Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46234
Рецензій: 90339

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Тонкі вуста

© Олександр, 10-01-2019
Мовчать...
Всі мовчать...
Дивляться: хто у вікно, хто на підлогу, хто в книжку - будь-куди, тільки не на мене…
Бо краще роздивлятися на стелі муху - якої там немає, - і усміхатися їй, ніж споглядати як я...
Все бачу!..
Багато розуму не треба, щоб зрозуміти, чому вони так поводяться - вчителька ж бо поряд!..
Яка вже й сама не рада своїй слабині…
Сподівалася, мабуть, що все буде як з іншими - вийшов, відповів, отримав оцінку й можеш сідати?..
Чого вона від мене чекала, якого такого дива?..
Хіба не знала, що я не такий, як всі?..
Хіба не могла, як раніше, мовчки поставити “добре” й викликати наступного?..
Бо ніколи такого не було, щоб я не вивчив заданого…
І їй про це відомо...
Тож завдяки її забаганці, стою тепер перед усіма, скрегочу зубами, очима підморгую, і готовий зникнути, провалитися куди-небудь, тільки щоб не тут, і не зараз бути...
...Десь там, в глибині, розумію, що дарма я так на вчительку в’ївся. Їй хотілося всього лишень дати мені шанс відчути себе звичайною, нормальною людиною. Яка не тільки їсть, п’є, спить та ходить, як всі інші, а вміє також і говорити, висловлювати свої думки не гірше, ніж це роблять однолітки…
Та якби ж то так!..
І вони всі про це знають. Ті, хто усміхається, коли дорослі поряд, щоб наодинці кривлятися, наче перед мавп’ячою кліткою. І ті, які з розумінням ставляться до моєї вади й не показують, що їм незручно зі мною. Хоча, може вони теж подумки регочуть - я ж не залізу їм в голову, не прочитаю їхні думки!..
Ненавиджу!..
Всіх ненавиджу!..
І насамперед себе...
Правильно казала моїй матері її сестра: “Він же в тебе виродок, подивися на нього! Він же неповноцінний!..”
Мати потім довго з тіткою не розмовляла, та хіба від того щось змінилося?..
Нехай не такий потворний, як Льоньчик з того боку долини, та все одно меншовартий...
...На Льончика, коли його накривало судомами, навіть мені було незручно дивитися. Бажання говорити й неспроможність зробити це прийнятно для людського вуха та очей спотворювало його обличчя так, що Квазімодо поряд з ним виглядав би красенем. Мені було шкода цього дорослого дядька, що ходою перекривляв кривеньке каченя, і говорив, наче корова жуйку пережовує - повільно, протяжно, зі слиною, яка скапує з рота...
В порівнянні з ним я виглядав Цицероном, і мені, хлопчаку, інколи хотілося захистити його від інших, чимось допомогти...
Втім, що я міг?.. Коли одного разу по телефону він спробував викликати майстра, щоб той полагодив зламаний телевізор, я був поряд. Так збіглося. Зрозуміти його мову не всякий зміг би, а тут ще й слухавку по той бік взяло якесь нетерпляче хамло. Мені добре було чути, як воно кричало: “Що ти все “ну”, та “ну” - жінці своїй “нукатимеш”, або мамці! Скажи нормально - чого тобі треба? Не марнуй мій і свій час!..”
Я бачив, як у Льончика затряслися руки, лице спотворила гримаса - чи то болю, чи то намагання сказати щось...
Не знаю, чому я вихопив у нього слухавку. Мабуть, згадка про маму, яку він поховав недавно, спонукала до цього. А може підслухана колись розмова, в якій він зізнався товаришеві по пляшці, що з жінкою ніколи не був. Як там не було, але я розізлився й виказав тому “майстрові”, все що думав. І жодного разу не запнувся, не спіткнувся об яке-небудь слово, чи букву. Аж поки не перепитали мене, хто я, і що мені потрібно. Бо тоді відразу ввімкнувся запобіжник, і…
Я знову злякався!..
Я не зміг сказати те, що від мене хотіли почути…
Не зміг!..
Нормальним людям не зрозуміти, як це - не відповісти на поставлене запитання, або не повторити слово в слово звичайну фразу? Це ж просто - говори і все! Це - як дихати, це - як…
Не були вони в моїй, чи Льончика, шкірі, тому не зрозуміють…
Ненавиджу!..
Чому іншим дано, а таким як я - зась?..
Хіба ми не з однієї планети - дві руки, дві ноги, - що у нас не так?..
Хіба ми не хочемо спілкуватися, говорити нормально, як усі?..
В чому вина Льончика, що навіть щире його “дякую” виглядало, наче відверте глузування над співбесідником?..
Бо таким його створив Бог?..
А що ж то за Бог, який одним дає, а інших обділяє?..
Ще й називає нас дітьми своїми - ми швидше пасинки його, ніж діти…
...Мати, коли заговорив так при ній, надавала мені по губах. Потім пригорнула й сказала, щоб замарно не згадував Бога, бо ми не знаємо його задумів. Можливо, якби я був нормальним, то в майбутньому кудись би вліз зі своїм язиком - в бандити, чи в депутати, - і хтозна, чи залишився б живим. Бог відібрав мову, щоб відвести від мене щось лихе - так вона говорила...
А мене він спитав, чи хочу я цього?..
Чи бажаю зустрічатися з дівчиною, замість того, щоб сидіти дома й читати мовчки книжки - він про це у мене поцікавився?..
Навіщо ті книжки, навіщо все те знання, якщо я не зможу його нікому передати, якщо на нормальну роботу мене ніколи не візьмуть?..
Бо немає нормальної роботи без спілкування…
Та й життя без нього теж нормальним назвати важко…
Втім, кому я це все скажу, кому воно потрібне?..
Стороннім це не болить, у них свої проблеми...
Тож понервуюся подумки, а потім засуну язика в дупу й удаватиму із себе дурника…
Бо так легше: на будь-яке запитання знизувати плечима, мовляв, не знаю; на вечірці сидіти в кутку й спостерігати, як інші хлопці фліртують з дівчатами. Бо ти лише вмієш мовчки усміхатися, а їм балакучий потрібен. Щоб соловейком щебетав, щоб…
Розумію, що їхньої вини в тому немає, що можливо теж поводився б так само, якби нормальним був...
Якби...
...Тоді не зміг відповісти “майстру” - слухавку вимкнув, не дивлячись, віддав її Льончику, розвернувся й, покусуючи губу, пішов геть. Льончик щось мукав мені навздогін, та я не спинявся, щоб його зрозуміти. Навіть якби й зрозумів, все одно допомогти не зміг би. Зовні нормальний, а всередині такий же каліка, як і він…
...Льоньчика через два місяці в телятнику, де він сторожував, звабила п’яна молодичка. А через тиждень повідомила, що чекає від нього дитину. Люди кажуть: захотіла його  хату прибрати до своїх рук, а завагітніла невідомо від кого. Льончик, як дізнався про це, вкоротив собі віку - перекинув мотузку через бантину, а вранці його з посинілим язиком знайшли телятниці…
Я тоді саме виїхав до міста - вступати до коледжу. Мати вже потім, коли приїхав на канікули, розповіла цю новину. Вона підкидала в плиту дрова й розповідала. Я ж мовчки слухав, дивився на вогонь і думав про те, що Льончик тепер вже напевне знає, чи Бог є...
А хата його й досі стоїть пусткою...
...Кажуть, що це “дитяча” хвороба - як виросту, вона пройде сама по собі. Скоріше б! Хоча не дуже й вірю в це - Льончик бо виріс, та все одно залишився калікою...
Мати водила мене по лікарях, по бабках. Іноді здавалося, що настає покращення, та воно лише здавалося…
Дали якось адресу діда-гіпнотизера - все лікує, казали. Дивний дід - людей приймав лише після заходу сонця. Майже опівночі завів чоловік з десять в кімнату, щось там помудрував і всі позасинали. Я теж - чи від гіпнозу, чи від того, що ніч була й спати хотілося. Прокинувся, бо дід мене за плечі термосив: “Вставай, - каже. - Ти тепер нормально говоритимеш! - каже.”
А я спросоння, чи з переляку, знов затинатися почав. Дід у відповідь несподівано врізав мені підзатильника: “Не кривляйся! - говорить. - Я тебе вилікував! Тож іди звідси, нечемо!”
І я мовчки пішов. Декілька днів переконував себе, що тепер став, як усі. Навіть носа ненавмисно задрав - мовляв, дивіться...
А потім знову стався рецидив. І знову все коту під хвіст - і лікування, і самонавіювання...
Якщо відверто - не завжди я такий, калічний. Бувало щось як найде, то базікаю без упину, не затинаючись, не спотикаючись…
Може тому мати й казала отак про мій язик?..
Може тому вчителька й викликала сьогодні?..
Бо минулого разу сам визвався розказати вірша. Біля дошки забувся, у вікно задивився й декламував, наче артист не сцені. А коли очі повернув долі й побачив роззявлені роти однолітків, здивований погляд вчительки, знову спрацював запобіжник.
І знову: “нну...”, “ммм, нну...”
І рука сама потяглася до рота - щоб не бачили губи дудкою, не помітили сіпання щоки і натягнуту шкіру на шиї...
Щоб прикритися від насмішок...
Щоб зникнути...
--------------------------------------
- Досить, сідай! Наступним до дошки вийде…
--------------------------------------
Іноді запитують: “Чому в тебе такі тонкі вуста, чому ти їх завжди стискаєш?..”
Що я маю відповісти?..
Правду?..
Та чи знаю я її, чи зможу правильно сформулювати - щоб інші зрозуміли, і я нею задовольнився?..
Може це страх так стискає мої губи, а може ними керує сам Бог…
Якщо він дійсно існує…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Щєпкін Сергій, 15-01-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 13-01-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Уляна Янко, 13-01-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-01-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.91747999191284 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …