Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46537
Рецензій: 90813

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Біла пустеля

© Гура Андрій, 09-02-2019
Зима. Якісь невідомі землі за полярним колом!? Це Канада. Її безкраї простори і ліси, всипані снігом. Навкруги, напевно, в радіусі ста кілометрів, а то й більше, немає жодної живої душі. Я не даремно сказав "живої", дорогою я був знайшов один труп, який лежав у снігу в зруйнованій будівлі. Навіть боюсь уявити, що з ним сталося. Недавно чув як виють вовки, одного навіть бачив здалеку. Звичайно, я знаю, що вони майже не нападають на людей, але мені страшно від цього слова - "майже". Вже йшов тринадцятий день моїх блукань цими лісами. Кажуть, що людина не може жити без їжі та води. Люди! Ось без чого насправді не може жити людина. Виживати так, а от жити ні. Мабуть, тільки потрапивши сюди, куди не ступала нога людини, можна усвідомити всю необхідність спілкування, чи просто відчуття, що ти не один. Хоча, вираз "не ступала нога людини" не зовсім підходить для цієї місцевості. Тут, скоріш, варто сказати, що всі ноги, які тут ступали, тут і залишились. І ця думка мене не покидала. Вона переслідувала мене від тоді, як я сюди потрапив. Чому я повинен вижити, якщо до мене це нікому не вдавалося? Хоча, якщо брати по правді, то мене й не сильно щось і тримає в цім світі. Сім'я? Ні, я неодружений. Батьки? Теж ні, вони загинули, коли я був ще малий, а бабусі й дідуся я не мав. Можливо... Друзі? Не думаю, я мало з ким спілкуюся. Приходжу на роботу, сідаю за своє місце і так аж до кінця зміни, я навіть обідаю на самоті. До того ж вдома, в мене немає ні тваринок, ні навіть рослинок ніяких. Від цієї думки мені стало ще більш страшно. Невже в мене немає нічого, заради чого я б жив. Можливо, це й добре. Так моя смерть не завдасть нікому болі. Чому це я здався? Чому думаю про смерть? Куди поділася моя жага до життя, чи може її ніколи і не було?
Серед всіх цих думок, я не помітив, як почало смеркати. І знову пора шукати місця, де б заночувати. Цікаво чи буде цієї ночі хурделиця? Два дні тому, я весь промерз, коли вона раптово пачалась. Я не хочу знову марно витрачати сірники, яких в мене і так мало, для того щоб зігрітися. Думаю, варто пошукати якусь затишну місцину. Аж самому стало смішно після слова "затишну". Де ти бачиш тут хоч щось, що можна було б назвати затишним! Я ще раз оглянувся і побачив невелику хатинку. Нарешті! Подумав я. Поволі чвалаючи до неї, не через втому, а скоріш, через те, що сніг був майже до колін, я роздумував про те як я спокійно поїду додому і в тепленькій квартирці буду пити теплий чай. Мені здалося дивним, що біля хатинки зовсім не було розчищено від снігу, та я себе втішав думками, що це через вчорашній сильний снігопад. Відкривши двері, й зайшовши до середини, я одразу зрозумів, що тут давно ніхто не проживає. Такі хатинки іноді трапляються тут. Раніше, в них приїздили мисливці і полювали на диких звірів, та зараз цим ніхто вже не переймається. Сюди не веде жодна дорога. Мені стало так холодно від тієї самоти, яка панувала в цих краях. Я приляг на підлогу і закутався в спальний мішок, бо боявся, що в тому ліжку, яке було в будиночку, можуть бути всякі "комашки", а мені не потрібні лишні проблеми. Наступила ніч. Навіть тут, де мене захищали стіни, я все ще чув звуки диких звірів, що доносилися з вулиці. Я подумав, що це перша, а може і єдина ніч, коли мені не потрібно боятися, що мене розбудить, якась морда, гризучи мою ногу. Заставляючи себе заснути, я ще раз в умі перерахував, що в мене було з їжі та інших речей. Вже заморожена тушка кролика, якого мені вдалось спіймати на днях, дев'ять сірників... ще є невеличка пляшка вже замерзлої води. Я її отримував, топлячи сніг на вогні. Так, з їди там... хмм... щось ще має бути. Не буду зараз лізти в ранець, лише щоб подивитися. Заспокоївши себе думкою, що мені все ж вдастся відшукати людей, бажано живих, я заснув.
Проснувся я вже коли був ясний день, а небо було чистим. Як чудово. Нарешті мені не прийдеться марно витрачати час, щоб перечекати хуртовину. Вони тут наступають так несподівано й швидко, що не завжди можеш швидко знайти укриток, як вже нічого не видно, через снігопад. І так, куди ж піти? Згадую все що пам'ятаю зі школи і фільмів про виживання. "Мох завжди росте на півночі!". Що за дурня! Де я тут в снігу нарию мох. Вони б ще вчили, як по погоді пори року визначати. Я подивився на якусь гору... подумав... і вирішив піти в іншу сторону. Навіщо мені пхатися на ту вершину. Звичайно, звідти я міг би оглянути всю місцевість. Але ризик зірватися зі скелі, чи напоротися на якусь лавину, переконали мене, що це погана задумка. Поле не таке вже й часте явище тут. Та це був найкоротший шлях до берега. Я знав, що ідучи кудись на захід, я вийду до моря, а можливо, й океану. Я пішов полем. Воно було таким безмежним і пустим. Навколо вирувало життя. Лисиці копалися в снігу в пошуках мишей. Всякі олені теж вибігали з лісу і так само швидко туди тікали. Якийсь одинокий вовк пробігав неподалік, побачив мене, й перелякано втік. Чому всі звірі так бояться людей? Мабуть, вони можуть бачити до глибини душі те, що закрито в людях. Та зараз мені це вже було не важливо. Найбільше мені хотілося просто з кимось поспілкуватися. Сісти поговорити по душам. Я ще ні разу відкрито з людьми не говорив, а зараз, здавалося, готовий був вилити всю душу. Я йшов і знову задав собі питання. Для чого я живу? Я, окрім роботи і вилазок в місто на прогулянку, нічим не займався. Можливо я просто старію? Ага звичайно старію, в свої то 25! - саркастично відповів я сам собі. Ніколи, так сильно не задумувався про такі глибокі питання. Мабуть, це на мене так впливає ця "пустеля", де немає людей. Атмосфера самотності знову огорнула мене.
Ідучи так, я не помітив, як доплентався до побережжя. Ура! Подумав я. Стоп, чому це я так радію? Я ж навіть слідів цивілізації не бачу. Варто зробити привал. Мій шлунок підказував, що в мене більше шансів зійти з розуму від голоду, ніж померти від холоду... Поволі, знімаючи з плеч ранець вже замерзлими руками, я думав де назбирати хмизу для багаття. На побережжі все таке вологе. Знявши наплічник, я поставив його біля обриву. Береги тут бувають скелястими. Я ще раз оглянувся, шукаючи повалені дерева, або хоча би невеликі кущики. Чому в сосен гілки ростуть так високо!? Під одним деревцем, я помітив невеликий кущик. Хоч щось - подумав я. Підійшовши й назбираравши гілочок, я вирішив спочатку віднести їх до місця мого привалу, а потім шукати дрова. Раніше я, тільки но бачив їх, одразу ж брав і пхав собі в сумку про всяк випадок. Йдучи до свого ранця, я помітив, що його нема. Він точно був тут! Я, без сумніву залишав його на цім місці! Одразу зрозумівши, що він упав зі скелі, я розгнівався і разом з тим засмутився. Та шлях би тебе трафив!!! Викрикнув я. Відлуння прокотилося десь далеко поміж тих гір, що були навколо. Мої ноги підкосились і я впав навколішки весь у сльозах. Невже це і є кінець? Ця пустеля відняла у мене останнє, що могло б допомогти мені врятуватись. В тім ранці було все так необхідне мені: сірники, спальний мішок старий металевий кухіль, ба навіть рукавиці, і ті я тимчасово поставив до зовнішньої кишені. Ти відняла у мене все. Крижана пустеля. Шматки криги пропливали повз берег, а я і далі не міг підвестись, щоб йти далі. Та і який у цьому зміст. Це змінило би тільки місце моєї смерті. Та все ж надія... Я її вже втратив? Мабуть, та можливо... Ні таки точно я повинен знайти людей! Я піднявся й почав шукати спуску до води. В моїх думках ще жила думка, що можливо тут пропливатиме якесь риболовне судно. Вони не наважуються підпливати близько до криги. Але все ж можливо... Уже, спустившись і йдучи по кризі, в мені знову почали вирувати спогади про минуле. Я вже почав забувати ті події, які були до моєї зустрічі з цими безкрайними землями. Канада, чому в такій великій країні так мало людей? Мабуть, ця одинока й недоторкана природа зламала дух не одному мені!? Йдучи просторами замерзлого моря, я поглянув в небо. Його блакить зачаровувала думки багатьох відчайдухів. Вони робили все, щоб ми могли літати, та більшість з них так і не змогли втілити свою мрію. Літак моєї надії теж давно упав.
Холод пробирав мене до костей. Я розумів, що сьогодні я в останнє бачу сонце і цей вечір буде останнім моїм спогадом. Той великий білий шар, що завжди світив у небі. Він вже не давав тепла ні мому тілу, ні моїй душі. Не так я собі уявляв останні мої дні. В мене було тільки одне бажання - почути таке жахливе, але й таке необхідне слово "Прощавай". Я так хотів, щоб хтось мені його наостанок сказав. Люди, чому вас немає, коли ви такі необхідні? Сонце вже давно скрилося за виднокруг. Ніч. Я, як міг, старався насолоджуватись своїми останніми хвилинами і втішав себе думкою, що я мабуть найбільше зі всіх протримався. Чотирнадцять днів! Рекорд! Я усміхнувся, як жаль, що про це так і ніхто не дізнається. А може і добре, хай для інших ця думка теж буде останньою утіхою.
Я вже не міг йти далі. Упавши на землю, я все ще боявся заплющити очі. Холодна пустеля, скільки життів ти ще забеш? Я зламався! Ти перемогла мене! Й останнє, що я побачу, лежачи на спині в снігу на цій кризі, це безкрає небо всипане зорями. Вони побачать мій останній подих. Самотність, ось, що справді ламає дух людини!..

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Той, що греблі рве, 10-02-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93106293678284 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …