЛА: Давайте краще вирішувати, що робитимемо далі. Чи ми можемо вшитися звідси?
ІВАН: Жартуєш? Тут таке закрутилося, що ми вже, мабуть, і не виберемося.
МИКОЛА: Чому? Нехай Івонна залишається — їй вже точно нема куди подітися, а ми — прості заробітчани, блукаємо собі світом, шукаємо, де краще.
ІВАН: Я фаталіст, я знаю, що коліщатка вже зрушили з місця і надалі тільки набиратимуть обертів. Ми встряли, ти вже мені повір. Цей Баский щось відчув і копатиме далі, а того, що він накопає вистачить, аби перехопити нас у будь-якій точці України.
МИКОЛА: То майнемо за кордон. Подамося з сім'ями до Росії, в решті решт. Адже Торос мертвий, і тут нам у будь-якому разі нема чого ловити.
ІВАН (повільно й жорстко): За кордон? Ні, любчику. Вітчизняне правосуддя — це, взагалі, не те, про що варто турбуватися. Не зважай на нього — воно м'яке і поблажливе. Основна небезпека чатує там, де ми годувалися. Тепер нам доведеться виправдовуватися й пояснювати, чому Торос мертвий. І сподіватися, що нам повірять і вибачать — інакше на нас можна буде ставити хрест.
