Стояв якось Тарас Григорович на березі та у горизонт вдивлявся. Аж бачить іздалеку - щось жовте пливе. Так йому спочатку здалося, що то його Ламбарджіні. А потім подумав, що, мабуть, міраж. А потім уже не знав що й думать, бо побачив, що то жовта субмарина, а зверху сер Пол Макартні стоїть і британським прапором розмахує. А як припливла вже субмарина до берега, то вийшли з неї Пол Макартні, Рінго Стар і ще один чоловік, Джордж Берклі, так назвався. Пол Маккартні сказав, що це їх британська королева з концертом прислала, бо хотіла Тарасу Григоровичу щось хороше зробить. Вона давно вже його у фейсбуці читала і багато лайкала. Просила ще привезти у Лондон грушу Гоголя, два-три екземпляри, для королівського ботанічного саду. А от Берклі, сказав Пол Макартні, з ними просто за компанію, світу побачить хотів. А Тарас Григорович сказав, що дуже радий, на їхній музиці виріс, а в Моринцях коло клубу часто оту пісню Макартні крутили, де «гоп-гей-гоп», тільки слів не могли розібрать, то підспівувли «гоп-гей-гоп, Енгельгардт – це жлоб». Пол Макартні сказав, що переклад дуже точний, це саме те, що він хотів цією піснею виразить. А ще й у літературному плані переклад дуже добротно зроблений. Тарас Григорович на цих словах трохи зашарівся, а тоді покликав гостей до столу.
Поки за столом сиділи, то балакали і про те, і про се, а Берклі все пробував балачку на своє звернуть. Той Берклі був багатий чоловік і філософ, придумував всяку всячину та людям голови морочив. Основна його фішка була, що світ – це просто сукупність відчуттів, а що там насправді, ніхто не знає. Може, і зовсім нічого нема. Ще й слово для цього придумав – соліпсизм. Рінго Стар казав йому на те, що воно то так, можна й таке думать, якщо повно грошей, стабільний доход і більш ні про що думать не треба. А тут як наїздишся по гастролях та набарабанишся, то вже не до соліпсизму. Каже, може як дороблюся до пенції, то теж стану соліпсистом. А Пол Макартні на те йому казав, що з нашою роботою як і доробишся, то вже ніякого здоров‘я не буде, щоб про різні дурниці думать. А Тарасу Григоровичу той Берклі навіть сподобався, бо хоч і брехні всякі розказував, але так гарно, що аж повірить у них хотілося. Так Тарас Григорович йому на згадку навіть картину намалював: білий-білий фон, а на ньому червоне серце таке красиве у віночку і коровай.
А через день був концерт, та такий концерт, що всім концертам концерт. Один тільки «Реве та стогне» п’ять разів на біс співали і Тараса Григоровича на сцену викликали. Тільки Берклі на концерті не було, бо він в цей час свої діла облаштовував. Прочув Берклі, що на Аралі велике родовище нафти відкрили, то він там з ким треба перебалакав, кому треба на лапу дав, і взяв те родовище в концесію. Он він чого на Арал їхав, філософ. А по всій Європі бензоколонок наставив. Арал називаються, голубі такі, мов Аральське море. Хто бував по Європах, той бачив. У того Берклі і так грошей повно було, а це вже й зовсім. Отакий ушлий чоловік. А тут весь вік горбатишся і гол як сокол. Чи, може, гіл як сокіл? Як воно правильно по-українському? Чи українською? Щось я зовсім заплутався...
Тарас Григорович і 100 гривень
А тим часом уже й служба в Тараса Григоровича закінчилася, і зібрався він на дембель. Берці нові начистив, вдягнув празничного дембельського кітеля й берет кольору морської хвилі, взяв рюкзак із дембельськими пожитками, сказав: «Прощавайте, не поминайте лихом» та й сів на поїзд «Аральське Море – Київ Пасажирський» від Укрзалізниці. Провідниця його як побачила, вся почервоніла і руками сплеснула: «Ой, та це ж наш Тарас Григорович!» А потім всю дорогу чай з печенням йому задурно носила. Тарасу Григоровичу аж незручно було.
А коли приїхав у Київ, то вийшов з вагона на перон. Людей багато, на нього поглядають, видно, що впізнають. Де-хто посміхається і рукою махає. То Тарас Григорович теж їм посміхався і рукою махав. А потім пішов до банкомата гроші знімать, бо гривень із собою зовсім не було. Автомат видав гроші сотнями, глянув Тарас Григорович на них і обімлів, бо всі до одної з його портретом. «Ну, нічого собі, оце діла»,- подумав Тарас Григорович. Вийшов він з вокзалу, пішов по вулиці Петлюри до Бібіковського Бульвару. Вийшов на бульвар, глянув, а там табличка «Бульвар Шевченка». Тарас Григорович ще дужче обімлів. Пішов угору по бульвару, звернув до Університету Святого Володимира. Дивиться, а на ньому табличка «Університет Тараса Шевченка» і портрет його на стіні висить. У Тараса Григоровича аж в потилиці заболіло, і серце часто забилося. Піду, думає, в парк, сяду на лавку, трохи оддихну. Зайшов у парк, дивиться, а на постаменті, де раніше пам’ятник цареві стояв, царя вже нема, а стоїть якийсь дядько, вже в літах, лисий з вусами і в такім сюртуці, як у Брюллова. А на пам’ятнику написано: Т. Г. Шевченко й стовпчик із вірша, що його Тарас Григорович торік у фейсбуці постив. У Тараса Григоровича аж голова закрутилася. Аж раптом бачить, а по алеї групка студентів іде, хлопці й дівчата, і кожен по дві шини автомобільні несе. Побачили Тараса Григоровича, зупинилися і зашепотіли: «Шева, Шева...» А найменша дівчина виступила вперед і сказала: «Драстуйте, Тарасе Григоровичу!» «Драстуйте,- усміхнувся він.- Куди це ви?». «На Майдан,-серйозно сказала дівчина.-Ходімте з нами». «Ходімте!»,- сказав Тарас Григорович, підхопив шини у дівчини, і весь гурт посунув униз по бульвару. А потім було ще багато всякого. Але то вже другим разом.
