

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	803
Творів:	12159
Рецензій:	18699

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фентезі

Некромант. Міжсвітова Проріха. Глава 5 Особливості національної археології

© Ольга Мігель, 05-05-2007
Що ж, знову на південь, ближче і ближче до випаленої сонцем трави і степових квітів. За словами Каріла, дорога верхи мала забрати днів десять. А оскільки на місці археологічних розкопок особливо активної торгівлі нема, на караван можна було і не розраховувати, тож на свій страх і ризик довелося їхати самим. Єдиною моєю розвагою за всі два дні в дорозі були уроки з історії. Тож на сьогоднішній день я вже дізналась від Каріла про праісторію усього світу, і зокрема Ануари, усе, що було відомо науці. Ой, і давненько ж я не вчилася, трохи відвикла від цього процесу! Але оскільки любила його я настільки, що просиджувала в бібліотеці Чижевського аж до закриття навіть на четвертому курсі (а за історію у заліковці в мене стояла чесно зароблена „Відмінно”), то була тільки рада новим наукам! Але найбільше мене здивувало те, що попри значно поважніший вік цього світу порівняно з моїм, практично всі історичні події трохи нагадували вже пройдені на тій же історії у школі та університеті! Так, відмінності існували (і досить вагомі), та загальна картина була ой яка схожа!... І тут мені знову згадався Ларгус: „Мабуть це тому, що наші світи, не дивлячись на всі відмінності, дуже близькі”. Ці слова в черговий раз сплили у моїй пам’яті... разом з його образом. Треба буде обов’язково розповісти і про спільні історичні риси, коли його побачу!... Цікаво, все таки, а коли ж я його побачу?!... ТЬФУ ТИ! Знову за старе! Що це зі мною? От варто було сміливому вродливому чоловікові врятувати мене від рабства, і я вже поводжуся як мала дитина, якій показали чудесну іграшку, власницею якої є багата дівчинка з сусідньої вулиці! Все, досить! Продовжую слухати Каріла, він вже годину розпинається, а я хвилин десять уваги на його лекцію звертаю менше, ніж на сліди від копит моєї кобили! -...і тоді князь Єраскар розбив племена Гарганів, що не несли особливої загрози, проте служили своєрідним бар’єром від Орди Нугів, які і скористалися нагодою напасти на Першоскріплену Ануару, кульмінувавши свій похід нападом на Еданор! – не замовкав історик, супроводжуючи кожне слово активною жестикуляцією. Ось він, справжній фанат своєї справи! Такого серед ночі розбуди, і він з радістю розказуватиме тобі про культуру Поганської Ануари! От би мені не помилитися з вибором спеціальності! Дійсно, цікаво, а куди дійсно піти? Остаточно забувши про Каріла, я дістала з сумки брошурку з університету і почала її розглядати. Дійсно, все точнісінько так, як розказував Ларгус! Думаю, діятиму спочатку методом виключення, потім розгляну ті факультети, які залишаться. Точні Науки відкидаю одразу, мене від них ще зі школи нудить, тому, власне, і пішла свого часу на філологію та журналістку. Ну, на Прорікальний мене навряд візьмуть, та й якось немає бажання бігати по ринку за дівчатами і воркотати „Дівчина-красунечко, позолоти ручку!”. Медичний? Нізащо. Звісно, справа корисна, але чогось не горю я бажанням носитися з хворими-кволими та ставити судно паралізованим. Що поробиш, людина я, звісно, милосердна, але усе в межах розумного! Мистецьки? Однозначно, ні! Так, я непогано малюю, але присвячувати цьому все життя... На військовий мене ніякими калачами на зразок тепленького місця при дворі чи в посольстві не заманиш! Залишаються Історичний та Природознавчий. От між ними і обиратиму! Так, почну з Історичного. Робота, звісно, цікавенька, але зануджується через те, що загалом кабінетно-польова. А от на Природознавчому... - Алісо! Ти мене слухаєш?! – ображено вигукнув Каріл нарешті помітивши, що вже давно не знаходиться у центрі уваги. - Вибач, - винувато посміхнулася я. – Просто я задумалася над тим, який факультет обрати. - Так, вибір дійсно важливий, і тут справді є над чим подумати! – почав Каріл, повчально піднявши палець. Я вже приготувалася слухати чергову лекцію, як раптом Ельф так і завмер на місці, лише вглядаючись в залишену позаду далечінь. - Що таке? – здивувалася я. - Придивись уважніше, - ледь чутно прошепотів він. Вирішивши прислухатись до поради, я трохи зажмурилася і таки розгледіла на обрії кілька чорних цяток, оповитих хмаркою куряви. - Щ це?... НЕВЖЕ?!!!... – закричала я, мало не звалившись з коня. - Так, - видихнув Каріл. – Схоже, одна з банд нас таки знайшла. І якщо я ще не останній дурень, вона має бути однією з найбільших у степу. Щось мені стало геть не весело! - То що нам тепер робити? Ти ж сам, здається, казав, що такі гучні наступи вони використовують лише як відволікаючий маневр! - Наразі нічого оптимістичного спрогнозувати не можу! Якщо ми підемо вперед, то вони виженуть нас на засідку, як стоятимемо, - доведеться мати справу конкретно з тими, та й їхні братки не забаряться. Води тут ніде немає (за винятком фляги), поповнити запаси магії я не зможу (та й поки я це робитиму, нас уже разів двадцять повбивають), тож більш ніж як від половини банди доведеться відбиватися власноруч. Заступництво Стихій, звісно, дасть нам переваги, але і ті хлопці не вперше вийшли на велику дорогу з іржавою шашкою щоб збивати гроші з подорожників. - А якщо зробити крутий гак? - Багато часу ми не виграємо, вони ж теж на місці не стоятимуть. Бій неминучий. - Невже ніде поряд немає ніякого аванпосту?! - Одного разу пробували такий встановити, але після того, як його розбили кочівники, бажання продовжувати цю благородну справу відразу відпало. - А якщо телепортуватися? - Я б, звісно, міг, але це означатиме твою неминучу кончину. Я ж не Некромант, щоб крім себе телепортувати ще когось! Звісно, будь зі мною іще хоч один непоганий Стихійний Маг і проблем не було б, але що поробиш! Панічно відігнавши від своїх думок образ Ларгуса, я знову поглянула на бандитів, які продовжували наближатися, і зітхнула: - Ну то що робитимемо? - Те, про що ти казала. - Залишимо мене помирати? - Ні, зробимо гак. Тут в годині їзди на схід є річка. Якщо переправимося, це дасть нам шанс заплутати їх і повернутися на цей берег нижче по течії. - А як вони цей наш геніальний план розкусять? - То я готовий вислухати і розглянути будь-які твої пропозиції! - Знімаю питання, - буркнула я, пришпоривши коня. А й справді, менш ніж за годину я побачила доволі широку річку, глибина якої мала б бути не менша за десять метрів. Вода ж виявилася настільки чиста і прозора, що наш Інгул, порівняно з нею, інакше як стічною канавою не назвеш! - І як переправлятимемося? – запитала я, поглянувши в бік банди, яка, як виявилося, трохи скоротила дистанцію. - Перепливемо прямо на конях. - Це ти серйозно?! – вигукнула я, уявивши собі, як сидітиму на спині коня по пояс в воді і розглядатиму протилежний берег, насвистуючи „Реве та стогне Дніпр широкий”. - Так. А чого ти дивуєшся? Течія не сильна, вода має бути тепла... Та не хмарки розглядай, а жени коня у воду! Пливтимете поряд зі мною! – скомандував Каріл, погнавши коня до річки. Тут вже мені нічого не залишалося, як послідкувати його прикладу... ТО ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ „ТЕПЛА”?! Цікаво, цей Ельф випадково не член клубу моржів?! У-У-У-У-У! Зв’язалася на свою голову (хоча, думаю він сміливо може сказати про мене те саме!)! Зціпивши зуби, я намагалася не відставати від Каріла. Цей заплив виявився не таким довгим як я боялася, але і не таким швидким, як хотілося б! Берег був уже практично біля нас і я дивилася на нього, як полонянка-принцеса на хороброго лицаря, який увірвався до вежі щоб звільнити її від злого дракона! Он в кількох метрах від річки якийсь гайок! Там можна буде відірватися... СТОП, ЯК ЖЕ Я РАНІШЕ ПРО ЦЕ НЕПОДУМАЛА!!! - КАРІЛ, ДРАПАЙМО ЗВІДСИ!!! – на все горло закричала я якраз тієї миті, як копита коня ступили на лінію прибою. - Що сталося? Відповідати не довелося. Зробили це за мене з дві дюжини озброєних до зубів вершників, що вискочили з гаю як чорт із табакерки, та кричачи щось понеслися у наш бік! Зрозумівши всю доцільність моєї поради, Каріл щосили пришпорив коня і понісся вздовж річки. Я поскакала за ним. ОЦЕ ТАК ВЛЯПАЛИСЯ! І чому це я раніше не подумала про те, що саме на нашу переправу банда з самого початку і розраховувала?!.. - А ЯК ВОНИ ТАК ШВИДКО ТУТ ОПИНЛИСЬ!? – закричала я, побачивши в п’ятистах метрах попереду решту банди, яка не так давно була далеко позаду нас на покинутому березі річки! - ЧОРТ ЗАБИРАЙ! Мабуть у них є якийсь ілюзійний артефакт, який ввів нас в оману візуально зменшивши відстань! - То куди нам тепер бігти? На мить Каріл задумався: ззаду – вершини, спереду – вершники, зліва – річка, справа – гайок! Два перші варіанти не кращі, ніж стояти на місці, повісивши на себе мішені. Другий безглуздий, чаклувати під час поповнення магічного резерву неможливо, тож поки ми знову переправимося, нас вже стрілами нафарширують так, що від їжаків не відрізниш. А четвертий особливих надій не вселяє, оскільки зловлять нас там ой як швидко... Але на безриб‘ї і рак риба! Кинувши роздратоване „Ех!”, Каріл розвернув коня направо і за мить вже пірнув між деревами. Я, відповідно, слідом. Як і очікувалося, дуже скоро до нас донеслися привітні звуки на зразок лайки, стукоту копит і свисту шабель. Не забарилися і джерела звуків, які з підлими посмішками виплили з заростей перед нами! Ми хотіли було розвернутися назад, але і там вже були такі самі пики! Те ж саме, власне, з’явилося і зліва, і справа... І тут я зрозуміла: попалися! Кільце бандитів почало поступово звужуватись! Готуючись до бою, ми з Карілом вийняли мечі з піхв, а сам він почав плести бойові закляття. От тільки навряд вони завдадуть їм хоч якоїсь шкоди! Б’юся об заклад, ці добрі люди увішані антимагічними амулетами, як цариця золотом! Робити було нічого! Прогнавши думку „Був би тут Ларгус...”, я підняла меч і вже хотіла з криками кинутись на ворога, аж раптом закричав хтось замість мене, а наступної миті якийсь юнак на білому коні розмахуючи батогом прорвав кільце і підскакав до нас! Лише переглянувшись з Карілом, обоє схопили мене за руки, а за хвилину я вже стояла в геть іншому місці (і, до речі, без коня, тільки з мечем і дорожньою сумкою! Оце я розумію: направо підеш – коня втратиш!)! - ЩО ЦЕ БУЛО!? – озираючись, закричала я. - „Це було” Фамал, - посміхнувся юнак. Тепер, стоячи спокійно, я його добре розгледіла: десь мого віку, високого зросту, світло-русяве волосся, сірі очі, на зап’ясті зав’язана зелена шовкова стрічка. Загалом примітний, але і в очі особливо не кидається. – Каріл, як ти зміг так вляпатися і хто твоя супутниця? – засміявся він, потиснувши Ельфові руку. - Моя супутниця – Аліса Гайлінова, мав необережність стати її другом, тому і зміг так вляпатися! Привів її з того світу, в який пробито проріху. Алісо, знайомся, Фамал, студент, з осені, уже третього курсу Історичного факультету університету магії. Проходить практику на тих самих розкопках. - Дуже приємно, - всміхнувся хлопець, галантно поцілувавши мою руку. - Мені теж. Так що ви вдвох зробили? - Телепортувалися разом з тобою на відстань у десять кілометрів, - втомлено пояснив Каріл. - А коні? - А коней довелося залишити, їх телепортувати нам було не під силу. Алісо, що за кисла мина? - ЩО ЗА КИСЛА МИНА?! Цікаво, як нам добиратися до місця розкопок?! Пішака? Тоді ми не тільки йтимемо туди аж до старості, а ще й матимемо шанс наштовхнутися на чергову банду! - Алісо, спокійніше! Я і так за весь день втомився! Час є, щось придумаємо! – відмахнувся Каріл. – То Фамал, як тебе сюди занесло? - Дізнався що ти в дорозі і вирішив тебе стріти щоб дещо розказати. Річ у тому, що ми випадково натрапили на запечатану приховану залу. - То й що тут такого особливого? - Від неї аж пре магією невідомої природи. Трохи нагадує спеціальну обрядову магію землі, трохи некромантію, але енергетика якась незрозуміла. Вирішено без тебе туди не лізти. А зараз пропоную зробити привал, і ви і я страшенно втомилися від цієї погоні, та й темнішати почне з хвилини на хвилину. - Не хвилюйся, - сказав Фамал, підхопивши мене і всадивши на землю. – Та банда іще не скоро нас знайде, відстежити слід телепортації може лише досвідчений маг, тож вони нас ще довго шукатимуть. Чесно кажучи, я думаю вони і не шукатимуть! - Чому ж це? - Бо ми залишили їм коней і практично всі речі, а заради наших скальпів вони голову собі особливо не морочитимуть! Тому зараз ти посидь, відпочинь, а ми з Карілом займемося багаттям і вечерею. - Але ж багаття поміть... - Не помітять! Я зараз поповню запаси магії і окреслю наш табір ілюзорним колом, яке приховає як вогонь, так і власне нас. - А як же ми без коней... - Спокійно, не забивай цим голову! Просто відпочивай! Схоже, мені більше нічого не залишалося, як послухатися Фамала. Йому б з таким голосом у божевільні працювати! Після його заспокоювань і найбуйніші пацієнти лежатимуть на ліжечку спокійні як двері, навіть якщо над ними нависатиме дуже вродливий Ракр з бензопилкою. На моє щастя, Фамал наполіг щоб я не вартувала, тож вперше за останні кілька днів у дорозі мені перепала нагода виспатися. От тільки спати мені чомусь не дуже хтілося! Я лише крутилася на місці, ще більше забруднюючи одяг у пил (добре хоч сумка з покупками із „Мандрів” залишилася при мені), то заплющуючи очі, то дивлячись на зорі. І що мене цього разу не влаштовує? Втомилась, наїлася, не несу вахту... і все одно заснути не можу! Плюнувши на все, я сіла обхопивши коліна руками. І от тоді в поле мого зору потрапив Фамал. Помітивши що я не сплю, він привітно посміхнувся і підійшов до мене. - Чого не спиться? - Гадки не маю, – прошепотіла я. Не люблю брехати... а чого це я, власне, вирішила, що брешу?! Я дійсно сама не знаю, чому весь час так переймаюся! І ВЗАГАЛІ, ЗІ МНОЮ ВСЕ ГАРАЗДЗ! – Останнім часом я і так місця собі не знаходжу, – відповіла я, через силу посміхнувшись - А ти спробуй лягаючи спати думати про щось обов’язкове, але страшенно нудне, що наганяє сонливість. Тоді і оком змигнути не встигнеш, як заснеш! - Спробую. Слухай, мене вже давно дещо цікавить: чи не застарий ти для третього курсу? Я думала, до університету Магії ідуть одразу після школи. - Я то й пішов. Просто після першого курсу мене, як студента який написав найкращу дослідницьку роботу, запросили на два роки працювати за кордон на розкопках гробниці шєгранської цариці Огнари. Це і престиж університету підіймало, і мені давало не аби який досвід. А після цього я продовжив навчання, другий курс закінчив з самими «відмінно», а з початком нового навчального року піду на третій. - А тобі взагалі подобається твоя спеціальність? - Звісно! Ти не уявляєш, як це цікаво: знаходити пам’ятки минулого, обережно вилучати їх з землі, вносити до каталогу, обробляти спеціальним магічним розчином, упаковувати, доставляти до університетського музею і вивчати кожну деталь! Іди на археолога, не пошкодуєш! - Мабуть так і зроблю. Просто я боюсь помилитися з вибором і до кінця днів ненавидіти своє життя. - Повір мені, археологія це така спеціальність, з якою неможливо помилитися! Якщо у тебе в крові тяга до старовини, ти навіть не помічатимеш, як проходить час за роботою. До речі про час, уже пізно! Спробуй заснути, завтра день не з легких. - Мені не звикати, останні п’ять років мого життя не з легких. - На добраніч, - просміхнувся Фамал, ставши на ноги. – І не сумнівайся, археологія прекрасна робота! Проводивши його поглядом до багаття, я лягла на бік, заплющила очі і вирішила послідкувати пораді Фамала. От тільки нічого такого нудного на думку не спадало. Остаточно втративши надію заснути, я вирішила заглибитись в роздуми про свою найімовірнішу майбутню професію. Отже, археологія! Дійсно, досить цікава робота! Я яскраво уявляла, як їздитиму на розкопки, віничком викопуватиму з землі старовинні статуетки і черепиці, обережно вкладатиму кожен в окремо пронумеровану коробочку, потім їхатиму з ними до університетського музею, де проглядатиму кожен експонат, уважно вишукуючи в них найменші тріщинки… …і я навіть сама не зрозуміла, як захропіла в обидві ніздрі. * * * Сонечко припікало, вітерець щось там собі насвистував, пташечки (найчисельнішими представниками яких були доволі не оптимістичного вигляду суміші воронів зі стерв’ятниками) тихо щебетали, кружляючи навколо, а я, поряд з Карілом і Фамалом, партизаном сиділа у засідці, яка являла собою вириту в землі яму, накриту зверху трав’яною ковдрою (до речі, ілюзорного походження). За проведені за таким веселим заняттям чотири години я вже встигла відлежати собі всі можливі і неможливі частини тіла, перелічити всі травинки та комашок, які в них повзали, і прокрутити у пам’яті всі знайомі мені пісні з рідної реальності (враховуючи навіть огидно-солодкоголосого російського попсовика Вітю Бийламу, якого ненавиділа все своє свідоме життя). Кілька разів я намагалася зав’язати розмову зі своїми супутниками, але нічого змістовнішого за «ША!» почути мені так і не вдалося. Все що було мені відомо про ціль такого змістовного проводження часу вкладалося в одну фразу: «Ловитимемо Таграна». На рахунок того, щ таке цей Тагран і нащо нам його ловити мені була дата відповідь приблизно такого ж широкого змісту: «ША!». Час минав і я нудилась все більше і більше. Іноді я кидала погляд на ілюзорну кізоньку, яка мирно паслася в двадцяти метрах від нас (про те, куди дівалася з’їдена ілюзією за п’ять годин трава я намагалася не думати). Ні, мені зовсім нудно! Почіпляюся мабуть ще до Каріла з Фамалом, «ША!» теж який не який, а комунікативний акт! Я вже було зібралася знову почати говорити про якусь маячню, як завмерла, впустивши щелепи: прямо біля кізоньки нізвідки з’явився дуже цікавий екземпляр: приблизно п’ять метрів від кінчика носа до кінчика хвоста, сам у формі дережаблика з ніжками a la тиранозавр рекс та аналогічною голівкою, роздутою мов бубон шиєю і отаке-е-е-енними зубами! Він виник просто з повітря: ні тобі якогось спалаху, ні тріску в повітрі, - просто взяв і з’явився! Не чекаючи доки я його як слід роздивлюся, цей представник дикої фауни миттєво зімкнув щелепи на кізоньці (яку я вже встигла охрестити «Джалі» на честь головної героїні-тваринки «Собору Паризької Богоматері»). Каріл же с Фамалом, не бажаючи чекати поки пожирач ілюзій зрозуміє, що жує оману, скочили на ноги і разом кинули на нього якесь заклинання, після якого цей шлуночок на ніжках завмер статуєю Леніна. - Чого чекаєш?! Хутко за нами! – закричав Каріл, помітивши мій стовбняк. Що ж, це уже, принаймні, не «ША!»! Хоча бажання бігти до ЦЬОГО у мене особливо і не було. Цікаво, а він мене одразу зжере, чи може спочатку якимись місцевими травками-приправами понатирає? - Та не бійся! – крикнув Фамал. – Іще десь хвилину рухатися він не зможе! Це вже, зізнаюся, радує! Але нащо нам взагалі до нього бігти? Сфотографуватися, чи що? Наче відповідаючи на моє запитання найгіршим варіантом відповіді, Фамал підтяг мене до цього вкритого дрібною лускою красеня і скомандував: - Сідай, я тобі допоможу! Так от нащо вони все це задумали! Звісно, я розумію що у мене рідкісний дар діставати людей за лічені секунди, але щоб перетворювати мене у харчовому ланцюгу на кізозамінник!.. - Не сяду!!! – заверещала я так, що залишені далеко позаду банди вже точно знали де ми. - Алісо, заспокойся, часу і так обмаль! Не бійся, зараз він не може рухатись! - А коли зможе, я зіграю роль відбивної у фільмі «м’ясо навиворіт»! - Якщо залізеш йому на спину, то не зіграєш! – роздратовано вигукнув Карлі, возячись з мотузкою біля шиї тваринки. – Таграни ніколи не нападають на тих, хто їх осідлав! Якщо тобі вдалося зібратися йому на спину і накинути на шию петлю, вважай він повністю підкоряється тобі доки ти його не відпустиш! - Справді?! Класно! - А буде ще класніше, якщо він отямиться до того, як ми всядемося йому на спину! Тому зроби ласку, НЕ СПЕРЕЧАЙСЯ! Вмить втративши охоту до подальшої дискусії, я нарешті прийняла допомогу Фамала і опинилася на спині цього динозаврика. За кілька секунд він опинився позаду мене, міцно обхопивши мою талію. Закінчивши возитися з самопальним арканом, на спину Таграну стрибнув Каріл, який сів спереду всіх. - Алісо, міцно тримайся за мене! – попередив він командним голосом. Не встигла я як слід вхопитися, як Тагран нарешті вийшов зі стопора, лічені долі секунди простояв на місці, а потім рвонув з такою швидкістю, що я мало не звалилася на зелену травку! - Нічого собі, швидкість! – вигукнула я, намагаючись звикнути до такого галопу. - Отож бо! – засміявся Фамал. – Тому Тагранів у критичних випадках і використовують як засіб пересування! На такій швидкості вони можуть пробігти цілий день, а через певний проміжок часу ще й телепотруватися на недалекі відстані! - Не може бути! - Знаю! Таграни мало не єдині тварини, які володіють магією! Правда, вони здатні її лише накопичувати і викидати як сплеск енергії, митою якої є телепортація, але і це для степового хижака не аби який здобуток! - Чого ж цей різновид транспорту не дуже тут поширений? - По-перше, Таграни дуже рідкісні тварини; по-друге, як ти гадаєш, чи всі спроби схопити Таграна закінчуються щасливим кінцем? - Твоя правда! – зітхнула я. – А довго нам їхати? - На Таграні? Та не більше трьох днів! Привал, до речі, ввечері! - Що ж, все набагато краще, ніж я думала! А й справді, все складається як по-маслу! Залишилось зовсім небагато, скоро я нарешті прибуду на місце справжніх археологічних розкопок! Звісно, вітер утрамбував моє обличчя так, що здавалося ніби по ньому пройшлися праскою, а одна частина тіла вже перетворилася на відбивну, але це далеко не найгірше, що могло статися! Тож я просто спокійно насолоджувалася краєвидами, що пробігали повз мене з шаленою швидкістю! Скоро у сухій польовій траві почали з’являтися змазані образи блакитно-ф-іолетових квітів! З кожною хвилиною їх ставало все більше і більше, аж доки вони не витіснили всі інші рослини! Здавалося, все навколо тонуло в блакиті! От так я і в’їхала вперше до Василькового Степу! * * * Як Фамал і обіцяв, менш ніж за три дні ми вже прибули до місця розкопок. Зупинившись в півкілометрі від стоянки, Каріл відпустив Таграна на волю і далі ми вже потопали на своїх двох. Забачивши нас, кілка архологів радісно кинулися до Магів і почали про щось їх розпитувати, а я дитячім інтересом побігла обстежувати територію. Саме місце рохзкопок являло собою викопані з землі розвалини будинків. Вони охоплювали настільки величезну площу, що я особисто не бачила їх кінця! І, судячи з того, що з країв археологи продовжвали викопувати нові будинки, це було ще далеко не все! З цього безкрайнього поля старовини весь час принослии нові урожаї цінних для науки експонатів. Підбігши до одного з возиків, в якому привезли чергову партію розбитих глечиків і статуеток, я захоплено почала розглядати знахідки: більшість являла собою звичайні затерті черепиці, на яких час не залишив жодних ознак їхньої первозданної краси, на деяких можна було розгледіти залишки фарби чи шматочки барельєфів і лише одиниці зберегли фрагменти малюнків чи написів. Взявши до рук чергову черепицю, я піднесла її до очей і помітила на внутрішньому боці колишнього глечика маленькі чорні лтери, які складали незрозумілий мені напис. Та я навіть оком змигнути не встигла, як літери переплавилися у єдину масу, а потім розтеклися у напис українською: «Лише той побачить очевидне, хто вийшов з безвиходу. Лише той виживе в пеклі, кого випробують вода, вогонь, земля і вітер. Лише той розвіє темряву, хто взяв гору над смертю». - Каріл, поглянь но на це! – вигукнула я, помахавши Ельфу рукою. - Що таке? - Поглянь, я помітила це серед знахідок, які привезли з розкопок, - продовжила я, даючи йому черепицю з написом. - І що? Невже ти ніколи не бачила розбитих глечиків? - Знущаєшся? – буркнула я. - Так, ти знущаєшся! Скажи, чому ти мене покликала і всунула цей уламок? - Тебе що, зовсім не зацікавив напис? - Який ще напис? Так, це вже цікаво! Він що, геть сліпий? Вихопивши у Каріла черепицю, я вже було хотіла тицнути у напис пальцем, та срозуміла, що його і справді там немає! Вилупивши очі мов глибинний краб, я лише відкрила рота і здвовано затрясла пальцем над черепицею. - Хвилину тому тут були якісь дивні фрази! – вичавила з себе я, не в змозі відвести очей від шматка посудини. - А це точно та черепиця? - Точно! Я не випускала її з рук! - Що там було написано? Мій дах полетів, але обіцяв повернутись! От тільки точну дату повернення повідомити він мабуть забув. Тільки так можна пояснити мій теперішній стан: Я НЕ МОГЛА ЦЕ СКАЗАТИ! Не тому, що забула, ці слова чітко викабувалися у моїй пам’яті. Просто щелепи завмерли зціпленими, а язик навіть не думав ворушитися! Складлося враення, ніби у мій рот налили відро цементу! Він готовий був говорити що завгодно, тільци не прочитані слова! - Так, все ясно, - діловито пробубнів Маг. – Якщо не можешь сказати, напиши, - скомандував він, протягуючи мені взяті з повітря олівеь і листок паперу. Шизофренія forever! Я не можу це навіть написати! Рука завмирає над папером і однозначно демонструє, що їй глибоко пофігу я і мої бажання! - Що за ранок в дурдомі?! – вигукнула я, в панвці відкинувши олівець. - Та не переживай ти так, - відмахнувся Каріл. – Звичайний мононосійний напис! - Зроблю розумний вигляд і вдам, ніби зрозуміла про що ти говоришь. - Та тут нічого складного! Вся фішка у тому, що прочитати такий напис може лише одна пара очей. Потім напис зникає і той, хто його прочитав, не може ніяким чином передати написане ще комусь. Щоб ти знала, це не така вже і рідкість! Мало не на кожних розкопаках ми регулярно знаходимо цілі вагони різних пророцтв і давніх мудростей, написаних на глечиках, тарілках, статуетках чи фресках. Стародавні народи обожнювали подібні забавки. - А цей напис було призначено спеціально для мене? - Якби я був випускником Прорікального факультету, то не задумуючись відповів би «Так». Але я істфак закінчував! Знала б ти, скільки подібних пророцтв ми привозимо до університету, а потім лаборанти, розгрібаючи все це, начитуються різної маячні, про яку потім не можуть нікому сказати! - Може і твоя правда. Просто ці слова ні як не ідуть у мене з голови. А якщо вони все ж щось означали? - Та не сприймай це серйозно! Це все одно що я сп’яну написав би якісь матюи на стінах сільського корівника, а через тисячу років археологи сприйняли б це як велике пророцтво! Не бери собі в голову! Краще сходи до річки скупайся, ти і так перевтомилася за останні дні! Хоча прочитане мною мало нагадувало матюки на стінах корівника, я все ж вирішила послідкувати пораді Каріла і сходити скупатися. Все ж я ще забагато не знаю про цей світ. До того ж, мені і так є чим перейматися, крім якогось там напису на розбитому глечику! Тож відклавши думки про стародавні пророцтва, я кинула на плече рушник і побігла в бік річки. * * * Наступні два дній були для мене досить одноманітними. Я тільки і робила, що ячитала підручники. Каріл з Фамалом весь час копошилися іля тієї їхньої зали, лише іноді забігаючи до мене подфлитися останніми новинами, різниця між якими була для мене досить розмита. Уже був вечір коли я, вмостившись у гамаку, знову прикувала очі до книги. За проведений на розкопках час я все більше і більше розуміла, що мій інтерес до археології знаходщиться трохи вище рівня захопленого школяра, що прийшов до музею: подивитися і вивчити основне цікаво, але годинами розглядати один і той самий уламок вже зовсім не хочеться... Та що це в мене за думки! Ні, однозначно не годиться так налаштовувати себе на рахунок найімовірнішої майбутньої професії! ВСЕ! Археологія – це дуже цікаво, захопливо і весело! А якщо зайву годину подивитися на тисячолітню статуєтку, то можна знайти в ній ще одну тріщінку, яка, без сумніву, має колосальну вагу для науки! Мої роздуми перервав Каріл, який зайшов до мого намету як раз тоді, коли я вдавала що всі мої думки поглинула принесена ним же монографія якгось великого історика. - О, привіт! – сказала я, роблячи вигляд, ніби відірватися від книги коштувало мені не аби яких зусиль. – Що таке? - Зараз ми відкриватимемо залу! Хочешь з нами? - Звісно! – зраділа я, дбайливо жбурнувши книгу куди попало. Сидіти в наметі і читати вже осточортіло мені не те що до зелених, до сіро-буро-малинових чортиків! - Але запам’ятай: жодної ініціативи! Роби тільки те, що я скажу! Ступай лише по моїм слідам доки я не дозволю відійти вбік. - Звідки така військова дисципліна? - Алісо, ми маєжмо справу з магією невідомої природи, тож краще тобі особливо не викаблучуватись. - Хвилиночку, хіба ви її не знешкодили? - Ні. Але ця магія, схоже, не агресивна... принаймні поки що. До того ж, її джерело знаходиться як раз всередині запечатаної зали, тож зробити щось ми особливо і не могли. Тому то я і прошу тебе на дейкий час забути про самоуправство. - Як скажешь. А ти впевнений, що доречно відкривати цю залу? - Анітрохи. Отримавши таку заспокійливу відповідь, я мовчки пішла за Карілом. Дійшовши до одного з напівзруйнованих будинків, Ельф відкрив кам’яні двері, які вели у темне підземелля. Хоча, темним воно було досить не довго. Уже за кілька метрів його освітолювали розвішані на стінах факели. Скоро я побачлиа Фамала, який чекав на нас біля одного зі смолоскипів. Помітивши мене, хлопець привітно посміхнувся і разом з Карілом кинув погляд на шматок стіни. Я особисто нічого незвичайного в ньому не побачила – стіна як стіна, жодного символу чи барєльєфного малюнка. Але Маги, певно, так не вважали, бо вже за мить витягнули руки вперед і спрямували на стіну потужний промінь світла! Перші три хвилини я захоплено спостерігала за видовищем, за десять хвилин мій інтерес до процесу помітно зменшився, за годину мені було відверто нудно, а ще за дві я вже відрерто позіхала! Звісно, я розумію, що плести заклятття мабуть набагато цікавіше, ніж спостерігати за самим процесом, але мені від цього не легше! Хоч би кросворд і олівець мені дали, а тоді вже хоч цілу ніч так стояли! Посоромивши себе за подібні думки, я закусила звивину і продовжила мовчки дивитись на потік світла, всіми силами намагаючись не зівати. І от нарешті Маги опустили руки, заклинання згасло, а ділянка стіни від’їхала вгору, відкривши окутаний непроглядною темрявою прохід! Лише наказавши мені поглядом пути тихше води, Каріл взяв зі стіни смолоскип і першим зайшов до зали. Слідом за ним пішов Фамал. Я ж замикала процесію. Згораючи від нетерпіння, я зайшла до зали і в одну мить впустила щелепу! За все своє життя я не абчила нічого подібного: бдучи всього метрів з три заввишки, округла зала була настільки широкою, що світло факела не досягало її протилежного кінця! Підлогу, стіни і стелю вкривали дивовижні орнаменти і картини, від яких перехоплювало подих! Та найдивовижнішим були барельєфи, що вривали нижню частину стін: всю суцільну закрину було побділено на секції – по два метри заввишки і метр завширшки, - в кожній з яких знаходилось по зображенню людини в повний ріст! Вони були виконані настільки майстерно, що в мене склалося враження, ніби барельєфи зараз вилізуть зі стін і підійдуть до мене! У самому центрі зали на стелі була намальована велика червона зірка, всередині якої знаходилися завитушні чорні літери, що складали незрозумілий напис. Прямо ж навпроти неї, на підлозі, - така сама зірка з аналогічним написом! - Дуже цікаво, - прошепотів Каріл, з осторогою схиляючись над написом на підлозі. Маг підніс руку до літер і, сконцентрувавшись, на кілька секунд заплющив очі. – Схоже це і є джерело тієї магії. Як я і казав, вона пасивна, але в таких випадках зазвийчай достатньо найменшого збудника, щоб магія стала ще й якою активною. - Що там написано? – зацікавлено запитала я. - Точно не знаю. Символи нагадують давньогедарські, але є щось від тагарерських, та й багато чого взагалі незрозуміло. - А загалом? - А якщо загалом, то тут про стіну між смертю і життям, сон, самотність... Словом, щось в цьому дусі. Детально цей напис хай розбирають наші університетські криптопалеографи на кафедрі, їм і так робити нічого! Залишивши напис, Каріл приєднався до Фамала, який розглядав один з барельєфів. Мою ж увагу привернула досить незвичайна скульптура, яка стояла біля стіни. Вона являла собою досить примітивно висічене людське тіло. Бесформна фігура, здавалося, перебувала в агонії і будь вона жива, то за мить впала б на коліна, місце розташування яких можна було б вказати лише приблизно. Фігура була настільки груба, що неможливо було навіть визначити її стать, що вже казати про риси стертого обличчя... але вражала не стільки сама людина, скільки змія, що обвивала її шию! Вона була виконана з неймовірною майстерністю, ніби жива! Мені навіть здалося, що вона рухається, пульсує і ще дужче стискає шию незрозумілої людини у своїх смертельних обіймах! Я заворожено підійшла до скульптури і вже навіть піднесла руку, але доторкнутися до неї все ж не наважилася... - Каріл, Фамал, - голосно сказала я, не відводячи очей від скульптури. – Погляньте, здається у цій скульптурі щось є. - Що саме? – запитав Ельф, підійшовши до мене. - Навіть не знаю. Енергія тут якась не така. - Зараз подивимось, - діловито прововорив він, підпосячи долоні до статуї. Простоявши так з хвилину, він опустив руки. – Нічого особливого, - сказав Каріл, знизавши плечима. – Скульптура як скульптура, хіба що трохи своєрідний стиль! - Ти впевнений? - Наче так. Звісно, якщо Фамал не проти, ми можемо разом пошукати! - Фамал не проти! – посміхнувся хлопець, спрямувавши на мене обличчя з виразом «до ваших послуг!». Переглянувшись, Маги піднесли долоні до скульптури так, щоб вони трохи торкалися одна одної, і почали обстежувати цей шедевр раннього абстракціонізму. - Чорт забирай! – вигукнув Каріл, вирячившись на скульптуру наче та була кішкою, яка щойно народила білого голуба. – Та тут і справді якийсь енегретичний ключ! Він настільки слабкий, що ми вдвох ледь його відчули! Ну в тебе і влетіло сили, якщо ти вловила такі мізерні енергетичні коливання просто підійшовши до джерела! Якби не ти, ми б і не додмалися звернути на неї увагу! - І що нам тепер з цим робити? - Ясне діло, відкрити! Ця скульптура не є джерелом, скоріше бар’єром між ним і зовнішнім світом. От тільки як це зробити? Залинання, скажу тобі, досить незвичайне, нічого подібного я раніше не бачив. Гадки не маю, як його розплутувати. - Я знаю, - сказав Фамал, оглядаючи скульптуру. – Щось подібне я бачив на розкопках гродниці Огнари, структура заклинання дуже схожа. Думаю, впораюємось! Цікаво, а чи хотіли ті, хто так майстерно замаскував те що там знаходиться, щоб такі розумники як ми його знайшли? Я вже зібралася задати це запитання Карілу з Фамалом, але їм, вочевидь, було не до мене! Зв’язавши Пояси Магів, ці двоє вже повністю заглибилися в процес. На мій подив (і щастя), тривав він досить не довго, не більше п’яти хвилин. Як тільки вони опустили руки, скульптура від’їхала вбік, відкривши велику діру у підлозі! В глибини темряви вели круті сходи. Очі археологів наповнилися азартом. Лише скомандувавши мені поглядом, Каріл спустився перший, я за ним, а ззаду мене йшов Фамал. Коли сходи скінчилися, ми побачили низенький коридор, довелося нахилитися, щоб пройти по ньому. У мене вже поясниця затекла, аж раптом Каріл різко зупинився – попереду був глухий кут. - Ну от, погуляли! – розчаровано вигукнула я. - Не спіши з висновками, - оптимістично попередив Ельф. – Це більше схоже на двері. Зараз знайдемо ручку... Я аж не повірила своєму щастю: ніяких тобі розплітань заклять по дві години, Каріл лише провів рукою біля стіни, а потім просто припідняв її, як звичайну завісу! Не тямлячи себе від цікавості, я слідом за ним забігла до прихованої кімнати. Як виявилося, її стіни були розписані незрозумілими символами, а посередині стояв один єдиний предмет – великий, вкритий барельєфами кам’яний саркофаг! Коли я підійшла ближче, то побачила що на кришці неперевершено висічено велку змію! Вона виглядала настільки реалістичною, що всіляла непідробний жах! - Це, схоже, і є джерело, яке вловила Аліса, - проговорив Фамал, магією обслідуючи саркофаг. – Ну що, відкриємо? - Відкриємо, - погодився Каріл. Витягнувши руки вперед, вони магією зсунули кришку і от вже всі ми схилилися над саркофагом! Всередені лежало щось, накрите старим вітхим покрвалом. Пееглягувишсь з Фамалом, Каріл обережно взявся за його край і потягнув на себе... Те що я побачила не піддавалося опису: пепред нами лежала не висохла мумія, не чорний кістяк, а молода вродлива жінка з вугільно-чорним волоссям! Час навіть не подумав торкнутися її тіла, на відміну від зітлілого одягу! Здавалося, вона жива!.. - Та вона ж жива! – зненацька закричав Фамал. - Що означає «жива»? – скептично буркнув Ельф. - А те і означає! - Послухай, Фамал! Якщо я не помиляюся, вона пролежала тут, у запечатаній прихованій кімнаті, кілька тисяч років, тож аж ніяк не мжое бути живою! - Але це так! Сам поглянь: вона ледь помітно дихає, а серце слабко б’ється! Схоже, вона просто спить! Схилившись над дівчиною зі скептичним виразом обличчя, Каріл провів над нею рукою, а за мить від скептичності не лишилося і сліду! - Знаєш, я, як Маг з досить таки не маленький стажем, урочисто заявляю: це неймовірно! Так, дивина та й годі! Звісно, коли я іноді в останню ніч перед здачею писала курсову, то втопмлювалася так, що теж спала як убита, але щоб аж кілька тисяч років... - Цікаво, а хто вона така? І чому її тут заховали? – прошепотіла я, оглядаючи жінку. Оце так зовнішність! Відмінна струнка фігура (хоча, враховуючи те, скільки вона не їла, тут якраз немає нічого дивного!), смуглява шкіра, елегантний ніс, витончені губи, великі очі з довгими віями!.. Зазвичай коли бачиш таких красунь, тебе методично починає давити жаба! - Ну, це вже не нам з’ясовувати, а криптопалеографам, які розшифровуватимуть написи! Ох, бачу доведеться університетові набирати в штат ще лаборантів на кафедру! – посміхнувся Фамал. - Твоя правда, - погодився Ельф. – А котра вже година? - Четверта ночі, - зівнув Фамал, поглянувши на годинник. - Нічого собі! – вигукнув Каріл. – Що ж, думаю на сьогодні вже досить! Ходімо спати. Заперечень не було, тож ми попрямували назад. Знову опинившись у залі, я трохи відстала і підійшла до напису на підлозі. Цікаво все таки, що ж там написано!.. Я навіть сама не помітила, коли літери почали ніби плавитись, зливатися в одну єдину чорнильну масу! Схоже, десь я вже це бачлиа! А й справді, за хвилину вони знову розділилися і склались у рядки українською: Кордони розуму й душі Не подолає той, хто сам. Де смутком сліз ідуть дощі, Стоїть стіна-в’язниця там. З одного боку вир життя, З другого боку смерь, прокльон. Солодка мрія – небуття, А посередник – вічний сон. Не встигла я підняти щелепу, як напис знову злився в одну єдину масу, яка поповзла до моєї ноги! Чогось мене анітрохи не здивувало те, що чобіт не був для неї перепоном! Завмерши на місці, я могла лише спостерігати! Я одразу відчула, коли я маса пройшла крізь мою шкіру. Ні, це не було фізичне відчуття, цього взагалі немодливо описати! З’явилося враження, ніби у моєму тілі щось чуже. Але, як не дивно, це не породжувало жодного страху, не викликало внутрішньої боротьби. Навпаки, воно навіть заспокоювало! Так, саме цим словом можна описати почуття, яке мене охопило: спокій, неймовірний спокій! На хвилину голова закрутилася. Я знову опустила очі до місця, де був напис... І побачила його там! Так само незрозумілі, чорні завитушні літери дивилися на мене як згори, так і знизу! Дивно. Може це в мене вже галюцинації почалися? - Алісо, ти де? – донеслося з темряви. – Давай швидше, не знаю як ти, а ми з Фамалом точно натомилися! Справді, і мене теж страшенно потягло на сон. Голова просто вимагала дати їй відпочити, що вже казати про те, що ноги підкошувало. За хвилину я вже покинула залу, вийшла з підземного лабіринту, буквально доповзла до свого намету і миттєво захропіла в обидві ніздрі. * * * Ніби випливши з виру, я знову опинилася у великій залі. Поряд зі мною був той самий напис. Здавалося, завмер весь світ крім мене. Лише червона зірка підсвічувала злосісним сяйвом, виокремлюючи чорні провалля літер. Підвівши погляд я побачила, що верхня зірка також засвітилася. Ой, не подобається мені це!.. Ой, не даремно мені це не сподобалось! Зненацька з обох зірок вилетів стовбур червоного світла, який з’єднав їх! Обидва написи зрушили з місць і полетіли один до одного, злившись в одне ціле посередині променя! І знову зависла в повітрі бесформна чорна пляма розлилася у той самий напис українсьукою: Кордони розуму й душі Не подолає той, хто сам. Де смутком сліз ідуть дощі, Стоїть стіна-в’язниця там. З одного боку вир життя, З другого боку смерь, прокльон. Солодка мрія – небуття, А посередник – вічний сон. Від могильної тиші не залишилося і спогаду! Навколо залунали моторошні звуки, що нагадували барабани африканських шаманів! Хоч світло від променя було і слабке, зате воно практично рівномірно освітило всю величезну залу і я побачила барельєфи, по яким побігли тоненькі тріщини! Каміння осипалося з них мов луска, але за ними були не гладкі стіни, а справжні живі люди!.. хоча, щодо «живі» я була далеко не впевнена! Від одяку лишилися лише гнилі клапті, що бесформенно звисали, розвіювані легенький вітерцем, який йшов від променя. Але самі люди дійсно мов живі – жодних ознак тління! Тільки їхні очі хоч і були відкриті, та не виражали жодних емоцій! З губ же зривалося якесь незрозуіла мені бурмотіння. По моїй спині пробігли мурахи: покинувши свої вікові в’язниці, ці істоти попрямували до мене! Я навіть не счулася, коли опинилась у потрійному кільці! Шансів прорватися немає! Куди ж іти?! Що робити?!.. Моя кров захолола, бо зненацька я розібрала, що саме говорять ці люди! Кожен з них, не слідкуючи за загальним ритмом, сам собі наговорював: - Кордони розуму й душі Не подолає той, хто сам. Де смутком сліз ідуть дощі, Стоїть стіна-в’язниця там. З одного боку вир життя, З другого боку смерь, прокльон. Солодка мрія – небуття, А посередник – вічний сон. Від цього хаотичного замогильного хору мені стало дійсно не по собі! Але приємні сюрпризи для мене ще не закінчилися! З червоного світла витягнулося щось на зразок чотирьох мацаків, які обвили мене і почали тягнути до променя! І найстрашнішим було те, що я не могла навіть поворухнутися! Здавалося, навіть моє дихання йому підвладне! Я навіть не счулася, коли опинилась у самому серці червоного променя! І в цю мить він ніби вибухнув, заповнивши всю залу! Мене ж наче понесло вгору... * * * Не знаю як це можна пояснити, але прийшла я до тями посеред безкрайого, залитого сонцем зеленого лугу! Позаду мене було лазурне озеро, біля якого росли пишні дерева з налитими соком листками, серед яких особливо виділявся масивний старий дуб. По радісному небу плили легенькі білі хмаринки. Ох, як же ця картина контрастує з попередньою! Спрямувашви погляд в інший бік, я побачила метрах в тридцяти від себе величезну стіну! Вона була метрів з двадцять заввишки і настільки довга, що де вона закінчується я не могла побачити при всьому бажанні. Не знаю чому, але мені страшенно захотілося підійти до тієї стіни. Зблизька я помітила у ній кілька похмурих бійниць, в яких ніби маячили напівпрозорі вуалі. Пройшовшись вздовж стіни, я побачила у ній ковані двері! Цікавість вмить підстрибнула на висоту тридцять третього поверху! Якась внутрішня сила ніби тягла мене до них! Не опираючись, я обережно відкрила двері і зайшла всередину стіни. Схоже, вона не тільки висока, а й дуже широка! Переді мною розкинулися просторі коридори з дверима! Відкривши одні з них, я побачила кімнату і двері, які теж кудись мали вести! От тілкьи світла тут скрізь було як кіт наплакав, та й побиті часом речі навіювали моторошну атмосферу. Покинувши кімнату, я знову вийшла у коридор і попрямувала до дверей (дивно, не пам’ятаю, щоб я їх за собою зачиняла), аж раптом почула позаду якийсь меланхолійний стогін. Коли я обернулася, то побачлиа молоду дівчину у довгій білій сукні. - Доброго дня, - збентежено проговорила я. - Доброго? Вона ще й знущається, - простогнала дівчина, обпершись спиною об стіну. – Втім, якщо тобі дуже добре, це твої особисті пробеми. - Що це з тобою? – образжено буркнула я. – Чорний тарган зранку дорогу під сходами перебіг? - Мені цікаво, скільки ти тут сидиш, що дах вже так з’їхав? – пробурчала дівчина, кинувши на мене очужілий погляд. - Хвлини три. - То ти новенька! – засміялася вона сміхом, від якого у мене вже вкотре за сьогодні по спині мурашки побігли. - Все, з мене годі! Я йду звідси! Дівчина засміялася ще дужче і від цого сміху у мене кров застигла в жилах. - Ти диви! Вона йде звідси!! - Так, іду! – схвильовано кинула я, знову попрямувавши до дверей. Та голос дівчини спинив мене мов батіг, що вдарив по спині. - Не сміши мене! Звідси не можна піти! - Чому це? – прошепотіла я. - З цим питанням вже не до мене! Вона просто божевільна, вона просто божевільна! У цієї дівчини не все гаразд з головою! Не варто було сюди приходити. Треба мерші заибратися звідси. Підбігши до двере й, я відкрила їх. Те, що я втрималася на ногах, можна пояснити лише дивом: за дверима не було НІЧОГО! Лише безкрайня чорнота! - Що, переконалася?! – насмішливо вигукнула дівчина мені у спину. – Не сподівайся, що стрибнувши туди, ти припиниш своє існування! Про таку розкішь можеш навіть не мріяти! Якщо опинишся там, за мить вже стоятимешь десь всередині! Ні, ні, ні! Це неможливо! Цього просто не може бути! Я маю знайти вихід! Мою увагу привернула невеличка бійниця в кількох метрах від мене. В ній я побачила той самий сонячний луг, який покинула кілька хвилин тому! Зрадівши, я спробувала висунути з неї руку, але зрозміла, що моя радість була передчасною: рука наштовхнулася на невидиму стіну! У відчаї я почала бити по ній кулаками, але нічого крім болю в зап’ястіх мені це не дало! - Припни, - холодно проговорила ідвчина. – Ти не одна така. Я теж свого часу шукала вихід, але всі ми зрозуміли одне: шляху назад немає і вдіяти нічого не можна. Зрозумій ти! Це Стіна Санкора, звідси неможилво вибратися! Істерично засміявшись, дівчина побігла коридором і швидко зникла з моїх очей. Я ж у вічдаї сіла на підлогу і обхопила голову руками.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0103960037231 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design