Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46541
Рецензій: 90820

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Вогонь 2

© Алла Марковська, 09-03-2019
Калтокійці тихо, наче безтілесні, йшли поряд із групою втікачів, час від часу зникаючи серед дерев і зʼявляючись знову. У темряві вони на початку лякали ргодкасонців. Та з часом ті чи то звикли, чи то втомилися боятися.
Дивом вийшли за межі мінного поля, не активізувавши жодний пристрій. Хоча довелося у темряві розміновувати декілька вибухових пасток. Гел і Нейл добре бачили у мороці. Зеленоокий калтокієць Ларне зі сміхом доводив тим двом, що вони врешті-решт підірвуться, бо мінери з них, вибачте, ніякі, й єдиний спосіб розмінування, котрий у них виходить ідеально, це вибухнути разом із міною. Гел обіцяв, що якщо підірветься, то подивиться з висоти вільного падіння, чи ті кораблі, що вистежували їх, не впали біженцям на хвіст. Асет жартував, що, виявляється, у старих завжди є чому повчитися. Він добре розбирався у вибухових пристроях. Та до гравітаційної міни з активізацією на людську форму, його поки не пустили.
Ргодкасонці жахалися, чуючи специфічні перемовини вояків, дивуючись, як можна жартувати у такі хвилини, коли смерть не тільки йде за ними слід у слід, а й лежить під ногами та ще й пливе у повітрі.
Мерог усе хотів запитати, чому не можна викликати Джарек, хто може блокувати корабель, оснащений найкраще у відомому йому Всесвіті, та гордість змусила мовчати. І спробуй піймати тих калтокійців зараз. Ргодкасонці бачили у темряві, але не достатньо добре. Тому більше покладалися на звіриний зір калтокійців.
Ленора на прохання чоловіка не відходила від нього, окрім тих випадків, коли йому доводилося знешкоджувати міни. Але тоді поряд із нею стояв Делк, оберігаючи дружину командира.
Вона знала усіх із цього загону. Всі вони були з флагмана на імʼя Джарек. Той самий Джарек, на який так хотів розраховувати Мерог. На Джареку вона жила з чоловіком останні десять років. Після того, як втекла від першого чоловіка – принца Мерога і свого батька, не витримавши шлюбу за розрахунком.
Нейл, прес-аташе. Гел називав його братом. Казали, що він із давньої планети Леллілата. Нейл – кристалик, наче складений з дрібних діамантів, та може, воно так і було. Зростом близько шести фрето. Біла шкіра, довге біле, зі сріблястим блиском, волосся. Очі дивного кольору з фіолетовим відтінком і такі світлі, що здавалися прозорими кристалами.
Його співвітчизник Асет, офіцер, розвідник, підривник. Зовні дуже юний, худорлявий, навіть тендітний, наче завжди замріяний і відсторонений, трохи соромʼязливий.
Зеленоокий рудий зі світлою шкірою – Ларне, давній з планети Леліта. Диверсант. Зростом шість із половиною фрето. Основний склад організму – білки та вода. Простий органік.
Знала вона й Дкарта – белкійця, у нього була темно-синя гладенька шкіра, правильні риси обличчя, великі, суцільно темні очі, довге пряме темно-синє волосся, зазвичай стягнуте у густий хвіст, хоча зараз розпатлане і чорне від пороху. Тіло Дкарта складається з органічних сполук того ж білка і води, але його організм укріплений кремнієвими клітинами. Чим він займався на кораблі, вона так і не зрозуміла. Начебто розвідник, диверсант. Зростом белкієць під сім фрето. Нижчий за чорношкірого фета, також органіка, ящера, що зараз, аби не привертати увагу, був у формі людини.
Насправді фет на імʼя Делк – ящір. Має сірий колір шкіри, чотири руки, зростом у девʼять фрето. Також перевертень, котрих на Над тепер так боялися і ненавиділи.

Ліс здавався зовсім темним і ворожим.
Гел виник біля дружини, взяв її за руку.
– Як Айре? – запитав.
Вона усміхнулася, стисла його пальці:
– Йому сподобався і дідусь, і поні, й зелена трава. Усе, здається, одночасно. Моя бабуся взагалі ходить за ним, наче привʼязана, й дивиться як на диво. Навіть не знаю, як забиратиму його звідти. Але він вже хоче до тебе.
– Я також хочу до нього, – посміхнувся Гел.
– Батько випросив тобі прощення у короля. Хоче з тобою познайомитися, – одночасно і з сарказмом, і з сумом сказала Ленора.
– Ваш король мені вибачив? – посмішка Гела стала хижою. – Надзвичайно. Наче тягар із пліч. Хоча несподівано. Прощення – це якийсь політичний хід. Чи не хоче аж так нахабно протистояти моїй планеті?
– Може, він помітив, що у Всесвіті неспокійно, і вирішив бути твоїм союзником? – сказала вона зовсім тихо.
– Ти мій маленький дипломат, – розсміявся Гел. – Доведеться витримати знайомство з твоєю вінценосною ріднею. А було так спокійно...
– Ти постійні рейди та абордажі називаєш спокоєм? – здивувалась вона.
– Значно небезпечніше при королівському дворі: ніколи не знаєш, звідки вдарять.
– А я там виросла, – Ленора гордівливо задерла голову, – вчилася дипломатії на іграх придворних інтриганів.
– Тільки не застосовуй таку дипломатію до мене, – застеріг із посмішкою він.
– Я знаю, що твій досвід куди глобальніший, тому буду застосовувати жіночі чари. Що ти там не любиш? Побутову магію? – перевела розмову на жарт.
– Придворні інтригани можуть тобою пишатися, – відповів він жартівливо.
– Я їм передам твій комплімент, – засміялась Ленора: зараз було так спокійно поруч із ним, наче на прогулянці в якомусь спокійному парку на мирній планеті.
– Обовʼязково, – погодився він. – Їм полестить моя похвала.
– Ще б пак, – сміялась вона.

Постріли вибухи й крики пролунали, здавалося, зовсім близько. Ленора побачила заграву.
– Ми йдемо туди, – жінка вказала у напрямку страшного гуркоту.
– Обійдемо, – запевнив він, та несподівано зупинився і поспіхом скомандував: – Заляжте поміж дерев і не ворушіться. Чекайте на нас.
Гел посадив дружину біля високого дерева, мить тримав її руки, подивився в очі, посміхнувся. Поцілував. Мить, і ось уже махнув рукою до Нейла. Ларне жестом – долоня до землі – наказав чекати. Щез у темряві. Нейл стрибнув за Гелом.
– Що там? – запитала Ленора у Ларне.
– Якесь поселення, – відповів калтокієць. – Тільки от над ним кораблі Братерства і загальне поле захисту з ними на одній хвилі, що, звісно, не дивно, зважаючи на ситуацію. Коли ми відійшли від місця падіння, там зʼявилися їхні кораблі. Чомусь вони за вами полюють. Через принца, чи що?.. Та на всяк випадок тримаємо магічне силове поле, щоб тепловізори нас не зафіксували.
– Навіщо їм Мерог? – здивувалася Ленора.
– Тих інтриганів хіба зрозумієш? – знизав плечима калтокієць.
Несподівано підвівся, наказав Ленорі не рухатись. Махнув рукою іншим трьом, і вони, як і Гел з Нейлом, розчинились у лісі. Ленора відчула страх. Неначе вмить залишилася зовсім сама, в оточенні ворогів. Струсонула головою, відганяючи ті думки.
Ктр і Мерог від цікавості забули про втому, не стрималися і тихо пішли у бік, звідки чулися постріли.
У темряві за могутніми деревами вирував вогонь. Страшний гул чувся навіть у лісі. Пролунало кілька вибухів і пострілів, почувся свист куль, скрегіт лазерів, крик, плач. Два кораблі випустили ракети, спаливши вщент маленьке село, та зникли у темряві нічного неба.
Зачарований видовищем, Мерог ішов на вогонь. Там, наче у шаленій, гротескній виставі, на першому плані бігали, падали, молилися людські силуети.
Гел вхопив його за ногу і повалив на вологу траву.
– Куди ти, принце? – зашипів, і до другого любителя швендяти по району зачистки: – Ляж, Ктр, у них прилади нічного бачення, – потягнув на землю і командира миротворців. – Зараз шмальнуть із гранатомета: довго до купи збиратися будемо.
– І ви нічого не зробите? – запитав Мерог, нажаханий страшним видовищем.
– Твої пропозиції? – криво усміхаючись, запитав Гел.
– Потрібно їх рятувати! – запально шепотів Ктр.
– Кого? – вже з жалем запитав Гел. – Там майже всі загинули, – зітхнув, схиливши голову на руки, тихо наказав: – Поверніться до своїх, не заважайте, – а тоді стрімко підвівся і стрибнув у високу траву, що оточувала містечко.
За ним метнулося ще пʼять тіней. Наче зграя звірів. І щезли.
Ктр так і не встиг запропонувати себе у помічники. Йому було якось неприємно усвідомлювати, що калтокійці вважають його біженцем. Адже він готувався до війни й щось також уміє.
Шестеро вцілілих добігли до лісу. Говорили про тіні, страшні невловимі силуети, від дотику яких падали ополченці. Якісь не людські тіні. Чи, може, мстиві духи. А чи то латори. Латори, що напали на поселення. Не вірили, що латори могли врятувати їх від вбивць.
Мерог і Ктр зустріли втікачів. Відчули себе потрібними. Допомогли надійцям дійти до місця, де ховалися ргодкасонці. Бідні люди, обпалені та поранені і кулями, і ножами, попадали у траву біля ргодкасонців. Медики взялися допомагати пораненим, та у них не було навіть найпростіших засобів. Могли тільки обмивати рани, зупиняти кров та перевʼязувати рани смужками розірваного одягу. Енергетично лікувати у медиків не було сил.
Пройшло лише трохи часу, коли втікачі наважилися розпалити багаття. У великому листі місцевих дерев принесли води. Воду знайшли легко: з гір текло багато річечок, і ргодкасонці відчували їх.
Повернулися калтокійці. Гел поглянув на багаття. Ніхто не помітив, що він зробив: чи рукою махнув, чи щось кинув у вогонь, та полумʼя змерхло. Навіть розпечене вугілля вмить почорніло.
– Ви б ще поробили смолоскипи і вийшли помахати на узлісся! – тихо риркнув Ларне до Ктра.
Гел тим часом коротко наказував:
– Залиште цих людей, нам треба йти. Надійці попіклуються про своїх. За ними прийдуть горяни. Заберуть до себе.
– Але ж горяни – вороги цих нещасних! – здивувався ргодкасонець Ктр.
– Даертессс, – тільки й лайнувся калтокіець, звернувся до Ленори: – Люба, збирай своїх. Ви не можете тут залишитися. Не бійся, цих людей не кинуть у біді.
– Але ж вони тут загинуть! – озвався Мерог.
– З нами вони загинуть швидше. Піднімай своїх людей, прошу тебе. Йдемо. За нами полюють, і я не розумію, чим ми завинили.
– Але ж наш обовʼязок рятувати людей! – крикнув Мерог.
– А мій обовʼязок рятувати вас! – різко відповів Гел.
Мерог затулив рота.
Надійці затихли, заховалися за деревами. Вони боялися тих, хто видавався їм латорами, тих, хто врятував їх від смерті.
Дівчина і хлопець, надійці з космодрому, що йшли з утікачами, підбігли до Ктра.
– Не йдіть! Ми без тих, чорних, тут усі помремо! – заплакала дівчина.
– Вас врятують, – Ктр повторював слова калтокійця, хоча не зовсім вірив у те.
Гел порухом руки наказав хлопцеві підійти:
– Прискор своїх. Боюся, ополченці встигли відправити сигнал на свою базу.
Хлопець ошелешено дивився на чужинця.
– І викинь той телефон. Ополченці тут усе прослуховують. Ми підемо, і ніхто його сигнал більше не блокуватиме.
Хлопець почервонів, прошепотів:
– Вона мені цього не пробачить.
– Ти, головне, врятуй її, – Гел подивився на хлопця, мов на щеня, що заблукало. – А там вже якось розберетесь, – і відразу ж гримнув на Ктра: – Йдемо. Рекомендую навіть бігти.
– А, може, з нами?..
Гел тільки заперечливо похитав головою.
Слідом за прибульцями ніхто з надійців не пішов. І без того налякані люди намагалися бути якомога не помітнішими для дивних латорів.

Далеко не відійшли, може, сім чи вісім фредо. Прожектори раптово вдарили по очах. Осліпили на мить.
– Ляжте! – чи то крикнув, чи загарчав Гел.
Стомлені ргодкасонці слухняно попадали, посідали, полягали у мокру від роси траву. Калтокійці залягли на кордоні світла від прожекторів. За спинами і з боків також линули сліпучі промені. Стало світло, наче вдень. Біженці сховалися за поваленим великим деревом.
Нейл підповз до Гела.
– Як? – здивувався він. – Як нас так швидко знайшли?
– Не знаю... – спантеличено знизав плечима Гел і міцніше стис руку Ленори.
– Вони вперті, – з іншого боку підповз Ларне.
– Аж надто, – погодився адмірал.
– Гел, може, ми тут перечекаємо? Вони відлетять, – шепотіла Ленора. Їй чомусь стало так страшно, що здавалося, ніби від ляку зупиниться серце.
– Хотів би я, аби так і було, – він повернувся до неї, обійняв. – Але вони все-таки, як виявилося, полюють на нас. І вони знають, що ми тут.
Підповзли інші троє. Коли очі звикли до яскравого світла, навіть побачили між деревами з різних боків навколо себе пʼять сріблястих бойових кораблів із символами Братерства: три золоті кулі на тлі трьох срібних кол. Кораблі навсібіч світили могутніми прожекторами, намагаючись прогнати рятівну темряву з надійського лісу. Навколо кораблів літали малі винищувачі.
– І це все для того, щоб забрати у нас ргодкасонців? – здивувався Гел.
– Забагато їх, – з усмішкою означив Ларне.
Мерог хотів було підвестися.
– Куди ви? – Дкарт затримав його. – Хочете, щоб вас першим розстріляли?
– Ми не воюємо з Братерством, – здивувався Мерог.
– От воно й без оголошення війни кулю вам у лоба пустить, – із жалем у голосі рикнув Делк.
Мерог застиг, тільки бубонів:
– Таки втягнули у військовий конфлікт.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Вогонь

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Рєпін, 14-03-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 10-03-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.32862591743469 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …