Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46387
Рецензій: 90539

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

СКОМОРОХИ. Частина перша.

© Володимир Ворона, 25-11-2018
   За тиждень до осіннього Макошиного дня негода півтижня косими холодними дощами стьобала спустошені ниви, поривчастим вітром гнала з узлісся по розмоклій землі жовте кленове листя, аж доки воно, обважніле під зливою, не прилипало до землі; вона вселяла в душу смуток, безнадію та страх перед недалекою вже зимою. Надвечір розпогодилося, вітер помалу стих, небо очистилося від хмар, помітно похолодало і Дажбог-сонце в’їжджав у небесну браму на заході, прикриваючись щитом червонясто-морквяного кольору – на мороз.
   Під ранок перший заморозок упав-таки на сиру, непросохлу ще землю. Здолавши поночі шлях підземним океаном та поважно випливши на сході вже вранці, Дажбог уздрів землю своїх онуків щедро вкритою сріблом першого інею. Мороз немов ковальськими кліщами стиснув у своїх обіймах кожну травинку зеленої отави і вона принишкла – посріблена, обледеніла, не здатна опиратися холоду, проте непохитно впевнена, що скоро все минеться і життєдайні промені Подателя розтоплять цей, поки що перший іній на її приморожених стеблах.
   Промерзлий, рівний, мов долоня деснянський луг під ранніми променями сонця хоча й вигравав самоцвітами, але здавався неживим навіки. Навіть поодинокі дупласті верби, з котрих напередодні вітер зірвав майже все листя, а те, що залишилося, обмерзле, побуріле важко спадало тепер на срібло отави, навіть кілька високих стогів сіна, що вказували про близьке людське житло – навіть це не вселяло в людську душу жодного промінчика надії: мине зовсім небагато часу і Зюзя владно візьме в свої руки віжки рябої кобили Зими.
   Коли східний бік стогів, звільняючись від інею,  запарував під гарячими променями, в крайньому з них почувся шурхіт і з  утвореної в сіні людськими руками печери на білий світ виліз невисокий. але кремезний, широкоплечий мерт літ тридцяти, коли не старший, в бороді і густому волоссі якого то тут, то там заплуталось сіно. Одягнений він був по-скоморошому: у досить вузькі ногавиці з холошнями різного кольору та короткий, підрізаний жупанець, добре вже поношений і перехоплений у поясі барвистим, жовто-червоним чересом.
   Скоморох з видимою насолодою потягнувся, аж захрупали кістки і гукнув на весь луг:
   – Гей, лежебоки! Годі вам хропіти! Ич, розіспались, мов ведмеді!
   Не одразу, але заворушилося у всіх стогах і скоро по напіврозмерзлій траві до того, хто гукав, зійшлося добрих півтора десятки таких же барвисто вдягнених людей.
   – Чого кликав, Ненаше?
   – Мабуть, снідати звеш?
   – Не в світлого князя, щоб снідати... – невдоволено буркнув Ненаш. – Досить з вас учорашньої вечері.
   – А добре ми таки вчора повечеряли, га, Ненаше?
   – Добре буде, коли минеться, – знову забурчав той.
   – Ватаг у нас боягуз, виходить! – насмішкувато мовив досить високий та стрункий красень у одязі простого городника: свитці сірого сукна, білих колись ногавицях, що були заправлені в прості чоботи та з шапкою на голові.
   Ненаш, почувши таке, тільки зубами скрипнув:
   – Не забувай, Притико, чий хліб їси!
   – Поїли б учора хліба, якби не я! – і не збирався здаватись красень.
   Дехто з ватаги невдоволено загув:
   – Чого, Ненаше, хлібом докоряєш?! Рівні ми всі!
   – Був ти ватагом, коли при світлому князеві жили. Тепер усі однаково микаємось!
   – Ха! Баба з возу – кобилі легше! – посміхнувся Ненаш.
   „Чорт з вами, невдячні! – хотілося крикнути йому. – Залишайтеся, коли так, без мене, а я піду: до роду мого звідси шапкою докинути можна!” Хотілося, але не крикнув, не любив він сварок, вважав, що скоморохи – то єдині люди на всьому білому світі, з котрими лише й можна жити – веселі, безтурботні, щомиті готові усе в жарт перевести. Та й куди йому повертатися – в оту кормигу, що зветься людським життям? Ні, назад вороття вже немає...
   – У князя хевряза*,
       а в нас очкур*!
       Лопнув, зараза,
       бережи мене, Щур! –
несподівано для всіх затягнув, пританцьовуючи, Ненаш переводячи тим усе на жарт.
   – Ой, лоп, ногавиці, мене люблять дві дівиці! – підхопив Притика і ставши навпроти Ненаша, теж пустився в танок, немов змагався з ним за право верховодити скоморохами.

   ... Скоморохи не всі однакові. Є уходники, котрі живуть зі своїми сім’ями, а на свята, збившись у ватагу, йдуть до княжого чи боярського двору, до великих городів, де, веселячи люд і заробляють собі срібло на подальший прокорм. А є ще вільні, ті, які з різних причин покинули колись свій рід та й стали жити у ватазі, що замінила їм сім’ю, отця і братів. Другі – скоморохи справжні, перших вони зневажають і часом, підстерігши їх десь у лісі на зворотньому шляху додому, грабують та б’ють, коли подужають, смертним боєм, вважаючи, що скоморошество, то є уділ безградників* – людей вільних, не скутих веригами сім’ї.
   П’ять останніх літ ватага, що нині ночувала в стогах, жила, мов у Дажбога за пазухою, при дворі молодого чернігівського князя Жирослава. Світлому князеві, що лише півтора літа, як сів на отчому столі, ватага зайшлих скоморохів так сподобалася своїми витівками, жартами і прирученим ведмедем, що він їх спочатку довго не відпускав, а потім і взагалі поселив на своїх задвірках, у старій стайні. Жирослав став світлим князем після смерті отця свого, Добромира, котрий поліг від ромейської руки десь у далекій Преславі. Доки жива була княгиня-мати, Жирослав ще якось тримався берега, але та після звістки про смерть князя занедужала, злягла і наступної зими душа її разом із димом від клади полинула до Вирію, на зустріч із мужем своїм. Юна Жирославова княгинька Миловида була тихою та сумирною і вплинути хоч якось на молодого князя не могла, тож сімнадцятилітній Жирослав, на радість кільком чернігівським боярам, вдарився у лови і безпробудні пири, переклавши усі княжі турботи на отих самих бояр, що радо підставили йому своє плече, передчуваючи від того неабияку користь для власних скотниць.
   П’ять лише літ, але яких! Після таких літ звичайне скомороше життя – то вже й не життя, а лише скніння якесь... Це при Жирославові Ненаш став ватагом: полюбився князеві за легку і веселу, навіть для скомороха, вдачу, за дотепні жарти, за силу (саме він боровся з прирученим ведмедем Клишком) і ватага, дивлячись, як князь виділяє Ненаша з-поміж них усіх, вирішила задля спільної користі поставити молодого дотепника своїм поводирем.
   Не жили при княжому дворі, а жирували. Який там квас?! Вина лише грецькі та сурські*, навіть мед пили ледь не щодня! І донесхочу! Харчувалися княжими недоїдками! Та навіть бояри чернігівські, ті, що свято покону пращурів трималися, так не розкошували, як Ненашева ватага скоморохів при князеві Жирославу! А що вже веселощів було, що сміху кожен день  – хіба ще у Вирії так веселяться!
   Проте усе хороше, як весна з літом, рано чи пізно закінчується.  Кілька місяців назад дружина привезла князя з ловів ледь живого. Хизуючись перед своїми отроками, Жирослав схотів добути обложеного тура сулицею*, підскочив на своєму огиреві занадто вже близько до лісового велетня і коли метнув її, не встиг розвернути коня, а можливо і зневажив небезпекою, гадаючи, що наніс звірові смертельну рану. Тур, дарма, що здавався старим та вайлуватим, незважаючи на рану, кинувся на ворога мов блискавка і коня підняв на роги  разом з князем, а потім люто топтав ногами і бив рогами обох повержених вже на землі, аж доки дружина не забила-таки його списами. Потоптаний князь з пробитою туровим рогом спиною пожив лише добу і помер, не приходячи до тями.
   Миловида родом була аж із кривичів, у Чернігові заступників у неї не знайшлося, чернігівський стіл успадковував її старший син, семилітній княжич Власт, вуєм котрого був боярин Володар, який під пильним наглядом градських старців та ліпших мужів і заходився опікати малолітнього князя. Миловиду, з огляду на трьох її малолітніх дітей, у Вирій разом із мужем не відправили, давши Жирославові в супутниці його улюблену наложницю Липку. Передчуваючи нелегку долю беззахисної княгині-удовиці, Миловида не просихала від сліз і шукаючи, на кому б вимістити своє горе, надибала  скоморохів, котрі передчуваючи кінець своєму безтурботному животу* при дворі світлого князя, нишкли в своїй обителі, намагаючись нікому не показуватись на очі. Після тризни по улюбленому князеві вони дві доби просиділи надголодь, не наважуючись ані попросити хоча б горщик житньої каші, ані покинути тихцем княжий двір. Хтозна скільки б вони ще там сиділи, коли б не їхній Клишко. Ведмедеві не накажеш мовчки терпіти голод: під вечір другого дня він вирвався на волю і нагнав чималого страху на княжу челядь, бо був без намордника – усі, хто на той час вешталися в справах по двору, поховалися хто куди. Сторожа зі стіни забила Клишка стрілами, а Миловида, взнавши про таке, підняла ґвалт на весь Чернігів, мовляв, мало того, що скоморохи-лицедії своїми витівками світлого князя стільки років зводили на манівці, так тепер ще й їхній ведмідь ледь княжу малечу не розірвав!
   Добре, що старий Потята, княжий ловчий, любив скоморохів не менше покійного Жирослава: взнавши про таке, попередив ватага ще й старий потаємний хід відкрив – пізнього вечора зорнули з двору лицедії, не чекаючи, доки сторожа з дружиною за них візьметься. Ніхто не поручився б, що схід сонця на волі побачать: в узи закувати і в поруб кинути, а потім котромусь купцеві в раби продати – у боярина Володара це просто виходить, все одно, наче два пальці дверима прищемити.
   І стали вони безградниками, такими, як усі інші вільні скоморохи. Та ні. Їм було куди гірше. Адже за п’ять ситих літ вони вже й забули, як то воно лягти спати не те, що голодними, а навіть на тверезу голову. Коли втікали – все своє причандалля покинули, не до того було. Те, що Ненаш вивів усіх з княжої пастки живими і неушкодженими, те ватагою швидко забулося, а що з порожніми руками втекли, навіть личини* свої покинули, не кажучи вже про ходулі, гуслі, бубни та гудки – тим по кілька разів на день взялися ватагові очі колоть...
   Ненаш досвіду, як жити на вільних скомороших хлібах, мав небагато – лише два літа до зустрічі з князем Жирославом: найменше з усієї ватаги, бо сам прибився до неї сім літ назад. Одна річ – веселити князя, вгадуючи його бажання навіть раніше, аніж він сам те зрозуміє і зовсім інша – нюхом чути, де може бути пожива для всієї ватаги, де їй в теплі та добрі голову прихилити і, чи не головне, де зиму пережити.
   Не дивно, що час від часу лягаючи спати голодними, відвиклі від цього лицедії в усьому звинувачували свого ватага. А що він, Ненаш, міг зробити, коли втекли вони з Чернігова з пустими руками?!
   Скоморохи – люди вільні від усього, часом навіть за Кон ладні заступити. Біля одного городища над Десною трапилася Ненашеві на очі рибальська сітка – і не стало в господаря снасті. Хто несолену рибу їв, той знає, що вдруге на цей харч навернешся хіба що на третій день голоду. За кілька верстов вище по течії стояла на узліссі весь на чотири житла. Зайшли півтора десятки лицедіїв і не лише всю сіль відібрали, але й хліб, на тиждень напечений, також, ще й казан та сокиру прихопили: шестеро мужів-поселян хіба могли щось вдіяти супроти цих татів? Раділи вже з того, що так дешево відбулися, адже могло бути куди гірше.
   Три дні, доки хліб був, ватага розкошувала. А на четвертий... На четвертий день на них набрели скоморохи-уходники, вісім душ; мали при собі і личини, і бубон, і гудки, і пищалі з сопелями, навіть гуслі дзвінкі яворові, навіть ходулі! Хто зрадів, а хто й заплакав...
   Скочили усі, як один, оточили прийшлих.
   – А що, уходнички, срібла захотілось на Перунів день стяжати?! – єхидно вишкірився тоді Ненаш і не давши чужому кучерявому ватагові навіть слова сказати, зацідив йому просто в зуби. Двоє на одного – не жарт. Уходники відбивалися, як могли, тільки у них за спиною рід був який-неякий –  городище своє і житло, і жони з дітьми, а вільні нічого не мали за душею, одні сопелі, днями з бузини вирізані та казан із сіткою, татьбою взятий, тож і втрачати їм не було чого: билися, як за власне життя.
   Добряче натовкли уходників. Забрали геть усе: ножі, сорочки, постоли, вузлики з харчем, навіть шапки скомороші – згодяться, зайвого не буває; Ненашева ватага це ще й як собі затямила! Побиті пішли, нещасні, в одних ногавицях – щоб знали: скоморошити можна лише вільному, як птах, нічим необтяженому. Лише тоді в тебе крила виростають і сміх твій, і жарт щирий, як спів жайворонка, що кожному дню радіє. Отак і скоморох – живе одним днем. Гнізда свого не в’є, якщо й думає наперед, то щонайбільше про післязавтра, зате кожен прожитий день для нього – як останній, солодкий та неповторний, навіть, коли від голоду живіт до спини присох. Ні за чим немає в лицедія печалі: ані про ниву, градом побиту, ані про голодних чад своїх не думає; не сушить він голову свою ані тим, як за ряд сплатити, ані де для князя куни взяти перед полюддям. Через те і життя його веселе, жарти з вуст самі сиплються, дівки та удовиці за ним сохнуть, а князі та бояри в хороми свої звуть. І коли виявиться Доля милостивою до нього – сам князь прокорм йому дасть, он як!
   Ще тиждень назад так і було... Було, та й загуло... Е-ет! Чи ж вони не скоморохи! Лихом, як шапкою, об землю – нехай! Зате тепер вони справжні! Застоялася кров у жилах, облінилися, жиром узялися – не гоже, не по-скоморошому!
   Сітку рибальську, під тим городищем поцуплену, – геть! Снасть зі злістю пошматували ножами й кинули зневажливо на землю, помстившись за власну тимчасову слабкість: нема до ганьби вороття! Двохвідерний казан, як сіть, покинути не наважились, схаменувшись, узяли з собою. Їсти не просить, а продати завжди можна – все ж таки, хтозна, як складеться  доля ватаги...
   Наступного дня дісталися Мени. Була п’ятниця напередодні Перунового дня, місцеве торжище вирувало і в самий його розпал Ненашева ватага закрутила, завертіла таке видовище, що враз переманила до себе позорців* від інших скоморохів. Якби ще й Клишко з ними був... Та навіть і без свого ведмедя нова ватага одразу ж полонила серця присутніх, бо старалася, так старалася, як ніколи ще до цього, навіть за часів свого улюбленого князя Жирослава! Добре вони тоді заробили – задарили їх не лише сріблом, але й наїдками і ласощами, і навіть житнім квасом, нехай він і близько не нагадував своїм смаком грецькі вина з княжої медуші.
   Пізнього вечора на радощах упилися мало не до смерті, поснули прямо під городською стіною на голій землі, а похмілля наступного дня було таким важким, що не одному приходила в голову думка: „Краще б мене в Чернігові мечем посікли...” Сонце пекло немилосердно, голови тріщали й лопалися, в шлунках, вивертаючи нутро, здавалося, ворушилися й кумкали жаби, язики в густій бридкій слині не могли навіть провернутися – о, батьку Велесе*, за що їм ця кара?! Холодна вода з колодязя лише на короткий час полегшувала муки, а потім робила їх ще важчими. Сяк-так оклигали лише ополудні, похмелившись на зароблене напередодні срібло дешевенькою малиновою сур’єю у корчемника при торговищі.
    Мена не Чернігів, княжий город, де за Жирослава покон потроху почали забувати; в Мені на Перунів день скоморохів, як пришлеців, не своїх, допустили до свята лише на страву, добре ще, хоч поїсти дали, ну, і, звісно, по морді теж, як прийшов час битися навкулачки. Ненаш наступного дня, обережно торкаючи пальцем підбите око, згадав про побитих ватагою  уходників і лише скривився: „Невже за оцим вони сюди поспішали?! А я, дурень, гадав – за сріблом...”

                                                         (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 29-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 28-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 26-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 26-11-2018

Ретельно шукав, але...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Добрий, 26-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 25-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83322787284851 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …