Усі пернаті, пухнасті, лускаті, шкірясті мешканці лісу, усі гірко смутилися з печалі маленької пташки.
Усі хотіли їй якось допомогти. Але пожежа силилася, довкола жовкло і мертвіло.
Треба було негайно тікати з лісу.
Усі кричали маленькій пташці, що радо їй допоможуть. Тим часом, вона самотньо співала про втрачене кохання:
Де ти моя любове, де ти світоче мій?
Куди поділася моя любов?
Чому ти, Боже, чому, о доле,
Чому воно покинуло мене?
Маленька прекрасна пташка плакала про своє нещастя. Вона самотньо виспівувала пісню скорботи за своїм коханням, поки довкола палав ліс. Одне за одним дерево поглинав ненаситний вогонь.
З неба до неї долинав голос круків:
- Чому ти, пташко, не летиш?
- Лети!
- Якщо ти не злетиш, твоє крильце обпалить вогонь, і ти більше ніколи не зможеш піднятися вгору.
Піднятися вгору? Хіба можна було без того найдорожчого, найгарячішого, найкоштовнішого, найпалкішого кохання. Хіба ж можна підвестися вгору? Навіть, якщо б захотіла злетіти, вона не могла. Крила її не розправляться, ноги її не стануть такими пружними, щоби відштовхнутися і здійнятися вгору.
Усе земне просило маленьку пташку піднятися у небо.
Усе, що в небі, благало маленьку пташку відірватися від землі.
Ось здолу голосять лисиці, зайці, бобри та інші милі звірята:
- Пташко, чому ти не рятуєшся? Рятуйся, рятуй своє життя! Тобі ще жити! жити!
Вона наче не чула їх, а далі ламентувала за минулим:
- Немає більше життя без моєї найдорожчої найлюбішої любові. Вона була для мене як діамант, блискуча, зваблива. Як найсолодший аромат бузку, моє найтепліше гніздечко, моє праве крило, моє друге серденько..
- Маленька пташко, хіба тобі не шкода лісу, нашого рідного дому, нашого притулку, нашого світу?
Маленькій пташці було байдуже на ліс, чи на світ, який у всіх на очах гинув. Маленьку пташку з'їдало зсередини її незмірне почуття туги.
Ліс щораз більше занурювався у вогняний хаос. Дим здіймався високо вгору, оповіщаючи околицю про страшну загрозу, що близилася. Усі звірята зі своїми малятами, кожне лісове створіння втікало від прийдешнього пекла. Кожна рослина тягнулася на волю з нього.
- Маленька пташко, лети! Якщо ти не злетиш, загинеш ти.
- Хiба наступної весни не прийде нове щастя? Хiба ця твоя осiнь навiки? - запитало якесь мудре старе звiрятко, котре багато набачилося за своє життя.
- Не злетiти менi. Гiркота мене сковує, печаль мене тяготить. Хiба щастя моє можна зрiвняти з погодою, хiба весна схожа на кохання? Вона приходить щороку. Вiдцвiтає i втiкає геть.. Хiба кохання схоже на щось, що так недбало залишає?
Хто отруює мою надію?
Ранить душу і вбиває серце?
Розбиває навпіл усе моє життя?
Обгорiлi стовбури дерев падали на землю, здiймаючи вихор iскор. Вiд температури плавилось повiтря, До маленької пташки наближався вогонь. Вiн був нестримний i брутальний.
"Як можна так безтурботно своє життя вогню віддати?", - обмовляли пташку втiкачi iз лiсу.
Ніхто більше не став переконувати маленьку пташку рятуватися.
Її поглинув вогонь. Обпалив спочатку її крила, а тоді вдерся до самого серденька.
"Вона ще вмерла до того, як пожер її вогонь", - казали птахи.
"До того ще, як десь на заході зайнялася пожежа", - гомонiли звiрi.
"Той, хто ніколи не кохав всім серцем своїм, ніколи пташку цю не зрозуміє", - сказала так стара i мудра сова.
