Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50953
Рецензій: 95696

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 46627, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.212.102.174')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Гоголівський ярмарок-2018: Руслан. Тольчик Шпак

© Конкурс Гоголівський ярмарок, 08-11-2018
Він народився семимісячним, кволеньким і слабеньким. Марія Самсонівна, санітарка районної лікарні, лише подивилася, пхикнула і сказала:
  - Оце – не вишкябається. До вечора ще заціпиться. Ще б пак - менше кіла ваги. Та ще й диви яке – калічкою виродилося. Отакі б лєпше б і не народжувались.
  Санітарки у районних лікарнях все знають краще за лікарів, навіть без всіляких медичних інститутів. Їм, санітаркам,  для діагнозу не потрібні аналізи і рентгени. Вони все бачать наскрізь. Скаже отак і отак – ніби печатку поставить.
  Але не цього разу. З приводу «вишкрябається» і «заціпиться» Марія Самсонівна помилилася.
Дитя, всім на подив, ніяк не «заціплювалося», продовжуючи слабенько пищати-«уакати». І… вижило, вишкрябалося. Довго борсалося, хворіло, то завмирало, то віддихувалося… Мати змордувалася з ним вщент.  Уколів стільки перевели, і всіляких крапельниць… Бісова аптека таку копійчину гендлює, що хоч заради того дитя й останню корову продай. Але воно ж вижило! Все ж таки вишкрябалось, вибороло своє місце під сонцем.  Всякому живому хочеться ходити по землі й дихати, егеж?
  Вижити – вижило, а от з приводу «калічки» - тут віщунський дар Марію Самсонівну, як то кажуть, «непідкачав». Тільце у хлопчика було якесь зкуцьорблене, груди - вип’яті назовні, ніжки – зовсім малесенькі і якісь покручені, а  ручки – навпроти, непропорційно довгі, важкуваті, завеликі по відношенню до тіла, неначе чужі, від когось іншого. Ще й з незрозумілою складкою на внутрішньому боці.  Попа – теж, «грішним дєлом», якась «потрійна»: є щілина вертикальна, як у всіх, одначе є і горизонтальна, яка накриває зверху вертикальну. Що тут скажеш – таки воно калічка і є. На жаль, буде калікою, як то кажуть, інвалідом з дитинства. А може й вирівняється – хто його знає?
  Назвали хлопчика Анатолієм.
  Самостійно ходити  хлопченя навчилося лише років у п’ять, і то – дуже поганенько. Коли Толя пересувався, то так, ніби між своїх маленьких, немов пташиних, вивернутих назовні ніг тримав невидимого м’яча - всім тілом повертався, переступаючи, кидав вперед одну ногу, потім, перевалюючись на іншу сторону – другу.  Ніби качка. Груди так і залишилися випнуті, неначе попереду мав горб, який діставав аж до підборіддя. Зате руки були довжелезні, міцні, і сила з’являлася у тих руках не по літах значна.
  Час йде невпинно, він виріс ще. Пішов, як всі діти, до школи. Хлопці бігали на перервах – а він за ними шкандибав. Лупили його шкільні урвителі добряче, раз і ще багато разів. І підсміювалися, і зачіпали, і голосно реготали, показуючи пальцем, й звісно, прозивалися – і «каліччю» обзивали, і «виродком», й «жабою»… І таке буває. Вчився Толя Шпак дуже погано, на самі двійки. Вчителі мали з ним чималу мороку; втікав з уроків, ще з другого класу привчився палити, плювався, матюкався, сіпав дівчаток і крав у мами з гаманця гроші.
  А що – хіба у вашому селі не так? Чи, може, у вас діти «з особливими потребами» навчаються у спеціальних школах з психологами, басейнами і масажними кабінетами? Ні? То нема чому дивуватися.
  А він все зростав. Коли йому було років п’ятнадцять вже, сталося таке…
  На селі називали хлопця частіше за прізвищем – Шпак. Тольчик Шпак.
  Він  вже на той час давно остаточно закинув школу,  і щоб не сказав ніхто, що байдикує, підпомагав пасти сільську  череду. Отак шкандибав позаду, аби рахувалося, ніби щось робить. Якось рано вранці вигнали вони з дядьком Сірожою корів на леваду.  Отож, вигнали череду – «планетний» дядько, сам до себе скрикуючи і розмахуючи руками – так, ніби відганяв якійсь, лише ним бачені «планети», заходивсь розкладати сніданок. А Толика на дух як потягнуло  кудись.
  - Що, приспічило? – загигикав старший пастух, спостерігаючи, як Толик упірнає під кущі. – Лопушиння не забув? -  І продекламував, нещадно плюндруючи вірш: – «Сижу я під дубом і думку гадаю».
  Тольчик лише відмахнувся, скоріш пошкандибавши подалі, на узгірок. Було таке примітне місце.  З боку левади пройдеш через виїдену й засрану людьми й худобою посадку, й вийдеш до кручі. Станеш там на краю – видно все-все: і поля, і ставки, і куряву над дорогою на район, і перехрещений дротами ЛЕПів небокрай…
  Отож, вийшов він до крутосхилу… Сонце вдарило прямо у вічі, залоскотало вії… Щось усередині неначе прокинулося, побігло по тілу, піднялося хвилею. Відчув, як натяглася на ліктях сорочка, і штани позаду, на кіпчику, почали напинатися. Здивовано скинув на руки сорочину. Подивися, якось вивернувшись, собі під лікті, і за плече... З тих досі незрозумілих складок шкіри, які у нього завжди були від народження на зворотній частині рук від мізинців до ліктів і аж під лопатки, виринало і саме по собі вилазило, стрімко випростовуючись… сизе жорстке пір’я. На кіпчику – також: приспустивши штани, глянувши, вигнувшись на поперек, виявив, що з-під кіпчика, з тієї «горизонтальної» складки виростає здоровенний пташиний хвіст.
  І це було так… Відчуття таке саме, ніби привиділася яка гола дівка, і починало стовбичитись в штанях. Ні, такого слова як «ерекція» Тольчик не знав. Він і говорити не навчився як слід, досі шепелявив, пускав пухирі і плювався слиною, намагаючись розмовляти.
Отож, підійшло йому у паху… А коли дійшло до мізків, коли закінчився ступор й відпустила розгубленість, то заборсався, заметушився хлопець, намагаючись сховати оте…  Перелякався, аж заплакав. Руками пхнув отой сором назад,  аж качався по землі, збиваючи реп’яхи і вимастившись у свіжих коров’яках.  Як навіжений, кинувся подалі, на інший край посадки, заховався у гущині, сидів там півдня. І таки сховав; заспокоївшись, таки зарадив отій дичині, потроху якось запхалося пір’я саме собою туди, звідки вилізло.
  Повернувся до череди…  І отримав купу лайок і добрячого запотиличника від дядька Сірожі, бо тому вже й випити «пацьорку» отої що дід Семен гонить на продаж зранку не було з ким, бо кругом самі планети, і всі непитущі.
  - Ну ти й годен посидіти, серун… Вже й обід… Напевне мотузку проковтнув.  А чого це ти увесь у кізяках?
  Отаке буває. А щоб воно йому…. Перейшло якось. Погнали череду на стерню.
  Аж десь через рік…
  Померла баба Нюра, сусідка. На обіді мама не угледіла – вперіщив Тольчик добрячу чарчину – він вже, як і усі хлопці на селі, почав близько до оковитої прикладатися.  Звечора, п’яний, захропів на «літньому» ліжку під грушкою. Вночі йому неначе стрельнуло – піднявся й пішов.  Вийшов за село…
Прийшов на узгірок за левадою. Скинув одежу, залишившись голим. І сказав сам собі «Ну шо, суко… Каліч немічна. Давай. Випускай пір’я». Чекав, чекав… Матюкався брудно і страшно – на себе, і на увесь світ – спочатку упівголоса, а потім і уголос.
  Нічого не вийшло. Потрусив руками, прошкандибав, помахав неначе крилами… Нічого не виходило.
І стало так прикро, так гірко і сумно…
  Думав повіситися. Зняв пасок і почав примірятися до гілляки. Але не повісився, кинув те – просто заволав матюка з усього горла, розлякуючи нічних птахів й жабиння на ставку… Аж луна пішла: «Ідіть ви всі на…й!!!»
  Плюнув спересердя, одягся й пішов додому. Напився смердючої кисличної бражки, яка дозрівала у бадді, й ліг досипати під грушкою.
  А за кілька днів, коли був тверезим, якимось «розм’якшеним», ранком, раптом відчув – зараз.  Залоскотало під віями і по всьому тілу. Одразу вирішився – побіг на леваду. І там лише скинув одяг – пір’я вискочило – здоровенне й пружне. А він набрав у груди побільше повітря, пошкандибав, розбігся…
  Махнув руками – і полетів.
  Не знав сам – звідки він так вміє. Легко й невимушено тримався крилами за пружне повітря, хвостом направляв куди летіти. Від землі підіймалися потоки – вітер свистів і холодив тіло. Земля плила, й розгойдувалася, здоровенна, внизу, і ставала все більшою, і видно було все далі і далі, аж до самого міста… Засміявся, голосно зареготав: птахи літали нижче за нього!  Підхопила і розперла спотворені груди страшенна, дика, всезахоплююча  радість.
  - Я лечу! – крикнув Тольчик зверху до корів на леваді, і до «планетного» дядька Сірожі.
  - Я лечу! – крикнув до птахів.
  - Я лечу! – закричав маленьким сірниковим коробочкам- хатинкам села, і мурашкам-людям…
  Отак літав би й літав. Але на височині – холодно; він швидко змерз, відчув, що руки-крила німіють і важко махати;  помалу, колами почав спускатися, цілячись на той самий узгірок.  Краєм ока бачив село;  люди зупинялися й тицяли пальцями у небо, на нього. Ще б пак – з крилами, з хвостом і голе без трусів летить отаке…
  Маленькі криві ніжки не впоралися: треба було пробігти, щоб погасити швидкість, а він зашпортався і гримнувся. Й сильно забився. Пір’я відразу сховалося.
  До нього добігли і обступили.
  - Це ти літав? – з несамовитою жагучою цікавістю питали односельці, ніби тут, на узгірку, був ще хтось, кого можна було запідозрити у літунстві.  – Як це ти таке робиш?
  Тольчик, голий і змерзлий аж синій, у відповідь щось мимрив.
  - Мабуть, зламав ногу, - сказала Христина Ігнатівна, сільська поштарка. – Долітався.  Треба до фельдшера.
  Тольчика посадили на мопед Христини Ігнатівни, і повезли до ФАПу, а потім до райцентру у лікарню на рентген.
  Закритий перелам гомілки. Довго зросталося. Вже й настала зима.
  - Ану, політай, - говорили Тольчику хлопці біля клуба, куди він приплентав якось, маючи ногу у гіпсі. А дівчата, хильнувши пива з дволітрових пластикових бутлів, хором заспівали приспів відомої пісні:
  «Толька, толька, толька, толька - етого мало!»
  Але Тольчик, може, й хотів би ще політати, та зась. Знав точно – нічого не вийде. По-перше – нога, не розженешся. А друге - нема лоскотання у повіках; це ніби коли ти сам чхаєш, а коли намагаєшся зімітувати.
  - От ніхто, ніхто не вірить, що наш Тольчик Шпак літав - ні в сусідніх селах, ні в районі, - бідкалися Тольчині односельці.
  - Та він - брехун, - говорили вже, чомусь називаючи Тольчика брехуном, коли він говорив що таки літав. – Нічого він не літав. То все якась фігня.
  А у хлопця ще кілька разів відбувався отой внутрішній свербіж і лоскотання. Але нічого не відбулося, стерпів: зимою літати не хотілося, бо холодно. Весна теж була не дуже теплою… От вже десь в кінці травня, як розтеплилось…  Якось Тольчик вийшов ще вдосвіта на узгірок, скинув одяг, замотав зараньше приготованою ганчіркою й мотузкою причинне своє місце – так щоб не заважати хвосту… І дочекався. Лише подивився на схід сонця, у носі, й під повіками розігналося оте лоскотання…      
  Випорснули крила. Підскочив, і полетів – удруге у житті.
  Довго літав, і далеко. Аж над Вінницькою трасою пролетів. Замерз так, що не те що посинів – почорнів. Накричався, літаючи, наспівався пісень, яких знав…
  А потім сів, приземлився. І цього разу нічого не зламав.
  І що, далі хтось чекає, що у Тольчика щось у житті змінилося? А нічого не змінилося. Був ще один невеликий спалах розмов на селі про «отого літуна», бо хтось угледів, що він знов літав. І все. Нічого більше не відбувалося.
  Більше Тольчик не літав.  Десь там, у іншому світі, у закордонах, якісь британські чи які там ще бувають вчені виховували штучну вівцю, винаходили нові смартфони й лаштували роботів;  журналісти полювали на сенсації, у Інтернеті ширилися дописи про «собаку, яка розмовляє» і про свиню, яка народила схоже на людину порося. Десь там. Далеко.  У селі нічого такого не буває.
  Мамин кум допоміг влаштувати Тольчика сторожем у охорону ставка. Там треба було стягувати гроші за риболовлю. Але рибалки давали, найчастіше, тією ж бурячанкою. Тольчик щодня ходив п’яний – які там польоти, або не повзав.
  Потім Тольчика вигнали зі сторожів. І почав він збирати по смітниках і красти залізяччя- металолом. Спіймали на крадіжці, був суд, але каліці дали два роки умовно. Життя котилося неначе копійчина під стіл. Коли Тольчику було ледве за тридцять, виявилось, що він захворів на туберкульоз, ще й якийсь мульті… резистентний, чи як воно там ота зараза називається. Як потрапив до тубдиспансеру, то й місяця не пройшло, якраз на Покрову й помер.
  І, напевне, померши, полетів.  Утретє і у останнє.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Твір прийнято на конкурс

© Конкурс Гоголівський ярмарок, 13-11-2018

[ Без назви ]

© Конкурс Гоголівський ярмарок, 09-11-2018

[ Без назви ]

© Максим Т, 09-11-2018

[ Без назви ]

© Богдан Горгота, 08-11-2018

[ Без назви ]

© Інра Урум, 08-11-2018

Чудове оповідання!

© Вікторія Т., 08-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.95653009414673 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …