Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2545
Творів: 46140
Рецензій: 90197

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Боротьба

© Гура Андрій, 09-02-2019
(мій перший твір - альтернативна назва "Украдене щастя")

Вже закінчилося гаряче літо. Все ще світило сонце, але були поодинокі хмари. В цю пору пожовтіло лисття і золотисті листочки падали на землю. Цілина. Її безкраї простори завжди заворожували людей своєю красою. Подекуди були невеликі острівки з дерев, а посеред них все ще були сліди першої війни між імперією Теган і нашим маленьким королівством Дранлик. Про ту бійню зараз вже ніхто не розкаже, а навіть, якщо попробує, то йому швидко закриють рот. Наша рота останнє, що залишилося від тієї, раніше могутньої, армії, яка змогла стримати натиск ворожих військ. Ця війна вже друга в історії і... мабуть вже остання. Ми останній оплот нашого маленького клаптика волі і радості - свого королівства. Звичайно, малесенька країнка, що зайняла всю невеличку долину Нод, хіба ж вона могла існувати? Оце і є кінець - поразка у війні!? - ще раз запитав я себе. Я вже давно у думках здався, та чомусь все моє єство говорить мені: "ти, що запроданець!?". Ні я просто думаю як спасти своїх бійців. Я все ж їхній командир. Аж самому стало жалюгідно дивитися, як майбутній герой може мати такі думки. Я утішав себе, та на душі так і не полегшало.
Нам висунули угоду. Це було більш схожим на помилування. Того гінця аж розпирало від гордості за свою імперію. Та хіба в мене не має тієї ж гордості за свій народ!? Хмм... а в принципі це добре любити і пишатися своєю країною. Той посланець, після своєї промови з возвеличенням своєї ненажерливої імперії, задав нам лише одне питання і дав час на роздуми до світанку. Прийняти бій і всім полягти, чи здатися? Це питання звучало в моїй голові з тих пір, як він залишив нас. Сьогодні сонце зійде для нас востаннє. Та ні! - тримаючи клаптик паперу промовив собі я. Цей шматочок мені залишився від діда. "Віддай або не повертайся" - дивно чому він вирвав мені саме цю частину листка з книжки? Це... здається, уривок з оповідання "Украдене щастя". Я ще раз глянув на те місце, де вже третій день ми тримали облогу і знову подивився у вікно, чи не сходить раптом сонце. Жахіття, чому в цій криївці такі брудні вікна!? Якщо ми здамося, то мабуть мені дадуть якусь посаду і затишний кабінет. З моїми то навиками комунікації я швидко сподобаюсь імператору - подумав я дещо гумористично. Я вийшов на вулицю. Вже почало світати, пора вирішувати! Всі були втомлені і спали, на вахті залишилось двоє найбільш стійких бійців.
-Рядовий Тартар
Покликав я одного з них і він одразу ж прибіг. Видно моя закалка! Я усміхнувся. Він так і не розумів, що відбувається - думав, що ми виграєм!
-Скільки в нас ще є часу на роздуми?
-Хвилин десять!
Я ще раз поглянув на виднокруг. Тепер мені вже не заважали ті паршиві вікна.
-У нас є білий прапор?
-Ні!
Я знав, що у нашій армії не було таких стягів і мало, чого білого. Все ж наш девіз був: "воля або смерть". Я, не довго думаючи, зняв свій мундир і дав йому в руки свою сорочку.
-Розбуди всіх і візьми та підніми замість прапора!
Він подивився на мене зі злим виразом обличчя, та не став перечити. Що ти дитино знаєш про життя? Тобі ж ще й двадцяти нема! Він неспішно почвалав до невеликої оглядової вишки і ввімкнув рупор, поволі піднімаючи наш новий "стяг". Всі одразу ж пошикувалися. Я вийшов на так званий плац й ще раз подивився їм у вічі. Вони розуміли, що відбувалося та ніхто так і не наважився сказати й слова. Ми тихо стояли і обмінювалися поглядами. Той нездалий рядовий, що заснув там чи, що? Не даром його звати Тартар. Скільки можна мене бісити!? Я чув як хтось, стиха, собі під ніс, співає наш гімн, та не міг зрозуміти хто. Ось нарешті моє вбрання гордо майорить на нашими укріпленнями! Перші промені сонця вже показалися зза горизонту й ми ще раз побачили як сходить той великий білий шар. Дивно, небо було чисте, хоча зовсім недавно... точно я ж був в криївці, тому й так здавалося. Ось і кінець? - подумав, я не знаючи, що далі з нами буде...
З того часу пройшло вже 30 років. Я знову опинився на цьому місці. Тепер я зрозумів чому мій дідо дав мені цей клаптик. Як він знав, що так трапиться? Віддай життя або не повертайся на місце зради! Я не хотів сюди повертатись, мабуть, було б краще тоді полягти аніж сьогодні згадувати те все. Я вийняв з кишені вже теганського мундира той папірчик і емоції знов нахлинули. Я стояв у затишній палатці головного воєводи, тепер вже не вільного Дранлика, а провінції Дранлик. Ну і що, що я зрадив? Головне, що людям в моїй землі чудово живеться! - чуть не викрикнув я. Хмм... що ж робити з тими повстанцями? Для чого вони б'ються, якщо знають, що їх чекає лиш поразка!? Я поглянув у вікно. Яке ж воно чисте і прекрасне, не даремно я заставляю їх мити! Наказ вже нового молодого імператора був чіткий: "всіх повстанців або вбити або заслати в тюрми, не залежно від того, чи вони здадуться!". Та вони й не збиралися йти в полон. Еех хлопці... повірте... краще вам загинути. Я знав які умови в Теганський в'язницях. Я вийшов на вулицю. Погода була така ж як і тоді, сонце, здавалося, сходило повільніше ніж завжди. Була пізня осінь. Я знову поглянув на те місце де були окопи цих борців за незалежність. Над ними до сих пір майорів дранлицький стяг. Вже зявилися перші світанкові промені. Та я так і не наважувався віддати наказ артилерії. Вони б вмить зрівняли там все з землею. Я ще раз поглянув у бінокль, щоб переконатися в тому, що вони не вивісили білий прапор.
Що це!? Ні хлопці ви не знаєте, що робите!!! Я побачив, як якийсь хлопчина ліз на вишку. В нього в руках була якась світла тряпка! Ні друзі ви не повторите моїх помилок! Хутко зібравшись з духом, я крикнув артилерії:
-Вогонь!
Вже через хвилину на тім місці лиш димілися поодинокі вогні від снарядів. Я не дав їм зробити те саме, що й я... я знову зрадив? Чи, можливо, спас від цього тягаря? Дранлик, ти вже не будеш таким, як тоді... ти тепер частина Тегану. Я хочу забути те все та... пам'ять мене картає... Я знову зайшов у свій намет, дістав револьвер... Усе моє тіло було в холодному поту. Один рух... один рух пальцем мене відділяв від пекельних мук і мук цієї зради.
- Пане воєвода! Вам телеграма!
Я розгорнув конверт. Хмм... імператор. "Вітаю" - всього лише одне слово? Мабуть, це він так підбадьорював мене. Цього дня повинні були піти у друк посібники з історії, в яких про мене писали, як про героя Дранлика. Я герой? Пропаганда, що зрівняється з її силою? Я ще раз поглянув на пістолет і стиха промовив до себе: "Я ще потрібний, щоб ніхто не повторив мою помилку"
Я знову витяг той, протертий часом, шматочок паперу. Я украв своє щастя! Тепер картання не покинуть мене! Я поволі пішов на плац, де мене так радісно вихваляли. То хто ж я - герой чи зрадник?...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Щєпкін Сергій, 10-02-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 3.3252091407776 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …